Слухати Радіо

Зараз в ефірі

23:20

Школа лідерства

В ефірі

Святий дня

23:50

Літургія годин (Бревіарій)

00:00

Розарій

00:30

Катехиза

01:10

Відкриваючи таємниці християнства

02:00

Катехиза

03:00

Меса

03:40

Розарій

04:00

Коронка до Божого Милосердя

04:20

Святий дня

04:40

Біблійні читання

05:00

Архіпастир відповідає

06:00

Дитяча катехиза

06:20

Голос народу, голос Божий

07:00

Меса

07:40

Канон Андрея Крицького

08:10

Житія святих

08:15

Слово на кожен день

09:00

Молитовна лінія

Спогади про сталінську добу. Частина перша. Великий терор

Поділитись з друзями
Створено: 2019-02-15
Передача: Відкриваючи таємниці християнства
Автор: Віктор Заславський
Ведучий: Віктор Заславський

Не знаючи звідки прийшов, не дізнаєшся куди йти далі.

Історія церкви та історія людства.

Авторська програма Віктора Заславського

Крутий маршрут Євгенії Гінзбург.

Спогади про сталінську добу. Частина перша. Великий терор

Мы живем, под собою не чуя страны,

Наши речи за десять шагов не слышны.

А как хватит на полразговорца

Так припомнят кремлевского горца

Его пальцы как тощие черви длинны

А слова как пудовые гири верны,

Тараканьи смеются усища

И сияют его голенища

 

Коли у 19 столітті Карл Маркс та Фрідріх Енгельс писали про ідеї комунізму, багато хто вважав що у їхніх ідеях є сенс. Врешті-решт, головна ідея полягала у тому що знаряддя виробництва, тобто, заводи та земля, мають бути у спільній власності, і на перший погляд це здавалося справедливим. А ось Іван Франко та Андрей Шептицький вказували на один важливий момент: якщо перейти від утопій до реалій, у комуністичній державі ця «спільна власність» неминуче веде до диктатури. Справа в тому що у капіталістичному суспільстві є кілька капіталістів кожен з яких конкурує з іншими. І є держава на яку ці капіталісти намагаються вплинути. Саме ця конкуренція є запорукою приватної власності, створює простір для свободи та демократії, не дозволяючи будь-кому з великих шишок захапати забагато влади. У комунізмі капіталістів нема, усі заводи належать робітникам, а державою керують представники цих робітників. Але у такому випадку держава не має жодних конкурентів, і правляча партія робітників та селян стає єдиним та абсолютним диктатором.

Історія довела правоту цих українських мислителів. З одного боку, ідеологія комунізму з самого початку проголошувала нетерпимість до релігії, буржуазії, приватної власності та інших проявів людського життя. З другого боку, у випадку Радянського Союзу на цю ідеологію накрались жорстокі реалії громадянської війни коли про шляхетність та милосердя говорити не доводилося. З третього боку, політичне життя неминуче без боротьби за владу.

У 1917 році, коли комуністи тільки-но дорвались до керма, в партії ще існував певний дух товариства. Ленін, Дзержинський, Свердлов, Троцький – ніхто з них не мав диктаторських амбіцій, кожен займався своєю справою і усі знаходили спільну мову. Коли війни закінчились, почались 20-ті роки, відносно спокійні, всередині комуністичної партії почалась боротьба за вплив та владу – клан Троцького, клан Бухаріна, клан Сталіна. Аж ось, у 1929 році Йосиф Сталін, генеральний секретар Центрального Комітету Компартії, остаточно підім’яв під себе весь державний апарат і став справжнісіньким диктатором.

1920-ті роки були добою коли здавалося що радянська ідеологія відступила перед вимогами життя – влада дозволила приватну власність та підприємство, фермерство, християнські церкви працювали, у культурному житті буяло розмаїття течій і царювала коренізація – тобто, розвиток національних мов. Але Сталін, прийшовши до влади, запровадив зовсім інші порядки. На віруючих чекали переслідування, на селян – колгоспи і Голодомор, на коренізацію – згортання. Що ж, це було логічно – комунізм з часів Енгельса наполягав на знищенні приватної власності та боротьбі з релігією. Але Сталін пішов далі. Він довго йшов до необмеженої влади і боявся її втратити – отже, він заохочував підлабузництво, яке призвело до справжнього культу його особистості. Прижиттєві пам’ятники, портрети на кожному кроці, звеличування у піснях, книгах та кінофільмах – зараз це тяжко уявити, це виглядає якимось фарсом, але варто подивитись фільми тих років, прочитати книги, послухати пісні – і стає зрозумілим що це не жарт. Все ж таки, у реальному житті люди здатні і на подвиги, і на злодіяння до яких не додумаються ані письменники, ані кіносценаристи.

Але знов-таки, все це витікало з логіки комунізму. А далі на усіх чекала несподіванка. У 1934 році Леонід Миколаєв, партійний діяч який потрапив у немилість, застрелив Сергія Кірова, одного з провідних державних керівників. Миколаєва розстріляли і здавалося б, на цьому все. Але ні – для державного апарату на чолі з самим Сталіним вбивство Кірова стало приводом розпочати у комуністичній партії внутрішні чистки. В історію це увійшло як Великий Терор. Спочатку виключали з партії тих кого вважали недостатньо лояльним, хто колись, ще у 20-ті, був в опозиції до правлячого курсу. До цього долучилися і внутрішні інтриги в армійських чи наукових колах (наприклад, маршал Климент Ворошилов ненавидів маршала Михаїла Тухачевського або академік Трохим Лисенко сперечався з Миколаєм Вавіловим). Ну, і нарешті, коли маховик репресій розкрутився, зраду та змову почали шукати усюди, і тут арешти вже йшли хаотично, і застрахований не був ніхто. Людей виключали з партії, виганяли з роботи, потім йшов арешт, допити, тортури, потім розстріл або ув’язнення у тюрмах або таборах. Почалося все ще у 1934 році, але пік репресій прийшовся на 1937-й. під час Великого Терору було знищено сотні і тисячі священиків, письменників, вчених – а також чиновників, робітників, військових. Віруючих і невіруючих. Тих хто відкрито чи приховано йшов проти системи – і тих хто вірно служив ідеям комунізму і товаришу Сталіну

Пізніше, коли в добу Хрущова, добу відлиги про ці страшні роки стало можливим говорити, про сталінські репресії почали писати – Солженіцин, Шаламов, Разгон. А ще одним з найбільш яскравих, щирих та проникливих свідчень про у добу стала книга «Крутий маршрут». Написала її Євгенія Гінзбург, яка сама пройшла крізь усі кола цього пекла. Цій книзі буде присвячено кілька наступних передач.

Євгенія Гінзбург була комуністкою, і до 1934 року біографія її була простою та нецікавою. Вона була вчителькою у Казані, викладала різноманітні ідеологічні дисципліни в інституті марксизму-ленінізму. Так само комуністом був її чоловік, Павло Аксьонов. Євгенія користала з усіх благ комунізму – велика квартира, добрі гроші, відпочинок у елітних санаторіях – і це в добу коли більшість людей в СРСР кімнату у комуналці вважали за щастя. Про звички і вподобання тодішньої еліти напередодні Великого Терору Євгенія згадує:

 

…Астафьево – пушкинское место, бывшее имение князя Вяземского – было в свое время «Ливадией» столичного масштаба. На зимних каникулах там в большом количестве отдыхали «ответственные дети», делившие всех окружающих на категории соответственно марке машин. «Линкольнщики» и «бьюишники» котировались высоко, «фордошников» третировали. Мы принадлежали к последним, и Алеша сразу уловил это.

– Противные ребята, – говорил он, – ты только послушай, мамочка, как они отзываются об учителях…

Несмотря на то что в Астафьеве кормили, как в лучшем ресторане, а вазы с фруктами стояли в каждом номере и пополнялись по мере опустошения, некоторые дамы, сходясь в курзале, брюзгливо критиковали местное питание, сравнивая его с питанием в «Соснах» и «Барвихе».

Это был настоящий пир во время чумы. Ведь 90 процентов тогдашнего астафьевского населения было обречено, и почти все они в течение ближайших месяцев сменили комфортабельные астафьевские комнаты на верхние и нижние нары Бутырской тюрьмы. Их дети, так хорошо разбиравшиеся в марках автомобилей, стали питомцами специальных детдомов. И даже шоферы были привлечены за «соучастие» в чем-то. Но пока еще никто не знал о приближении чумы и пир шел вовсю.

 

Потім, у сталінських таборах Євгенія Гінзбург багато чого переосмислить і на волю вийде вже переконаною християнкою, навіть католичкою. Але це потім – тоді ж, у 1934 році, вона була ідейною комуністкою, готовою вмерти за партію. Як і багато тих хто став у ті роки жертвою сталінської політики. У своїх спогадах вона пише про таких:

 

 

Питковская работала в школьном отделе обкома. Это была одна из тех, кто принес в тридцатые годы все повадки периода гражданской войны. Не могу сейчас вспомнить, как ее звали. Да ее никто и не звал по имени. Питковская! Ее можно было нагрузить партработой за четверых, у нее можно было взять деньги без отдачи, над ней можно было легонько подшучивать. Она не обижалась на своих. Вот уж кто по-настоящему расценивал партию как великое братство! Самоотверженная натура, она отягощала свою щепетильную совесть постоянным чувством вины перед партией. Вина эта заключалась в том, что муж Питковской – Донцов – примыкал в 1927 году к оппозиции. Питковская нежно любила мужа, но сурово и прямолинейно осуждала его за прошлое. Даже своему пятилетнему сыну она пыталась популярно объяснить, как глубоко провинился перед партией его отец. Она потребовала от мужа, чтобы он «переварился в пролетарском котле». Конкретно, она не разрешала ему жить в таком большом городе, как Казань, а заставила его работать у станка на Зеленодольском пароходоремонтном заводе.

К осени 1935 года стали арестовывать всех, кто был в свое время связан с оппозицией. Тогда почти никто не понимал, что акции подобного рода проводятся по строгому плану, абсолютно вне всякой связи с фактическим поведением отдельных лиц, принадлежащих к данной категории, запланированной к изъятию. Меньше всех могла это понять Питковская.

Когда ночью за Донцовым, приехавшим на воскресенье из Зеленодольска в Казань, пришли из НКВД, она провела сцену, достойную античной трагедии. Сердце ее, конечно, разрывалось от боли за любимого мужа, отца ее ребенка. Но она подавила эту боль. Она патетически воскликнула:

– Так он лгал мне? Так он все-таки шел против партии?

Неопределенно усмехнувшись, оперативники буркнули:

– Бельишко ему соберите…

Она отказалась сделать это для «врага партии». Когда Донцов подошел к кроватке спящего сына, чтобы проститься с ребенком, она загородила кроватку:

– У моего сына нет отца.

Потом бросилась пожимать оперативникам руки и клясться им, что сын будет воспитан в преданности партии.

Все это она рассказала мне сама. Я абсолютно исключаю хотя б малейший элемент расчета или лицемерия в таком поведении этой женщины. При всей нелепости ее поступков они были вызваны искренними движениями наивной души, прямолинейно преданной идеям ее боевой молодости. Мысль о возможности чьего-то перерождения, о негодяях, охваченных страстью властолюбия, о коварстве, о бонапартиках не умещалась в этом чистом, угловатом сердце.

На другой же день после ареста Донцова Питковскую сняли с работы в обкоме. Специальности у нее не было. Да если бы и была, вряд ли можно было устроиться куда-нибудь с формулировкой увольнения: «За связь с врагом партии». С этой же мотивировкой она была вскоре исключена из партии.

Грешница, я дала ей свое пальто и денег на дорогу до Москвы, куда она поехала хлопотать о восстановлении. Но ее не восстановили.

Вернувшись в Казань, она короткий срок проработала у станка на заводе пишущих машинок. Потом поранила правую руку.

Есть стало нечего. Мальчишку выгнали из детсада. С ней перестали понемногу здороваться. Я по звонку, осторожному и неуверенному, узнавала: это идет к нам Питковская. Успокаивали, подкармливали. Потом муж сказал мне, что я сама на подозрении и «связь с Питковской» повлияет на исход моего «дела». Я переживала душевную муку. Естественное желание помочь хорошему товарищу, преданному коммунисту натыкалось на подленький страх: не узнало бы про ежедневные визиты Питковской началсьтво. Растерзают.

Но вот она перестала приходить. День, два, три. На четвертый стало известно, что, послав Сталину письмо, полное выражений любви и преданности, Питковская выпила стакан уксусной эссенции. В предсмертной записке никого не винила, расценивала все как недоразумение, умоляла считать ее коммунисткой.

За гробом ее шел пятилетний Вовка, обкомовская уборщица, которую покойница часто выручала деньгами, и два-три «отчаянных» из бывших товарищей.

 

Подібним чином почали переслідувати і саму Євгенію з родиною. Виключення з партії, з роботи – і нарешті, арешт. Вона пише:

 

Между исключением из партии и арестом прошло восемь дней. Все эти дни я сидела дома, закрывшись в своей комнате, не подходя к телефону. Ждала… И все мои близкие ждали. Чего?

В душе отлично знали, что ничего этого не будет, что ждем совсем другого. Мама и муж попеременно дежурили около меня. Муж, возвращаясь откуда-нибудь, звонил условным звонком и вдобавок громко кричал: «Это я, я, откройте». И в голосе его звучало: «Это еще я, а не они».

Муж хотел убедить себя, что это проверка, какое-то недоразумение, временное и отчасти даже комичное. Но по ночам было очень плохо. Сколько машин проходило мимо окон нашей спальни, выходивших на улицу! И каждую надо было «прослушать», холодея, когда казалось, что она замедляет ход перед нашим домом. Ночью даже оптимизм моего мужа уступал место СТРАХУ, великому СТРАХУ, сжавшему горло всей страны.

Засыпали только после шести утра. А утром снова новые вести об «оказавшихся».

– Слышали? Петров-то оказался врагом народа! Подумать только – как ловко маскировался!

Это значило, что этой ночью увезли Петрова.

Потом приносили кучу газет. И уже нельзя было отличить, которая из них «Литературная», которая, скажем, «Советское искусство». Все они одинаково выли и кричали о врагах, заговорах, расстрелах…

Жуткие были ночи. Но это случилось как раз днем.

Мы были в столовой. Вдруг зазвонил телефон. Звонок был такой же пронзительный, как в декабре тридцать четвертого. Несколько минут мы не подходим к телефону. Потом муж берет трубку, прислушивается, бледнеет как полотно и еще спокойнее добавляет:

– Это тебя, Женюша… Веверс… НКВД…

Начальник секретно-политического отдела НКВД Веверс был очень мил и любезен. Голос его журчал, как весенний ручеек.

– Приветствую вас, товарищ. Скажите, пожалуйста, как у вас сегодня со временем?

– Я теперь всегда свободна. А что?

– О-о-о! Всегда свободна! Уже упали духом?… Все это преходяще. Так вы, значит, могли бы сегодня со мной встретиться? Видите ли, нам нужны кой-какие сведения. ничего! Сейчас все это выяснится.

– Когда прийти?

– Да когда вам удобнее. Хотите – сейчас, хотите – после обеда.

– А вы меня долго задержите?

– Да минут так сорок. Ну, может быть, час…

Муж, стоящий рядом, все слышит и знаками, шепотом настойчиво советует мне идти сейчас.

– Чтобы он не думал, что ты боишься. Тебе бояться нечего!

И я заявляю Веверсу, что приду сейчас.

– Может быть, забежать к маме?

– Не надо. Иди сразу. Чем скорее выяснится все это, тем лучше.

Муж помогает мне торопливо одеться. Я отсылаю Алешу на каток. Он уходит, не попрощавшись со мной… Больше я его уже не увидела.

 

Відгуки

Спогади про сталінську добу. Частина третя. Віруючі

Не знаючи звідки прийшов, не дізнаєшся куди йти далі.

Історія церкви та історія людства.

Авторська програма Віктора Заславського

Крутий маршрут Євгенії Гінзбург.

Спогади про сталінську добу. Частина третя. Віруючі

Спогади про сталінську добу. Частина друга. У таборах

Не знаючи звідки прийшов, не дізнаєшся куди йти далі.

Історія церкви та історія людства.

Авторська програма Віктора Заславського

Крутий маршрут Євгенії Гінзбург.

Спогади про сталінську добу. Частина друга. У таборах

Церква в постхристиянському суспільстві

Продовжуємо цикл історичних програм з Віктором Заславським на тему: Церква і суспільство.
 Частина 6

Симфонія чи надмірна влада цісара?

 Продовжуємо цикл історичних програм з Віктором Заславським на тему "Церква і суспільство" Частина 5

Христос і Цісар або як співати двом солов’ям на одній гілці

Продовжуємо цикл історичних програм з Віктором Заславським на тему "Церква і суспільство" Частина 4