Слухати Радіо

Зараз в ефірі

18:00

Св.Літургія з Прокатедри св. Олександра (Київ)

В ефірі

Молитовна лінія

19:30

Розарій

20:00

Заклик до Бердичівської Богородиці (Наживо)

20:20

Коротко про головне

21:00

Modus Vivendi

22:00

Катехиза

23:00

Слово на кожен день

23:50

Літургія годин (Бревіарій)

00:00

Розарій

00:30

Катехиза

01:10

Розмова з екзорцистом

01:40

Духовні читання

02:00

Катехиза

02:50

Біблійні читання

03:00

Меса

03:40

Розарій

04:00

Коронка до Божого Милосердя

04:20

Святий дня

05:00

Коротко про головне

Розкол між Церквами

Поділитись з друзями
Віктор Заславський продовжує свій цикл програм "Відкриваючи таємниці християнства" і це чергова програма на основі уривку з книги "Римо-католики в українській історії", написаної для Радіо Марія.

Служіння святих Кирила і Мефодія, хрещення Аскольда (і, можливо, Діра), Ольги та Володимира відбулися в часи єдиної Церкви. Але 1054 року сталася подія, відома як Велика схизма, яка зіпсувала міжцерковні відносини на багато століть.

Почалося все з того, що всередині Західної Церкви відбувалися важливі реформи: боротьба з корупцією всередині священства та зміцнення незалежності єпископів від світської влади (оскільки якраз постійне втручання королів у церковне життя і призвело до такої корупції та морального розбещення священства). Одним зі шляхів досягнення такої незалежності було посилення ролі Папи Римського як глави Церкви. Серед ідеологів цих реформ був Папа Лев ІХ, відомий подвижник та благодійник.

У числі викликів, що постали перед ним, були нормандці (тобто нащадки вікінгів, які охрестились і оселилися на півдні Франції). Вони почали відвойовувати землі Південної Італії, захопленої перед тим арабами. У цій новій державі була свобода віросповідання і для православних, і для мусульман, але самі нормандці були католики – отже, вони почали будувати католицькі храми, чим викликали обурення візантійців. Константинопольський Патріарх Михаїл Керуларій (колишній царедворець, який після невдалого заколоту проти імператора був відправлений до монастиря) вирішив помститись і закрив усі католицькі храми у візантійській столиці. При цьому, за деякими свідченнями, його сакелларій Никифор викидав із церков Святі Дари (освячені, за західним звичаєм, на прісному хлібі) і топтав їх ногами. Враховуючи те, з яким смаком та енергією візантійські проповідники зараховували Причастя на прісному хлібі до переліку найстрашніших гріхів латинян, таким свідченням можна вірити.

Після цього Патріарх доручив болгарському архієпископу грекові Леву Охридському написати трактат проти римо-католиків та їхніх традицій. До списку, складеного Фотієм (походження Духа Святого від Сина, піст у суботу тощо), додалися: відсутність співу «Алілуя» під час Великого Посту, вживання м’яса з кров’ю, гоління борід, целібат священства, а головне – Причастя прісним хлібом. Твір Лева Охридського був скерований до Апулії в Італії з тим, щоб місцевий єпископ (католик) передав його зміст іншим єпископам і «вельмишановному Папі». Кардинал Гумберт Сільва-Кандидський у відповідь написав твір «Діалог», у якому захищав латинські традиції та нападав на грецькі. Візантійський монах-студит Микита Стифат написав у відповідь «Антидіалог». Тоді вже Папа Лев ІХ написав послання, в якому доводив верховенство Римського престолу.

Вчення про верховенство Папи Римського часто обґрунтовують і зверненням Христа до святого Петра («на цій скелі збудую Мою Церкву»), і свідченнями Східних Отців Церкви під час Вселенських Соборів. Справді бо, в ті часи Римський престол вважався першим серед інших, і верховенство Рима в багатьох канонічних питаннях визнавали також у Візантії. Збереглися звістки про спроби візантійських імператорів і патріархів за хабар випросити в Римі грамоту про повну незалежність Константинопольського престолу і надання йому права старшинства над усім Сходом. А ще у Середні віки мав велику популярність фальшивий документ під назвою «Дар Константина», в якому римський імператор Константин нібито доручає Римським Папам правити Римом. Фальшивість цього документу викрили тільки в добу Ренесансу, але у Середні віки в автентичність «Дару Константина» вірили – принаймні, на Заході. Важко сказати, чи Лев ІХ сам написав цей документ, чи відшукав його, – але від нього він якраз виходив, доводячи, що Папа Римський є верховним єпископом.

Загалом беручи, будь-які теологічні аргументи можна приймати або заперечувати, слова Христа трактувати буквально чи алегорично, а в Отців Церкви можна відшукати різні вислови. Більш того, розуміння першості Рима серед інших патріархатів у добу перших Соборів – це зовсім не ті претензії Рима на абсолютне верховенство в Церкві, яке сформувалось у ранньому Середньовіччі, коли європейські королі та графи намагалися контролювати Церкву, призначаючи на єпископські посади своїх людей. Але тоді створення жорсткої вертикальної ієрархії було єдиним засобом зберегти Західну Церкву єдиною і непідконтрольною світській владі; та й у пізніші часи вона допомагала не допустити перетворення Римського престолу на «кишенькову Церкву» світських монархів.

Водночас, поки Західна Церква стає наднаціональною і незалежною, Східна Церква (як зазначав М. Ковальницький, православний історик доби царської Росії, уродженець Житомира, професор Київської духовної академії, а згодом єпископ Одеський та Херсонський) «дедалі більше стає вузьконаціональною і прирівнює ідею Вселенської Православної Церкви до ідеї ромейської візантійської нації, називаючи єретичним усе неромейське». Він же продовжує:

«Рим, який підкорив собі молоді національні Церкви Заходу, і Константинополь, який своїми національно-ієрархічними прагненнями відштовхнув від себе національні церкви Сходу, – вони стояли один навпроти одного, ревниво спостерігаючи один за одним, то спалахуючи ворожнечею, то відкриваючи обійми заради вселенської єдності. Нитка, яка зв’язувала грецький Схід і латинський Захід, то натягувалася, то послаблялась. Її розрив був тільки питанням часу».

Так чи інакше, лист Лева ІХ був написаний у досить примирливому дусі і, дивлячись по всьому, схилив Константинополь до примирення. Залишалось тільки провести спільну зустріч і оголосити відновлення єдності між Церквами.

1054

І ось, Лев ІХ відправляє до Константинополя посланців, щоб покласти край суперечкам. Тодішній візантійський імператор Константин ІХ Мономах був дуже зацікавлений у примиренні Церков, адже на його землі почали наступ турки. Папа Римський теж був не проти заручитися підтримкою Візантії проти нормандців, які почали зазіхати і на візантійські землі, й на Папську область. Тобто обидві сторони були готові до примирення та взаємних компромісів, і Лев ІХ відправляє до Константинополя трьох посланців – кардинала Гумберта (того самого автора «Діалогу»), найдосвідченішого знавця церковних канонів, а з ним канцлера Фрідріха й архієпископа Петра з Амальфі.

Це сталось у липні 1054 року. Імператор влаштував товариський диспут між Микитою Стифатом і Гумбертом. Дискутували головно на тему першості Папи – і Гумберт переміг. Стифат визнав свою поразку в диспуті й урочисто спалив свій трактат. Нетрадиційна річ для публічних диспутів – але, можливо, візантієць свідомо «грав у піддавки». Справа йшла до примирення, але Михаїл Керуларій був проти. Він підбурював міщан проти римських послів і скликав великий собор, на якому посадив римську делегацію позаду грецьких архієреїв. За тодішніми дипломатичними протоколами і церковним канонами, це було не дуже ввічливо. Напевно, він свідомо провокував Гумберта з товаришами на емоційний крок – і не помилився. 15 го липня римська делегація поклала на вівтар Софійського собору грамоту, де проголошувалося анафему на Керуларія. Після цього вони звернулись до народу з проповіддю, в якій скаржились на впертість і пиху Патріарха. Судячи з усього, легати хотіли підбурити народ проти Керуларія. Але симпатії містян були на боці Патріарха (знов-таки, візантійська Церква тоді вже активно пропагувала ненависть до всього негрецького, а на такі гасла натовп часто ведеться). Легати, відчувши небезпеку, залишили місто. Патріарх, своєю чергою, продовжив підбурювати народ проти папських послів – після чого покликав цих послів на повторний диспут. Тоді імператор, запідозривши, що Керуларій планує вчинити провокацію (тепер вже за участю розлюченого натовпу), оголосив, що сам буде там присутній.

Керуларій проводити новий собор передумав, а імператор, вже остаточно зрозумівши плани Патріарха, велів папським послам вертатися до Рима. 20 го липня було зачитано анафему проти римських послів. Невдовзі в Римі вибухнув народний бунт й імператор ледь не втратив корону і життя. Після цього бунту Керуларій (який, напевно, почувся «на коні», залякавши імператора) скликав собор своїх прибічників (12 митрополитів і 2 архієпископів), на якому урочисто повторив усі «страшні гріхи» латинської Церкви, висунуті ще Фотієм.

Цікаво, що анафема Гумберта стосувалась виключно Керуларія, а не цілої Східної Церкви. Більш того: коли римські посли клали анафему на вівтар святої Софії, Папа Лев ІХ вже помер – і посли про це знали. Тож юридично Гумбертова анафема не мала жодної сили. А коли канцлер Фрідріх, один із тих послів, пізніше став Папою під ім’ям Стефана ІХ, вони разом із німецьким імператором закликали Керуларія до примирення й навіть вибачалися за дії Гумберта. Тобто з боку Західної Церкви події 1054 року були прикрим непорозумінням. Але Керуларій, який, швидше за все, якраз прагнув поглиблення конфлікту, відкидав усі спроби примирення.

Багато в чому дії Патріарха можна зрозуміти. Ромейська держава (вона ж Візантія) була єдиним уламком колишньої Римської імперії. Навіть більше: уламком імперії в її пізньому, «християнизованому» варіанті. Константинополь, «другий Рим», став найбільшим і найкрасивішим містом тодішнього світу. Тут діяв іподром, на вулицях стояли античні статуї; тут був найвеличніший у світі собор, велася жвава торгівля зі Сходом і Заходом. Візантійські єпископи, священники і царедворці були освіченими, митці створювали фрески, мозаїки та ікони небаченої краси… Не дивує, що візантійці дивились на Захід як на немитих варварів. А коли ці варвари пішли своїм шляхом – почали відроджувати науки й мистецтва власними силами та ще й створили щось подібне до нової імперії, – в ромеїв, чия держава поступово зменшувалась під ударами арабів і турків, це викликало презирство та ревність водночас. І якщо в імператорів, на чиїх плечах лежала доля держави, це презирство компенсувалося прагматизмом (навіщо лаятись із потенційним союзником?), то церковники, які поступово стали конкурентами імператорів у державних справах, були ідейнішими. На жаль, ідея їхня базувалась не на любові, а на ненависті, і прагнули не вони не будувати, а руйнувати.

Треба віддати православ’ю належне: не всі східні церковники, навіть у Візантії, були такими, як Керуларій. Єрусалимський та Александрійський патріархи, навіть Антіохія продовжували спілкування з Римом. Деякі православні клірики закликали до миру – наприклад, Феофілакт Болгарський, який у 1090 х роках заперечував правомірність церковного розколу. Коли у ХІІІ столітті в Римі та Константинополі заговорили про унію, чимало православних церковників наголошували на необхідності церковного єднання. Правильним буде сказати, що події 1054 року були не церковним розколом, а радше торжеством візантійської «партії війни». Розплатою за це стане болюча поразка Візантії від турків у битві при Манцикерті (1071 рік), коли Ромейська держава втратить більшу частину своїх територій на схід від Босфору. Наступні імператори знов проситимуть Рим про допомогу, і Папи закликатимуть європейських лицарів допомогти «братам на Сході». Власне, з допомоги Царгороду почався Перший хрестовий похід, який майже на чотири століття відклав загибель тодішнього оплоту православ’я. Та й у пізніші століття візантійці кілька разів кликатимуть європейців на допомогу – і кожного разу підписуватимуть возз’єднання з Римом. Але також щоразу «партія війни» в особах найбільш фанатичних монахів та єпископів зводитиме нанівець усі ці спроби покласти край сваркам – аж поки Візантія не припинить своє існування у 1453 році, а собор Святої Софії не перетвориться на мечеть.

Але погляньмо знову на 1054 рік. Повертаючись із Царгорода, папські посли (та сама трійця Гумберт-Фрідріх-Петро) зробили гак через Київ, де доповіли про конфлікт із Керуларієм великому князю Ярославу Мудрому – сину хрестителя Русі Володимира, та київському митрополиту Іларіону. Цікавий крок, про причини якого можна лише здогадуватися. Можливо, посли хотіли домовитися з князем про допомогу у війні проти нормандців. Можливо, їхньою метою було вберегти Русь від впливу партії Керуларія і не перетворити цю потужну державу на ворога.

Як відреагували на візит папських легатів князь і митрополит – про це історія мовчить. Але відомо, що Ярослав Мудрий намагався послабити зв’язок руської Церкви з Візантією. Так, 1051 року він вигнав митрополита, присланого з Константинополя, і поставив на його місце русина на ім’я Іларіон. Цей митрополит увійшов в історію як автор «Слова про закон і благодать» – першого відомого літературного твору, написаного русином, а також як учасник складання законів Київської держави. Щоправда, по смерті Ярослава його наступники вирішують, що сваритися з Царгородом невигідно, і погоджуються, щоб Київську митрополію зайняли греки. Можливо, їх за візантійською традицією намовили на таке рішення багатими дарунками чи торговельними привілеями. Щодо Іларіона, то він, склавши з себе сан, став монахом, усамітнившись у печері неподалік Києва. Згодом його обитель перетворилась на потужний монастир – Києво-Печерську лавру.

Протягом наступних століть київську митрополію обіймали виключно греки (за винятком Климента Смолятича, якого 1147 року поставив князь Ізяслав і який втратив кафедру по смерті покровителя). І майже кожен митрополит-грек писав твори проти латинян та їхніх богоненависних єресей (такі як вживання м’яса монахами, гоління борід і, наостанку, походження Святого Духа від Отця і Сина). Перший такий твір, що дійшов до наших днів, написав у 1089 році митрополит Іоанн – після того, як на Русь прийшли посли від антипапи Гіберта (Климента ІІІ), який у рамках боротьби з конкурентом на престол хотів, щоб його визнали на Русі. Мабуть, митрополит прагнув утримати князів від домовленостей із латинниками. Цікавим є твір митрополита Георгія, де перераховується 70 «провин» латинників (хоча збереглось лише 27), а також говориться, що саме Константинополь є єдиним правдивим нащадком Римської імперії (болюче місце для візантійців):

«Понеже великий Константин від Христа прийняв царство, і перейшло старе римське царство у Константиноград… потім прийняли старий Рим німці, і малий час старі мужі правовірні відійшли, а молоді, не утверджені, звабилися у нечестя, і впали у провини різні, через які у явне жидівство впали, і вигнані були від нас…»

Один антикатолицький памфлет «Слово про віру латинську» приписується св. Феодосію Печерському – одному з засновників Києво-Печерської лаври. Ці твори майже не відрізняються один від одного: там перераховуються обрядові розбіжності між Східною і Західною Церквами (з переліку, складеного ще Фотієм і його наступниками) із висновком, що латиняни «неправильно вірують».

До аргументів Фотія і Лева Охридського у цьому та іншому памфлетах, складених греками на Русі, додали ще такі «гріхи»:

- Католицькі єпископи ходять на війну;

- дітям у піст дають їсти молочне;

- мають образи не мальовані, а різьблені;

- малюють хрест на землі пальцем і ходять по ньому;

- Діву Марію Матір’ю Божою не називають;

- у вівтар жінок пускають;

- їдять м’ясо з кров’ю;

- сіль немовлятам у рота кладуть і слиною вуха мажуть;

- хрестяться одним пальцем і зігнутою рукою;

- від Масляної до Великодня «Алілуя» не співають;

- їхні монахи м’ясо їдять;

- їхні священники тричі на день можуть Службу правити;

- замість приймати Причастя, цілують священника який сам лише причащається;

і так далі.

На щастя, хоч би які громи метали митрополити-греки з амвонів та на папері, князі до них не прислухалися. Історія відносин Русі з католицьким світом це добре ілюструє – але про це у наступній передачі

 

Відгуки

Кольорова історія католицького Львова від історика Віктора Заславського

Кольорова історія католицького Львова від історика Віктора Заславського

Вашій увазі програма "Відкриваючи таємниці христинства" авторства історика Віктора Заславського. Тема даної програми стосується католицького Львова.
"Друга світова війна має багато сторінок, котрі заслуговують на висвітлення у кінематографі", - Віктор Заславський

"Друга світова війна має багато сторінок, котрі заслуговують на висвітлення у кінематографі", - Віктор Заславський

У День захисника України спілкувалися з істориком Віктором Заславським про військовий кінематограф. "Грейхаунд", "З міркувань совісті", "Підводний човен", "Таємне життя" та багато інших чудових фільмів, у яких ви зможете пережити військові події з героями кіно.
Завітайте до славетного історичного Бердичева і подивіться на виставку, яку відкрили у монастирі Босих кармелітів

Завітайте до славетного історичного Бердичева і подивіться на виставку, яку відкрили у монастирі Босих кармелітів

Наш автор Віктор Заславський та с. Камілла, яка опікується музеєм Джозефа Конрада при бердичівському монастирі Босих кармелітів, відкрили у монастирі виставку, присвячену Падурі. Тут можна побачити його книги, почитати його поезії. Родзинка експозиції – сцена бою між польськими повстанцями та російською кіннотою у 1831 році у Бердичеві. Падура пов'язаний з Бердичевом – його маєток був у Махнівці, у Бердичеві він часто бував, а отже відкриття виставки є цілком доречним. То ж, завітайте до славетного історичного Бердичева і подивіться цю виставку – а також багато усього іншого, що є у цьому надзвичайному місті.
Історик Віктор Заславський про князя Костянтина Острозького.

Історик Віктор Заславський про князя Костянтина Острозького.

Історик Віктор Заславський продовжуючи свій цикл "Відкриваючи таємниці християнства" зупитнив свій історичний погляд над постаттю князя Костянтина Острозького.
Схід і Захід: від Імперії до Церкви.

Схід і Захід: від Імперії до Церкви.

Віктор Заславський продовжує свій цикл програм "Відкриваючи таємниці християнства" і це чергова програма на основі уривку з книги "Римо-католики в українській історії", написаної для Радіо Марія.