Слухати Радіо

Зараз в ефірі

11:00

Житія святих

В ефірі

Катехиза

12:00

Урочиста меса

13:00

Голос народу, голос Божий

14:00

Духовні читання

14:20

Обережно, магія!

15:00

Коронка до Божого Милосердя

15:10

Молитовна лінія

15:40

Дитяча катехиза

16:00

Катехиза

16:50

Святий дня

17:00

Житія святих

17:10

Літургія годин (Бревіарій)

17:30

Просто про непросте

18:00

Свята Літургія з церкви Різдва Богородиці (Львів)

19:00

Молитовна лінія

20:00

Вечірня казка

20:30

Недільні читання

21:00

Архіпастир відповідає

22:00

Катехиза

Рід Жолкевських

Поділитись з друзями
На півдорозі від Львова до польського кордону лежить місто Жовква, і є в цьому місті є римо-католицький храм – костел святого Лаврентія. Храм цей типовий для Західної України: давня і багата історія, поєднання Ренесансу і бароко, чудові інтер'єри, високомистецьке оздоблення. Але водночас він є унікальним пантеоном лицарської слави – храмом, котрий служив не лише місцем молитви, а ще й своєрідним пам'ятником великому лицарю на ім'я Станіслав Жолкевський – талановитому полководцю, щедрому меценатові, побожному християнину. Русину-українцю за походженням.


29.07.14 о 14.20
Автор: Віктор Заславський
Рід Жолкевських походить з села Жолкевка на Холмщині. Зараз це Польща, але і етнічно, і історично ці землі завжди були українськими – адже Холм був столицею Галицько-Волинсько держави, і русини в цих краях становили тут переважну більшість аж до операції «Вісла» у 1946 році. Отже, походили предки нашого героя скоріш за все з руських бояр. Рід їхній був небагатий, і з Жолкевських виходили здебільшого лицарі та офіцери. В свій час відомий польський сатирик Миколай Рей глузував з Жолкевських ось так:

Жолкевські люблять в річці умитись,
А потім з тієї ж річки напитись.
Чисті серцем, в усьому чисте вбачають,
І так природу води хвацько міняють.
І нічого що баняками донизу то стягають!
Що ж, як в горлі не дере, хай сидять де заманеться.
Все одно з лиш сусідам знати те доведеться!

Але батько нашого героя, Станіслав Жолкевський-старший, зробив непогану кар'єру і дослужився до посади Белзького старости, Галицького каштеляна і нарешті, воєводи Руського. Народжений православним, старий Жолкевський у 1580 році переходить на католицтво. Похований він був в римо-католицькому кафедральному соборі у Львові. Саме для того щоб мати родину ближче до місця служби воєвода бере в оренду село Туринка недалеко від Львова. Саме в Туринці у 1547 році в нього і народжується син, котрого назвали на честь батька – Станіславом. Хлопчик зростав, вчився, напевно, в братській школі при місцевій церкві. Можливо, ходив до єзуїтської школи. Принаймні, латину він знав чудово, захоплювався Горацієм, Вергілієм і Плутархом, а любов до історії проніс через усе життя. Однак справжня наука для молодого лицаря почалась коли він почав служити під началом гетьмана і канцлера Яна Замойського – багатого магната, мудрого політика і щедрого мецената.

У 1573 році зустрічаємо 26-річного Жолкевського серед послів до Генріха Валуа: поляки просили французького королевича стати королем Польським. Валуа погодився, але невдовзі з Польщі втік, і новим королем став Стефан Баторій. Саме під його керівництвом Жолкевським вперше в житті йде в бій – 17 квітня 1577 року в битві біля Любешівського озера під час війни проти Гданську. У 1581 році Жолквський очолює кілька сотень панцерників і гусар під час Псковської облоги. А 24 січня 1588 року, вже після смерті Баторія, Жолкевський очолює лівий фланг королівського війська у битві під Бичиною проти австрійського ерцгерцога. Відвага рицаря звернула на себе увагу короля Сигізмунда Третього, і король призначає його старостою Грубешівським, а пізніше – каштеляном львівським, і, нарешті, польним гетьманом.

25 липня 1588 року помирає його батько, залишивши сину у спадок кілька містечок під Львовом. Тепер воїн становиться осілим землевласником, а головне – заможною та самостійною людиною, що дає можливість нашому герою виконати дві свої улюблені мрії. Перша мрія була пов'язана зі справами сердешними. Справа в тому що відважний воїн вже давно був закоханий в бідну галицьку шляхтянку Регіну Гербурт, і нарешті одружився з нею. Після цього Жолкевський здійснює другу мрію – починає будувати справжній замок який мав стати гетьманською резиденцію, гідною свого славетного господаря та його коханої дружини, а по них – гетьманських нащадків. Під час одного з походів він пише до дружини:

Будівлі і міста сплюндровані, міста понівечені, дороги заповнені грабіжниками. Це і спонукає мене насамперед будувати свій замок і закласти містечко

А уявляв він собі його схожим на фантастичні міста, про які читав у Платона і Аристотеля, Томаса Мора і Кампанелли – з широкою головною площею, упорядкованим плануванням просторих вулиць, з вишуканою архітектурою і справедливими законами. Нове місто гетьман вирішує назвати Жовквою.

Отже, у 1594 році біля села Винники, котре його батько отримав у спадок від бойового побратима Андрія Висоцького, розпочинається будівництво нового міста. Для здійснення свого задуму Жолкевський запрошує до себе італійського архітектора Паоло Дученто ді Клеменсі, котрого вже знали у Львові під прізвиськом Павло Щасливий. архітектор накреслив план майбутнього міста і приступив до будівництва. За ренесансною модою усі найважливіші будівлі були розташовані як органи людського тіла. Замок був головою міста, ринкова площа – легенями, ратуша – шлунком, католицький костел з православною церквою – серцем. Міські брами були руками і ногами міста.

Вулиці були прямі, широкі, відкриті для сонця та свіжого повітря – на відміну від хаотично забудованих вузьких та кривих середньовічних вулиць. Усі будинки міста зводились в єдиному архітектурному стилі, повторюючи головні декоративні фігури та деталі. За італійським зразком кам'яниці на ринку мали красиві аркадні галереї, зручні і для прогулянок, і для торгівлі. А торгівля в Жовкві велася жваво – адже місто було зведено на одному з двох головних шляхів з України до Європи. Зараз це траса Львів-Рава Руська, звідки йде дорога на Вашаву, і чотириста років тому рух по цій дорозі був не менш жвавий ніж сьогодні. Жовква стоїть в тридцяти кілометрах від Львова, тобто, в одному денному переході від найбільшого в той час міста України, і тут зупинялись на ночівлю усі хто їхав до Львова з боку Варшави. Отже, завдяки подорожуючим гроші золотим дощем сипались в кишені жовківських підприємців, і місто швидко зростало. А у 1603 році, після того як Жолкевський розбив шведів в битві під Ревелем (сучасний Таллінн), король дарував Жовкві Магдебурзьке право, і з того часу гетьманська утопія стає повноцінним містом з своїм самоврядуванням.

Першою будівлею в місті був замок, головний оборонець міста. Також Жовква була обнесена валами та ровом, за якими пізніше постали кам'яні мури та башти. У 1605 році замок було закінчено, а наступного року закладається наріжний камінь костелу св. Станіслава. Ще через шість років починається будівництво православної церкви Різдва Христова (на місці тимчасової дерев'яної). Водночас зводяться красиві кам'яниці на Ринковій площі, і з часом Жовква стає унікальним архітектурним ансамблем доби Ренесансу, котрий чудово зберігся до наших днів.

Але і будівництвом нового міста, і турботою про його мешканців займалась переважно дружина Жолкевського Регіна. Справа в тому що Станіслав Жолкевський не мав часу дбати про місто. Він, відповідаючи за оборону кордонів, майже весь час знаходився у походах, захищав кордони від татар, допомагав Молдавії боронитись проти турків. А ще – невдовзі після закладення Жовкви на Жолкевського чекало непросте і суперечливе завдання – приборкати повстання Северина Наливайко.

На честь Северина Наливайка зараз називають вулиці, йому ставлять пам'ятники, а його повстання часто вважать одним з перших виступів за свободу України. Проте ані Жолкевський, ані сам Наливайко не знали що через багато століть його діям дадуть таку оцінку. Северин Наливайко був відчайдушною людиною з неабияким військовим хистом, лідерськими здібностями та величезною відвагою. Це був справжній шукач пригод, до того ж не позбавлений відчуття справедливості та честі. Брат Северина, Даміан Наливайко, був ректором Острозької академії, а сам він служив при дворі князя Костянтина Острозького – очолював артилерію. Наливайко був своїм на Запоріжжі, і з охочими сміливцями ходив на службу до Австрії – бити турків. І ось, восени 1595 року, повернувшись з походу, Наливайко сів зимувати в Брацлаві. Що трапилось в Брацлаві тієї осені – невідомо. Але раптом люди Наливайка об'єднались з частино міщан і опанували містом. Староста відправив до Брацлава озброєний загін, проте Наливайко з магістратом перебили їх. Повстання цілого міста – такі речі не були для феодального світу чимось надзвичайним, і Жолкевський, бажачит вирішити справу мало кров'ю, надіслав до Брацлава наказ припинити бунт. Брацлавські міщани погодився, але Наливайко складати зброю не захотів. На вимоги Жолкевського віддати гармати і австрійський прапор і спокійно розійтись, цей відчайдушний отаман не відповів. Навпаки, він пішов на Волинь, де пограбував Луцьк, потім рушив далі на північ – на Слуцьк, Бобруйськ, Могилів. В січні 1596 року Наливайко вертається на Волинь і починає грабувати маєтки уніатських єпископів.

Це вже був справжнісінький розбійницький рейд, і Жолкевський мусив щось з ним робити. Він щойно повернувся з походу проти турків, і мав при собі лише три тисячі війська. Король обіцяв йому підкріплення, і гетьман довго чекав на нього – але чекав марно. Потім почалась весна, сніг почав танути і дороги перетворились на суцільне болото. Тим часом Наливайко рушив спочатку в Дике Поле, потім через Білу Церкву під Київ, де об'єднався з запорізькими козаками Григорія Лободи. Жолкевський наздогнав Наливайка під самим Києвом, і 3 квітня під Гострим Каменем між козаками та гетьманським військом відбулася перша битва. Козацький табір був оточений кількома рядами возів, і на возах стояли гармати. Захопити таку пересувну фортецю з ходу було неможливо, тим більше що в Наливайка було більше людей ніж в Жолкевського. Отже, розбити козаків, як писав гетьман, «не судив Бог», і козаки рушили далі до Києва, а звідти – до Переяслава, переправившись через Дніпро. Тим часом Жолкевський дочекався на нові підкріплення, переправився через Дніпро і рушив наздоганяти повстанців, котрі рушили табором на Задніпров'я – східний кордон Речі Посполитої, за яким йшов дикий, незалюднений степ. Звідти було зручно тікати до Криму, на Дон, до Москви або просто хто куди. Цього Жолкевський їм не міг дозволити, і нарешті 28 травня під Лубнами, на березі річки Солониця, він зайшов Наливайкові в тил і оточив козацький табір. Жолкевський все ще сподівався на мирне рішення справи – постійно вів переговори з запорожцями, і хоча втомлене від багатомісячної погоні військо мріяло вирізати козаків до ноги, гетьман обіцяв козакам мирний прохід якщо вони видадуть гармати, австрійський прапор, і тепер вже ватажків. Між козаками почалися сварки: дехто погоджувався на умови капітуляції, Наливайко в свою чергу, здаватись не хотів ні в якому разі. Дійшло до того що одного з ватажків – Григорія Лободу – вбили на раді старшини.

Нарешті Жолкевський приготував своє військо до рішучого штурму, і козаки погодилися на гетьманські умови – видали провідників, гармати та увесь скарб – головним чином здобич з пограбованих маєтків. І тоді вояки Жолкевського увірвавшись у табір, влаштували різанину. Жолкевський нічого не міг з цим зробити – військо було зле на козаків за усі негоди погонь та облог. За одними даними було вбито кількадесят чоловік, за іншими – кілька тисяч. Сам Жолкевський пише про це так:

При відбиранню від козаків речей, забраних ними в Білій Церкві від жовнірів стало ся немале замішання. Жовнїри, особливо угорська піхота, а також українська, роз'ярені на козаків, не тільки забирали від них свої речі, але стали видирати і їх власні, і побили їх кількадесят.- Стримати тих роз'ярених людей не можна було ніяким чином, хоч я з панами ротмістрами запобігав тому всіма силами й заходами.

Усі подробиці Солоницької битви навряд чи вдасться визначити – забагато легенд склалося про героїчний відступ повстанців та про шалену погоню гетьманських загонів, про облогу імпровізованої фортеці та про нещасливий її кінець. Казали що шляхта, що була у війську Жолкевського, поставила після капітуляції ще одну вимогу – повернути собі втікачів. Іншими словами – якби пан знайшов у війську свого селянина, він міг забрати його з собою. Коли козаки відмовилися від цього, Жолкевський відповів їм: «обороняйтесь». Ходили легенди, що Наливайка було посаджено у мідного бика, і там спалено (друга версія – після дворічного ув'язнення та тортур йому було відтято голову), що ватажок Кремпський вивів з оточення більшість козаків. Одному загону козаків дійсно вдалося втекти, і Жолкевський його переслідувати не став.

Як би там не було – з козаками після цієї кампанії в Жолкевського відносини не зіпсувались, і вони кілька разів разом ходили на турків, татар і навіть на шведів. Класичний приклад – 23 січня 1606 року султан Бухар підійшов під Корсунь, а татари з Кантеміром Мурзою стали між Немировом та Вінницею. Але гетьман заздалегідь попередив запорожців про турецький наступ, і козаки розбили війська Бухара, завдавши йому великої шкоди та взявши велику здобич. В той час Жолкевський своїм традиційним швидким наскоком розбив татар біля Вінниці, а потім наздогнав тих хто врятувався, визволив бранців, сам взяв багато полонених та велику здобич.

Разом з козаками здійснив Жолкевський і свою найбільш відому військову кампанію – московський похід 1610 року.

ВІктор Зславський, історик, публіцист, журналіст

Відгуки

Враховуючи масштаб інтересів та глибину знань, отця Генріха Мосінга можна назвати людиною століття

Програма від історика Віктора Заславського просвячена постаті видатного вченого, лікаря, священика, вихователя й пастиря. Йдеться про отця Генріха Мосінга. 
Генріх Мосінг — вельми освічений гуманіст широких горизонтів, великих знань та ерудиції, вчений, мікробіолог, людина глибокої духовної культури, втілення непересічної доброти, великої простоти та спокою, чулий до потреб інших.

Віктор Заславський: "Голодомор 1932-33х років - це акція проти слухняних, лояльних, вже цілком радянізованих колгоспників!"

Спілкувалися з відомим автором історичних програм на Радіо Марія з нагоди річниці трагічних подій Голодомору 1932-1933 років.

"Не домовлятися з ворогом, а битися з ним", - історик Віктор Заславський

Черговий випуск історичних програм від історика Віктора Заславського. Коли трохи вгамувались емоції від «Захара Беркута», від спілкування з акторами, режисером та іншими гостями на першому показі, то можна назвати три причини чому це кіно просто не можна не побачити. Саме про це програма

Спогади про сталінську добу. Частина третя. Віруючі

Не знаючи звідки прийшов, не дізнаєшся куди йти далі.

Історія церкви та історія людства.

Авторська програма Віктора Заславського

Крутий маршрут Євгенії Гінзбург.

Спогади про сталінську добу. Частина третя. Віруючі

Спогади про сталінську добу. Частина друга. У таборах

Не знаючи звідки прийшов, не дізнаєшся куди йти далі.

Історія церкви та історія людства.

Авторська програма Віктора Заславського

Крутий маршрут Євгенії Гінзбург.

Спогади про сталінську добу. Частина друга. У таборах