Слухати Радіо

Зараз в ефірі

08:10

Житія святих

В ефірі

Слово на кожен день

09:00

Молитовна лінія

10:00

Розарій

10:30

У ваших намірах

11:00

Житія святих

11:20

Катехиза

12:00

Ангел Господній

12:20

Концерт привітань та поздоровлень

13:00

Рецепти Життя

14:00

Духовні читання

14:20

Головред

15:00

Коронка до Божого Милосердя

15:10

Молитовна лінія

16:00

Катехиза

16:40

Дитяча молитва

17:00

Новини

17:05

Голос народу, голос Божий

17:30

В родині "Радіо Марія"

17:45

Літургія годин (Бревіарій)

Спольщення Русі

Поділитись з друзями
Створено: 2014-07-01
Передача: Відкриваючи таємниці християнства
Автор: Віктор Заславський
Ведучий: Віктор Заславський
15 століття було для українських земель відносно спокійним. Після міжконфесійних братань на соборах в Констанці і Флоренції відносини між католиками і православними стали по-справжньому добросусідськими – як в двох господарок що живуть через паркан, мило вітаються між собою але не проти пересунути межу трохи в бік сусіда чи струсити яблук з сусідського саду. В православних були п'яні попи, в католиків – ксьондзівські кухарки, в православних були продажні патріархи, в католиків – папи-інтригани, в обох конфесіях були проблеми з освітою, то ж, обидві сусідки були в однаковому становищі, а міняти віру на той час було не в моді. Точніше, була в головах тодішніх людей така клепка яка не дозволяла піти до «чужої» церкви якщо не подобалась своя, та й міняти шило на мило не було сенсу.


Але у 1517 році Мартін Лютер прибив на стіну своєї церкви 95 тез, в яких звинувачував Рим в спотворенні Божих заповідей. Лютера підтримала майже вся Німеччина, а згодом протестантські проповідники розійшлися по усій Європі. Приваблюючи правителів можливістю загарбати церковну власність, а простих людей – яскравими проповідями та християнським життям (принаймні, дружин своїх пастори від парафіян не ховали), вони досить швидко знайшли чимало прихильників і в долині Темзи, і на берегах Бугу. І сталося досі небачене – люди почали міняти віру, переходити з однієї конфесії в іншу. Який сенс був князю ходити до неписьменного та вічно п'яного попа (чи блудливого ксьондза) якщо в нього був розумний та порядний пастор? Навіщо залишатись в старій вірі якщо нова краще? Отже, протягом першої половини XVI століття протестантські проповідники (переважно кальвіністи і социніани) на руських землях починають жваво відбивати паству в православних та католиків. І якщо православна церква на українських теренах, головний пастир якої сидів в Цареграді, потерпав від турків і мріяв лише про зайві гроші, не в змозі була швидко оговтатись і гідно протистояти протестантам, то католики, чий голова все ще мав досить і грошей, і авторитету, опинилися в дещо кращому становищі.

Римська курія хоча і знаходилася в ті часи в не кращому моральному стані, все ж таки дбала про церкву – принаймні, про кількість вірних, яка через Реформацію почала швидко зменшуватись. Треба було якось знов заманити людей на месу – і зброя тут вже була безсилою, адже протестанти мали свої війська. Потрібна була внутрішня реформа і внутрішня місія – себто, слід було посилати проповідників в країни де є протестанти, силою слова і прикладу власного життя повернути вівці до стійла св. Петра. Досвід боротьби з внутрішніми пороками в Риму був ще з Х століття – розв'язати руки молодим ентузіастам, провести „чистку кадрів" (принаймні, моральний рівень пап починаючи з другої половини XVI століття різко підвищується), відправити чернечі ордени на проповідь, створити нове покоління проповідників-ентузіастів, не лише готових віддати життя за віру, але й здатних передати свій вогонь іншим. Такими ентузіастами стали чернечі ордени театинці, бернардини, домініканці але передусім – єзуїти.
Відчувши силу і отримавши папське благословення, вони починають мандрувати Європою (хоча один з них, Франциск Ксаверій, дійшов аж до Китаю), проповідуючи, влаштовуючи публічні диспути з протестантами – і часто перемагаючи їх. Дійшли вони і до Речі Посполитої – зокрема, до Русі.

На наших землях протестанти вже встигли трохи вкорінитись – за рахунок не лише міщан-німців (яким), але й за рахунок кількох князів і магнатів руського, польського, литовського походження – кальвіністів і соцініан знаходимо серед Потоцьких, Радзівілів, Корецьких, Сангушків, Острозьких, Заславських. І ось, опинившись в Речі Посполитій, єзуїти почали проповідувати в костелах, дивуючи парафіян полум'яними проповідями – хоча сам вигляд священика, який щиро вірить у Христа та Його заповіді, знає Біблію і не живе з кухаркою, вже вражав людей мов блискавка. Проповіді єзуїтів та їхня освіченість не поступалися протестантським – і мода на протестантизм в Речі Посполитій проминула так само швидко як і прийшла. Дехто з Потоцьких, Фірлеїв чи Радзівіллів залишався вірним ідеям Кальвина чи Социна, але більшість таки навернулися назад до католицтва. Враження від єзуїтів були настільки сильними, що під їхнім впливом на католицтво наверталися і ті, хто до переходу до протестантів були православними.

Єзуїти з цього лише раділи – і це не дивує. Справжні діти Контрреформації, вони свято вірили що лише Католицька церква є істинною, і що усі хто від неї відкололися, є єретиками, які мають повернутись в батьківські обійми Апостольського престолу. Звісно, під єретиками вони мали на увазі перш за все протестантів, але потрапивши на терени Речі Посполитої, ці борці з «лютерською схизмою» зустріли на своєму шляху незвичне явище – Православну церкву, яка не поступалася Католицтву древністю, до того ж, мала спільне з нею передання та багато спільного в теології. Що могли знати єзуїти про Православну церкву? Напевно, вони читали Іоанна Золотоустого та східних Отців Церкви, знали про особливості візантійсько літургії, іконопису. Знали вони і про „фотієвську анафему", і про розкол 1054 року, і про те що „Другий Рим" Константинополь завжди дивився на перший Рим як Ленін на буржуазію, а турецьке завоювання Цареграду не посприяло примиренню. На момент появи „товариства Ісуса" відносини між Римом і Константинополем були не найкращими, а нащадки Ігнатія Лойоли почували себе не дипломатами, а радше воїнами Христа (хіба що без шпаг), і метою своєю ставили не налагодження стосунків з сусідами, а посилення католицької церкви, яку з усіх боків шарпали протестанти. До того ж, у XVI столітті погляди на екуменізм дещо відрізнялись від сучасних, і в добу релігійних війн було б несправедливо вимагати від єзуїтів такого рівня поваги до сусідніх конфесій, на який і зараз не всі спроможні.

То ж якими очима мусили дивитись на православну церкву на Україні єзуїти? Як на союзника? Як на ворога? Як на нейтральну сторону, з якою прямо краще не воювати, але і за союзника вважати не треба? Складається враження що єзуїти, потрапивши на наші землі, про ці речі не думали, адже в ним перед очима була інша мета – підняти престиж католицької віри. Виконували вони завдання своє за типовим сценарієм – засновували школи, проповідували по церквах, звертаючись і до шляхти, і до аристократів, і до міщан. І виконали своє завдання вони блискуче! Єзуїтські проповідники зачаровували парафіян яскравими проповідями, а єзуїтські школи виявилися найкращими в країні – адже «воїни Христові» освіту мали добру, говорити вміли, а грошей від учнів не вимагали, чим якісно відрізнялись як від «традиційних» ксьондзів, так і від православних священиків.

І ось, шляхта і магнати, навернені раніше на протестантизм, починають масово навертатись до католицтва – і серед них були як колишні католики, так і колишні православні. Така вийшла математика – католики начебто православних своєю проповіддю не торкались, а протестанти взагалі були і залишалися меншістю, проте католики набували парафіян, а православні – втрачали. Католицька церква казковими темпами збільшувала свій авторитет та вплив, а православна продовжувала так саме швидко губити те що мала. І справа тут була навіть не в підтримці єзуїтів з боку Риму та короля. В цій боротьбі за вірних православна церква об'єктивно програвала «по очках» - брак освіти та моральний занепад в лавах духовенства, а також безладдя в ієрархії не додають престижу нікому. І хоча єзуїти не закликали прямо православних переходити до католицтва, проте їхні проповіді та наука (знов-таки, кращих шкіл ніж єзуїтські, в Східній Європі елементарно не було, і приймали тули усіх, а православні діти теж хотіли вчитись) вже самі по собі були красномовною проповіддю. А у XVI столітті зміна віри була вже не надзвичайним явищем, і до вимог нового часу треба було пристосовуватись ...

Якщо перед людиною поставити два храми, і в одному за амвоном стоїть красномовний, ерудований (і тверезий!) проповідник, а в іншому – напівписьменний піп, який двох слів зв'язати не може, то рано чи пізно вона скоріше за все зробить вибір на користь першого, які б історичні родинні зв'язки не поєднували її з другим. Цей механізм працює в сучасному світі (інакше б не виникли в нас протестанти), працював він і тоді, незалежно від того, бажали того учасники цього процесу чи ні.

А польські єзуїти, захоплені успіхами, цей процес заохочували усіма силами! Вони заохочували навернення православних та уніатів на католицтво. І, звісно, робили все щоб діти від мішаних шлюбів отримували латинську освіту. Це було неважко – адже альтернативи єзуїтським школам в ті часи просто не було. Але не можна забувати що Петро Скарга не мав би успіхів якби не занепад православ'я і не загальний дух релігійних пошуків, який принесли на наші землі протестанти.

Так чи інакше, для обох сторін цієї негласної війни швидкі успіхи католиків загалом і єзуїтів зокрема були приводом замислитись. Замислилась також і «здобич» - тобто, православні магнати і шляхта. І кожен – і єзуїти, і православні – зробив свої висновки. А згодом – і вибір.
До того ж, в першій половині XVI століття єзуїти в Речі Посполитій були здебільшого місіонерами з католицьких країн Західної Європи – Італії, Іспанії. У другій половині XVI століття місцеві єзуїти були все переважно уродженцями Польщі та Литви, новим поколінням місцевих проповідників та вчителів, які дбали не лише про користь своєї церкви, але й про користь своєї країни – як вони її розуміли. Саме таким був Петро Скарга – поляк з поляків, який познайомився з єзуїтами під час навчання в Кракові, вступив в орден і швидко став одним з головних проповідників Речі Посполитої. Він нутром відчував проблеми Речі Посполитої – слабкість державного апарату, відсутність сильної влади, зухвалість шляхти. А ще, як він вважав, - брак єдності. Скарга, цей інтегральний націоналіст XVII століття, щиро вважав що церква і нація мусять бути єдиною, і тому вирішив зробити православним «пропозицію, від якої неможливо відмовитись». Виклав він цю пропозицію в книзі під назвою «Про єдність церкви Божої», в якій закликав православну Русь до возз'єднання з Апостольським престолом та прийняття латинської культури – до саме відізвання від Риму та неповноцінний грецький обряд став причиною усіх страждань православ'я. Зрозуміти мотиви цього вояки Христового неважко. Для нього швидке підвищення католицтва значило, перифразуючи слова з «Пісні про Роланда», що католики праві, а інші не праві, і що Господь – за католиками і Апостольським престолом. Отже, хто хоче бути на правильній стороні, мусить долучитись до єдності з Римом. Звісно, свою віру та свій обряд він вважав найкращими (що ріднить його з вірними парафіянами усіх церков). Але коли Скарга почав розкладати по полицях переваги латинського обряду (неповноцінність грецького обряду та слов'янської мови, переваги целібату та ін.), латинський космополіт в ньому засинав і замість нього прокидався зухвалий поляк, який говорив вже не до братів по вірі, а до неповноцінних холопів. Він не шукав шляху до примирення – він робив ласку, давав пораду немов каптан з панського плеча, звертаючись до Русі як старший брат до молодшого або лікар до – хворого.

Звісно, православним таке ставлення не дуже подобалось. Але головну ідею Петра Скарги вони сприйняли – треба відкривати школи, підвищувати моральний рівень духовенства і якось вирішувати проблему з Константинополем. І вони це зробили – звісно, не без використання католицького досвіду. Загалом, подальша історія відносин католиків і православних в Україні стають більш тісними, більш близькими і більш емоційними. – це вже відносини не двох господарок, що живуть через паркан, а двох сусідок по комунальній квартирі з спільним коридором, кухнею і туалетом. З одного боку, і сваряться більше, і претендують на верховенство на кухні, і мріють коли ж нарешті та сусідка з'їде щоб нарешті жити справжнім господарем, але все ж таки їдять з одного столу, разом роблять ремонти, разом підставляють миски коли з даху тече і кожна хоче мати меблі чи сукню не гірше ніж в сусідки.

Віктор Заславський, історик, публіцист
Передача підготовлена за підтримки Українського Католицького Університету і журналу "Патріархат"
 

Відгуки

Церква в постхристиянському суспільстві

Продовжуємо цикл історичних програм з Віктором Заславським на тему: Церква і суспільство.
 Частина 6

Симфонія чи надмірна влада цісара?

 Продовжуємо цикл історичних програм з Віктором Заславським на тему "Церква і суспільство" Частина 5

Христос і Цісар або як співати двом солов’ям на одній гілці

Продовжуємо цикл історичних програм з Віктором Заславським на тему "Церква і суспільство" Частина 4

Civitas Dei: спроба побудувати християнське суспільство

Продовжуємо цикл історичних програм з Віктором Заславським на тему "Церква і суспільство" Частина 3

Церква в світі: вигнанці чи громадяни?

 Продовжуємо цикл історичних програм з Віктором Заславським на тему "Церква і суспільство" Частина 2