A PHP Error was encountered

Severity: Notice

Message: Trying to get property of non-object

Filename: controllers/site.php

Line Number: 127

Стефан Яворський
Слухати Радіо

Зараз в ефірі

16:00

Катехиза

В ефірі

Дитяча молитва

17:00

Новини

17:05

Голос народу, голос Божий

17:30

В родині "Радіо Марія"

17:45

Літургія годин (Бревіарій)

18:00

Св.Літургія з Санктуарію Матері Божої Святого Скапулярія (Бердичів)

19:00

Молитовна лінія

20:00

Вечірня казка

20:20

Слово на кожен день

21:00

Незакінчені розмови

22:00

Катехиза

23:00

У ваших намірах

23:50

Літургія годин (Бревіарій)

00:00

Розарій

00:30

Катехиза

01:10

Школа лідерства

01:40

Духовні читання

02:00

Катехиза

03:00

Меса

Стефан Яворський

Поділитись з друзями
Кінець 17 століття і перша половина 18-го були добою коли українські церковники, митці і вчені масово робили кар'єру в Росії. Таких як Дмитро Бортнянський, Дмитро Левицький, Рафаїл Краснопольський, Варнава Волостковський, Варлаам Вонатович, були десятки й сотні. Але найбільш відомими, найбільш значними і як науковці, і як письменники, і як церковники були Стефан Яворський, Димитрій Туптало і Феофан Прокопович.
Стефан Яворський, до постригу Симеон, народився у 1658 році, в місті Яворів. Зараз це затишний райцентр Львівської області, оточений лісами, від яких і отримав свою ботанічну назву, ланами і ставами. Таке собі типове галицьке містечко – кілька церков, одна 17 століття, друга 19-го, третя 21-го, ренесансний костел, середньовічна площа, кілька старовинних будинків і приємних музейчиків, залишки оборонних валів і навіть невеличкий замок – щоправда, захований у військовій частині, зате з підземними ходами, нещодавно відреставрованими. Одним словом, завітати варто. Але під час російсько-польських війн його родина з цієї галицької казки перебирається на Лівобережжя і селиться коло Ніжина. Молодий Симеон йде вчитись до Києво-Могилянської колегії.


Вчитись йому сподобалось і завершивши колегію, спудей вирішив присвятити себе науці – а для цього треба було вкусити премудростей теології і філософії в більш серйозних навчальних закладах. У 1684 році Яворський йде на військову хитрість, яка в ті часи була популярною серед випускників Могилянки – він приймає унію і під таким соусом слухає лекції в єзуїтських школах Львова, Любліна, Познані і Вільна. Через три роки він вертається до Києва, приносить покаяння за прийняття унії, приймає чернецтво під іменем Сетфан і з того часу викладає в рідній Могилянці – викладає риторику, поетику, філософію і богослов'я. Цікаво що хоча Яворський і зрікся унії з Римом, однак багато чого в католицтві йому подобалось – недарма єрусалимський патріарх скаржився що Яворський «вчення папєжське дуже серед київських навчань розповсюдив». ВСТАВИТИ ПЕКЕЛЬНИЙ СМІХ. АБО З ЧЕРВЯЧКІВ.
У 1697 році цей поет, проповідник і викладач стає настоятелем Пустинно-Микільського монастиря – обителі яка виросла з храму на Аскольдовій Могилі, потім стараннями Івана Мазепи переселилась на гору і отримала розкішний храм і келії. За київськими легендами, за гетьмана тут молились навіть за часів царя Миколи Першого! Всю цю красу висадили у повітря за радянських часів, і тепер на місці мазепинської церкви стоїть готель «Салют» в стиля радянської футуристки. Крім того, Яворський постійно був при боці київського митрополита. І саме в якості митрополичої правої руки він у 1700 році їде до Москви просити в Адріана, патріарха московського, благословення на створення нової Переяславської єпархії. А там якраз помер воєвода Олексій Шеїн. Яворському доручили говорити проповідь на погребіння воєводи, і проповідь ця дуже сподобалась Петру Першому. Цар наказує патріархові поставити Стефана Яворського єпископом однієї з російських єпархій – «где прилично, не в дальнем расстоянии от Москвы». Взагал-то це було некрасиво по відношенню до Київського митрополита, та й сам отець Стефан робив все щоб не прощатись з улюбленим Києвом, але, як то кажуть, «проблеми індіанців шерифа не хвилюють». ДМБ ПРИСЯГА. Ніякої автономії київська церква в обіймах Москви вже не мала, та й московський патріарх не міг перечити цареві. Яворського висвячують на митрополита Рязанського і Муромського. Щоправда, ані в Рязані, ані в Муромі цьому нововисвяченому владиці довго жити не довелось – у тому ж 1700 році патріарх Адріан помирає, і Петро призначає Яворського місцеблюстителем патріаршого престолу. Тобто, виконуючим обов'язки патріарха.

Петро Перший був одним з тих неординарних правителів які свою монаршу посаду розглядають не як привілей, а як обов'язок – обов'язок горбатитись заради величі і благоустрою своєї держави. Він волів бачити Росію сильною, освіченою, сучасною європейською державою і заради цього не збирався шкодувати ані себе, ані інших. Отже, на місцеблюстителя чекало не зовсім легке життя. Петро потребував таких людей як Стефан Яворський – книжних, прогресивних, без ненависті до латини і заходу, з європейською ментальністю. Водночас, для свого нового оточення і в рязанській єпархії, і в Москві Яворський був ледь не ворогом. Його звинувачували в захопленні латинським вченням і традиціями, в неповазі до російської старовини і невірності православ'ю. Що ж, московських любителів старовини можна було зрозуміти – в росіян століттями вдовували що російське православ'я є єдиною правильною вірою, що навіть греки втратили чистоті істинної віри, не кажучи вже про українців з білорусами які заражені латинською проказою. І тим більшим було обурення коли такого нечистого киянина посадили керувати ними. ШМАТ З МОСКВИ ПРО ПОНАЇХАЛИ ТУТ

Отже, на перших порах наш місцеблюститель воював потрохи з московськими консерваторами і підтримував політику Петра – принаймні коли вона стосувалась війн з турками і загальної просвіти. Яворський в своїх проповідях славив на усі лади усі перемоги і здобутки російського царя, і дивлячись по у сьому, щиро. А ще він реформував московську словяно-греко-латинську академію, запровадивши там навчання за схоластичними принципами та й загалом зробивши її більш латинською ніж грецькою. А між справами він заснував монастир в Ніжині, біля якого виріс. Все ж таки серце Яворського залишалось на Україні.

Але йшов час, і Яворський все більше розумів що Петро Перший хоче зробити з церквою щось не зовсім пристойне. Спочатку цар ніяк не давав поставити нового патріарха. Яворський був тимчасовим виконуючим обов'язки предстоятеля російської церкви, таким собі англійським королем без прав і повноважень, а реальні важелі керування церквою були зосереджені в руках світської влади. Для перехідного періоду, поки не оберуть патріарха, це було нормально, але період цей щось тривав задовго. Йшли роки, але про нового патріарха мова не заходила. Поступово до місцеблюстителя дійшло що цар не збирається призначати цього нового патріарха а воліє керувати церквою сам. У 1711 році вийшов указ – ввести в церковні суди фіскалів, тобто представників від влади. Цар почав наступ на церкву. Слід згадати – Яворський вчився в католиків і засвоїв велику ідею католицтва – незалежність церкви від світської влади. Коли Яворський жив в Києві, гетьман Іван Мазепа активно цікавився церковними справами, жертвував на церкви і монастирі шалені гроші, заохочував усіма силами відкриття шкіл і друкарень, але ніколи не намагався вказувати єпископам що і як їм робити. Петро все робив навпаки.

Остаточно своє відношення до церкви цар висловив коли заснував у 1715 році всешутійший собор – своєрідний дружній клуб, на зустрічах якого влаштовував пародії на богослужіння та інші п'яні блюзнірства. Звісно, це були жарти, а ось підпорядкування церкву святішому синоду, керівник якого призначався царем, складання так званого духовного регламенту, в якому чітко прописувалось підкорення церкви державі – все це було вже серйозними кроками до повного перетворення церкви на безправний гвинтик в державному апараті. В усьому цьому простежувалась любов царя до протестантизму. І тут йде мова не про протестантську сувору мораль і не про сучасних баптистів чи п'ятидесятників. Цар захопився тим як в Англії, Німеччині чи Голландії церква підкорюється державі і правитель країни водночас є главою церкви.

Стефан Яворський протестував як міг, намагався вплинути на царя, але без успіху. просив про відставку, але цар його не відпускав. Він, призначений царем головою Синоду, відмовлявся підписувати постанови цього Синоду, потім демонстративно бойкотував засідання. Врешті-решт, він в своїх проповідях засуджував почав відкрито засуджувати царські нововведення. У відповідь цар заборонив йому проповідувати, а потім взагалі забрав його до Петербургу, подалі від його єпархій, остаточно перетворивши в.о.патріарха на весільного генерала. Більш того, яким би нечестивим і зневажливим до церкви не був Петро Перший – наш митрополит і місцеблюститель добре розумів що для тодішньої Росії не було іншого виходу ніж йти тим шляхом яким вів її цар. Все ж таки в усьому крім церковних справ Яворський з Петром погоджувався, а прихильники старовини дай їм волю, довели б державу до занепаду. І от, наш самотній клірик мусив дивитись як цар прорубає вікно в Європу, і водночас знищує церкву. При чому, на відміну від росіян Яворський не мусив обирати між задеревенілою російською духовністю і безбожними новими європейськими порядками – адже на його батьківщині європейськість і духовність, благочестя і прогресивність якось без проблем уживались. Шлях яким йшов Іван Мазепа був йому значно ближчій ніж той яким йшов Петро. Але цар – захоплений своїми ідеями, емоційний, гордовитий, вольовий і зухвалий, не дуже прислухався навіть до наймудріших своїх радників. А після того як Північна війна зі шведами змінила відносини царя до України і гетьман Іван Мазепа пішов на розрив з Росією, українська тема стала в Росії проблемною. Звісно, Яворський як справжній українець міг бути непоганим тролем. Коли його як формального голову церкви змусили особисто проголосити анафему Мазепі та ще й підкріпити анафему красномовною проповіддю, він так красиво розписав заслуги гетьмана перед церквою, що фінальний акорд про те що «і всі ці благодіяння перекреслив гріх зради» прозвучав якось не дуже переконливо. Але це був лише сміливий випад, красива поза, за якою не могло стояти реальних дій.

Крім безсилості, одним з найбільших випробувань для Стефана Яворського в останні роки його життя була самотність. Ані в Москві, ані в Петербурзі, ані в Рязані він не мав кому висловити усі свої думки і почуття. Для консервативних священиків і єпископів він був занадто прогресивним, занадто західним, занадто латинником. Для прогресивних пташенят Петрового гнізда він був занадто консерватор. Мабуть, інколи він і сам собі здавався ходячим парадоксом, прив'язаним усім серцем з одного боку до православних обрядів, а з іншого – до католицької науки і ідеї незалежності церкви від держави. Єдиним хто дійсно його розумів, співчував йому, був Данило Туптало, в чернецтві Димитрій, єпископ Ростовський, також українець, виходець з козаків, якого також забрали до Росії і поставили митрополитом у Ростові Великому. Саме до нього звернені щирі і емоційні слова «Стьопкі-грішника», як Яворський, жартуючи, називав себе. Він писав:

«все це, отце, примушує мене вийти з цього Вавілону, заради відпочинку та спокійного життя, впродовж якого я міг би залишити майбутньому якийсь творик моєї думоньки». Саме так, «творик моєї думоньки» Ingenioli mei opusculum. «Щонайзгубніша суєта душі. Повір мені: хто добре заховався, той добре живе. Живи для себе та щосили уникай значного і могутнього. З пишного замку бє безжальна блискавка. Кораблик у безпеці коли пливе повільною водою».

КЛЯЧКИНД

Але повернутись до Києва чи бодай втекти подалі від царського ока Стефану Яворському не дали. Він помер у Москві, у 1722 році – відірваний від Батьківщини, позбавлений усього що любив, розбитий, переможений ворогом який попре усі свої чесноти втілював усе що Яворський ненавидів.

Якби наш герой жив десь в Європі, він заповідав би своє серце після смерті відвезти на батьківщину – в Київ чи Ніжин. Але в Росії це було неможливо. Похований він в Успенському соборі в Рязані. Але перед смертю він переніс до України щось більше ніж серце. Він подарував Ніжинському монастиреві свою бібліотеку – величезну збірку богословських, філософських, наукових праць. Свій найдорожчий скарб він подарував Україні, якій залишався вірним все життя. А до свого воістину княжого дарунку він додав латинську елегію - МИТРОПОЛИТА РЯЗАНСЬКОГО ТА МУРОМСЬКОГО СЛІЗНЕ З КНИГАМИ ПРОЩАННЯ

В путь вирушайте, книжки, що часто гортав я і пестив,
В путь, моє сяйво, ідіть! втіхо й окрасо моя!
Іншим щасливішим душам поживою будьте однині,
Інші блаженні серця вашим нектаром поїть!
Горе мені: мої очі розлучаться з вами навіки
Та й не спроможуться вже душу мою наситить.
Ви-бо єдині були мені нектаром, медом поживним;
З вами на світі, книжки, солодко жити було.
Нині ж судилось мені — о мій смуток і біль нестерпучій! —
В спомині тільки плекать ті неохмарені дні!
Кволі повіки мої віковіччя ніч замикає,
Ваших легких сторінок не турбуватиму я!
Вічності книгу відмінну перед моїми очима
має відкрити господь! Скоро до нього прийду.
Боже мій, отче мій! ти — невичерпної ласки безодня,
Віри святе джерело, благості вищий вінець!
Зглянься і в книгу життя запиши моє марне наймення
Кров'ю святого Христа (з нім-бо спасіння моє).
Ви ж, мої книги, писання мої і дім мій, — прощайте!
Праці відданої плід — бібліотеко, прощай!
Братіє, старці і всі пожильці землі, — прощавайте...
Земле — гостино моя, мати моя, — прощавай!
В ніжні обійми прийми смертельне своє порождіння;
Наша душа — небесам, кості належать тобі.

Віктор Заславський, історик, публіцист, журналіст 

Відгуки

Спогади про сталінську добу. Частина третя. Віруючі

Не знаючи звідки прийшов, не дізнаєшся куди йти далі.

Історія церкви та історія людства.

Авторська програма Віктора Заславського

Крутий маршрут Євгенії Гінзбург.

Спогади про сталінську добу. Частина третя. Віруючі

Спогади про сталінську добу. Частина друга. У таборах

Не знаючи звідки прийшов, не дізнаєшся куди йти далі.

Історія церкви та історія людства.

Авторська програма Віктора Заславського

Крутий маршрут Євгенії Гінзбург.

Спогади про сталінську добу. Частина друга. У таборах

Спогади про сталінську добу. Частина перша. Великий терор

Не знаючи звідки прийшов, не дізнаєшся куди йти далі.

Історія церкви та історія людства.

Авторська програма Віктора Заславського

Крутий маршрут Євгенії Гінзбург.

Спогади про сталінську добу. Частина перша. Великий терор

Церква в постхристиянському суспільстві

Продовжуємо цикл історичних програм з Віктором Заславським на тему: Церква і суспільство.
 Частина 6

Симфонія чи надмірна влада цісара?

 Продовжуємо цикл історичних програм з Віктором Заславським на тему "Церква і суспільство" Частина 5