A PHP Error was encountered

Severity: Notice

Message: Trying to get property of non-object

Filename: controllers/site.php

Line Number: 127

Похвала Острозькому
Слухати Радіо

Зараз в ефірі

11:20

Катехиза

В ефірі

Ангел Господній

12:20

Концерт привітань та гарного настрою

13:00

Наближаючись до православ'я

14:00

Духовні читання

14:20

Християнство сьогодні

15:00

Коронка до Божого Милосердя

15:10

Молитовна лінія

15:40

Дитяча катехиза

16:00

Катехиза

16:40

Дитяча молитва

17:00

Новини

17:10

Голос народу, голос Божий

17:30

В родині "Радіо Марія"

17:45

Літургія годин (Бревіарій)

18:00

Св.Літургія з Санктуарію Матері Божої Святого Скапулярія (Бердичів)

19:00

Молитовна лінія

20:00

Вечірня казка

20:20

Слово на кожен день

21:00

Архіпастир відповідає

Похвала Острозькому

Поділитись з друзями
Місто Острог, невеличкий райцентр Рівненської області, є без заперечень одним з тих місць побувати в якому просто зобов'язаний кожен хто цікавиться українською історією. Адже це – столиця князів Острозьких, славетного роду, який дав нам не одного мецената і полководця. Тут є все що треба туристові – і старовинний замок (півтори штуки) з чудовими музеями, і кілька древніх храмів, і потужний монастир-фортеця, і мальовничі руїни, і славнозвісна Острозька Академія. Видно що місто пишається своїм минулим і не забуває його. Один з свідків цьому – пам'ятник князям Острозьким, який прикрашає центральну площу Острога. Композиція його складається з фігур трьох найвідоміших постатей з цього роду. В образі монаха зображено князя Федора Острозького, який, добре повоювавши, завершив свої дні монахом в Києво-Печерській Лаврі. 


Відомий меценат Василь-Констянтин Острозький, засновник Острозької Академії і друкарні, стоїть поруч, в довгому плащі і з книгою – такий собі мирний меценат і просвітник. А між цими двома постатями – статний лицар в тяжких обладунках і з довгим мечем. Це Констянтин Іванович Острозький, великий гетьман литовський, власник багатьох міст і містечок, будівничий безлічі замків, храмів і монастирів.
Народився він у 1460 році, прожив 70 років. Займав посаду великого гетьмана литовсько-руського. Гетьман – значить, головнокомандуючий, який керує усіма військами і відповідає за оборону. Посаду цю завели спеціально для князя Острозького після його перемоги над татарами біля Очакова у 1497 році. Разом з ним ходили у походи перші отамани запорізхьких козаків – Остафій Дашкевич і Пренцлав Лянцкоронський, при чому останній приходився йому зятем. Він був одним з найкращих полководців свого часу – і це не перебільшення. Констянтин Острозький провів 35 битв, з яких програв лише дві. І то, після обох поразок він брав реванш і розбивав ворога. А ворогів в нього (а точніше, в Литовсько-руської держави) було двоє – кримське ханство на півдні і Московська держава на півночі. Татари робили криваві набіги на українські землі, грабували, палили, забирали людей в ясир. Московити намагались захопити і приєднати до себе землі Білорусії. І воювали, звісно, так як воювали усі солдати в усі часи – грабуючи і вбиваючи, продаючи в неволю усіх до кого дійдуть руки.

Саме з війною проти Москви пов'язаний мабуть найбільш драматичний епізод з життя цього войовничого князя. У 1500 році великий князь Московський Іван ІІІ розпочав війну проти великого князівства литовсько-руського. Остаточно вирвавшись з підданства Золотої Орди (точніше, того що від неї залишилось), він взявся за так зване «збирання земель». Тобто, приєднання сусідніх з Москвою російських князівств. А потім, коли на своїй землі збирати вже не було чого, вирішив поназбирати земель в сусідів. Тобто, в Великого князівства Литовсько-Руського, яке більш ніж на дві третини складалася з земель України і Білорусії. Росіяни взяли кілька прикордонних фортець, прочинаючи з Дорогобужу, і рушили вглиб країни. На захист держави виступив князь Острозький. Біля села Ведроша його військо зустрілося з переважаючими силами росіян. Князь на чолі своєї кінноти розбив ворожий авангард, погнався за ним – і натрапив на основні сили росіян. Після шестигодинного бою гетьманська армія була вщент розбита, а сам Острозький потрапив у полон. На той час сорокалітній гетьман вже встиг прославитись своїми перемогами над татарами, отже, страчувати його або гноїти у в'язниці було шкода. Така корова потрібна самому. То ж, Іван Третій запропонував полоненому князеві поступити йому на службу. Приблизно так як зараз в Криму: переходь на нашу сторону, будеш мати квартиру і кращу зарплату. І так само як і наші солдати і моряки, Констянтин Острозький відмовився порушувати присягу. Він присягав на вірність королю польському і великому князю литовсько-руському Жигимонту Старому. В добу феодалізму це значило присягати на вірність батьківщині – адже король був гарантом збереження прав Литви і Русі. Український князь повів себе як патріот, в російський князь Іван Третій таки кинув його до в'язниці. Зазвичай таких полонених тримають що відпустити за викуп або обміняти на якихось своїх полонених. Або принаймні поки не закінчиться війна. Викуп Острозький сплатити міг. Але московський князь викуп не просив. Пройшло три роки. У 1503 році Литовсько-руське князівство підписало з Москвою принизливу мирну угоду, відмовившись від багатьох прикордонних територій. Війна закінчилась. Але Острозького все одно тримали у в'язниці. Пройшло ще три роки. Іван ІІІ помер, і на московський трон сів новий великий князь – Василій Третій. А нашого князя все одно тримали в ув'язненні. І ось, у 1506 році Констянтин Острозький нарешті погоджується перейти на російську службу. Чи то Василій Третій так знався на тортурах, чи то сам Острозький вирішив що силою силу не здолаєш, і тут треба діяти хитро. Він присягає на вірність московському великому князю, отримує свободу пересування, і майже перше що він робить – це відправляється на патрулювання кордонів і, скориставшись нагодою, тікає на рідну Волинь. На батьківщині на нього не те щоб чекали, але зустріли радо. Король підтвердив його права на усі звання і маєтки і знову поставив на чолі литовсько-руського війська. Констянтин Острозький знову взявся за оборону України від татар. Цікаво що полонених татар він зазвичай селив в княжих маєтках, виділяючи їм окремі райони в своїх містах. Бранці отримували право на проживання в місті і навіть на будівництво мечеті. У відповідь вони мали служити в гетьманському війську. З часом князь створив на базі татарських загонів особисту гвардію, які були з ним під час більшості військових походів. Так само як і до московського полону, князь продовжував укріплювати замки, будувати монастирі і церкви – одним словом, вів повноцінне лицарське життя. А через сім років після втечі з неволі в нього таки знайшлася можливість віддячити московітам і за поразку, і за полон. У 1512 році року великий князь московський Василій ІІІ знов почав війну з литовсько-руською державою. Через два роки він взяв Смоленськ – на той час це місто та кілька інших прикордонних міст. І так само як і 14 років тому князь Констянтин Іванович Острозький став на чолі війська щоб захистити батьківщину від ворога. Під його прапором йшли українські вояки, татарська гвардія, полки з Білорусії і Литви, а також важка кіннота з Польщі. 8 вересня два війська зустрілися в битві біля білоруського містечка Орша. І в цій битві князь Острозький переміг.

Битві під Оршею присвячена монументальна картина розміром два з половиною на півтора метри, що зберігається в музеї у Вроцлаві. Написав її скоріше за все якийсь німець. Можливо, не без впливу великого Альбрехта Дюрера – принаймні, гармата на картині дуже схожа на гармату на гравюрі Дюрера. Картина ця досить ретельно відображає весь хід битви, від початку до кінця. Вона чимось подібна на сучасні комікси, її слід читати справа наліво, і, наприклад, князь Острозький зображений тут кілька разів. А ще – ціла поема, яка увійшла в короткий київський літопис, написаний у 16 столітті. Написана вона в стилі, характерному для давньоруських билин і панегіриків – саме в такому дусі писали і за часів київських князів, і за часів Данила Галицького.

Василій Іванович, великий князь московський, порушивши мир і хресне своє цілування, від меншого на більше зло двигнувся, маючи ненаситне бажання лихоємства: почав посідати деякі міста, і взяв славне місто Смоленськ. Немає гірше людині, як посягання на чуже добро: з покірливого і смиренного немилостивим і непокірливим чиниться. Великославний король Жигимонт, видячи його насилля і бажаючи боронити свою отчину, взяв Бога на поміч. І відправив і послав свого великого воєводу і славного, і великого гетьмана князя Костянтина Івановича Острозького, маршалка Волинської землі, з деякими вельможами, з князями і панами-радниками своїми і зі свого двору вдатними і хоробрими воями литовськими і руськими. Приїхали в поміч панове лядські і дворяни вдатні. І всі разом, взявши Бога в поміч, сміло дерзнули і пішли проти многа-множества людей великого князя московського.

Як прийшов князь до ріки Дніпра під Оршею, градом кам'яним, то побачив, що не скоро перейти путь водний. І як богобоязливий муж і справця воєнний, побіг він до церкви святої живоначальної Тройці до святого чудотворця Христового Миколи впав, і помолився Богу, і згадав смілість хороброго Антиоха великого гетьмана царя Александра Македонського, як він війську персидському ріку Арсинарську перейти повелів. Перші замочилися, а останні, як по сухому, перейшли. Так і він переднім людям пливти повелів, а останні вже, як по броду, перейшли і так спішно на великім полі оршському супроти москвичів озброїлися.

Дійсно, побачивши ворога на протилежному березі Дніпра, князь Острозький, помолившись, зрозумів що діяти треба швидко – адже росіяни привели з собою лише кінноту. Величезну кількість кінноти. Піхота і артилерія забарились в дорозі і були далеко. Отже, це був реальний шанс для князя розбити переважаючі сили супротивника, а значить – треба було діяти швидко. Він наказав кінноті переправлятись через Дніпро вплав і допомогти навести мости щоб переправити піхоту і артилерію. Тепер для армії Острозького шлях до відступу був відрізаний. До того ж, їх було менше ніж росіян, і московські воєначальники вирішили що розбити княжі полки буле легкою справою. Саме на це Острозький і розраховував – полководці князя Василія не стали чекати поки підтягнеться піхота і артилерія і вирішили розбити його лише силами кінноти, якої вони і так мали достатньо. Вони почали шикувати полки до атаки. Саме на це наш князь і розраховував. Поки лицарі, переправившись на конях через Дніпро, сушили свої обладунки на березі, він навів мости, якими переправились гармати і піхота. А поки кіннота шикувалась, князь Констянтин заховав гармати в невеличкому переліску. Там засів і він сам з татарською гвардією. Так само в резерві залишив він і важку кінноту. І коли сили росіян – головним чином бояри і феодальне ополчення – рушили в атаку, князь відправив на них гусар – легку кавалерію, що стояла на флангах. Російська і литовьско-руська кіннота налетіли одна на одну в чистому полі, і росіяни почали тіснити литвинів і українців. Наша легка кіннота почала відступати, але відступ цей скоріш за все був запланований заздалегідь адже гусари вивели росіян просто на той самий перелісок де затаївся князь з артилерією. Гармати дали залп, знищивши передні ряди росіян. На тих, хто встиг доскакати, чекали списи, алебарди і аркебузи княжої піхоти. Російська атака захлинулася, кіннота зупинилась, втративши головний свій козир – швидкість. Князь Острозький зрозумів що настав час перехоплювати ініціативу – і дав наказ атакувати важкій кінноті. Лицарі рушили вперед щільними рядами, і, виставивши вперед довгі списи, врізались в російських вояків, які змішались в одну кучу. Такий удар витримати було неможливо, і росіяни почали тікати. Битва була виграна. Острозький наказав усій кінноті добивати ворога, і сам зі своїми татарами рушив у бій. Українські, білоруські, литовські, польські солдати гнали і добивали росіян. Усі воєначальники потрапили у полон. І хоча під Оршею Острозькому дісталося далеко не все російське військо, проте ті сили що залишились, наступати вже не могли – та й оборонятись їм було проблематично. Отже, наш князь без проблем визволив прикордонні міста, залишивши московському великому князеві лише Смоленськ.

Вдома на Острозького і його військо чекав справжній тріумф. Все ж таки це була перша перемога литовсько-руської держави над Москвою за багато років, і в київському літописі відчувається відгомін тієї радості, що вселилася в серця наших предків після оршанської перемоги. Недарма автор цієї давноукраїнської поеми згадує в ній і античних героїв, і біблійних пророків, і навіть хрестоносців з острову Родос, яких пізніше назовуть мальтійськіми лицарями:

О, великі і вдатні лицарі! Уподобилися своєю мужністю хоробрим македонянам справленням і наукою князя Костянтина Івановича. Так своєю мужністю церкви Божі християнські і многих мужів та жон від насильства оборонив. Згадаймо слово Ісайї, сина Амосова, що пророцтвував у останні дні: « один ратний справедливий погонить несправедливих сто, а від ста побіжить тисяча». Нині тим пророцтвом надарив Бог князя Костянтина Івановича, що його справою і управою війська полків і його смілого серця і руки сягненням людей московського князя побили. О пречистая і премудрая главо! Такому сильному пану, великому князю московському, відпір учинили єсьте своїх рук ділом і з хоробрими рицарями тими великого князівства Литовського і Руського, з усіма своїми добрими помічниками і вірними, як вони від добрих воїнів свою мужність показали там. Прирівняний ти є великим хоробрим рицарям славного міста Родоса, які-бо своєю мужністю численні замки християнські від поганських рук спокійними чинять. За такий учинок не тільки в тутешніх великих, столичних містах — на них сидіти достойний ти, — але й самим Божим градом Ієрусалимом достойний ти владіти, мужності твоєї кріпость від сходу до заходу чутна буде, — не тільки єдиному собі, але й усьому князівству Литовському тую славу і високість мужства учинив-бо ти.

І закінчує своє славослов'я невідомий автор побажанням нашему князеві нових перемог – цього разу проти турків і татар, котрі наносили нашій землі значно більшу шкоду ніж Москва:
Гетьману вдатному, князю Костянтину Івановичу Острозькому, дай, Боже, здоров'я і щастя надалі ліпшеє! Як нині побив силу велику московськую, аби хай так побивав сильную рать татарськую, проливаючи кров їхню бусурменськую!

Тут Константина Острозького не треба було просити двічі: він і сам розумів в чому полягає його обов'язок перед батьківщиною. Славетний гетьман успішно боронив Україну від бусурман. Лише у 1519 році в битві під Сокалем він не зміг розбити ворога – польські воєводи перетягнули командування на себе, бездарно програли битву, і гетьман тут міг лише забезпечити відхід решти розбитого війська. Зате через вісім років, 7 січня 1527 року він поквитався з татарами за все. Тоді за наказом турків 40-тисячна кримська орда вдерлась на Україну, дійшли до Білорусії, взяли багатий ясир і вертались додому. Острозький перехопив їх біля Канева, стрімким наступом атакував і знищив все військо майже до ноги. Вижило лише сімсот татар, котрих князь поселив в себе в Острозі. За цю перемогу князя нагородили титулом summus cum Tataris belli gerendi imperator, тобто, найвищий з усіх переможців над татарами. Король Сигізмунд Третій за давньоримським зразком влаштував йому тріумфальний в'їзд в Краків де прийняв гетьмана з найвищими почестями. Але найкращою нагородою сам Острозький вважав те що завдяки його перемозі сорок тисяч селян і міщан, забраних татарами в неволю, повернулись додому.

Він помер через три роки і був похований в Успенському соборі Києво-Печерської Лаври. На його нагробку були викарбувані слова:

Постав перед смертю благовірний і христолюбивий, освічений і могутній князь Костянтин Іванович Острозький, славний в усій Русі, син роду князів руських. Він же з юних літ і до старості з вірою служив, і немало великих битв виграв, ще й в ув'язненні 7 років довго сидів; потім від володаря отцем був названий. Життя це скінчив в 70 років з великою жалобою і плачем людським.

Нагробок цей був вимурований його сином – князем Василем-Констянтином Острозьким. Тим самим князем Василем що заснував Острозьку Академію і друкарню, підняв чимало вчених і просвітників. А робив він це на гроші, зароблені його батьком. На жаль, пам'ятник цей не зберігся – він був зруйнований разом з Успенським собором під час Другої світової війни – чи то нацистами, чи то радянськими партизанами... зараз вже важко розібрати. Та й значно краще за будь-який нагробок пам'ять про героїчного князя-гетьмана зберігають збудовані їм храми у Вільнюсі, Острозі, Межирічі. В архітектурі цих храмів риси давньоруської архітектури переплітаються з готичними стрільчастими вікнами. Цікава суміш, але вона чудово відображала і душу князя, справжнього українця і справжнього європейця, козака і лицаря водночас, і його військові перемоги, коли він на чолі об'єднаного війська українців, литвинів і поляків дав відсіч Москві. Така собі євроінтеграція 16 століття, яка стала однією з найяскравіших сторінок української (і не лише української) історії тієї доби!

Віктор Заславський, історик, публіцист, журналіст

Відгуки

Спогади про сталінську добу. Частина третя. Віруючі

Не знаючи звідки прийшов, не дізнаєшся куди йти далі.

Історія церкви та історія людства.

Авторська програма Віктора Заславського

Крутий маршрут Євгенії Гінзбург.

Спогади про сталінську добу. Частина третя. Віруючі

Спогади про сталінську добу. Частина друга. У таборах

Не знаючи звідки прийшов, не дізнаєшся куди йти далі.

Історія церкви та історія людства.

Авторська програма Віктора Заславського

Крутий маршрут Євгенії Гінзбург.

Спогади про сталінську добу. Частина друга. У таборах

Спогади про сталінську добу. Частина перша. Великий терор

Не знаючи звідки прийшов, не дізнаєшся куди йти далі.

Історія церкви та історія людства.

Авторська програма Віктора Заславського

Крутий маршрут Євгенії Гінзбург.

Спогади про сталінську добу. Частина перша. Великий терор

Церква в постхристиянському суспільстві

Продовжуємо цикл історичних програм з Віктором Заславським на тему: Церква і суспільство.
 Частина 6

Симфонія чи надмірна влада цісара?

 Продовжуємо цикл історичних програм з Віктором Заславським на тему "Церква і суспільство" Частина 5