A PHP Error was encountered

Severity: Notice

Message: Trying to get property of non-object

Filename: controllers/site.php

Line Number: 171

A PHP Error was encountered

Severity: Warning

Message: Cannot modify header information - headers already sent by (output started at /usr/home/admin/domains/radiomaria.org.ua/releases_prod/release-20170819223313/cms/system/core/Exceptions.php:185)

Filename: libraries/Session.php

Line Number: 675

Петро Могила та Ісая Копінський: боротьба за православ'я з людським обличчям
Слухати Радіо

Зараз в ефірі

10:30

У ваших намірах

В ефірі

Житія святих

11:20

Катехиза

12:00

Ангел Господній

12:20

Концерт привітань та поздоровлень

13:00

Голос народу, голос Божий

14:00

Духовні читання

14:20

Обережно, магія!

15:00

Коронка до Божого Милосердя

15:10

Молитовна лінія

15:40

Дитяча катехиза

16:00

Катехиза

16:50

Святий дня

17:00

Житія святих

17:10

Літургія годин (Бревіарій)

17:30

Просто про непросте

18:00

Свята Літургія з церкви Різдва Богородиці (Львів)

19:00

Молитовна лінія

20:00

Вечірня казка

20:30

Недільні читання

Петро Могила та Ісая Копінський: боротьба за православ'я з людським обличчям

Поділитись з друзями
Створено: 2014-10-14
Передача: Відкриваючи таємниці християнства
Автор:
Ведучий: Віктор Заславський
Марні надії на мир
Хитро провернувши у 1632 році вдалу інтригу з обранням нового митрополита, скинувши з престолу конкурента і заручившись його офіційним зреченням, Петро Могила міг святкувати перемогу. Принаймні, так йому здавалося. Ніхто тепер не міг сумніватись в тому що престол київський він посів законно, з благословення патріарха і дозволу конкурента, що його «хід конем» не призів до церковного розколу,


Більш того, якщо в тяжкі роки правління колишнього митрополита, нині скинутого суворого фанатика Ісаї Копінського, противника переговорів з уніатами і європейських нововведень в православних школах, Могила з товаришами кожного дня чекали на розправу з боку козаків («коли нам почнуть начиняти шлунки дніпровських осетрів» - як писав Сильвестр Косів), то тепер і козаки, і київські міщани ставилися до нового митрополита з повагою. Важко навіть сказати що більше сприяло цій зміні – чи то легалізація православної ієрархії, якої домігся Могила, чи то лиха розправа з Копінським в кращих козацьких традиціях, за винятком хіба що мирного закінчення цієї розправи: здобувши письмове зречення конкурента, Могила відпустив його назад, до Михайлівського монастиря. Мабуть, Петро Могила, лицар, на слово котрого можна було покластись, очікував подібних чеснот від свого ворога. Типовий шляхтич, наш митрополит міг бути жорстким, навіть жорстоким, міг трохи відступити від традиційних для церковника норм поведінки, проте слова свого порушити не міг. А ось Ісая Копінський лицарських ідеалів свого конкурента не поділяв, зате в кращих єзуїтських традиціях вважав що клятва дана під примусом не є дійсною. А пропозицію „свобода ціною зречення" він вважав типовим примусом – і таки мав рацію.

Отже, період спокою коли Копінський сидів собі в Михайлівському Золотоверхому, тривав недовго, не турбуючи нового митрополита, тривав недовго. У 1635 році Копінський залишає Київ і вирушає „в невідомому напрямку". Принаймні, так писали ченці Золотоверхого в скарзі, що її склали в серпні 1635-го. Там же вони писали що ігумен їхній братію „мордерством всяким утискав", згадували і про насильницьке захоплення монастиря за допомогою козаків чотирирічної давнини. Щоправда, Копінський теж вмів писати, і теж залюбки подавав скарги – і в зверненнях до короля і до суду він свідчив що Петро Могила, не вдовольнившись колишніми „кривдами і опрессіями", продовжував чинити утиски і проти Копінського, і проти монастиря, яким він керував – так що Ісая боявся за своє життя. Як наслідок, він змушений був залишити монастир та відправитись до короля за охоронним листом та привілеями на монастирські маєтки (на які, судячи з скарги Копінського, посягав новий митрополит).

Важко сказати де в таких скаргах кінчається правда і починаються літературні перебільшення, типові для барокової риторики. Навряд чи Копінський запроваджував в монастирі сталінські репресії, і навряд чи Могила плекав кровожерливі плани щодо конкурента. Могила був лицарем і вмів тримати слово, а Копінський мусив бути зовсім дурним щоб свідомо налаштовувати проти себе своїх підлеглих – тим більше що в місті прихильників в нього ставало все менше і менше. Скоріш за все, Ісая Копінський, хоча і любитель прибрехати, як давній прихильник вирішення релігійних справ за допомогою доброти, турботи та шаблі, звик судити людей по собі, і кожної ночі чекав на озброєних гостей від митрополита. Мабуть, тому він і вирішив виїхати з Києва від гріха подальше, розуміючи що навряд чи зможе сюди повернутись. І знову – рацію він мав: після від'їзду екс-митрополита Петро Могила, який ще з бойової юності навчився діяти швидко, майже одразу зайняв владу в Михайлівському монастирі, поставивши в ньому ігуменом Філофея Кізаревича (того самого, що його в свій час вигнали з монастиря Копінський з козаками).

Більш того, невдовзі після від'їзду Копінського в нього були відібрані Мгарський та Густинський монастирі на Лівобережжі. Ісая був почесним ігуменом цих обителей – тут він мешкав перед обранням на митрополію, та й засновані (точніше – відновлені) ці святині були не без його участі. Залишивши Київ, Копінський був цілком спроможний перетворити ці монастирі на потужну базу в боротьбі проти конкурента, адже авторитет його тут був досить сильним. А правив цими землями князь Ярема Вишневецький, який хоча і ставився з повагою до православ'я, але був племінником Петра Могили, а значить – мав усі підстави піти проти Копінського. Отже, відібравши в ворога його останній притулок, Могила тим самим хотів нанести йому удар милосердя, остаточно позбавивши ворога засобів для боротьби. Тоді нарешті митрополитові не треба буде боятись маразматика, який європейську науку називає бісівською єрессю, а рцську церкву мріє усю на Афоні живцем поховати. Принаймні, саме таким Копінський здавався Могилі, і саме тому він хотів додушити ворожу гідру у власному лігві. А там – хай собі живе...

Милосердя проти реалізму

Але, як то часто буває, київський митрополит дещо прорахувався. Якщо козаки його за розправу над Копінським лише почали шанувати, то король Владислав був налаштований значно менш кровожерливо ніж церковники. Він вирішив вступитись за ображеного старця і написав три листи: Могилі, київському воєводі Яну Тишкевичу і князю Яремі Вишневецькому. Митрополитові він написав щоб той „припинив чинити кривди" (досить загальний вислів, який нічого по суті не містить), а також щоб їхні чвари не доходили до суду (а це вже конкретний натяг: „перегнеш палку – позбавишся моєї протекції"). Воєводі він писав що не бажає щоб „духовні особи вирішували свої справи через наїзди та насильство", і наказав стягнути штраф з того хто „почне перший" (про що воєвода мусив оповістити Могилу). Яремі ж король відправив не наказ, а скоріш делікатну пораду – не ображати старця і повернути йому конфісковані монастирі, зважаючи на преклонні літи Ісаї.

Короля тут також можна зрозуміти н гірше ніж митрополита – давши православним усі права, він хотів припинити ганебну традицію церковного мордобою. Зате Могила знав наскільки козаки (і не дуже письменні міщани) схильні вестись на гучні й небезпечні гасла. Козацький Київ був подібним до бомби, запальником якої був Ісая Копінський, і Могила робив усе щоб витягнути запальник з бомби. Добросердий король-ідеаліст і жорсткий за необхідністю митрополит-реаліст цього разу не знайшли спільної мови. Звісно, Могила був занадто мудрим щоб відкрито йти проти короля, та й князю Яремі не було чуже християнське милосердя – отже, Копінський міг вільно вертатись і до Києва (де воєвода став би на його захист), і в задніпровські монастирі (де добрий князь вирішив вняти закликам короля). А ось в Золотоверхому на старого ігумена вже не чекали: прихильники Кізаревича остаточно взяли тут верх, і відчиняти Ісаї брами ніхто не збирався. Могила ж відповів на листи короля (чи королівської канцелярії) усіма можливими реверансами, але віддавати Копінському Михайлівський монастир аж ніяк не збирався. Від Києва до Варшави далеко, та й симпатії киян (в тому числі – і козаків) були на боці Могили. Копінський, який звик спиратись на грубу силу, був побитий власною зброєю – і він це чудово розумів. Але просто так дарувати супротивникові монастир Ісая не збирався: під старість примхи перетворюються на принципи, а відчуття реальності слабшає. Ще і ще він пише до королівської канцелярії нові листи з проханням повернути йому Михайлівський монастир. Ще і ще канцелярія пише Могилі листи з наказом повернути монастир Ісаї. Ще і ще Могила ці листи ігнорує. Король призначає комісію для розгляду цієї справи – і комісія ця ні до яких висновків не приходить. Принаймні, висновкі її нам невідомі, а навіть якщо б такі і були, то Могила, за висловом Тризубого Стаса, мав їх в носі. Отже, до кінця 1637 року ця судова тяганина закінчилася, і закінчилася так як більшість судових справ в Речі Посполитій – нічим. Кожен залишився при своєму: Могила остаточно закріпився в Києві, а Копінський, скориставшись добротою князя Яреми, залишив під своєю опікою Мгарський і Густинський монастирі.

В принципі, таке статус-кво мало вдовольнити обидві сторони: ніхто в Києві не міг тепер чинити перепони митрополитові з його шкільними та літургійними реформами, та й Копінський відчував себе на Лівобережжі як в неприступній фортеці. То ж кожен міг займатись улюбленими справами: один – рятувати церкву, другий – звинувачувати першого в усіх смертних гріхах.

Могила підійшов до своєї справи завзято. Він зайнявся розвитком школи, в якій викладали православні вчені з європейською освітою. В колегії вивчали слов'янську мову, руську (українську), грецьку, польську і латину. Остання була основною мовою викладання, а також мовою спілкування . Вивчали історію (як руську, так і європейську), класичну літературу, теологію, а також традиційні сім вільних мистецтв: Могила мріяв створити в Києві повноцінних європейський університет і готував до того свою школу. Особлива увага приділялася співу: саме в Києві остаточно сформувалась православна традиція багатоголосого церковного співу (в основі своїй також запозичена в європейського Ренесансу). Стараннями митрополита київська друкарня видає Требник, Катехизис та безліч інших книг, необхідних і для церкви, і для школи. „Не хочу щоб нашу Русь вважали глупою Руссю" – ці слова Сильвестра Косова, соратника Могили, без жодних сумнівів були натхнені київським митрополитом і були гаслом, під яким проходила уся його діяльність. Водночас він не припиняє переговори з давнім приятелем, уніатським митрополитом Йосифом Рутським, а після його смерті – з новим митрополитом, А. Селявою. Одним словом, він закатав рукава і з спокійним серцем прийнявся за служіння Богові, церкві і народові.

А що робив в той час борець за православ'я Ісая Копінський? Він оселився десь на Поліссі і на правах старця почав засипати своїх духовних чад посланнями, в яких, звісно, кляв Петра Могилу на чим світ стоїть. Діставалось і добросердому племіннику Могили – Мгарський та Густинский монастирі зіграли не останню роль в козацький повстаннях 1637 року, та й в мирний час князь Вишневецький час від часу вилучав в монахів цілі арсенали зброї. Але якщо княжого терпіння поки що вистачало, то після історії з «московським переселенням» митрополичий терпець зірвався остаточно.

Москвофільство як ознака недолугості

Трапилося це у 1638 році – Копінський тоді написав найбільш знаний наклеп на Могилу, чи то дізнавшись про продовження переговорів Могили з уніатами, чи то просто з буйної своєї фантазії:

«Одноконечно, король польський і пани радні і ляцькі арцибіскупи приговорили на сеймі, що в їхній Польській и Литовській землі православній християнській вірі не бути, і християнські церкви перетворити на костели ляцькі, і книги руські і монастирі вивести; a Київський митрополит Петро Могила благословен від папи римського в патріархи начебто в християнській вірі; а присягав він, митрополит на тому, що йому християнську віру попрати і встановити усю служ¬бу по велінню папи римського... А бути де в Київському Печерському монастирі ляцьким ченцям Бернадинам, а в Микільскому Київському монастирі бути ляцьким Босякам, а в Михайлівському монастирі бути Домініканам».

Попереджаючи про майбутні страшні гоніння, Копінський закликав усіх вірних...переселитись до Московщини, до єдиного притулку істинного православ'я! Годі й казати що мало хто вірив Копінському. До слів старого маразматика прислухались лише бідолашні духовні чада з Мгарського, Густинського та жіночого Ладинського монастирів. В червні 1638 року з цих трьох обителей почалося переселення (благо до тодішнього російського кордону було недалеко: Путівль на той час був московським прикордонним містом). З Густинського монастиря вийшли 70 старців, біля 20 послушників та 11 приписаних до монастиря селянських родин. З Ладинського – духівник Мефодій, ігуменя Єлизавета, 50 сестер та 16 служок. А ось ігумен Агарського монастиря Калістрат вчинив „неканонічно" – отримавши лист від Копінського він з'їздив до Києва і, завітавши до Петра Могили, переконався що ніякого переводу православних на латинство він не планує. То ж він пояснив своїм монахам що Перо Могила з товаришами „по старому живуть в благочестивій православній християнській вірі, і сеймі король і пани ні в чому їм порушення в вірі не чинили", отже, нікуди тікати не треба. А якщо вже так закортіло змінити місце проживання – то «наговорювати на нього, ігумена, а також київського митрополита, і уніатами брехливо не називати». Як наслідок, з Мгару вийшло лише 14 монахів – найзапекліші шанувальники Копінського. Цілком логічно що ігумен Калістрат здобув серед цих фанатиків репутацію зрадника – про що вони трубили на кожному кроці: божевільному не поясниш що чорне є чорним, а біле є білим.

Збирався піти за послідовниками і сам Копінський – однак справа ця в нього не вдалася. Один з московських церковників в середині XVII столітті згадував що Могила свого супротивника „бежавша от него в царствующий град Москву посланники своими возвратил в Киев мертва". Тобто, митрополит вирішив не випускати сміття з хати і перехопив суперника по дорозі до кордону. Судячи по усьому, митрополичий „спецназ" з буйними не церемонився, і Копінського привезли до Києва живого, але трохи побитого. В Києві він і помер 5 жовтня 1640 року – скоріш за все, в Лаврі, під невсипним над зором митрополита, якому зайві проблеми з божевільним супротивником аж ніяк не були потрібні. Принаймні, такої версії дотримується С.Т. Голубєв, професор Київської Духовної Академії, видатний київський історик дореволюційних часів, автор найбільш ґрунтовних праць, присвячених Петру Могилі. При цьому поведінку свого героя він цілком виправдовує:

„Що залишалося митрополитові, який оберігав свою паству, для припинення подібних смутків як не застосувати останню міру – позбавити волі невгамовного старця і унеможливити подальші смутки з-поміж його легковірних шанувальників? Скажемо більше: чи міг би вчинити інакше будь-який інших мудрий ієрарх в тих обставинах"?

Щоправда, це лише версія. Відомо лише що Копінський помер 5 жовтня 1640 року на Україні, до Москви не дійшовши. Власноруч відправивши останніх прибічників за кордон, він став останнім ворогом Могили на українських теренах, і водночас – останнім ворогом європейського просвітництва і порозуміння з уніатами. Тепер Могила дійсно міг святкувати перемогу. На його боці були симпатії короля і уряду, шляхти і міщан. Козаки тепер знали своє місце і керівників з себе не вдавали. Серед уніатів і римо-католиків його знали як добру та адекватну людину, відкриту для діалогу та співпраці. Отже, ніщо тепер не заважало войовничому митрополитові „європеїзувати" православну церкву і водночас наводити мости до возз'єднання з уніатами на давно відомих умовах: самостійний патріархат в євхаристичному спілкуванні з Римом. Але жити залишалося йому лише до 1947 року. А через рік почалася Хмельниччина, яка підкосила багато з проектів митрополита. І багато в чому боротьба двох митрополитів, двох облич української православної церкви, триває й досі...

Відгуки

Церква в постхристиянському суспільстві

Продовжуємо цикл історичних програм з Віктором Заславським на тему: Церква і суспільство.
 Частина 6

Симфонія чи надмірна влада цісара?

 Продовжуємо цикл історичних програм з Віктором Заславським на тему "Церква і суспільство" Частина 5

Христос і Цісар або як співати двом солов’ям на одній гілці

Продовжуємо цикл історичних програм з Віктором Заславським на тему "Церква і суспільство" Частина 4

Civitas Dei: спроба побудувати християнське суспільство

Продовжуємо цикл історичних програм з Віктором Заславським на тему "Церква і суспільство" Частина 3

Церква в світі: вигнанці чи громадяни?

 Продовжуємо цикл історичних програм з Віктором Заславським на тему "Церква і суспільство" Частина 2