Слухати Радіо

Зараз в ефірі

05:00

Захристія

В ефірі

Дитяча катехиза

06:30

Житія святих

07:00

Св.Літургія з храму Матері Божої Ангельської (Вінниця)

07:40

Дитяча катехиза

08:10

Житія святих

08:15

Слово на кожен день

09:00

Молитовна лінія

10:00

Трансляція літургії із студії Радіо Марія

11:00

Житія святих

11:20

Катехиза

12:00

Ангел Господній

12:20

Концерт привітань та поздоровлень

13:00

Захристія

14:00

Духовні читання

14:20

МамаFM

15:00

Коронка до Божого Милосердя

15:10

Молитовна лінія

15:40

Дитяча катехиза

16:00

Катехиза

Православ'я чи унія, різка, чи діжка горілки?

Поділитись з друзями
Історик Віктор Заславський продовжує цикл передач про релігійне минуле нашої країни. Війни і акти примирення, унія, і насильне повернення в православ'я, це все в сьогоднішній програмі

Цар Олександр 1, який став на чолі російської імперії після вбивства батька, в офіційній російській історіографії залишився під прізвиськом Благословенний. Його правління знаменувалось згортанням репресій, що мали місце за його батька, перемогою над Наполеоном. Він дарував полякам конституцію, відкрив біблійне товариство, розпочав ліберальні реформи, навіть хотів примиритись з Римом. Пушкін писав про нього:

Он человек, в нем властвует мгновенье,

Он раб молвы, сомнений и страстей.

Простим ему неправое гоненье:

Он взял Париж, он основал Лицей.

І він же в 10 главі Євгенія Онєгіна іменував царя трохи інакше:

Властитель слабый и лукавый,

Плешивый щеголь, враг труда,

Нечаянно пригретый славой,

Над нами царствовал тогда.

Олександр власними руками знищив майже усі надії, пов’язані з ним, і усі власні добрі зачинання – в тому числі і в церковній політиці. Свободу, яку мала унійна церква в Україні і Білорусі за часів його нещасного батька, він швидко почав обмежувати. Спочатку він створив спеціальну Греко-уніатську колегію, в руки якої передав управління унійною. Дещо подібне ще Петро Перший зробив з православною церквою – підкорив її державному департаменту. І звісно, в греко-уніатській колегії працювали люди, віддані більше владі ніж церкві. Одним з таких був молодий неодружений уніатський священик з Луцьку на ім'я Йосиф Семашко, діяч, гідний стати в один ряд з такими великими синами українського народу як Добкін, Царьов чи Янукович. Щоправда, на відміну від цих вірних ленінців Семашко боровся проти власної церкви і власного народу не з корисних міркувань – він просто вважав що унія сприяє полонізації українців з білорусами, і тому її слід знищити – але не грубим насильницьким шляхом, як за Катерини, а поступово. Коли помер Олександр, і царем став його молодший брат Миколай, налаштований на продовження драконівських традицій попередника, Семашко написав новому цареві спеціальну записку, в якій виклав свій план: обмежити вплив унійних єпископів, поступово передаючи усю владу спеціальним консисторіям і комісіям, заборонити проповідувати ченцям василіанам, обмежити зв'язок унійних семінарій з латинськими, а лояльних до нових порядків священиків усіляко заохочувати. Цар підтримав ідеї Семашка, і почались репресії: Першими постраждали василіани: почалась поступова ліквідація василіанських монастирів і шкіл, де монахи, до речі, викладали народною мовою, закритий новіціат, студентів василіанських семінарій перевели до православних навчальних закладів.

 

У 1829 році 33-річний Йосиф Семашко був призначений єпископом Мстиславським, що розв’язало йому руки для подальших дій. Під керівництвом нового єпископа священиків почали змушувати відправляти літургії лише по московським требникам, забороняли ставити в храмах органи і примусово ставили іконостаси. Усі католицькі образи знищувались – або перемальовувались, наприклад, на образі святого Йосафата писали «святий Іоанн». Щоправда, на іконостаси грошей зазвичай не вистачало, то ж, замість них часто ставили прості перегородки з дошок. Поліція вилучала уніатські книги, передавала їх до Семашка, який книги ці спалював. Водночас влада тиснула на польських поміщиків: було наказано опечатати приватні каплиці в шляхетських маєтках де могли служити непокірні священики. Часто поміщикам обіцяли допомогу в суді чи інші винагороди за переведення своїх селян  православ’я.

 

Паралельно православні єпископи по мірі сил навертали народ до православ’я за допомогою поліції, військ і горілки. Збереглось чимало звісток про те як в білоруські чи українські містечка і села входила рота солдат з священиком. Священик читав проповідь церковно-словянською мовою про перевагу православ’я над єрессю католицтва, після чого казав: а тепер хто за істину віру, ставайте по праву руку від мене, а хто ні – той по ліву руку. Справа стояла бочка горілки, а зліва – солдати з різками. Особливо славився цим полоцький єпископ Смарагд Крижановський, який відверто казав що виверти Семашка нічого не дадуть, а найбільш надійний спосіб – гроші, горілка і військо.

 

Ще один привід для гонінь на уніатів дали поляки коли підняли повстання у 1831 році. Повстання було придушене, і водночас царський уряд вирішив зліквідувати усі монастирі які були хоч якимось боком пов’язані з повстанцями. Тобто, обителі де лікували поранених польських солдат, де вони молились і так далі. Монастирі передавали православним або просто знищували. До речі, так був зачинений костел святого Олександра в Києві, яким на той час опікувались домініканці. Так ось, в симпатіях до повстанців звинуватили Почаївську лавру – найбільший унійний монастир, головний центр народного просвітництва, який до того ж противився заходам Семашка. Лавру було передано православним, які одразу розпочали тут агресивну московську пропаганду, яка не припиняється і сьогодні.

 

Тим часом і Семашко не зупинявся. Він послідовно просував на священиків своїх людей, а у 1834 році єпископський сан отримали двоє його однодумців – Василь Лужинський і Антоній Зубко. Тепер усі три унійні єпископи в Російській імперії відверто проголошували що згідні перейти у московське православ’я. Отже, ситуація виявилась чимось схожа на перші дні окупації Криму чи Донбасу коли український адмірал агітував моряків переходити під російські прапори чи горлівська міліція вишикувалась по струнці перед Безлером. Щоправда, є звістки що Зубко і Лужинський спочатку не погоджвались з Семашком, але той пригрозив їм тюрмою. Так чи інакше, вони погодились. Незгідних з своїми планами ці перевертні в ризах рік за роком позбавляли сану, забороняли у служінні чи просто виганяли. Прості ж люди у відповідь на дії своїх брехливих пастирів переходили на римо-католицтво, інколи цілими селами. Інколи селяни повставали, і повстання ці суворо карались. Дехто тікав на Галичину, багато кого відправляли на Сибір. Наприклад, тільки в період з 1837 по 1838 роки на Сибір відправили близько 160 унійних священиків. За деякими джерелами, висланий був і рідний батько Семашка, унійний священик. Щоправда, не на Сибір, а лише вглиб Росії.

 

У 1839 році помирає унійний митрополит Йосафат Булгак. Упродовж останніх років свого служіння він не міг протистояти заходам Семашка, але він принаймні до останнього зберігав вірність Риму. Семашко вирішив що прийшов час діяти і почав розсилати накази священикам переходити в православ’я. Але накази його виконувати ніхто не поспішав. Тобто, усі старання Семашка перевести українців з білорусами в унію тихо і мирно ні до чого не призвели, і російське православ’я без російських штиків ані розповсюджуватись, ані втриматись не могло.

 

Отже, в українські і білоруські села почали масово вводити війська, священиків почали викликати до консисторій з вимогою підписати згоду перейти на православ’я – але з умовою збереження більшості суто уніатських обрядів і звичаїв. так, не миттям так катанням, Семашко, погрозами та брехнею  назбирав 1305 підписів від унійних священиків і монахів, згідних перейти на православ’я. Під це в 12 лютого 1839 року Полоцьку зібрали собор, на яком делегати – Семашко, Лужинський, Зубко, а також церковники з Росії говорили про те що білоруси з малороссами – частина російського народу, отже, їм слід прилучитись до матері-церкви. Тим більше що істина, як написано, на Сході, Православна церква ближче до Сходу ніж Рим, отже, вона правильніша. Наприкінці було проголошено про перехід уніатів на православ’я. Цар з цього приводу вибив медаль з написом: «Відторгнуті насильством приєднані любов’ю».

 

І ще два десятиліття Семашко спалював унійні молитвеники і требники, забороняв у служінні і відправляв у Сибір вірних Риму священиків. А останній акт трагедії унійної церкви в Російській Імперії відбувся на Холмщині у 1874 році. Тоді російським царем був Олександр 2 – той самий що скасував кріпацтво і якого російські історики величали царем-визволителем. А також інколи царем-мучеником – бо він загинув від бомби народовольців. На місці його загибелі в Петербурзі побудували помпезний храм – Спаса на крові. Біля храму на мармурових таблицях викарбувані золотом добрі справи царя – скасування кріпацтва, заборона тілесних покарань і так далі. Щоправда, з іменем Олександра  пов’язані ще кілька не зовсім красивих сторінок російської історії – наприклад, діло ста дев’яносто трьох, коли у 1875 році році студенти вийшли на демонстрацію під демократичними гаслами, жандарми почали арешти, і було затримано 770 чоловік. З них 265 було залучено до слідства і взято під варту. Слідство тривало біля трьох років. За цей час 43 ув’язнених померло через тяжкі умови ув’язнення, 12 чоловік вчинило самогубство, 38 втратили розум. До суду, який почався у 1877 році, дожило 197 чоловік, з них четверо померло, не дочекавшись на вирок. Закінчилось усе тим що у 1878 році усіх проголосили невинними і відпустили. Тобто, більше двох сотень чоловік безвинно кинули у в’язницю, протримали там більш ніж три роки, в багатьох забрали життя і розум щоби потім визнати що вони таки ні в чому не винні! Навіть для 19 століття це був нонсенс!

 

Жорстокими розправами відзначилось і придушення польського повстання у 1863 році. Кому цікаво – може піти в музей «Київська фортеця», там де Косий Капонір, який служив в’язницею для полонених повстанців,а також місцем їхньої страти. Звісно, захищати цілісність своєї території – законне право будь-якої держави, але цього разу страт було забагато. А ще під час придушення цього повстання російські війська зайняли усі греко-католицькі монастирі на теренах Холмщини, де унія ще зберігалась внаслідок особливостей місцевого самоврядування. Почалась ліквідація греко-католицьких монастирів, арешти монахів, конфіскація майна. А ще на посаду холмського унійного єпископа поставили Маркела Попеля – москвофіл родом з Галичини, ще один царьов місцевого значення. Попель почав агітувати священиків за православ’я, незгідних забороняв у служінні, храми їхні передавав православним священикам, а коли парафіяни відмовлялись пускати цих священиків в храми – відправляв проти них війська. .

 

На початку 1874 році в містечку Дрелів і селі Пратулін трапились криваві інциденти – парафіяни не хотіли віддавати православному священику ключі від церкви, і солдати відкрили вогонь. І там, і там загинуло по 13 чоловік, багато було поранено, вцілілих пороли нагайками. Кров загиблих змили, церкву в Пратуліні переосвятили, але люди туди вже не ходили. Так само спустіли церкви майже по цілій Холмщині – люди не хотіли ходити до казенних священиків, замість того вони потайки переходили кордон з Австро-Угорщиною щоб справляти обряди в греко-католицьких церквах Галичини. Бувало, що і з Галичини потайки приходили греко-католицькі чи римо-католицькі священики і таємно служили. Один з них, єзуїт Яцковський, відсидів за це півтора роки в російській в’язниці.

 

«Відторгнуті насильством, приєднані любов’ю». З приводу того як виглядало насильницьке приєднання до унії історики ще й досі сперечаються, а ось щодо російської любові… Можна бути католиком, можна бути православним. Можна співчувати уніатам, можна  симпатизувати православ’ю. Але не можна заперечувати одного факту: жоден з проповідників унії у 16, 17 чи 18 столітті не використав тих методів, за допомогою яких уніатів приєднували до православ’я. Ані Іпатій Потій, ані Йосафат Кунцевич, ані Йосиф Рутський не загрожували селянам чи міщанам засланням і в’язницею, а під час проповіді вони не мали за собою королівських солдат. Мабуть, через це ми знаємо стільки імен уніатів що загинули від рук православних і жодного православного що загинув від рук уніатів. Ну, і російська любов у цьому випадку – це те саме що і ввічливість зелених чоловічків в Криму і на Донбасі. Тобто, брехня і кров.

 

Що ж, багато в чому трагічна доля уніатської церкви в Російській Імперії була зумовлена тим що українська уніатська церква – взагалі явище непересічне, і через те багато для кого незрозуміле. Перехід православної церкви в Україні і Білорусі під владу Папи Римського у 1596 році був нетрадиційним і досить сміливим кроком. Ззовні це виглядало як зрада або насильство, і лише той хто насправді розбирався в ситуації розумів що тут все не так просто. Більш того, унійна церква аж ніяк не вписувалась в ідею триєдиного російського народу який все життя мріяв про возз’єднання. Що цікаво, римо-католицька церква в цю картину вписувалась. Віра росіян – православ’я, віра поляків - католицтво, поляки живуть під владою російських царів, то ж, нехай собі сповідують свою віру. А ось уніати – це щось незрозуміли: і не поляки, і не росіяни, і не католики, і не православні. Щось на зразок австралійського утконоса: і не птах, і не звір, і яйця відкладає, і молоком дітей годує.

 

Але Бог коли творив землю, і утконосів в тому числі, навряд чи думав чи вписуватиметься вона в чиїсь теорії. Так само і уніати, переходячи під владу Папи, не думали чи впишуться вони в чиюсь ідеологію. Іпатій Потій, Йосиф Рутський, Йосиф Шумлянський просто хотіли бути в єдності з вселенською церквою, мати адекватного і передбачуваного керівника який не проситиме хабаря за кожну грамоту і не намагатиметься перекроїти їхні традиції під свої примхи. Як казав Любомир Гузар, можливо, у 1596 році я прийняв би інше рішення, але зараз ми такі які є і нам подобається такими бути, зберігати і східний обряд, і єдність з апостольським престолом.

 

До речі, так само як унія не вписувалась в ідеологічні рамки тодішнього російського православ’я, так само і сучасним росіянам складно примиритись з існуванням незалежної України, яка до того ще й Європу преться. А як же тоді Святая Русь, духовні скрепи, сакральні землі? Що ж, зазвичай коли наукова гіпотеза суперечить фактам – науковці її відкидають. Але російські ідеологи вирішили що простіше переправити факти щоб не псували красиву картинку. І нічого що в жертву цій красивій картинці приносяться людські долі, і доля цілого народу..

 

Цікаво що в таком самом положенні були християни в давньому Римі. Римська імперія завжди славилась релігійною толерантністю, до римського пантеону часто-густо приймали усіх богів, з римським Марсом ототожнювали і грецького Ареса, і германського Одіна. Римський мир, сі боги миряться в одному пантеоні і усі шанують один одного. Щоправда, євреї не хотіли шанувати римський пантеон, але для них зробили виключення бо їхня віра була суто національною, і євреї були своєрідною замкненою етнічною групою. А от християни – вони з одного боку вважали свою віру універсальною, наднаціональною, а з іншого – відмовлялись шанувати загальновизнаних богів. Не вписувались вони в римські уявлення про релігійну толерантність. І стали мучениками, і зберегли свою віру, і пережили падіння язичницького Риму. Так само як і католицька церква змогла пережити усі репресії російського уряду. І одним з символів стійкості католиків в вірі стали мученики з Пратуліну, яких з 19 століття шанують католики і східного, і західного обрядів, і українці, і поляки.

 

А ще цікаво що лицемірство російських ідеологів було послідовним і системним. Проявлялось воно і в політиці, і в науці. В середині і другій 19 століття російськими істориками писалось чимало творів, присвячених історії Берестейської унії. Жодна книга по історії Росії і зокрема російської церкви не оминула історію того як бідолашних православних Юго-Западной России насильницьким шляхом, ледь не під дулами автоматів змушували приєднуватись до унії і як страшенні уніати тисячами морили і вбивали бідолашних православних. Таке ставлення до унії в значній мірі зберігається в українській історіографії. А у 1842 році молодого студента Микола Костомарова змусили спалити свою дисертацію, присвячену унії через те що він знайшов в унії позитивні риси. При чому, в тій самій середині 19 століття в Галичині, яка біла в складі Австро-Угорщині, москвофіли вільно писали і видавали твори в яких засуджували унію і вихваляли борців за православ’я, і греко-католицьке духовенство ніяк їх не переслідувало – хоча мало для цього усі необхідні важелі. А загалом, історія церкви на Західній Україні не менш цікава, не менш важлива для нашої сучасності ніж сумні реалії Російської Імперії, і подіям які мале місце на захід від 

Відгуки

Спогади про сталінську добу. Частина третя. Віруючі

Не знаючи звідки прийшов, не дізнаєшся куди йти далі.

Історія церкви та історія людства.

Авторська програма Віктора Заславського

Крутий маршрут Євгенії Гінзбург.

Спогади про сталінську добу. Частина третя. Віруючі

Спогади про сталінську добу. Частина друга. У таборах

Не знаючи звідки прийшов, не дізнаєшся куди йти далі.

Історія церкви та історія людства.

Авторська програма Віктора Заславського

Крутий маршрут Євгенії Гінзбург.

Спогади про сталінську добу. Частина друга. У таборах

Спогади про сталінську добу. Частина перша. Великий терор

Не знаючи звідки прийшов, не дізнаєшся куди йти далі.

Історія церкви та історія людства.

Авторська програма Віктора Заславського

Крутий маршрут Євгенії Гінзбург.

Спогади про сталінську добу. Частина перша. Великий терор

Церква в постхристиянському суспільстві

Продовжуємо цикл історичних програм з Віктором Заславським на тему: Церква і суспільство.
 Частина 6

Симфонія чи надмірна влада цісара?

 Продовжуємо цикл історичних програм з Віктором Заславським на тему "Церква і суспільство" Частина 5