«Стовп святої єдності» Частина 3. Князь і єпископ. Від спільних планів до ворожнечі

Патріархи, не маючи ані достатньо влади, ані достатньо грошей, не могли приносити користь своїм підлеглим, а єпископи не хотіли терпіти над собою керівників, котрі, повторюючи Котляревського, «по правді не судили, а тільки грошики лупили і одбирали хабарі». Отже, усі – і єпископи, і князь Острозький, і католицькі ідеологи – прагнули змін в православ'ї, при чому головною зміною мала стати унія – тобто, об'єднання православної і католицької церков. Тим більше що прецедент для такого, здавалося б фантастичного кроку був: а саме Флорентійська унія, коли у 1439 році Папа Римський Євгеній 4 і патріарх Константинопольський Йосиф 2 проголосили примирення Східної і Західної церков, східні теологи визнали особливості католицького вчення («філіокве», чистилище і почесне верховенство Риму) правильними, хоча і зберегли за собою право не розділяти їх. Звісно, довго ця угода не протривала, але факт є фактом – примирення і об'єднання можливе!

Власне, саме задля втілення усіх своїх наполеонівських планів Острозький і намовив Адама-Іпатія Потія стати єпископом. І майже одразу після висвячення героя нашого роману на єпископа, ще у 1593 році князь відправив йому свій проект майбутніх великих справ. Тобто, умови майбутньої унії.
Потій ці пункти ретельно прочитав. Перші чотири пункти цього проекту суто практичні: православні єпископи і священики зберігають східний обряд, зате отримують від короля і уряду численні привілеї, яких перед тим не мали, а також заступництво влади від зазіхань латинників. Окремим пунктом князь, знаменитий покровитель наук, вказав відкриття нових шкіл.
Під усіма цими пунктами Потій залюбки поставив би свій підпис. Але наступними йшли три пункти, на котрі він аж ніяк не чекав. Ось вони:
- „треба переписатись з патріархами, щоб і вони схилились до унії, і ми єдиним серцем та єдиними устами хвалили Господа Бога"
- „слід послати до Москви і волохів, щоб і вони погодились на унію"
- „також потрібно зробити виправлення деяких речей в церквах наших, особливо стосовно людських вигадок"
Ідея схилити до унії східних патріархів була утопією чистої води. Звісно, за гроші грецький патріарх був здатен багато на що, але крім золота, патріархи високо цінили свій престиж «першого по честі» в православному світі. Вони б не відмовились хоча б головування на руських землях (дарма що фіктивного) ні за які пироги. Звісно, у відносинах з патріархом все залежало від величини хабара, але грошей на такий хабар в , є підстави думати, навіть в князя не вистачило б.
Не менш фантастичною була мрія залучити до унії молдаван і московітів. Точніше, з молдаванами ще можна було б домовитись якби вони не були під турецьким ярмом, а ось Москва... Потій був у Москві під час мирних переговорів. Там якраз царював Іван Грозний, і не треба мати багате уявлення щоб зрозуміти яким предстало московське духовенство освіченому дипломату, та ще й вчорашньому протестанту, особливо чутливому до всіляких забобонів. Саме так і відзивався він про країну Андрея Рубльова і Сергія Радонезького – «велика впертість і забобони суть в народі московському». В країні де на іноземця дивились як прибульця з космосу, де жодне відхилення від місцевих звичаїв вважали за єресь, а за підозру в єресі карали не гірше ніж в Іспанії часів Торквемади посланця з пропозицією про примирення з Римом в кращому випадку випровадили б за поріг, а в гіршому – відправили б на дибу, а звідти на плаху.
Але особливо насторожили вченого єпископа княжі слова про «людські вигадки». Сам колишній протестант, Потій чудово розумів що стоїть за цими словами – недарма Острозький тримав при своєму дворі і євангелицьких проповідників. Саме «людськими вигадками» лютерани й кальвіністи називали православні й католицькі традиції. До речі, називають ще й досі. Отже, князь Василь (а разом з ним – і його протестантські нахлібники) планували провести очищення православної віри в протестантському дусі. Іпатій Потій усім серцем любив батьківську віру, її обряди й традиції. І дозволяти протестантам чи навіть князю перекраювати на свій смак обряди, котрі шанували предки Потія вже більш ніж півтисячі років, на котрих була побудована вся культура Русі від часів князя Володимира – цього робити він не збирався.
Але навіть не це найсильніше налякало брестського єпископа. З життєвого досвіду він знав що великі справи починаються з малих. Великий собор будується по камінчику. І чим більше справа – тим довше вона робиться й готується, тим більше маленьких кроків треба зробити для її здобуття. А князь Василь хотів обов'язково все й одразу. З цього можна було зробити лише один висновок: князь не зовсім розумів ані того що хочуть церковники, ані того що сам хоче робити.
Іпатій Потій вирішив трохи пояснити своєму приятелеві що повітряних замків вони будувати не збираються, а завдання перед ними лежить більш конкретне: повернути до єдності з Римом Київську митрополію, вибороти собі рівні права з латинським духовенством, а потім займатись собі просвітництвом і думати що робити далі.
Тому він відправляє до князя лист, в якому лагідно але твердо намагається скерувати мрії князя в більш конкретне русло:
«Східна церква виповняє свої обряди правильно: нема нам що посуджувати ні гудити. в Москву ж я не поїду: з таким порученням там під кнут попадеш. Лучче ви, яко перший чоловік нашої віри, зверніться до свого короля».
Тобто, міняти православні обряди не треба, і перш ніж мирити Рим з Константинополем і Москвою треба розібратись в своїх справах. І якщо князь дійсно хоче допомогти, то саме він з його впливом і славою мав би піднімати перед королем питання про унію з Римом.
З такими словами можна було погодитись чи не погодитись. Князь міг погодитись з намірами Потія. Міг відмовити єпископу. Міг зробити певні зауваження щодо єпископських пропозицій. Але в будь-якому випадку він мусив якось відреагувати. Але князь мовчав.
Більше року брестський єпископ Іпатій Потій чекав на відповідь від нього. Більше року! Проте Острозький про зміни в унійному проекті не говорив, і до короля не писав. Ця тиша дивувала і лякала водночас. З'являтись без запрошення до князя було незручно, та й бігати за князем немов жебрак єпископові не пристало.
Але князь князем, але в майбутній унії були зацікавлені перш за все єпископи! Ще влітку 1594 року єпископи збираються в Сокалі, ймовірно в церкві святого Миколая (ця церква є, мабуть, єдиним храмом, що був свідком унійних переговорів і зберігся до наших днів без суттєвих перебудов). Саме на цьому соборі усі ієрархи Київської митрополії остаточно погодились починати переговори про унію. Якнайшвидше вони хотіли опинитись під крильцями в Папи Римського, позбавитись ненажерливого Константинопольського патріарха, стати на рівних з латинським духовенством, а ще – нагадати всевладним братствам і шляхті що не вони церквою керують!
Ось в чому була різниця між проектами Острозького і тим чого прагнули церковники. Для князя церковні проекти були скоріше забавкою, від котрих не залежали ані його спокій, ані його прибутки. Прийме церква унію чи ні – княж так саме сидітиме в своїх замках, даватиме пишні учти, дбатиме про своїх підлеглих. А ось єпископам якраз йшлось про їхній спокій, їхні права та прибутки! І між цими двома вогнями опинився Іпатій Потій.
Він був висуванцем князя Острозького, і по логіці речей мав би продовжувати політику свого покровителя. Але з іншого боку – він був висвяченим єпископом, а значить, відповідав за свою єпархію не перед князем, а перед Богом і власними підлеглими. Більш того, найбільш освічена людина серед єпископів, до того ж ще й сенатор, він вважався серед сановних колег визнаним лідером. Тим більше що саме його Острозький позиціонував як «головного по унії», отже, коли мова заходила про майбутню унію, саме на Потія були спрямовані погляди єпископів. То ж єпископ Брестський і Володимирський мусив робити вибір на чиїй він стороні – князя, котрий вважав себе його сеньйором, чи церкви, на котру Потій дивився як на свій феод.
Колишній протестант, Іпатій знав що таке головування світських сеньйорів в церкві. Після візиту до Москви він на власні очі бачив що буває з церквою яка підкорюється цареві. А значить, погодившись жодного кроку не робити без благословення князя, він власноруч підписував церкві, одним з провідників котрої був, смертний вирок – адже стати маріонеткою в руках володарів і багатіїв для церкви було подібно смерті. А зробити без згоди князя рішучий крок, перейти від абстрактних розмов про унію до конкретних дій було страшенним ризиком. Князь Острозький був багатим і впливовим. Від його милостей залежала друкарня і академія, десятки вчених і сотні священників. А ще – половина Волині складалась з його маєтків. Потрапити в немилість до такого магната і ворогу не побажаєш! Підеш проти князя – наживеш великі неприємності. Не підеш проти нього – і залишишся рабом на все життя, а разом з тобою – і твоя церква. І Потій, вже вкотре за життя, обрав ризик і свободу.
І завертілось колесо історії! В січні 1595 року усі ієрархи Київської митрополії разом з архімандритами великих монастирів зібрались в Бресті, фактично вдома в Іпатія Потія, і вирішили розпочинати переговори про унію з королем і папським нунцієм. Водночас, слід було чітко викласти усі умови, на котрих руська церква приймала унію. Звісно, це мав взяти на себе Потій – як найрозумніший. Проект він склав, і складався цей проект з 33 пунктів, які з усіма подробицями вказували про права руської церкви після переходу в унію, про припинення наруги з боку латинників. Чітко було прописано які католицькі догмати православні приймають (верховенство папи і чистилище), а що з східної теології лишають (догмат про сходження Святого Духа). Окремо була прописана непохитність східного обряду і календаря, а також – вихід руського духовенства з-під контролю світських можновладців, обов'язкове підпорядкування братств, шкіл і друкарень єпископській владі.
Слід нагадати що церковні ієрархи відштовхувались не теологічних аргументів, а від конкретних практичних проблем, які треба було вирішити: патріарх, від якого більш проблем ніж допомоги, зневага влади та спроби власної пастви перетворити своїх пастирів на весільних генералів. І враховуючи тодішню ситуацію, ці пункти цілком відповідали тодішнім потребам церкви. Укладені «33 артикули унії» показали папському нунцію, і той погодився.
Але Потію цього було замало. Він розумів що церква – це не лише єпископи, та й аргументи на зразок «патріарх з'їхав з глузду» люди не зрозуміють. А ще – він добре знав що і візантійські і протестантські ідеологи називали Папу Римського антихристом. Отже, Потій пише чудовий трактат під назвою «Унія греків з костелом римським», в котрому простою руською мовою та спираючись виключно на східних Отців Церкви доводив що ненависть до католиків не є невід'ємною частиною православ'я, і що єдність з Римом чудово вписується в східну церковну традицію. Трактат свій він почав поширювати серед шляхти, міщан та духовенства. Не міг не прочитати його і сам князь Острозький.
Тепер залишались лише формальності: офіційно облобизатись з папою, а потім зібрати собор в себе і проголосити об'єднання церков. І Потій, котрий фактично на своїх плечах виніс усі переговори і «ідеологічну складову», на радощах похвалився своїми успіхами князеві. Все ж таки він був його старим другом, і неввічливо було не розповісти йому про усі здобутки і досягнення.
І так саме як минулого разу, князь міг відреагувати по-різному. Міг поздоровити приятеля з успіхом. Міг погодитись чи не погодитись. Міг вилучити зі списку якийсь пункт чи додати щось своє. Але замість усього цього князь несподівано розлютився на Потія, відмовився погоджуватись з єпископськими артикулами унії та взагалі круто змінив ставлення до єднання з Римом. Скільки Потій не просив давнього друга передумати (одного разу навіть на колінах), все було марно: Василь-Костянтин Острозький, один з ініціаторів та ідеологів унії, в одну мить перетворився на її головного ворога.
Постає логічне питання: чому? Що саме не сподобалось князеві в унійному проекті? Можливо, в „артикулах" не було трьох князівських пунктів про згоду з Царгородом, Москвою і молдаванами, а також про „усунення людських вигадок". По-друге, там були пункти про звільнення церкви з-під контролю шляхти і братчиків. Отже, могло бути три причини. По-перше, для князя принциповим питанням могла бути згода царгородського патріарха, глобальний характер унії чи „протестантська" реформа обрядів. Дійсно, відсутність згоди патріарха на унію з Римом перетворювала примирення Сходу і Заходу на сепаратний крок окремої митрополії. Саме цього, в принципі, і хотіли єпископи Київської митрополії. Їм треба було не відновлювати втрачену єдність Тіла Христового, а позбутись патріарха з його примхами та хабарами. Такі мотиви не підходять на красиві гасла, зате зумовлені реальними проблемами та прагненнями реальних змін. Цікаво, чи розумів це князь?
А ще йому не могла сподобатись перспектива перетворитись з всесильного „начальника православ'я" на смиренного парафіянина.
Це зайвий раз показує наскільки далеким був князь Василь-Констянтин Острозький, значний меценат і щирий патріот своєї землі і церкви, від реальності. А ось Іпатій Потій цю реальність чудово розумів. І ще він розумів наскільки був правий коли вирішив діяти  без згоди князя. Залежати весь час від примхи старого самодура, зробити церкву рабом світської влади – допустити таке Потію не дозволяла і власна честь, і відчуття відповідальності за свою єпархію і митрополію, частиною котрої він був. Як лицар, що жив за феодальним кодексом честі, він вважав що сеньйорові слід зберігати вірність коли він шанує твої права і дбає про тебе. А якщо сеньйор з покровителя перетворюється на самодура – від нього треба тікати якнайшвидше. Що Потій і зробив, вирішивши за будь-яких обставин довести справу унії до кінця.
Отже, Іпатій Потій і луцький єпископ Михаїл  відправились в Рим, де їх прийняли з усіма почестями. Папа дав їм підписати католицький Символ Віри, а потім виголосив таку промову:
«Ми приймаємо достоповажних братів, митрополита-архієпископа тп інших єпископів руських з усім їхнім кліром і народом в лоно католицької церкви як членів наших у Христі. І як свідоцтво такої любові дозволяємо їм усі священні обряди, які використають вони при звершені божественних служб і святішої літургії – якщо вони є сумісними з істиною і католицьким вченням».
Згідно з постановою давнішої Флорентійської унії з'єднані навіть могли читати Символ Віри без латинського «філіокве»! Більш того, київського митрополита єпископи обирали самостійно, і той мав лише відправити Символ Віри до Риму. Для порівняння – Константинопольський патріарх вимагав щоб кандидати самі приходили до нього на висвячення, і приходили не з порожніми руками.

Щоправда, про випестувані Потієм артикули унії ніхто і не згадав. Та й взагалі, умови, на котрих Потій приєднав українську церкву до Риму, дещо відрізнялись від тієї самої Флорентійської унії. Але по-перше, Візантія в свій час сама визнала недіймними умови унії, а по-друге, у Флоренції зустрічались Папа і Патріарх, а тут до Папи прибула делегація від митрополита – тобто, нижчого по рангу. В будь-якому випадку, під владою Риму єпископам вже стало легше ніж під царгородським патріархом, і Потій з Терлецьким повернулись додому щасливими. Тепер залишалось лише скликати собор і офіційно проголосити унію з Римом. Але було це не так просто як здавалось, бо в той час Іпатій Потій пішов на принцип і постав проти свого покровителя-князя, князь Острозький теж пішов на принцип, і кликав в свої ряди усіх кого не задовольняла унія з Римом. Отже, проста формальна зустріч обіцяла перетворитись на справжню битву...

Віктор Заславський, передачі підготовлені за підтримки Українського Католицького Університету і журналу "Патріархат"