Слухати Радіо

Зараз в ефірі

01:40

Духовні читання

В ефірі

Катехиза

03:00

Меса

03:40

Розарій

04:00

Коронка до Божого Милосердя

04:20

Святий дня

05:00

Наближаючись до православ'я

06:00

Дитяча катехиза

06:20

Голос народу, голос Божий

07:00

Св.Літургія з костелу св. Станіслава єпископа та мученика (Городок)

07:40

Дитяча катехиза

08:00

Святий дня

08:10

Житія святих

08:15

Ранок з Олексієм Самсоновим

09:00

Молитовна лінія

10:00

Розарій

10:30

У ваших намірах

11:00

Житія святих

11:20

Катехиза

12:00

Ангел Господній

Польське повстання 1831 року і його наслідки для України

Поділитись з друзями
Віктор Заславський продовжує свій цикл програм "Відкриваючи таємниці християнства" і це чергова програма на основі уривку з книги "Римо-католики в українській історії", написаної для Радіо Марія.

Польське повстання, яке спалахнуло в листопаді 1830 року, охопило майже всю територію Польщі й частково – Білорусі та Правобережної України. Офіційні представники Римо-Католицької Церкви зберігали нейтралітет і лояльність до царя (як, наприклад, луцький єпископ Каспер Цепішовський, меценат і просвітник), а монастирі переважно лише лікували поранених та давали прихисток утікачам. Українці-греко-католики (здебільшого селяни) зазвичай до повстанців не приєднувались або полишали їхні лави після обіцянок прощення від росіян. Дещо більшою була підтримка повстанців серед міщан та селян Білорусі – але знов-таки, несуттєвою. Повстанців було розбито, їхні симпатики втекли за кордон. Жевуський пропав безвісти після поразки під Дашевом – і ще довго його селяни чекали на повернення «отамана Ревухи». Дехто з часом дістав прощення царського уряду й повернувся в Україну. Серед таких був Томаш Падура – він похований у Махнівці під Козятином, і нещодавно його надгробок віднайшли місцеві краєзнавці.

Значто тяжче було тим, хто залишився. Повстання стало приводом для царського уряду розпочати репресії проти католиків обох обрядів. Після придушення повстання численні латинські або унійні монастирі передавали православним або просто знищували. Цілі чернечі чини (як, наприклад, потужнй Орден Проповідників – домініканці, або невеличкий чин сестер-феліціанок) були заборонені на теренах імперії. Саме так був зачинений костел святого Олександра в Києві, яким на той час опікувалися домініканці. У симпатіях до повстанців звинуватили Почаївську лавру – найбільший унійний монастир, головний центр народного просвітництва, який до того ж противився заходам Семашка. Лавру передали православним, які одразу розпочали тут агресивну московську пропаганду. Високомистецькі стінописи Луки Долинського було перемальовано. Так само був переданий православним монастир у Зимному й латинські обителі у Корці та Староконстянтинові.

Почалась поступова ліквідація василіанських монастирів і шкіл, де монахи, до речі, викладали народною мовою; закрито новіціат, студентів василіанських семінарій перевели до православних навчальних закладів. Допомагав царю в цій справі молодий священник Йосиф Семашко, якого 1829 року призначили єпископом Мстиславським. Під його керівництвом священників стали змушувати відправляти літургії лише за московськими требниками, забороняли ставити в храмах органи, змушували ставити іконостаси. Всі католицькі образи знищувалось – або перемальовувалося. Наприклад, на образі святого Йосафата писали «святий Йоан». Щоправда, на іконостаси грошей зазвичай не вистачало, тож замість них нерідко ставили прості перегородки з дощок. Поліція вилучала уніатські книги, передавала їх Семашкові, який їх спалював. Водночас влада тиснула на польських поміщиків: було наказано опечатати приватні каплиці в шляхетських маєтках, де могли служити непокірні священники. Часто поміщикам обіцяли допомогу в суді чи інші винагороди за переведення своїх селян на православ’я.

Паралельно православні єпископи мірою сил навертали народ до православ’я за допомогою поліції, військ і горілки. Збереглося чимало звісток про те, як у білоруські чи українські містечка й села входила рота солдатів зі священником. Священник читав проповідь церковнословянською мовою про перевагу православ’я над єрессю католицизму, після чого казав: а тепер хто за істину віру, ставайте по арпау руку від мене, а хто ні – по ліву. Праворуч стояла бочка горілки, а ліворуч – солдати з різками. Особливо славився цим полоцький єпископ Смарагд Крижановський, який відверто казав, що виверти Семашка нічого не дадуть, а найнадійніший спосіб – гроші, горілка та військо.

Семашко у той час послідовно просував на священників вірних йому людей. Незгідних позбавляли сану, забороняли у служінні, відправляли до в’язниці чи на заслання. Наприклад, тільки в період із 1837 по 1838 роки в Сибір відправили близько 160 унійних священиків. За деякими джерелами, висланий був і рідний батько Семашка, унійнийсвященник. Щоправда, не в Сибір, а лише вглиб Росії. У відповідь парафіяни переходили на католицтзм римського обряду, інколи цілими селами. Інколи селяни повставали, і повстання ці суворо каралися. Дехто втікав на Галичину, багато кого відправляли в Сибір. Врешті-решт 12 лютого 1839 року в Полоцьку зібрали собор, на якому Семашко з прихильниками та церковники з Росії говорили про те, що білоруси з малоросами – частина російського народу, отже, їм треба прилучитись до «Матері-Церкви». Тим більше що істина, як написано, на Сході; Православна Церква ближча до Сходу, ніж Рим; отже, вона правильніша. Наприкінці було проголошено про перехід уніатів на православ’я. Цар за цієї нагоди хвелів викарбувати медаль із написом: «Відторгнуті насильством, приєднані любов’ю». І ще два десятиліття Семашко спалював унійні молитовники й требники, забороняв у служінні та відправляв у Сибір вірних Риму священників.

Про те, як відбувалося «приєднання любов’ю», писав Олександр Герцен у своєму часописі «Колокол» («Дзвін»):

 

«…село Пороцево перейшло з унії до грецької церкви  у той душеспасительний час, коли Миколай з благочестивим свирепством «всікав» уніатів на православ’я. Піп їм дістався якийсь шахрай, він утискав їх і грабував. Мужики, почувши що новий государ поладив з католицьким духовенством, перейшли знов в унію. Піп доніс. Генерал-губернатор Назімов відправив туди загін солдат, шайку поліції і своего ад’ютанта Попова. Ця збройна орава напала на село і без суді й слідства перепорола усіх; кажуть що декілька людей померло від кар…»

 

«…З боку цивільного начальства тортурами завідував окружний Новицький. Цей поліційний апостол сік людей доки мучимий не погоджувався прийняти причастя від православного попа. Один 14‑річний хлопчик після двохсот розог відмовився від такого спілкування з Христом, його знову почали секти, і лише тоді, не витримавши страшного болю, він погодився. Православна церква восторжествовала!»

 

Водночас в історіографії починає культивуватися міф про нібито жорстокі переслідування проти православ’я у Речі Посполитій та про насильницьке запровадження унії (яке нібито й викликало козацькі повстання). Міф цей, як уже було пояснено, з’явився ще за часів Хмельниччини, коли козаки в найкращих традиціях релігійних війн доповнювали справжні причини повстання (суто соціальні) релігійними чинниками. Тепер до посилення цього міфу долучилася пропагандистська та репресивна машина Російської імперії, в якій учення про «Третій Рим» ніхто не скасовував. Шкільна програма (тут можна згадати сумнозвісний підручник Іловайського, який став темою численних анекдотів), праці істориків (на зразок Кояловича) – все йшло у цьому руслі. Не дивує, що більшою чи меншою мірою цей міф підтримували всі українські історики та письменнки, які творили на теренах Російської імперії. В «Енеїді» Котляревського Дідона, осипаючи Енея прокльонами, називає його «кателик». Кіндрат Рилєєв у думі про Наливайка подавав таку картину пригнічення українців у Речі Посполитій:

 

Всі веселяться, всі ликують,

Вісні у квіті кожен рад

Поляк, єврей і униат

Беспечно, буйно бенкетують,

Все радістю оживлені;

Лише українці сумують,

І їм не свято пир весни.

 

Тарас Шевченко, мріючи про примирення українців із поляками, вважав, що посварили ці два народи виключно інтриги Католицької Церкви:

 

…Аж поки іменем Христа

Прийшли ксьондзи і запалили

Наш тихий рай. І розлили

Широке море сльоз і крові,

А сирот іменем Христовим

Замордували, розп’яли...

Поникли голови козачі,

Неначе стоптана трава,

Украйна плаче, стогне-плаче!

За головою голова

Додолу пада. Кат лютує,

А ксьондз скаженим язиком

Кричить: «TeDeum! Алілуя!..»

 

Отак-то, ляше, друже, брате!

Неситії ксьондзи, магнати

Нас порізнили, розвели,

А ми б і досі так жили.

Подай же руку козакові

І серце чистеє подай!

І знову іменем Христовим

Ми оновим наш тихий рай.

 

Певна доля правди у такому підході, звісно, була. Масове покатоличення руської аристократії призвело до її розриву з народом, та й привілейоване становище Католицької Церкви не сприяло міжконфесійному діалогу – проте це була тільки частина загальної картини. Іншу сторону медалі (просвітницька діяльність унійних священників, фізична неможливість переслідування Православної Церкви, унія як визволення Церкви з‑під влади можновладців та корумпованого Константинопільського Патріарха, всі хитросплетіння політичних факторів) висвітлювати було елементарно заборонено.

Показовою може бути історія Миколи Костомарова, одного з перших українських істориків. Ще студентом у Харківському університеті він обрав темою для своєї дисертації Берестейську унію 1596 року та її вплив на «ЗападнуюРоссию», тобто Україну. Але, починаючи писати про церковну унію, Костомаров зайшов значно дальше, ніж збирався сам. Дисертація його торкнулася загальної проблеми відносин між Церквами. Стосунки між уніатами та православними бачилися йому у світі загальних відносин між Римом та Константинополем, між різними конфесіями та їхніми віруючими. І молодий історик розглянув ці питання з позиції християнської єдності, показавши безглуздість будь-яких сварок між віруючими. Пишучи про суперечки Римського Папи з Патріархом Константинопольським, Костомаров зробив висновок, що «прагнення церковних єрархів до влади принесли ворожнечу та розділення у миролюбну Христову церкву». І унія між українським православ’ям та Римом показана була насамперед не як намагання Папи загарбати і знищити віру православну, а як спробу Православної Церкви вийти зі смутного стану, в якому перебувала. Молодий історик стверджував, що унійні події були викликані передусім практичними проблемами тодішньої Православної Церкви, падінням моралі та освіти, залежністю від православної шляхти й поборами з боку константинопольських патріархів. Намагаючись вийти з цього сумного стану, покращити освіту, духовність і церковний устрій, православні ієрархи вирішили, що Папа Римський буде їм кращим покровителем, ніж патріарх. До того ж, саме через католицький вплив у православної опозиції змогла з’явитися така постать, як Петро Могила, який сприяв піднесенню українського православ’я на гідний рівень, а також намагався знайти вихід зі становища та завершити сварки миром. Коли працю Костомарова прочитали викладачі, її заборонили захищати, а сама дисертація була приречена до спалення. Скоріше за все, до заборони і спалення дисертації був причетний отець Інокентій Борисов, впливовий російський проповідник, який тоді служив у Харкові. Він дружив із Костомаровим і, мабуть, хотів урятувати студента від більших проблем.

На щастя, держава була нездатна контролювати всі розмови й роздуми українських інтелектуалів. Українсько-польські відносини та їхній релігійнй вимір ще стануть темою дискусій між католиками і православними на українських теренах. Український міф, українська ідея продовжать своє формування – і не без участі римо-католиків.

 

 

Відгуки

"Два обряди – два народи – одна земля", - Віктор Заславський

"Два обряди – два народи – одна земля", - Віктор Заславський

Віктор Заславський продовжує свій цикл програм "Відкриваючи таємниці християнства" і це чергова програма на основі уривку з книги "Римо-католики в українській історії", написаної для Радіо Марія.
Павлин Свенціцький - той, хто зробив Україну Україною

Павлин Свенціцький - той, хто зробив Україну Україною

Віктор Заславський продовжує свій цикл програм "Відкриваючи таємниці християнства" і це чергова програма на основі уривку з книги "Римо-католики в українській історії", написаної для Радіо Марія.
З новим царем прийшли нові репресії

З новим царем прийшли нові репресії

Віктор Заславський продовжує свій цикл програм "Відкриваючи таємниці християнства" і це чергова програма на основі уривку з книги "Римо-католики в українській історії", написаної для Радіо Марія.
Хлопомани - нове покоління українських патріотів, серед яких було багато римо-католиків

Хлопомани - нове покоління українських патріотів, серед яких було багато римо-католиків

Віктор Заславський продовжує свій цикл програм "Відкриваючи таємниці християнства" і це чергова програма на основі уривку з книги "Римо-католики в українській історії", написаної для Радіо Марія.
«Український Вальтер Скотт» з Олександрівського костелу

«Український Вальтер Скотт» з Олександрівського костелу

Віктор Заславський продовжує свій цикл програм "Відкриваючи таємниці християнства" і це чергова програма на основі уривку з книги "Римо-католики в українській історії", написаної для Радіо Марія.