Слухати Радіо

Зараз в ефірі

12:20

Катехиза продовження

В ефірі

Літургія Східний обряд

14:20

Концерт привітань та гарного настрою

15:00

Коронка до Божого Милосердя

15:10

Молитовна лінія

15:40

Дитяча катехиза

16:00

Катехиза

16:45

Дитяча молитва

17:00

Голос народу, голос Божий

17:30

Теотокос

17:45

Літургія годин (Бревіарій)

18:00

Св.Літургія з костелу св. Станіслава єпископа та мученика (Городок)

19:00

Молитовна лінія

20:00

Заклик до Бердичівської Богородиці (Наживо)

20:30

Недільні читання

21:00

Резонанс

22:00

Непісні розмови

22:40

Житія святих

22:50

Біблійні читання

23:00

Акафист

Роман Дашкевич. Слід у історії, спогади офіцера

Поділитись з друзями
Віктор Заславський продовжує свій історичний цикл програм "Відкриваючи таємниці християнства". Цей черговий ефір присвячений спогадам українського офіцера, Романа Дашкевич.

«Приїхав зі школи зі Львова. Зима лагідна. Свята вечеря йшла весело. Колядували. Я розказував батькові та рідні як у Львові організуємо Січових Стільців, як виглядає новий український жовнір, як вправляємо крісами. Малий братчик затискав кулаки. Казав, що як підросте, то навчиться добре стріляти, впишеться до Січових стрільців, а коли прийде війна то піде на війну за Україну. Вечеря тяглася довго. Весело минали дні святочні у колядах і забавах. Ніколи не думалось мені тоді що це послідні свята які провів я у кружку рідні у рідному селі».

Так святкував Різдво у 1914 році Роман Дашкевич, син сільського священика, студент-юрист, український активіст, а віднедавна – один з засновників українських січових стрільців, спортивного, напіввійськового клубу. Зараз це звучить якось пласко, невиразно. Син священика. А що це значить? Галицькі греко-католицькі священики – це були просвітники, патріоти, місцева інтелігенція. Вони відкривали школи, читальні, народні доми. Саме з них починалося українське національне відродження. А ще це була переважно шляхта, нащадки галицьких бояр доби Київської Русі. Дашкевичі вважали себе родичами Остафія Дашкевича, одного з перших козацьких отаманів. Що значить, співзасновник українських січових стрільців? Стрільці готували себе до майбутньої боротьби за свободу України. На початку ХХ століття мирна, безпечна Європа жила в очікуванні великої війни. Маленькі країни та великі імперії укладали між собою союзи, а підкорені ними народи мріяли про створення національних держав. Серед цих народів були й українці. Саме для того і створювалися Українські січові стрільці. І щоб майбутні солдати вміли стріляти – Дашкевич з батьком-священиком на власні кошти купили їм рушниці і однострій.

 Невдовзі у Сараєві вб’ють ерцгерцога Фердинанда, розпочнеться Перша Світова війна, і легіон Українських січових стрільців стане першим українським військом з часів Мазепи та Пилипа Орлика. Стрілятимуть вже з інших рушниць, але досвід набутий стараннями Дашкевича, стане їм у пригоді. Стрільці дійдуть з боями до Олександрівська, майбутнього Запоріжжя. Коли їх вивозитимуть на Буковину, дівчата у Єлисаветграді, майбутньому Кропивницькому, лягатимуть на рейки щоб цих галантних красенів не забирали. Одним з їхніх командирів буде австрійський ерцгерцог Вільгельм Габсбург. Вони битимуться проти поляків за Львів та розростуться до розмірів Української Галицької Армії, в них буде два окремих єврейських загони. А ще легіон дасть Україні буде багато поетів, музикантів, художників. Пісні Романа Купчинського або Левка Лепкого ще й досі співають і на концертах, і на весіллях. Ярослав Барнич напише безсмертну «Гуцулку Ксеню» - а ще оперету «Шаріка» - як стрільці бігають за дівчатами на Закарпатті. До речі, Вільгельм Габсбург теж стане українським поетом – писатиме під псевдонімом Василь Вишиваний. Стрілець Юліан Буцманюк розписуватиме церкви від Жовкви доЕдмонтона. Картини стрільців Куриласа, Вацика, Сорохтея, Іванцяприкрашатимуть українські та закордонні музеї. Усусуси увійдуть до історії не лише як бійці за волю України – але і як творці цілого пласту української літератури, музики, живопису. Між іншим, Всеволод Нестайко, автор знаменитих «Тореадорів з Васюківки» - син українського січового стрільця.

Сам же Дашкевич не потрапить до цього легіону. Його заберуть до звичайної австро-угорської армії та зроблять артилеристом. Мабуть, вирішать що для піхотинця він занадто розумний. А 1917 рік, коли у Києві піднімають жовто-сині прапори, нащадок галицьких бояр зустрічає у російському полоні у Сибіру:

 

«Надворі мороз. По цілій Росії їде революція. Усі мої надії та снування планів – як дістатися якнайскоріше з-під китайського кордону на Україну? Але надія є. І хоч тисячі кілометрів ділять мене від України то я знаю що небаром подякую за хліб сіль полоненого і буду на Україні щоб не знать які перешкоди і скільки тих тисячі кілометрів буде. Там на Україні своя національна революція йде, організують своє військо, а я ж вояк і в українському війську якнайскорше мушу служити. Ніщо мене не задержить»

 

Таки не затримало. У Києві Дашкевич зустрінеться з давніми товаришами – усусусамиЄвгеном Коновальцем та Андрієм Мельником. І разом вони вирішать повторити у Києві те що колись робили у Львові – знову створити Січових Стрільців щоб вже у Києві захищати щойно створену українську державу. Як досвідчений гармаш, Дашкевич візьме на себе створення артилерії. Набирали спочатку з галичан, але їхнім духом проникалися київські студенти, гімназисти та юнкера – і так творився курінь Січових Стрільців. І Роман Дашкевич х своїми гармашами завжди буде у самій гущі подій.

 

Різдво 1918 року Січові стрільці зустрічатимуть на станції Бахмач, очікуючи на наступ Червоної Армії:

 

«Ми, Галицький курінь Січових Стрільців, виїхали на сам кордон України у Чернігівщіні, боронити кордону своєї держави проти наїзника. Ми стоїмо на квартирах у цукроварні – тут нас сприймають як своє військо. Дають нам з харчових запасів усе що хочемо. Тільку одне просять – не кидайте кордону, щоб ворог не увійшов. Та ми нічого. Приготовляємо святий вечір який має бути гучний. Дівчата з цукроварні помагають варити вечерю щоб все було по галицькому звичаю, 12 страв! І тут приказ – вагонуватись і їхати на Чернігів, на північний кордон. тяжко та прикро розстатися з вечерею, та на станцій паровоз свище. Треба їхати, йдемо у зимні вагони, лишаємо все. Різно на війні буває. Та це у своїм війську, боронимо своїх кордонів, своєї держави».

 

Його гармаші без гармат визволятимуть Київ від більшовицьких заколотників з заводу «Арсенал». Потім знайдуть одну гармату – і на станції Святошино прикриватимуть евакуацію українського уряду та війська у Житомир. Потім на станції Коднязнайдуть гармати, у Коростені – прицільні панорами до гармат, у Житомирі – коней та вози. Потім треба було все це ладувати у вагони:

 

«можна було подивляти завзяття дванадцяти гармашів які вночі серед морозу пересували руками вагони і втягали до них коні.Північ минула, а гармаші працювали. Одна ціль присвячувала усьому: батерія – проти лихої долі – таки буде. Тут не було старшин, наказів – усі працювали як тільки могли бо розуміли: це революція, війна. Ніхто не думав про себе, по голод, студінь, а думав тільки про батерію. По півночі все було заладоване. Коні їли сіно. Гармаші примістилися біля коней – так було тепліше».

 

Все це виглядало доволі символічно. На станціях царило безладдя. Солдати що тікали з фронту ділили між собою військове майно, між ними бігали більшовицькі агітатори, вигадуючи різні жахи про український уряд. Кожен думав лише про себе – і між цього хаосу Роман Дашкевич з помічниками намагався знайти гармати щоб його артилеристи мали чим обороняти Україну. Войовнича меншість тоді, як і тепер, тримала Україну на своїх плечах.

 

Гармаші облаштували своєрідний бронепоїзд: перед паротягом – вантажний вагон з гарматою всередині, за паротягом – вагони з піхотою. Ця імпровізована фортеця Дашкевича розчищатиме Центральній Раді шлях далі на Сарни. Там уряд підпише угоду з німцями – і тепер гармаші Дашкевича першими пробиватимуться назад на Київ щоб увійти у визволену столицю у перший день весни.

 

Батарея Дашкевича маршируватиме Києвом навесні 18 року – і кияни радітимуть що в них амуніція, вишкіл та дисципліна не гірша ніж були за царя, а союзники-німці казатимуть що порядок не гірший ніж в кайзера. Потім буде заколот, до влади прийде гетьман Скоропадський, німці розпустять Січових стрільців, і вони підуть служити до запорізького корпусу, стоятимуть на Донбасі – Словянськ, Райгородок, Сватова Лучка, потім – Білокуракіно, над «прекрасним великим Айдаром» . У якому гармаші залюбки купалися між тренуваннями, читанням книжок та спілкуванням з місцевими хлопцями і особливо дівчатами. Схід і Захід, Донбас і Галичина були тут разом під синьо-жовтим прапором:

 

«населення східних окраїн України над Донцем і Гайдаром, полюбило стрільців. Вечорами гармаші ходили по селі, співали пісні або читали книжки. появлялися у селі «вулиці» де сходились хлопці  дівчата, приходили тули й гармаші. Гармаші вчились слобідських пісень, а місцеві хлопці й дівчата – стрілецьких та галицьких».

 

Потім німці залишать Україну, Скоропадський шукатиме допомоги в Білої армії і оголосить про єднання своєї держави з білою Росією. Українські вояки повстануть. На чолі повстання стане Симон Петлюра, і головною його силою стануть Січові Стрільці. Військ в гетьмана було небагато, і майже усіх їх у битві під Мотовилівкою розмітають триста січових стрільців. Головну роль у цій перемозі відіграє Роман Дашкевич і його імпровізований броне потяг – гармата на залізничній платформі.

 

Потім гетьман втече разом з німцями, Петлюра з військом майже без перешкод вступить у Київ, і Різдво 1919 року Дашкевич зустріне у звільненій українській столиці – найкраще Різдво у своєму житті:

 

«Я ходив від батерії до батерії і бажав гарматникам всього найкращого в життю. Щоб ми державу укріпили, щоби дочекали миру та могли працювати для своєї нації під проводом свого уряду на славу Україні. Ці свята за весь час війни видалися найкращими, це наче нагорода на всі інші літа бо це святкував я у своїй державі як вільний жовнір свого війська. пізно вночі ще відзивались коляди і були то коляди з цілої України, від Тиси аж по Кубань».

 

А через неповний тиждень буде ще одне свято – Акт Злуки. 1 листопада у ГаличинібуластворенаЗахідноукраїнська Народна Республіка. У творенні її брали участь УкраїнськіСічовіСтрільці – легіон, який Дашкевич допомагавстворювати, де служили йогостарістарідрузі. І ось, українські держави у Львові та Києві оголосили про своєєднання. Єдність, соборністьРусі-УкраїнивідСяну до Дону – це здавалося у ті дні здійсненням усіх мрій і Дашкевичу, і тисячам тих хтобився за Україну, і мільйонамукраїнців. Збереглась кінохроніка параду та багатотисячного віче з нагоди Акту Злуки. І на цю кінохроніку потрапив Роман Дашкевич – він і Євген Коновалець стоять обабіч Симона Петлюри. Це було символічно – Роман Дашкевич потрапив на кінохроніку у найважливіший день свого життя.

 

Але червона Росія знов сунеться на Україну. А з іншого боку – Біла армія. Петлюра мусив одночасно відбиватися проти переважаючих сил більшовиків та білогвардійців і наводити порядок у власному війську, привчати народних отаманів до дисципліни. Ось один епізод: отаман Семесенко влаштував єврейський погром у Проскурові – і Петлюра засудив його до страти.

 

Зате з Січовими Стрільцями Петлюра проблем не мав. Цей полк, а тепер вже корпус був зразком дисципліни, і найкращою з найкращих була артилерійська бригада Романа Дашкевича (тепер вже полковника) де пліч-о-пліч служили галичани, кияни, подоляни, волиняни та кубанці, сивочолі кадрові царські офіцери та вчорашні студенти та юнкера:

 

«не було випадку щоб гармаші когось арештовували. Заборонено було влаштовувати бенкети, пиятики… Серед рядовиків та старшин не було військових злочинів, а навіть дезертирів було дуже мало. Я мав 26 років як комендант бригади, старшини у бригаді були старші за мене: одному під 60, другому під 50, третьому під 40, майже усі команданти – кадрові військові російської служби, спеціалісти в артилерійському ділі, та все відносилися до мене, 26-літнього, з найбільшою пошаною».

 

Це була рухлива війна. Більшовики підтягнуть резерви – і Дієва армія УНР мусила відступати. Потім селяни повстануть проти більшовиків – і знову йдемо у наступ. Вдарять у тил поляки – відступ. Петлюра підпише перемир’я та об’єднається з Українською Галицькою армією знову  – наступ. Так воювали весь 1919 рік.

 

«Серед цього бурхливого воєнного періоду приходилося гармашам переживати часи перемог і часи поразок, наступів та відступів. У найтяжчих часах присвічувала гармашеві віра що та війна принесе-таки волю Україні. Нераз ворог наступав, але шрапнелі, гранати  затримували ворожі лінії. Гарматний вогонь промощував у наступі дорогу піхоті, нищив ворожі окопи, кулеметні гнізда, примушував ворожі гармати мовчати. Сила гармат збуджувала віру у перемогу, і, мимо воєнних невигод, а часом і голоду, давала гармашеві вдоволення».

 

А потім буде епідемія тифу. А ще – зрада отамана Омеляна Волоха який викрав казну та перейшов до більшовиків. До речі, за Сталіна його розстріляють. Різдво 1920 року Дашкевич з залишками своїх артилеристів зустрічав у Луцьку - «по програній війні»:

 

«Безділля. Сум. Це так якби машину у повнім розгоні нараз спинив. Мовчки і без побажань їли вечерю. Та вкінці один вирвався та побажав усім одного що було найдорожче всім – щоб ми якнайскоріше дісталися на Україну, у свою державу, здобули зброю. Це одиноке було бажання у нас усіх. І за це бажання щоби дістати зброю у руки ми були б вмерли усі».

 

Дістати в руки зброю Дашкевич мріятиме усе життя. В еміграції він разом з товаришами по зброї, з Євгеном Коновальцемта Андрієм Мельником у 1920 році створює Українську Військову Організацію – щоб продовжувати боротьбу за свободу України: дипломатичними шляхами, шляхом просвітницької чи культурної роботи, а за потреби – і збройно. Пізніше ця організація отримає нове ім’я – Організація Українських Націоналістів, ОУН. Одним з заповідей членів ОУН було – «пам’ятай великі дні наших визвольних змагань».

 

У 1930-ті роки у Жовкві неподалік Львова художник Юліан Буцманюк, офіцер Українських Січових Стрільців та УГА, бойовий товариш Дашкевича, створив у церкві Серця Христового вражаючі стінописи. Він там цікаво поєднав і давньоруські канони, і народні риси. І так само як на старих іконах під ногами святого чи Богородиці малювали спонсорів які замовляли ікону, козаків чи гетьманів, так Буцманюк під ногами Богородиці намалював панорами Києва та Львова, Шептицького з єпископами який веде народ у молитві, за ним – тих хто бився за УНР та ЗУНР. Під Львовом командувачі легіону усусусів та УГА: Комть Левицький, Євген Петрушевич, Гриць Коссак, Мирон Тарнавський. Під Києвам – Петлюра, Грушевський, Скоропадський, Омелянович-Павленко. А за ними – Андрій Мельник, Євген Коновалець та Роман Дашкевич. Разом, як і на тій кінохроніці де знімали святкування Акту Злуки. Фактично, тут якраз символічно відтворений Акт Злуки: схід і захід, разом і – вільні. А під ногами Шептицького – хлопець та дівчина, вони символізують Голодомор та радянські репресії. Розділена і поневолена Україна молиться за свободу та єдність.

 

«22 січня став  пам’яттю того що український народ не згине. Він ще колись спробує сил і піднесе прапор визволення.Хоч тепер у ярмі покутує свої поступки та поміж собою і далі гризеться, але 22 січня зостанеться для нього незгасаючою зорею та символом волі»

 

Це теж слова Романа Дашкевича. Це його звернення до членів товариства «Луг». На початку 20-х він повернувся до Львова, вже одруженим, до речі, жінкою його стала Олена Степанів, теж вояк, офіцер легіону Українських Січових Стрільців. І у Львові він, як і перед Першою Світовою, заснував товариство «Луг» - сто осередків, близько 50 тисяч членів які гартуватимуть дух і тіло щоб у майбутньому, коли буде така можливість, продовжити воювати за Україну. Лугові Дашкевич віддавав весь свій вільний час та гроші. Збудував цілий табір з стадіоном, видавав газету «вісті з лугу» – і якраз пишучи статті й нариси до нього, відкрив у собі дар письменника та історика.

 

Михайло Курах, вірний помічник та побратим Дашкевича, писав, звертаючись до загиблих стрільців:

Спіть хлопці-соколи, ми гостримо зброю

І ждемо на поклик «за волю»

На цей поклик пильно чекав Дашкевич, завжди відчуваючи шаблю при боці. Полковник навіть їздив, зустрічався з урядом УНР у вигнанні щоб у разі початку війни його луговики взяли зброю та підпорядковувались урядові – щоб український уряд і армія разом боролися за свою державу.

 

Проте історія склалася інакше, і Дашкевич закінчив своє життя на еміграції, у австрійському Куфштайні, у 1975 році. Останньою справою його життя стала книга «Артилерія Січових стрільців у боротьбі за золоті київські ворота». У ній – весь бойовий шлях його бригади – від зустрічей галичан у Києві у щойно проголошеній Українській народній республіці і до розпуску бригади. А ще – своєрідна робота над помилками, спроба зрозуміти чому ми, тримаючи в руках українську державу, втратили її тоді. Відповідь його проста: більшість стояла осторонь і хотіла бути поза політикою:

 

«У 18 році більшовики розстріляли тисячі старшин і не старшин українців які повинні були служити в українському війську. Вони були б оборонили Україну якби служили в українському війську а не сиділи по хатах як нейтральні. Рік пізніше совєти розстрілювали повстанських командирів які хотіли заслужити ласку в Москви або не знали за ким стати і сиділи у теплій хаті тоді коли українська армія воювала.  Совіти потім зліквідували і повстанців Зеленого, і Махна. Селяни які першими мали боронити УНР бо вона дала їм і землю, і волю, до війська не йшли – і потім гинули мільйонами від голоду. Совєти відібрали їм і прадідівську землю, і обіцяну волю, а зробили невільниками у колгоспах…».

 

У 1991 році Україна повернула собі незалежність. У 2008 рештки Романа Дашкевича були привезені з Куфштайну до України роки після смерті. Панахида відбувалася у соборі святого Юра. Артилериста УНР везли на гарматному лафеті. У церемонії брав участь Ярослав Дашкевич, син героя, знаменитий історик.

 

Тепер генерал-хорунжий української армії лежить на полі почесних поховань на Личаківському цвинтарі. Тут влаштовано цілий пантеон українських достойників. Поруч з Дашкевичем лежать інші герої того часу. А ще тут – вояки ОУН та УПА серед яких були і луговики. А у 2014 році тут, поруч, почали ховати героїв нової російсько-української війни. Історія продовжується, і українські герої 21 століття не поступаються своїм попередникам сторічної давнини ані мужністю, ані патріотизмом.

 

6 травня 2019 року указом президента України Петра Олексійовича Порошенка 26 артилерійська бригада отримала ім’я генерал-хорунжого Романа Дашкевича, батька української артилерії. Бригада дислокується у Бердичеві, красивому історичному місті, з яким пов’язана історія артилерійської бригаді Дашкевича. Тут його гармаші кілька разів билися з більшовиками, тут неподалік станція Кодня де він знайшов свої перші гармати. На Донбасі, де Дашкевич і його гармаші стояли у 18 році та чарували місцевих дівчат, 26 бригада воювала – проти того самого ворога що і сто років тому. Артилерійська бригада Романа Дашкевича знову здобуває славу при гуку гармат.

 

Роман Дашкевич згадував що під час перших визвольних змагань українцям доводилось водночас будувати і армію, і націю. Дещо подібне доводиться робити і нам – під час новітніх визвольних змагань. І знову хтось удає що це не його війна, хтось радий прислужитися ворогові, а хтось б’ється. Тому як і сто років тому ми маємо робити так як заповідав Дашкевич: зміцнювати свідомість та будувати армію. Якщо Україна добре засвоїть цей урок, якщо ми не будемо поза політикою, якщо пам’ятатимемо що йде війна і хто є ворог, якщо станемо усі разом – тоді вистоїмо. Бо без перемоги не буде майбутнього.

Відгуки

"Два обряди – два народи – одна земля", - Віктор Заславський

"Два обряди – два народи – одна земля", - Віктор Заславський

Віктор Заславський продовжує свій цикл програм "Відкриваючи таємниці християнства" і це чергова програма на основі уривку з книги "Римо-католики в українській історії", написаної для Радіо Марія.
Павлин Свенціцький - той, хто зробив Україну Україною

Павлин Свенціцький - той, хто зробив Україну Україною

Віктор Заславський продовжує свій цикл програм "Відкриваючи таємниці християнства" і це чергова програма на основі уривку з книги "Римо-католики в українській історії", написаної для Радіо Марія.
З новим царем прийшли нові репресії

З новим царем прийшли нові репресії

Віктор Заславський продовжує свій цикл програм "Відкриваючи таємниці християнства" і це чергова програма на основі уривку з книги "Римо-католики в українській історії", написаної для Радіо Марія.
Хлопомани - нове покоління українських патріотів, серед яких було багато римо-католиків

Хлопомани - нове покоління українських патріотів, серед яких було багато римо-католиків

Віктор Заславський продовжує свій цикл програм "Відкриваючи таємниці християнства" і це чергова програма на основі уривку з книги "Римо-католики в українській історії", написаної для Радіо Марія.
«Український Вальтер Скотт» з Олександрівського костелу

«Український Вальтер Скотт» з Олександрівського костелу

Віктор Заславський продовжує свій цикл програм "Відкриваючи таємниці християнства" і це чергова програма на основі уривку з книги "Римо-католики в українській історії", написаної для Радіо Марія.