Січові стрільці – поети і драматурги

Українські Січові Стрільці або "усусуси", як вони себе жартівливо називали, увійшли в історію не лише, як перше українське військо з часів руйнування Січі, а ще й як чудові поети та письменники, композитори, художники. Роман Купчинський, Левко Лепкий, Михайло Гайворонський, Дмитро Вітовський, Юрко Шкрумеляк, Степан Чарнецький, Ярослав Барнич, Клим Гутковський, Осип Назарук, Антін Лотоцький, Микола Угрин-Безгрішний – хтось став більш відомим, хтось менш відомим, на честь когось названі вулиці, чиїсь пісні і досі співають на святах та весіллях, а хтось відомий лише історикам та літературознавцям. Але так чи інакше, усі твори січовиків щиро передають їхні мрії та прагнення, життєві реалії і веселу вдачу.

Одним з кращих стрілецьких поетів був Левко Лепкий, син греко-католицького священика, брат письменника Богдана Лепкого, служив в кавалерії січових стрільців, потім був упорядником стрілецьких збірок, споруджував пам’ятники на стрілецьких могилах. У 1944 році емігрував, помер в Америці. Залишив по собі кілька чудових поезій та пісень:

Дмитро Вітовський, один з головних ентузіастів січового руху, написав кілька проникливих нарисів – про бій на Маківці, першу значну перемогу січових стрільців, та про загиблого товариша по зброї.

Любов і смерть, смерть і слава – ці теми, традиційні для солдатського фольклору усіх часів, від Гомера до Чорного Дємбєля. Хто живе або буває у Львові – обов’язково має подивитись в театрі Заньковецької романтичну оперету «Шаріка» про те як усусуси підкорюють дівочі серця на Закарпатті. Автор її, Ярослав Барнич, творець відомої «Гуцулки Ксені», сам був стрільцем, то ж, в настрої та дух усусусів, їхня життєрадісність, кмітливість, гострий розум та легка вдача в опереті показані правдиво і без зайвого пафосу. П’єса – чудовий водевіль: усусуси, а саме офіцер з денщиком та друзями, приїжджають на постій до одного закарпатського маєтку. Звісно, в денщика закохуються усі місцеві служанки, а герой з друзями закохуються в Шаріку, доньку поміщика, яка, звісно, закохується в героя і відкидає залицяння його друзів. Приємно вражає сцена в якій друзі по черзі співають серенади до Шаріки. Коли Шаріка відмовляє першому, той обіцяє застрелитись, і дівчина кидається до нього з благанням нероби цього – бо вже пізно, усі сплять, навіщо будити людей пострілами? Натомість вона пропонує йому: «підіть у гайочок, у гайочку дубочок, на дубочку сучечок, а на сучечку мотузочок, то ж ви йдіть туди і тихенько повісьтеся»! Туди ж вона відправляє і інших залицяльників, і після того як Шаріка милується з коханим, друзі виходять до них, помахуючи мотузками! Щоправда, батько збирається видати Шаріку за угорського барона, то ж, молодим слід боротись за своє кохання.

Паралельно розвивається історико-патріотична тема: поміщик, батько Шаріки, вважає себе правдивим мадяром, але шляхетська грамота, надана його предком у 14 століття, підписана князем Федором Корятовичем – то ж насправді він є русин-українець, нащадок давноруських бояр. Звісно, поміщику нелегко з цим змиритись, але любов врешті-решт перемагає. А потім стрільцям приходить наказ виступати на фронт. Заказані розлучаються щоб потім зустрітись через багато років, коли колишні стрільці стають успішними підприємцями. Ця фінальна зустріч виглядає доволі фантастичною – адже і сам автор, і його глядачі чудово знали скільки життів перервали і Перша Світова Війна, і наступні війни, і скільки любовних історій так і залишилось без завершення.

Українські січові стрільці вирушали в бій з вірою в те що воюючи на боці Австро-Угорщини, вони зможуть наблизити відродження української державності – чи то під покровительством Габсбургів, чи то без них. Дивлячись по декільком документам, те саме було в планах і українських греко-католиків, навіть в самого митрополита Андрея Шептицького. Але спочатку усусуси побачили як їхні однополчани гинуть під московськими гарматами заради імперських амбіцій австрійського цісаря, потім зрозуміли що по той бік фронту воюють такі ж самі українці – недарма якщо в лавах австро-угорської армії українці становили десь біля десяти відсотків, то в лавах російської армії їх було ледь не половина! Більш того, мова в цих східних українців така сама, обряд такий самий, традиції подібні! Отже, греко-католицька Галичина є лише частиною великої та різноманітної України, і якщо раніше галичани вважали себе головними носіями ідеї українства, то тепер виходило що вони лише одні з багатьох, і творити Україну їм слід разом з іншими українцями, а не тільки ведучи їх за собою. Забігаючи наперед, слід зазнати що цю істину галичани сприйняли легко. А поки що старий світ тріщав по швах – в Росії цар зрікається трону, в Києві проголошується Українська Народна Республіка, і перед галичанами постає питання – заради чого і заради кого вони б’ються? В битві під Конюхами в липні 1917 року українським січовим стрільцям довелось відбивати новий російський наступ. В цих боях майже весь легіон УСС потрапив в полон, але ті хто не здався, змогли зупинити росіян. Але ці спроби наступу стали останніми активними бойовими діями російської армії – принаймні, на південному фронті. В Росії було безладдя. Тимчасовий уряд займався чим завгодно – лише не тим чим треба, армія розкладалася на очах, солдати кидали фронт і вертались додому, а тим часом в Петрограді піднімали голову більшовики. Починались нові часи, а з ними – нові виклики, нові випробування, нові поразки й перемоги, і ті криваві роки знайдуть своє відображення у багатьох стрілецьких піснях та поезіях.