A PHP Error was encountered

Severity: Notice

Message: Trying to get property of non-object

Filename: controllers/site.php

Line Number: 127

Ще одна Унія з Римом
Слухати Радіо

Зараз в ефірі

18:00

Свята Літургія з церкви Різдва Богородиці (Львів)

В ефірі

Молитовна лінія

20:00

Вечірня казка

20:30

Недільні читання

21:00

Архіпастир відповідає

22:00

Катехиза

22:40

Житія святих

23:00

Акафист

23:40

Святий дня

23:50

Літургія годин (Бревіарій)

00:00

Розарій

00:30

Літургія годин (Бревіарій)

01:10

Недільні читання

01:40

Духовні читання

02:00

Непісні розмови

02:50

Біблійні читання

03:00

Меса

03:40

Розарій

04:00

Коронка до Божого Милосердя

04:20

Святий дня

Ще одна Унія з Римом

Поділитись з друзями
Чергова програма історика Віктора Заславського, присвячена реформам Марії Терезії і цісара Йосифа

Коли Галичина опинилась в складі Австрії, тільки греко-католицьких парафій тут нараховувалось три з половиною тисячі. Римо-католицьких було менше – адже характер церков східного і західного обряду тут відрізнявся. До латинських костелів тут ходили поляки, німці, італійці – тобто, нащадки мігрантів які понаїхали на наші землі кілька поколінь тому. До них долучилась значна частина української шляхти. Тобто, римо-католики в той час – це була переважно верхівка, значна, блискуча, але нечисленна – адже переважна більшість населення в ті часи мешкала в селах і маленьких містечках. І якщо в містах і містечках співвідношення українців і поляків (а це значить – католиків з православними) було приблизно 50 на 50, то в селах мешкали майже виключно українці, греко-католики. А ще всередині римо-католицької і греко-католицької церков існували свої держави в державі – чернечі ордени які не підкорювались місцевим єпископам, мали своє керівництво, свої школи і свою структуру яка була незалежна від звичайної єпархіальної структури. Греко-католикам було простіше – в них був один чернечий орден – василіанський. До цього чину на момент розподілу Польщі долучились усі західноукраїнські монастирі східного обряду – за винятком Манявського Скиту який залишався православним. Монастирі опікувались багатьма парафіями і володіли великими земельними наділами, мали у власності цілі села. Римо-католики мали багато чернечих орденів: капуцини, домініканці, бернардини, францисканці, кармеліти босі і взуті і так далі. І серед українців, і серед поляків монахи часто були популярнішими за звичайних парафіяльних священиків – і через кращу освіту та дисципліну, і через поширений стереотип що монахи нібито ближче до Бога ніж прості люди. Отже, єпископи часто перетворювались на англійську королеву яка царює але не керує. Тобто, керує, але керує небагатьма міськими і багатьма сільськими священиками. Священики в містах і містечках були більш-менш заможними і письменними, але до монахів їм було далеко. А от сільські попи були небагаті, напівтемні (багато хто з них і літургійні тексти церковно-словянською мовою ледь прочитати міг) і залежні від пана, але їх було дуже, дуже багато.

 

Римо і греко-католики формально були братами по вірі, але тут до міжконфесійних відносин долучились вікові суперечки між автохтонами-українцями і зайдами-поляками за те чиї в лісі шишки. Тобто, хто в Галичині господар, а хто національна меншина. Недарма одразу після приєднання до Австрії львівський владика Лев Шептицький передава Марії-Терезії скарги що латинські ксьондзи і каноніки називають католицтво східного обряда собачою вірою. Звісно, тут не обійшлося без літературних перебільшень але певна доля правди в цьому була. Але, звісно, як би латинники і уніати не собачились між собою, усі вони тішились з того що мають більше прав ніж євреї і протестанти.

 

І ось, ставши повноправним правителем, Йосиф 2 почав реформувати в своїй державі все до чого міг дотягнутись – і звісно, цей «революціонер на троні» не міг оминути і церковну галузь. В одному з листів він писав:  «Я маю намір звільнити народ від марновірств і від впливу саддукіїв. Необхідно вилучити із церковної області все, що не має до неї ніякого відношення, і наслідком чого було поневолення людського розуму». І звісно, реформаторський пил імператора не міг оминути українські землі.

 

Філософи тих часів не заперечували існування Бога – зате завзято зводили до нуля значення церковних традицій і передання, вважаючи зо вірити слід лише в те що не протирічить розуму. Та й загалом, вважали вони, багатство і престиж не йдуть церкві на користь. Слід зазначити, це стосувалось переважно католицької церкви, і не тому що Вольтер чи Гельвецій симпатизували протестантам – просто в протестантських країнах церковні привілеї вже давно привласнили собі королі й князі, то ж, там не було до кого чіплятись. Католицька ж церква в таких країнах як Франція, Австрія, та сама Річ Посполита монополізувала багато галузей суспільного життя – такі як, наприклад, освіта. Майже усі початкові і середні школи знаходились у веденні монастирів чи парафій, найбільш престижними навчальними закладами були єзуїтські колегіуми. Академічні програми в них мали сильний релігійний нахил – при тому що 18 століття біло добою стрімкого розвитку природничих наук. Більш врівноваженими були програми в університетах, але їх було небагато.

Значи цю ситуацію, легко зрозуміти церковну політику і Марії, і Йосифа. Спочатку у 1774 році Марія Терезія офіційно дає українській унійній церкві назву «греко-католицька». Тим самим вона хотіла підкреслити її гідність і права. Греко-католицьких священиків зрівняно в правах з римо-католицькими, а їхні сини отримали право бути представниками урядів на рівні зі шляхтою. Знов-таки, на відміну від усіх розпоряджень польських королів, ці укази діяли. Того ж року Марія Терезія заснувала «Барбареум» — першу греко-католицьку духовну семінарію яка розташовувалася у Відні. Тобто, майбутні священики здобували в стінах семінарії не лише освіту, а ще й столичний культурний лоск і манери. Щоправда, через 9 років семінарію перенесли до Львова, але студентам гірше від того не стало – все ж таки Львів і в ті часи був великим і важливим містом з високою культурою життя.

А у 1781 році за діло взявся імператор Йосиф 2. Спочатку 13 жовтня він видає доленосний указ про віротерпимість. Віднині усі релігійні конфесії мали рівні громадянські права – католики обох обрядів, лютерани, кальвіністи, навіть євреї. А в грудні того ж року виходить імператорський указ про закриття монастирів. Згідно з цим указом монастирські будівлі, землі та інше майно переходили у власність держави. Збереженню підлягали лише ті монастирі які сприяли справі просвітництва народу або догляданню за хворими. Тобто, монастирі при яких була школа чи шпиталь мали більше шансів вціліти у вирі реформ. Звісно, це не стосувалось єзуїтських монастирів, які ліквідовувались в будь-якому випадку, адже орден єзуїтів був в ті часи повністю зліквідований. Зазвичай монастирські храми перетворювали на звичайні парафіяльні, в келіях влаштовували шпиталі, військові частини, державні установи або школи. Сліди таких реформ ще й досі можна побачити якщо приїхати на Західну Україну. В Жовкві, де живе ваш покірний слуга, на стіні колишнього монастиря домініканок є напис латинською мовою про те що у 1787 році в ході реформ Йосифа 2 монастир домініканок був перетворений на військовий шпиталь. Поруч є село Бесіди – там був василіанський монастир, зачинений австрійцями. Монахів перевели до Жовкви, а церву зробили звичайною парафіяльною. Від монастиря лишились лише оборонні вали. Славетна Унівська Лавра була в свій час зачинена австрійцями і знову стала монастирем лише за Шептицького. В таких містах як Белз чи Дрогобич зачинені римо-католицькі монастирі передавали греко-католикам під церкви. Колишній єзуїтський костел у Львові був перетворений на військовий храм де молились солдати. Уся академічна база єзуїтського колегіуму була використана для створення у Львові університету, заснованого на світських засадах, з викладанням права, історії, літератури, природничих наук.

 

Цікаво виявилась історія закриття Манявського Скиту – єдиної православної обителі в Галичині. Монастир закрили, монахи пішли до Румунії, монастир, розташований в горах, занепав, а його рухоме майно розпродали на аукціоні. Зокрема, парафія з сусіднього містечка Богородчани придбала монументальний іконостас з цього монастиря. Пізніше, в середині 19 століття на цей іконостас звернули увагу краєзнавці: занадто вже він був красивим. Виявилось що створив його ще на початку 18 століття Йов Кондзелевич, волинський ігумен і іконописець родом з Жовкви, один з найвизначніших митців доби українського бароко і мало залишилось на українських землях творів такого мистецького рівня. То ж, богородчанський іконостас став відомим – настільки відомим що під час Першої Світової війни австрійці вивезли його до Відня щоб з ним нічого не сталося. Вже після війни іконостас передали Андрею Шептицькому стараннями якого ця краса була досліджена, збережена і відреставрована. Зараз іконостас можна побачити в Національному музеї імені Шептицького у Львові, а монастир передали православним київського патріархату які його відновили. Щоправда, крити блискучим булатом башти 17 століття і ставити на подвір’ї каплички в стилі хай-тек – за таке треба руки відбивати, зате монахи привітні, гостинні, та й головну церкву відбудували з дерева непогано, а всередині навіть помістили копії кількох ікон з іконостасу Кондзелевича.

 

Але повернемось до 18 століття. Як би не дивились ми з перспективи 21 століття на дії Йосифа 2, але закриття монастирів було для нього лише однією ділянко цілого комплексу реформ. Наприклад, він конфісковував монастирські землі, а доходи з них скеровував у так званий релігійний фонд, з якого платилась заробітна плата парафіяльним священикам. Саме так, священики були прирівняні до державних службовців і отримували платню від імператора. Сучасній людині важко зрозуміти значення такого кроку – нам одразу лізе в голову асоціації з РПЦ та інші не дуже вдалі приклади. Але в кінці 18 століття цей крок мав унікальні наслідки. Ні, міські священики які і раніше непогано почувались, великих змін не відчули. А ось в житті сільських ієреїв почалась зовсім нова доба. В кінці 17 століття львівський єпископ Йосиф Шумлянський зробив ставу на розвинену мережу парафій в селах і заохочував усіма силами священиків віддавати дітей на навчання. Навчання в усі часи коштувало недешево. Навіть якщо викладачі не вимагали багато грошей за науку, студент мав десь жити і щось їсти. Звісно, мученики науки могли і самі десь заробляти, але принаймні, якусь торбу в дорогу йому треба було назбирати, а це значило додаткові розходи для сільського попа який, між іншим, часто мав платити панові ренту і не мав інших джерел прибутку ніж пожертви парафіян. Отже, за вінчання, хрещення, відспівування священик мусив брати з парафіян як слід. А парафіянами його були бідні селяни, з яких не дуже й візьмеш. Звісно, в такій ситуації не до книг і просвітництва. Трохи іншою була ситуація там де в церкві правили монахи з сусіднього монастиря – монахам не треба було збирати гроші дітям на науку і панові на ренту, але монахи жили десь там, в монастирі, і в проблеми парафіян вникати не могли. Тепер, коли священик став незалежним від пана і отримував скромну, але все ж таки платню від цісаря, він з найбільш пригнобленого кріпака перетворився на справжню місцеву еліту.

 

Звісно, перший закон спонсора каже що хто платить, той  замовляє музику. Підтримуючи священників, держава водночас висувала до них вимоги – поводитись належно, мати освіту і викладати в початкових школах. Водночас, в містах при українських монастирях почали засновуватись гімназії, в який викладали монахи – але за світською програмою. Тобто, цісар Йосиф спочатку відірвав церкву від освіти, а потім прив’язав назад – але тепер вже з сильним державним контролем. Тобто, хочете творити добро – творіть, але під моїм пильним контролем, і нехай освіта буде освітою, а не проповіддю.

 

Подібним чином проходили реформи не лише в Галичині, але і на православній Буковині, і на католицькому Закарпатті. Цікаво що такі заході в дусі філософії просвітництва стосувались не лише християн. Цісар усіма силами заохочував до шкільництва євреїв. Саме так, євреїв. Це зараз стереотипний єврей освічений і начитаний, а раніше в єврейських школах, хедерах, вивчали лише Тору – ну, і, звісно, іврит, яким Тора була написана. Закони, запроваджені Йосифом 2 змусили євреїв взяти прізвища для того щоб отримати паспорти, а також ходити до початкових шкіл. Єврейський шлюб могли визнати недійсним якщо наречена не мала свідоцтва про закінчення початкової школи. Поступово скасовуючи обмеження для євреїв, цісар дозволяв їм, наприклад, селитись у Львові поза межами єврейського кварталу, але лише тим хто має початкову чи середню освіту і носить європейський одяг.

 

Що ж, Йосиф 2 намагався побутувати своєрідне ідеальне суспільство, в якому усі мали бути рівноправними, освіченими, носіями однієї загальної культури, а релігія і народні звичаї були б особистою справою кожного. В цьому суспільстві релігії відводилось місце одного з головних стовпів моралі і науки але без жодної можливості утворити державу в державі і диктувати комусь свою волю. Нема чого дивитись – і до цісаря, і після нього були спроби побудувати рай на землі в якому для кожного продумане і прописане своє місце. Як то кажуть, не він перший, не він останній. Важливо що кожного разу спроби ці в кращому випадку ні до чого не приводили, в гіршому – до чогось приводили. Революційна Франція, нацистська Німеччина Радянський Союз, комуністичний Китай, та й сучасна Європа з її рафінованим світським гуманізмом стоїть на краю прірви.

 

Ну, і коли влада вирішує навести свій порядок в церкві – зазвичай це ні до чого доброго не призводить. Все ж таки, в церкві свої цілі і методи, а в держави свої, як цареві не личить проповідувати, так і церкві воювати. Та й в церковні справи королі лізуть зазвичай не від великого бажання зробити добру справу. Генріх 8 хотів з жінкою розлучитись, німецькі князі мріяли класти церковні десятини в свою кишеню, Іван Грозний любив відчувати себе богом, Петро хотів щоб церковники сиділи під килимком і не заважали йому переплавляти дзвони на гармати, Сталін за роки війни вирішив що священиків краще не розстрілювати, а вербувати до НКВС. І так далі. Та й реформи, нав’язані королями, частіше за все зводяться до того що цар забирає в попа те що йому подобається а піп дякує цареві за те що життя йому залишає і на подяку проповідує те що цар йому каже. Так робив Петро Перший, так робив Генріх Восьмий і так далі. Але в компанію цих диктаторів, вождів і тиранів романтичний австрійський імператор який нікого не страчував і не кидав до в’язниці, аж ніяк не вписується – мабуть через те що прагнув не величі а дійсно суспільного блага, думав не про імперію, а про людей.

 

Можливо саме через це реформи Марії Терезії і Йосифа 2, їх ще називали йосифінськими, спіткала дещо інша історична доля. З одного боку, їх не усі радо сприймали. Папа Римский приїжджав до імператора, намагався відмовити його від сміливих задумів, але марно. Загалом, римо-католики сприйняли йосифінські реформи прохолодно, а ось Бельгія, яка на той час також входила до складу імперії, загалом відкололася. А ось українські греко-католики, хоч в Галичині, хоч на Закарпатті, цісаря за його заходи дякували як могли – принаймні, єпископи які тепер мали значно більше повноважень ніж до приборкування монастирів, і парафіяльне духовенство, яке з панських холопів перетворилось на державних службовців. Просто в нашому випадку цілі і моральні пріоритети замріяного імператора і заклопотаних церковників дивним чином співпали. Українська греко-католицька церква прагнула не стільки престижу і всевладдя скільки простору для дій. При чому влада і престиж не завжди є благом для церкви. Недарма Гендальф в книзі Толкієна відмовляється від кільця всевладдя. ЦИТАТА ГЕНДАЛЬФА. Екзамен на спокусу владою церква проходила ще у Середньовіччі і урочисто його завалила. А ось працювати на благо суспільства для церкві корисно завжди. Різниця між тодішніми римо-католиками і греко-католиками на Західній Україні була в тому що перша у більшості своїй орієнтувалась на шляхту і багатіїв – просто тому що саме такий контингент до неї ходив. А церква східного обряду служила переважно міщанам і бідним селянам. Плюс, римо-католики ревно оберігали свій статус церкви номер один від зазіхань греко-католиків, а греко-католикам не подобалось відчувати себе бідним родичем на власній землі. То ж, від йосифінських реформ римо-католики багато втратили, а греко-католики багато отримали – і з тим що отримали змогли непогано дати собі раду. 

 

Відгуки

Враховуючи масштаб інтересів та глибину знань, отця Генріха Мосінга можна назвати людиною століття

Програма від історика Віктора Заславського просвячена постаті видатного вченого, лікаря, священика, вихователя й пастиря. Йдеться про отця Генріха Мосінга. 
Генріх Мосінг — вельми освічений гуманіст широких горизонтів, великих знань та ерудиції, вчений, мікробіолог, людина глибокої духовної культури, втілення непересічної доброти, великої простоти та спокою, чулий до потреб інших.

"Не домовлятися з ворогом, а битися з ним", - історик Віктор Заславський

Черговий випуск історичних програм від історика Віктора Заславського. Коли трохи вгамувались емоції від «Захара Беркута», від спілкування з акторами, режисером та іншими гостями на першому показі, то можна назвати три причини чому це кіно просто не можна не побачити. Саме про це програма

Спогади про сталінську добу. Частина третя. Віруючі

Не знаючи звідки прийшов, не дізнаєшся куди йти далі.

Історія церкви та історія людства.

Авторська програма Віктора Заславського

Крутий маршрут Євгенії Гінзбург.

Спогади про сталінську добу. Частина третя. Віруючі

Спогади про сталінську добу. Частина друга. У таборах

Не знаючи звідки прийшов, не дізнаєшся куди йти далі.

Історія церкви та історія людства.

Авторська програма Віктора Заславського

Крутий маршрут Євгенії Гінзбург.

Спогади про сталінську добу. Частина друга. У таборах

Спогади про сталінську добу. Частина перша. Великий терор

Не знаючи звідки прийшов, не дізнаєшся куди йти далі.

Історія церкви та історія людства.

Авторська програма Віктора Заславського

Крутий маршрут Євгенії Гінзбург.

Спогади про сталінську добу. Частина перша. Великий терор