Схід і Захід: від Імперії до Церкви.

Коли Ісус із Назарета заповідав своїм апостолам «іти і навчити всі народи» – апостоли, виконуючи Господню заповідь, розійшлися переважно по Римській імперії, яка в ті часи вже простягалась від Британії до Тавриди й була культурно неоднорідною. У східній частині імперії (яка складалася з залишків давньої Еллади та держави Александра Македонського) панувала висока грецька культура. Тут діяли філософські школи, в театрах ставили трагедії Софокла, молились давньогрецьким богам і розмовляли переважно грецькою. Натомість західна частина (Галлія, Іспанія, Британія) складалася з колишніх «варварських» королівств, чий культурний рівень був дещо нижчим за римський. Якщо на Сході імперії римляни переважно вчилися в греків, то на Заході вони самі несли культуру у «варварські» краї; і якщо на Сході імперська латина була виключно мовою чиновників, тоді як на вулицях, у школах і театрах панувала грека, то на Заході латина була мовою і права, і науки, й літератури.

Тут нема нічого дивного: культурні розбіжності наявні в усіх країнах, незалежно від їхнього розміру та історії. Сучасна Італія ніяк не може повністю подолати протиріччя між Північчю та Півднем; Західна Німеччина згори дивиться на «радянську» Східну; мешканці різних частин Британії склали тисячі взаємних анекдотів; а в Україні не лише «східняки» і «западенці» жартують одні з одних, але й закарпатці, галичани, волиняни, полтавчани, харків’яни, дніпровці відчувають невеличку, проте все ж таки різницю між ментальностями своїх регіонів.

Ця різниця ще сильніше давалася взнаки за часів імператора Константина, який заснував нову столицю – Константинополь, куди значною мірою перемістився центр культурного і політичного життя держави. Схід отримав свою столицю, а згодом і свого окремого імператора. Дві частини імперії дедалі більше віддалялись одна від одної, поки наприкінці IV ст. це «розлучення» врешті-решт не оформилось і де юре.

Культурна строкатість Римської імперії не могла не відобразитись на ментальності Церков у цій імперії. Оскільки й апостоли, і їхні помічники розпочинали свою проповідь зі сходу, з Єрусалима, та й мову грецьку вони знали набагато краще за латину, то спочатку більше Церков поставало саме на Сході: Сирія, Єгипет, Балкани, Асія (півострів Мала Азія). Це добре видно з книги Діянь апостолів: св. Павло мандрував переважно Малою Азією та Балканами, а найбільш західною точкою його подорожей був Рим, куди його відправили на суд і де він згодом прийняв мученицьку смерть.

Церкви на Сході дещо відрізнялись від Церков, які виникали на Заході імперії. Особливо сильно ця різниця проявилася, коли до Христа почала навертатись тогочасна інтелігенція, люди філософського складу. Вони стали осмислювати християнські істини в категоріях тогочасної філософії та тогочасних моральних норм – і так почалися диспути про співвідношення божественної та людської природи Христа й інші богословські шукання. Недарма більшість єресей виникли саме на Сході, і спростовували їх теж на Сході. Західній Церкві історично було не до того. З одного боку, італійці та їхні західні сусіди значно менше захоплювалися філософією; з іншого – в Римі завжди частіше починалися переслідування проти Церкви, бо їх зазвичай ініціював імператор.

За часів імператора Константина розбіжності між Східною та Західною Церквами ще більше далися взнаки. Якщо раніше Римська Церква була найбільшою і найвпливовішою з усіх християнських спільнот, то тепер за роль найбільшої Церкви з нею успішно змагався Константинополь, який швидко став головним центром церковного життя Східної імперії, або Візантії, як її називають сучасні історики.

І ось, Західна Римська імперія почала занепадати й поступово припинила своє існування. Рим кілька разів захоплювали і грабували, а наприкінці V ст. імперія остаточно зникла з політичної мапи. Іспанію завоювали вестготи, Галлію – франки, Британію – англи і сакси. Італію захопили остготи, а потім лангобарди. На місці єдиної імперії постало кільканадцять нових формувань, які поступово перетворюватимуться на держави. А ось Східна імперія (вона ж Ромейська держава, вона ж Візантія) зуміла втриматись і навіть дещо посилитися. Схід і Захід Римської імперії остаточно перетворилися на два світи, дві цивілізації.

Великі зміни в колишній імперії не могли не торкнутись і Церков у цій імперії. 410 року германські племена готів здобувають і грабують Рим – той самий, вічний, величний, блискучий Рим, який століттями був символом миру, стабільності, надійності й злагоди. Римська імперія позиціонувала себе як носія права, культури і цивілізації, що давав диким землям водогони, театри, лазні, цирки, дороги, закони, школи, філософію, літературу. Тому 410 року впав не просто Рим: було знищеноPax Romana, римський мир, символ, дух, запоруку й гарант цивілізації. І хоча готи як прийшли, так і пішли, а нові імператори ще з півстоліття іменували себе Цезарями й Августами, однак світ похитнувся. Диванні експерти тих часів одразу почали говорити, що це боги покарали Рим за прийняття нової віри. І як відповідь цим любителям кричати «зрада», єпископ Августин із далекого африканського міста Гіппона пише свій безсмертний трактат «Про місто Боже».Він доводить, що Рим, від братовбивці Ромула до розпусних імператорів, – це місто людське, яке аж ніяк не тягне на роль носія і хранителя усього доброго в цьому світі. Але паралельно з цим Августин виводить Божий план історії та спасіння людства, символічне Місто Боже, яке несе світові істинне благо. Представник Бога на землі в цьому баченні – Церква, яка, власне, й несе світові слово істини, бо стоїть і стоятиме, і брами пекельні не здолають її.

Події наступних років лише підтвердили правильність думок Августина. Коли 452 року наступні варвари, гунни на чолі з Аттілою, стояли під стінами Рима, а імператор утік, – саме Папа Римський Лев І вийшов до загарбника йумовив його пощадити місто. Через кілька років, коли під стіни Рима завітали нові гості, вандали на чолі з вождем Гейзеріхом, знов-таки саме Папа Лев переконав вождя не проливати невинну кров і не завдавати місту руйнувань. Під час подальших війн, коли міста зникали у вогні, –по монастирських бібліотеках Італії та Ірландії зберігали й переписували книги античних поетів і філософів, вивчали греку і латину. Коли місіонери навертали варварських вождів до Христа – вони заодно приносили їм писемність, знайомили з античним надбанням, заохочували менше воювати, а крім того – жертвувати гроші на храми та освіту. Фактично, Церква взяла у свої руки багато функцій, притаманних державі, адже більше не було кому дбати про освіту й науку, про справи милосердя. Так при монастирях і дієцезіях зростали бібліотеки, поставали школи, з яких пізніше виросли європейські університети; так монахи рятували від забуття твори античних письменників і вчених; так закладалися підвалини для літератури, музики, живопису. Так варварська Європа поступово перетворювалась на Європу християнську, Європу університетів, поетів і філософів, Європу величних соборів і монастирів.

Водночас Західна Церква мала протистояти спробам контролю з боку світської влади, противитися королям і графам, які намагалися призначати на церковні посади своїх людей або втручатися у вибори Пап. Григорій Великий, Миколай І – вони боролись за централізовану структуру Церкви, на чолі якої стояв римський патріарх, Папа. Оскільки Рим ще з VI ст. був незалежним містом, то Папа Римський, правитель і міста, й навколишніх земель, не був підданим жодного монарха. Власне, саме тому Католицька Церква і стала такою централізованою, а Римський престол отримав стільки повноважень: бо інакше королі та імператори призначали б на єпископські посади своїх людей, єдина Церква розділилася б на кілька державних, кожна з яких була б маріонеткою в руках королів. Отже, в Західній Церкві, яку ще називали Католицькою, тобто «всесвітньою» (Вселенською), сформувалось розуміння того, що Церква вища за будь-яку державу.

А ось Церква у Східній Римській імперії, у Візантії, силою геополітичних обставин опинилась у значно гіршому становищі. Патріарх Константинопольський, який поступово привласнив собі зверхність над усією Східною Церквою, жив в одному місті з ромейським імператором, був його підданим і був втягнутий у тонкощі жорстокої візантійської політики. А разом із ним – і вся Східна Церква. Імператори, які за язичницьких часів мали титул верховного жерця, позиціонували себе як покровителів Церкви, запроваджували нові привілеї для священників та єпископів, нові обмеження й заборони для залишків язичників. Так вони і забезпечували собі підтримку Церкви, й посилювали свій авторитет у церковних справах. Феодосій у IV ст. забороняє язичництво і проголошує християнство державною релігією. Його наступники запроваджували нові привілеї для Церкви та нові репресії для єретиків, чим підвищували свій престиж у Церкві, а імператор Лев І навіть запровадив церковне вінчання на царство й отримав від Церкви офіційне право втручатись у розв’язання церковних суперечок. Юстиніан, один із найвидатніших правителів Візантії, великий завойовник, будівничий Софійського собору, автор відомого Кодексу законів, проголосив принцип співпраці Церкви і держави. Саме Юстиніанові належать сумнозвісні слова про те, що «справедливо позбавити земних благ тих, хто неправильно поклоняється Богові», і «з єретиків досить того, що їм зберігають життя». Ну і, звісно, він не забував осипати церковників різними привілеями. Літописець Прокопій Кесарійський згадував про нього:

«У християнській вірі він був твердий, але й це обернулось погибеллю для його підданих. Він дозволяв священнослужителям безкарно утискати сусідів, і коли вони захоплювали землі, суміжні з їхніми, він розділяв їхню радість, вважаючи, що тим проявляє своє благочестя».

Як наслідок, Церква потрапляє в повну залежність від прихильності імператора, який спочатку де факто, а потім і де юре стає її главою. Цікаво, що на всіх візантійських фресках чи мозаїках імператорів зображують із німбами, як святих, оскільки імператор – глава і покровитель Церкви – силою сану вважався істотою в теологічному значенні вищою. Як наслідок, церковне життя у Візантії перетворилось на суцільні інтриги (які набирали вигляду богословських суперечок) та внутрішні конфлікти за те, хто буде ближчий до імператорської годівниці.

Звісно, Церква намагалася зберегти в собі первісний дух самопожертви та відданості Богові. Яскравим прикладом спроб оживити церковне життя було чернецтво – своєрідний протест проти світського спотворення християнських ідей. Сирійські й африканські пустельники справді змогли воскресити благочестиву ревність перших християн; але поступово запал згас, і чернецтво само перетворилось на значну політичну силу. Звісно, не всі візантійські священники та єпископи займалися виключно боротьбою за місце біля трону. Але загалом, у Східній Церкві встановилась потужна традиція «співпраці» – тобто залежності Церкві від держави.

При цьому Східна і Західна Церкви продовжували, мірою змоги, спілкування та співпрацю: Папи брали участь у Соборах, які відбувались у Візантії; візантійські вигнанці просили притулку в Римі; східні єпископи час від часу просили Пап про авторитетну думку з того чи того питання, сперечалися з приводу підпорядкування єпархії на Балканах чи середземноморських островах, обмінювалися вченими тощо. Нормальна співпраця двох сусідів, кожен з яких у глибині душі вважає себе розумнішим. Але коли в Європі виникла потужна держава франків і Папа Римський оголосив її володаря, мецената й просвітника Карла Великого, новим імператором та наступником римських кесарів, – візантійські імператори обурились і почали обмежувати спілкування своїх патріархів із Римом.

А в середині ІХ ст. між Римом і Константинополем виник конфлікт, який влучно проілюстрував відмінність у ментальностях двох Церков.