Ще одна Унія з Римом

Коли Галичина опинилась в складі Австрії, тільки греко-католицьких парафій тут нараховувалось три з половиною тисячі. Римо-католицьких було менше – адже характер церков східного і західного обряду тут відрізнявся. До латинських костелів тут ходили поляки, німці, італійці – тобто, нащадки мігрантів які понаїхали на наші землі кілька поколінь тому. До них долучилась значна частина української шляхти. Тобто, римо-католики в той час – це була переважно верхівка, значна, блискуча, але нечисленна – адже переважна більшість населення в ті часи мешкала в селах і маленьких містечках. І якщо в містах і містечках співвідношення українців і поляків (а це значить – католиків з православними) було приблизно 50 на 50, то в селах мешкали майже виключно українці, греко-католики. А ще всередині римо-католицької і греко-католицької церков існували свої держави в державі – чернечі ордени які не підкорювались місцевим єпископам, мали своє керівництво, свої школи і свою структуру яка була незалежна від звичайної єпархіальної структури. Греко-католикам було простіше – в них був один чернечий орден – василіанський. До цього чину на момент розподілу Польщі долучились усі західноукраїнські монастирі східного обряду – за винятком Манявського Скиту який залишався православним. Монастирі опікувались багатьма парафіями і володіли великими земельними наділами, мали у власності цілі села. Римо-католики мали багато чернечих орденів: капуцини, домініканці, бернардини, францисканці, кармеліти босі і взуті і так далі. І серед українців, і серед поляків монахи часто були популярнішими за звичайних парафіяльних священиків – і через кращу освіту та дисципліну, і через поширений стереотип що монахи нібито ближче до Бога ніж прості люди. Отже, єпископи часто перетворювались на англійську королеву яка царює але не керує. Тобто, керує, але керує небагатьма міськими і багатьма сільськими священиками. Священики в містах і містечках були більш-менш заможними і письменними, але до монахів їм було далеко. А от сільські попи були небагаті, напівтемні (багато хто з них і літургійні тексти церковно-словянською мовою ледь прочитати міг) і залежні від пана, але їх було дуже, дуже багато.

Римо і греко-католики формально були братами по вірі, але тут до міжконфесійних відносин долучились вікові суперечки між автохтонами-українцями і зайдами-поляками за те чиї в лісі шишки. Тобто, хто в Галичині господар, а хто національна меншина. Недарма одразу після приєднання до Австрії львівський владика Лев Шептицький передава Марії-Терезії скарги що латинські ксьондзи і каноніки називають католицтво східного обряда собачою вірою. Звісно, тут не обійшлося без літературних перебільшень але певна доля правди в цьому була. Але, звісно, як би латинники і уніати не собачились між собою, усі вони тішились з того що мають більше прав ніж євреї і протестанти.

І ось, ставши повноправним правителем, Йосиф 2 почав реформувати в своїй державі все до чого міг дотягнутись – і звісно, цей «революціонер на троні» не міг оминути і церковну галузь. В одному з листів він писав:  «Я маю намір звільнити народ від марновірств і від впливу саддукіїв. Необхідно вилучити із церковної області все, що не має до неї ніякого відношення, і наслідком чого було поневолення людського розуму». І звісно, реформаторський пил імператора не міг оминути українські землі.

Філософи тих часів не заперечували існування Бога – зате завзято зводили до нуля значення церковних традицій і передання, вважаючи зо вірити слід лише в те що не протирічить розуму. Та й загалом, вважали вони, багатство і престиж не йдуть церкві на користь. Слід зазначити, це стосувалось переважно католицької церкви, і не тому що Вольтер чи Гельвецій симпатизували протестантам – просто в протестантських країнах церковні привілеї вже давно привласнили собі королі й князі, то ж, там не було до кого чіплятись. Католицька ж церква в таких країнах як Франція, Австрія, та сама Річ Посполита монополізувала багато галузей суспільного життя – такі як, наприклад, освіта. Майже усі початкові і середні школи знаходились у веденні монастирів чи парафій, найбільш престижними навчальними закладами були єзуїтські колегіуми. Академічні програми в них мали сильний релігійний нахил – при тому що 18 століття біло добою стрімкого розвитку природничих наук. Більш врівноваженими були програми в університетах, але їх було небагато.

Значи цю ситуацію, легко зрозуміти церковну політику і Марії, і Йосифа. Спочатку у 1774 році Марія Терезія офіційно дає українській унійній церкві назву «греко-католицька». Тим самим вона хотіла підкреслити її гідність і права. Греко-католицьких священиків зрівняно в правах з римо-католицькими, а їхні сини отримали право бути представниками урядів на рівні зі шляхтою. Знов-таки, на відміну від усіх розпоряджень польських королів, ці укази діяли. Того ж року Марія Терезія заснувала «Барбареум» — першу греко-католицьку духовну семінарію яка розташовувалася у Відні. Тобто, майбутні священики здобували в стінах семінарії не лише освіту, а ще й столичний культурний лоск і манери. Щоправда, через 9 років семінарію перенесли до Львова, але студентам гірше від того не стало – все ж таки Львів і в ті часи був великим і важливим містом з високою культурою життя.

А у 1781 році за діло взявся імператор Йосиф 2. Спочатку 13 жовтня він видає доленосний указ про віротерпимість. Віднині усі релігійні конфесії мали рівні громадянські права – католики обох обрядів, лютерани, кальвіністи, навіть євреї. А в грудні того ж року виходить імператорський указ про закриття монастирів. Згідно з цим указом монастирські будівлі, землі та інше майно переходили у власність держави. Збереженню підлягали лише ті монастирі які сприяли справі просвітництва народу або догляданню за хворими. Тобто, монастирі при яких була школа чи шпиталь мали більше шансів вціліти у вирі реформ. Звісно, це не стосувалось єзуїтських монастирів, які ліквідовувались в будь-якому випадку, адже орден єзуїтів був в ті часи повністю зліквідований. Зазвичай монастирські храми перетворювали на звичайні парафіяльні, в келіях влаштовували шпиталі, військові частини, державні установи або школи. Сліди таких реформ ще й досі можна побачити якщо приїхати на Західну Україну. В Жовкві, де живе ваш покірний слуга, на стіні колишнього монастиря домініканок є напис латинською мовою про те що у 1787 році в ході реформ Йосифа 2 монастир домініканок був перетворений на військовий шпиталь. Поруч є село Бесіди – там був василіанський монастир, зачинений австрійцями. Монахів перевели до Жовкви, а церву зробили звичайною парафіяльною. Від монастиря лишились лише оборонні вали. Славетна Унівська Лавра була в свій час зачинена австрійцями і знову стала монастирем лише за Шептицького. В таких містах як Белз чи Дрогобич зачинені римо-католицькі монастирі передавали греко-католикам під церкви. Колишній єзуїтський костел у Львові був перетворений на військовий храм де молились солдати. Уся академічна база єзуїтського колегіуму була використана для створення у Львові університету, заснованого на світських засадах, з викладанням права, історії, літератури, природничих наук.

Цікаво виявилась історія закриття Манявського Скиту – єдиної православної обителі в Галичині. Монастир закрили, монахи пішли до Румунії, монастир, розташований в горах, занепав, а його рухоме майно розпродали на аукціоні. Зокрема, парафія з сусіднього містечка Богородчани придбала монументальний іконостас з цього монастиря. Пізніше, в середині 19 століття на цей іконостас звернули увагу краєзнавці: занадто вже він був красивим. Виявилось що створив його ще на початку 18 століття Йов Кондзелевич, волинський ігумен і іконописець родом з Жовкви, один з найвизначніших митців доби українського бароко і мало залишилось на українських землях творів такого мистецького рівня. То ж, богородчанський іконостас став відомим – настільки відомим що під час Першої Світової війни австрійці вивезли його до Відня щоб з ним нічого не сталося. Вже після війни іконостас передали Андрею Шептицькому стараннями якого ця краса була досліджена, збережена і відреставрована. Зараз іконостас можна побачити в Національному музеї імені Шептицького у Львові, а монастир передали православним київського патріархату які його відновили. Щоправда, крити блискучим булатом башти 17 століття і ставити на подвір’ї каплички в стилі хай-тек – за таке треба руки відбивати, зате монахи привітні, гостинні, та й головну церкву відбудували з дерева непогано, а всередині навіть помістили копії кількох ікон з іконостасу Кондзелевича.

Але повернемось до 18 століття. Як би не дивились ми з перспективи 21 століття на дії Йосифа 2, але закриття монастирів було для нього лише однією ділянко цілого комплексу реформ. Наприклад, він конфісковував монастирські землі, а доходи з них скеровував у так званий релігійний фонд, з якого платилась заробітна плата парафіяльним священикам. Саме так, священики були прирівняні до державних службовців і отримували платню від імператора. Сучасній людині важко зрозуміти значення такого кроку – нам одразу лізе в голову асоціації з РПЦ та інші не дуже вдалі приклади. Але в кінці 18 століття цей крок мав унікальні наслідки. Ні, міські священики які і раніше непогано почувались, великих змін не відчули. А ось в житті сільських ієреїв почалась зовсім нова доба. В кінці 17 століття львівський єпископ Йосиф Шумлянський зробив ставу на розвинену мережу парафій в селах і заохочував усіма силами священиків віддавати дітей на навчання. Навчання в усі часи коштувало недешево. Навіть якщо викладачі не вимагали багато грошей за науку, студент мав десь жити і щось їсти. Звісно, мученики науки могли і самі десь заробляти, але принаймні, якусь торбу в дорогу йому треба було назбирати, а це значило додаткові розходи для сільського попа який, між іншим, часто мав платити панові ренту і не мав інших джерел прибутку ніж пожертви парафіян. Отже, за вінчання, хрещення, відспівування священик мусив брати з парафіян як слід. А парафіянами його були бідні селяни, з яких не дуже й візьмеш. Звісно, в такій ситуації не до книг і просвітництва. Трохи іншою була ситуація там де в церкві правили монахи з сусіднього монастиря – монахам не треба було збирати гроші дітям на науку і панові на ренту, але монахи жили десь там, в монастирі, і в проблеми парафіян вникати не могли. Тепер, коли священик став незалежним від пана і отримував скромну, але все ж таки платню від цісаря, він з найбільш пригнобленого кріпака перетворився на справжню місцеву еліту.

Звісно, перший закон спонсора каже що хто платить, той  замовляє музику. Підтримуючи священників, держава водночас висувала до них вимоги – поводитись належно, мати освіту і викладати в початкових школах. Водночас, в містах при українських монастирях почали засновуватись гімназії, в який викладали монахи – але за світською програмою. Тобто, цісар Йосиф спочатку відірвав церкву від освіти, а потім прив’язав назад – але тепер вже з сильним державним контролем. Тобто, хочете творити добро – творіть, але під моїм пильним контролем, і нехай освіта буде освітою, а не проповіддю.

Подібним чином проходили реформи не лише в Галичині, але і на православній Буковині, і на католицькому Закарпатті. Цікаво що такі заході в дусі філософії просвітництва стосувались не лише християн. Цісар усіма силами заохочував до шкільництва євреїв. Саме так, євреїв. Це зараз стереотипний єврей освічений і начитаний, а раніше в єврейських школах, хедерах, вивчали лише Тору – ну, і, звісно, іврит, яким Тора була написана. Закони, запроваджені Йосифом 2 змусили євреїв взяти прізвища для того щоб отримати паспорти, а також ходити до початкових шкіл. Єврейський шлюб могли визнати недійсним якщо наречена не мала свідоцтва про закінчення початкової школи. Поступово скасовуючи обмеження для євреїв, цісар дозволяв їм, наприклад, селитись у Львові поза межами єврейського кварталу, але лише тим хто має початкову чи середню освіту і носить європейський одяг.

Що ж, Йосиф 2 намагався побутувати своєрідне ідеальне суспільство, в якому усі мали бути рівноправними, освіченими, носіями однієї загальної культури, а релігія і народні звичаї були б особистою справою кожного. В цьому суспільстві релігії відводилось місце одного з головних стовпів моралі і науки але без жодної можливості утворити державу в державі і диктувати комусь свою волю. Нема чого дивитись – і до цісаря, і після нього були спроби побудувати рай на землі в якому для кожного продумане і прописане своє місце. Як то кажуть, не він перший, не він останній. Важливо що кожного разу спроби ці в кращому випадку ні до чого не приводили, в гіршому – до чогось приводили. Революційна Франція, нацистська Німеччина Радянський Союз, комуністичний Китай, та й сучасна Європа з її рафінованим світським гуманізмом стоїть на краю прірви.

Ну, і коли влада вирішує навести свій порядок в церкві – зазвичай це ні до чого доброго не призводить. Все ж таки, в церкві свої цілі і методи, а в держави свої, як цареві не личить проповідувати, так і церкві воювати. Та й в церковні справи королі лізуть зазвичай не від великого бажання зробити добру справу. Генріх 8 хотів з жінкою розлучитись, німецькі князі мріяли класти церковні десятини в свою кишеню, Іван Грозний любив відчувати себе богом, Петро хотів щоб церковники сиділи під килимком і не заважали йому переплавляти дзвони на гармати, Сталін за роки війни вирішив що священиків краще не розстрілювати, а вербувати до НКВС. І так далі. Та й реформи, нав’язані королями, частіше за все зводяться до того що цар забирає в попа те що йому подобається а піп дякує цареві за те що життя йому залишає і на подяку проповідує те що цар йому каже. Так робив Петро Перший, так робив Генріх Восьмий і так далі. Але в компанію цих диктаторів, вождів і тиранів романтичний австрійський імператор який нікого не страчував і не кидав до в’язниці, аж ніяк не вписується – мабуть через те що прагнув не величі а дійсно суспільного блага, думав не про імперію, а про людей.

Можливо саме через це реформи Марії Терезії і Йосифа 2, їх ще називали йосифінськими, спіткала дещо інша історична доля. З одного боку, їх не усі радо сприймали. Папа Римский приїжджав до імператора, намагався відмовити його від сміливих задумів, але марно. Загалом, римо-католики сприйняли йосифінські реформи прохолодно, а ось Бельгія, яка на той час також входила до складу імперії, загалом відкололася. А ось українські греко-католики, хоч в Галичині, хоч на Закарпатті, цісаря за його заходи дякували як могли – принаймні, єпископи які тепер мали значно більше повноважень ніж до приборкування монастирів, і парафіяльне духовенство, яке з панських холопів перетворилось на державних службовців. Просто в нашому випадку цілі і моральні пріоритети замріяного імператора і заклопотаних церковників дивним чином співпали. Українська греко-католицька церква прагнула не стільки престижу і всевладдя скільки простору для дій. При чому влада і престиж не завжди є благом для церкви. Недарма Гендальф в книзі Толкієна відмовляється від кільця всевладдя. ЦИТАТА ГЕНДАЛЬФА. Екзамен на спокусу владою церква проходила ще у Середньовіччі і урочисто його завалила. А ось працювати на благо суспільства для церкві корисно завжди. Різниця між тодішніми римо-католиками і греко-католиками на Західній Україні була в тому що перша у більшості своїй орієнтувалась на шляхту і багатіїв – просто тому що саме такий контингент до неї ходив. А церква східного обряду служила переважно міщанам і бідним селянам. Плюс, римо-католики ревно оберігали свій статус церкви номер один від зазіхань греко-католиків, а греко-католикам не подобалось відчувати себе бідним родичем на власній землі. То ж, від йосифінських реформ римо-католики багато втратили, а греко-католики багато отримали – і з тим що отримали змогли непогано дати собі раду.