Слухати Радіо

Зараз в ефірі

20:20

Біблійні читання

В ефірі

Школа християнського життя

22:00

Катехеза

23:00

У ваших намірах

23:50

Літургія годин (Бревіарій)

00:00

Розарій

00:30

Катехеза

01:10

Розмова з екзорцистом

01:40

Духовні читання

02:00

Катехеза

03:00

Меса

03:40

Розарій

04:00

Коронка до Божого Милосердя

04:20

Святий дня

04:40

Біблійні читання

05:00

Рецепти Життя

06:00

Дитяча катехиза

06:20

Голос народу, голос Божий

07:00

Св.Літургія з костелу св. Станіслава єпископа та мученика (Городок)

07:40

Дитяча катехиза

Спогади Кирила Студинського

Поділитись з друзями
Створено: 2017-01-05
Передача: Відкриваючи таємниці християнства
Автор: Віктор Заславський
Ведучий: Віктор Заславський
Історик Віктор Заславський висвітлює цікаві факти зі спогадів видатного українського філолога - словіста, літературознавця, громадського діяча Кирила Йосиповича Студинського

У 1868 році в селі Кип’ячка, що на південний схід від Тернополя народився Кирило Студинський, якому судилос стати відомим українським філологом-славістом, громадським діячем, а також своєрідним дзеркалом в якому відобразилась ціла доба – австрійський і польський період, світові війни, сталінські репресії. Батько його, о. Йосиф Студинський, був священиком в Кипячці, а також засновник та будівничий церкво в сусідніх селах. Мати була донькою о. Степана Качали, священика в Шельпаках на Тернопільщині, публіциста, історика, політика та громадського діяча, посла до Галицького сейму та віденського Райхсрату, одного з засновників товариств “Галицько-руська матиця”, “Просвіта” та НТШ, активного галицького народовця. Типова шляхетна галицька порода. Сам Кирило Студинський навчався в польській гімназії в Тернополі, потім перейшов до української гімназії у Львові. Якраз у гімназійні роки він почав писати різні філологічні розвідки. Потім кілька років Студинский навчався у Львівській богословській семінарії. Потім він обрав світську кар’єру професора, семінарію не закінчив і духовного сану не прийняв. Але з семінарських років залишились цікаві спогади майбутнього вченого – цінна памятка з якої можемо багато чого дізнатись про те чим жила українська галицька молодь кінця 19 століття, про тодішній український рух і церковні реалії.

 

Спогали Студинського знайшов у науковій бібліотеці публіцист Ігор Чорновол. Повністю їх модна проитати на сайті Релігійної Інформаційної служби України. А ваш покірний слуга хотів би навести кілька уривків з цих спогадів – про ставлення до родини імператора, про священиків і викладачів в семінарії…

 

5-6 липня 1887р. співали ми перед архикнязем Рудольфом, наслідником австрійського престола, а я строї мого рідного села, танцював разом із молоддю перед архикнязем в міському саду коломийки. Архикнязь їхав тоді через цілу Галичину, від Кракова починаючи, аж до Чернівців на Буковині. Шляхта польська вітала його оваційно, хоч дуже нерада була тому, що він у Східній Галичині дивувався, що в школах вчать польською мовою, а не українською. Жичливі слова архикнязя, що висловлювався нераз про наш нарід як про стару, культурну націю, викликували для нього живі симпатії.

 

Через будову семінарії ставало нам чимраз тісніше, а вітер заносив до неї пісок і запах вапна. А все ж таки мені було добре. Я дістав на другому році мого побуту в семінарії дозвіл на виклади україністики проф. Омеляна Огоновського. В обох семестрах слухав я пояснення «Слова о полку Ігоревім», а окрім цього – лекцій з нового письменства поруч із викладами про простонародну поезію. Що проф. Ом. Огоновський брав живу участь у громадській роботі, це єднало йому теж чимале признання серед молоді. Пам’ятали ми також, що професор видав «Studien auf dem Gebiete der Ruthenischen Sprache», де ясно станув на становищі самостійности нашої мови та її окремішности від московської. Був це чоловік великої праці.

 

Коли я дня 1 квітня 1888 р. прийшов до духовної семінарії, національного життя не застав я ніякого. Були «народовці» (українці) і були старорусини, що схилялися до русофільства. Впало мені на думку скликати зібрання всіх народовців по вечері в рефектарі. Виявилось, що найбільше 80 на 246 питомців трьох єпархій, отже вдвічі стільки було русофілів. На нашому зібранні провід віддано питомцеві четвертого року Ів. Гарматієві. Завдяки йому життя поплило широким руслом. На половину листопада рішено уладити концерт у п’ятдесятиліття смерти Івана Котляревського. В газеті «Діло» за 1888р. поміщена моя відозва що ми, питомі семінарії, обновлюємо видавництво «Бібліотеки музикальної». За кілька днів пізніше подало «Діло» новинку, що окрім «Музикальної бібліотеки» питомці хочуть видавати популярні житія святих та що в семінарії основано науковий кружок для взаємного образування. «І все те роблять русини-народовці. По ділах пізнаєте їх».

Діялося те, очевидно, за згодою, а навіть під покровом ректора о. Олександра Бачинського.

Попри церковний і світський хор, була ще й оркестра на смичкових інструментах. У червні 1889р., дали ми етнографічний концерт. Я мав промову на тему «Історія України в народних піснях» і грав на лірі та співав «Сирітку». Остап Нижанківський випровадив хори з народних пісень, оркестра відіграла в’язку композицій, основаних на народних мотивах, а один з питомців виголосив думу про бурю на Чорному морі. Концерт, переведений зразково, викликав був незвичайне вражіння. Наш префект, пізніший крилошанин Львівської капітули о. Іван Чапельський, свідомий українець і діяльний громадянин, подав мені й Остапові руку та запросив до себе на лямпку вина, причім розцілувався з нами сердечно і подякував за цей духовий пир, що ми його уладили в ім’я і для поширення українства.

Залишилося теж у моїй пам’яті, що на цей концерт прибули до семінарії два молоді гості з України, студенти київського університету Богдан Кістяківський і Аполлінарій Маршинський. Вони, що привикли бачити на Україні духовенство малоінтелігентне і вороже українському напрямкові, побачили в Галичині осіб духовного стану, свідомих українців, перейнятих відповідальністю за майбутнє свого народу. Вони стискали наші руки і вийшли з семінарії захоплені тим, що бачили й чули. Небавом, мабуть, без зв’язку з Кістяківським і Маршинським приїхали до Галичини учитель французької мови в Києві Деґен і його дві сестри, що були дітьми російського генерала в Сибірі. Побут п’яти людей з Києва в Галичині так наполохав був Австрію, що дня 16.VIII ув’язнено троє Деґенів, Кістяківського і Маршинського, а враз із ними Скородинського, Франка і Павлика. Ув’язненим виточено слідство в напрямі злочину нарушення прилюдного спокою. Слідство не виказало за ними ніякої провини і його припинено, почім дозволено всім виїхати до Росії, а Кістяківському і Маршинському заборонено в майбутньому приїздити до Австрії. Против цієї заборони внесли вони протест, але поліційна влада його відкинула. Ціла Галичина цікавилася долею ув’язнених, а «Діло» подавало докладні вісті про хід їх справи в суді. Таким шляхом йшли зв’язки України з Галичиною. Був це шлях дуже тернистий і важкий.

 

 

Коли оцінювати о. Бачинського як ректора семінарії, мусимо піднести те, що був це чоловік великої праці. Він займався не тільки семінарією, але й богословською наукою, редагував «Руський Сіон», друкував у ньому свої проповіді й статті та вже тоді підготовлював матеріали до своєї пізнішої богословської бібліотеки.

Він ніколи не відносився вороже до національних поглядів питомців, через те й була можлива наскрізь націоналістична праця поміж питомцями. Вкінці, він був занадто розумною і досвідченою людиною, щоб не розумів цього, що народна течія обіймає чим раз ширші круги та що вона запанує над цілим життям національної суспільности. До целібату ректор Бачинський нікого не силував, а навпаки, нераз вінчав своїх питомців. Непомітно старався він, щоб питомці бували у кращих домах львівських або священичих по селах.

 

Надзвичайною повагою тішився між питомцями духовник семінарії о. Сидір Дольницький  Була це людина добра і свята. Образувався від 1845р. в Римі. Його обличчя було все усміхнене і дійсно якимсь блеском било від цієї доброї та праведної людини. Знав він знаменито обряди і визначався прегарним, баритоновим голосом. Починав він звичайно свої проповіді якоюсь анекдотою або й оповіданням про якусь веселу подію з життя молоді та висновував з неї поважну науку, роззброював гнів чи жаль питомців, учив їх берегти своє достоїнство. Своїм ясним життям давав він чи не найкращий приклад до наслідування. Любили його питомці, шанували як характерну, праведну людину і зразкового божого слугу.

Чималої поваги завживав теж між питомцями префект о. Іван Чапельський, людина дуже інтелігентна і очитана. Займався залюбки філософічними творами. Для питомців був людяний та приступний, а це єднало йому їх серця.

 

На богословському відділі Львівського університету учили два професори, Мазуркевич і Вацка, оба великі диваки. Раз, для пояснення якогось труднішого місця в догматиці Мазуркевич звернув був увагу на св. Августина, що був грішником і тільки завдяки спеціальній божій ласці став з ворога Церкви святим отцем. Коли св. Августин ходив по огороді, ще як грішник, і продумував над тим, чи міг би Церкві пошкодити, почув нараз голос: «Покайся, Августине». Він почав оглядатися, чи не побачить тієї людини, що до нього говорила. Коли ж біля нього нікого не було, він вважав цей голос за злуду, або відгомін, що ніс вітер з собою. За хвилину, оповідав дальше о. Мазуркевич, почув св. Августин знову ті самі слова: «Покайся, Августине» і відповів: «Чую тебе, пане, але не розумію!» І втретє почув він ці слова і щойно тоді зрозумів, що це був божий голос. Св. Августин почав роздумувати над собою, над своїми гріхами і навернувся до християнського життя.

Ми мали товариша Теофіла Луцика, хлопця дуже пильного, але мало талановитого. Латинська мова і зміст догматики робили йому великі труднощі. Хоть учився більше, як всі товариші, предмету опанувати не міг. Др. Мазуркевич сказав Луцикові, що не може дати йому primam:

– Ви довчитеся і тоді відповісте, а дістанете добру оцінку!

– Прошу отця декана! – сказав питомець – я вчився багато, але можу сказати про себе так, як св. Августин: «Чую тебе, пане, але не розумію!»

Ця відповідь питомця так сподобалася Мазуркевичеві, що дав з місця Луцикові primam і сказав:

– Моліться, міркуйте над собою – і зрозумієте все так, як св. Августин.

 

Ми склали хор «дванадцятки» який ширив українство. В хорі було сімох питомців львівської духовної семінарії і сімох світських студентів. Були між нами добрі промовці, не менче гарні дансери, бо по кожному концерті відбувалися танці, що тривали до ранку.

Окрім принагідних промов і тостів, довелося ще мені сказати промову на концерті в Тернополі, де я вітав публіку, вказував на значіння театру як свідка поступу, образування – як найважнішого чинника у здвигненні народу із занепаду. Дописець «Діла» наводив частину моєї промови і оцінював її і за ним повторяю мої та його слова. Я говорив між іншим: «Бо чи ж не задрожить серце мешканця зеленого Ерину, коли побачать на рідній сцені своїх славних бардів, коли почує їх грімку пісню, коли перед його очима уставиться рядами славне, незабуте ірландське рицарство, за котрими заплакав ірландський народ у своїх піснях, за котрими вилляв жаль славний ірландський поет Моор словами:

Гей, краю мій рідний, Ерине зелений!
Зайшло твоє сонце за гори, ліси…
Де ж ділися барди, де ж їх славні співи,
Де ж твоє лицарство, прапори, стяги?...

А чи ж не заохотить це серба до невпинної праці в хосен його народу, коли бачить в рідному театрі тих лицарів, що лягли головою на Косовому полі за вітчину, за Сербію? А ми, українці!? Чи ж не зрадіємо, коли з питомої сцени пронесеться голос вічевого дзвона і ми бодай згадкою перенесемося в час славного, політичного, державного і торговельного життя на Руси-Україні? А напади татарів і монголів, а крамоли та сварні князів, що добивали Русь, чи не закервавлять нашого серця, не повчать нас, як ми повинні жити у своїй хаті? А реально зображені пороки та помилки з нашої щоденщини не сповнять свого завдання? Це зрозуміли чехи дуже добре, коли вкладали міліони в будову театру! Коли народи падали, коли все а все втратили, людова пісня була тим чинником, що здвигнула народ, що знову привела його до життя. І в нас, у народній пісні, як каже Максимович – виразилося все, що обходить цілий народ. Тому ми мусимо плекати цю народну музу, мусимо віддати їй те, на що вона заслужила, зберігаючи в тій добі, коли всі нас відцуралися, нашу національність.

 

Довго в семінарії Студинський не затримався – він перевівся у львівський університет, де здобув стіпінь доктора філософії. Потім мав наукові відрядження у Берліні, Києві та Петербурзі. Після повернення до Львова викладав руську (українську) мову в гімназіях, співпрацював з НТШ, був доцентом української літератури Ягеллонського університету в Кракові, був професором і певний час ректором Львівського університету, членом найвищого керівного органу освіти Галичини – Крайової Шкільної Ради. Писав і видавав наукові праці з літературознавства, історії та фольклористики. Був був одним з керівних членів Християнсько-суспільної партії, редагував видання товариства «Просвіта», головою "Учительської громади", очолював Філологічну секцію НТШ. Під час війни за незалежність Західноукраїнської народної республіки активно підтримував Україну. Коли ьвів зайняли поляки, польська влада вимагала від Студинського нього скласти присягу на вірність Польщі. Студинський відмовився і за це поляки відправили його в концтабір у Домб’є біля Кракова, позбавили усіх посад і навіть викреслли зі списку професорів.

 

У міжвоєнні роки Студинський співпрацював із науковцями та діячами УСРР під час короткого періоду «українізації» займався розробкою українського правопису. Його навіть обрали академіком Всеукраїнської академії наук і присудили академічну зарплату. Звісно, за це багато хто серед галицьких українських діячів його засуджував. Та й в СРСР його згодом занесли до списків "ворогів трудящих мас".

 

Але у 1939 року, коли СРСР захопив Галичину, Студинський мусив співпрацювати з новою владою. Його ставлять професором і проректором Львівського університету, депутатом Народних Зборів Західної України, депутатом Верховної Ради УРСР, членом Академії наук На цих посадах Студинський багато кого врятував від репресій, домагався пом’якшення численних вироків. У 1941 році, відступаючи зі Львова, більшовики вивезли його з собою, і тут його шлях губиться. За однією з версій, Студинського застрелили конвоїри під час бомбардування потягу біля Тернополя, за іншою – його везли до Уфи і там він зник. Так чи інакше, шлях цього талановитого українського вченого і громадського діяча, який, дивлячись по усьому, не міняв переконань під тиском обставин, обірвався передчасно і трагічно.

 

Дві світові війни, польський терор і радянські репресії – ці випробування чекали на ціле покоління молодих українців які наприкінці 19-на початку 20 століття безтурботно гуляли вулицями Львова і Києва, сиділи над книгами, мріяли служити своєму народові і відродити свою країну. Їхні мрії та сподівання, спогади та рефлексії можна побачити в багатьох книгах, листах, піснях, статях, на картинах, фотографіях. І спогади львівського семінариста кінця 19 століття є одним з тих вікон через які можна зизирнути у позаминуле століття, в ті мирні і безхмарні, як бачиться нам через призму сучасності, роки. Роки коли росли, вчились і готувались до дорослого життя майбутні сучасники і сподвижники січових стрільців, Андрея та Климентія Шептицьких. Покоління, якому судилось жити у суворі часи.

Відгуки

Віктор Заславський: "Напевно Іван Якович Франко помер як християнин, і навіть як католик!"

Чергова програма від історика Віктора Заславського, присвячена Іванау Франку – одному з найвідоміших, найвеличніших українських письменників та публіцистів.

Віктор Заславський: "Напевно Іван Якович Франко помер як християнин, і навіть як католик!"

Чергова програма від історика Віктора Заславського, присвячена Іванау Франку – одному з найвідоміших, найвеличніших українських письменників та публіцистів.

Соціальне вчення Церкви і світський погляд на нього: діалог Франка і Шептицького

Продовжуючи курс історії Церкви від Віктора Заславського, Вашій увазі третя програма присвячена Миторолитові Андреєві Шептицькому

Шептицький був, напевно, чи не наймолодшим митрополитом в історії української Церкви, він мав здатність на сміливі та нестандартні кроки

Черговий випуск програми історика Віктора Заславського присвячений видатному митрополиту Андрею Шептицькому. Цей ефір розкриє перші серйозні кроки владики, котрі він здійснив як ієрарх

Добромильська реформа Василіанського чину, та участь у ній митрополита Андрея Шептицького

У 1899 році митрополитом Української Греко-Католицької Церкви став Андрей Шептицький, який увійшов в історію як великий провідник, реформатор, просвітник, меценат, рятівник євреїв в часи Холокосту. Саме про його постать і роль у Василіанському чині піде мова в цій програмі