Притча про те, що нас вбиває з середини

     Про дуба-велета

Неподалік університету стояв собі могутній дуб, відомий на всю околицю. Під його крислатим віттям роками збиралися студенти – погомоніти, поспівати… Ніхто вже й уявити не міг університетської території без цього велетенського дерева, розлоге гілля якого чудувало й захоплювало всіх, хто зупиняв на ньому погляд. Видавалося невіддільним елементом довколишнього краєвиду, але…

Котрогось дня той велет, із жахливим тріском, повалився на землю. І тепер на розламаному стовбурі можна було простежити те, чого роками ніхто не завважував і завважити не міг: процес внутрішнього нищення, який день у день, місяць у місяць, рік у рік вів, колись міцне, дерево до загибелі. І хоч нищення тривало дуже помалу, «стиха», це аж ніяк не означало, що дерево не вмирає.

Могутній дуб, який, здавалося, житиме вічно, трухлявів зсередини. А люди незмінно бачили тільки зовнішню його оболонку. Те, що сталося з дубом, може трапитися і з людиною. Нехай у переносному сенсі… Непомітний моральний занепад може тривати дуже поволі, даючи початок, одначе, смертельний внутрішній хворобі.