A PHP Error was encountered

Severity: Notice

Message: Trying to get property of non-object

Filename: controllers/site.php

Line Number: 133

«Стовп святої єдності» Частина 4: на чолі унії
Слухати Радіо

Зараз в ефірі

20:00

Заклик до Бердичівської Богородиці (Наживо)

В ефірі

Коротко про головне

21:00

Modus Vivendi

22:00

Катехиза

23:00

Слово на кожен день

23:50

Літургія годин (Бревіарій)

00:00

Розарій

00:30

Катехиза

01:10

Розмова з екзорцистом

01:40

Духовні читання

02:00

Катехиза

02:50

Біблійні читання

03:00

Меса

03:40

Розарій

04:00

Коронка до Божого Милосердя

04:20

Святий дня

05:00

Коротко про головне

06:00

Дитяча катехиза

06:20

Житія святих

06:50

Ранкова молитва

«Стовп святої єдності» Частина 4: на чолі унії

Поділитись з друзями

Вертаючись з Риму на Русь в грудні 1595 року, єпископ Брестський і Володимирський Іпатій Потій чітко усвідомлював дві речі. По-перше, підписана ним унія з Римом була радше синицею в руках ніж журавлем в небі: не вийшло в нього з Папою Римським ані оновлення Флорентійської Унії, ані урочистого примирення. З одного боку, Потій був лише єпископом, і говорити з римським патріархом на рівних не міг. З іншого – після Реформації в Римі не були схильні йти на будь-які компроміси. Повернення блудних овець до єдиного пастиря – говорити інакше в ті часи релігійного розбрату, коли половина Європи вважала Папу антихристом, Рим просто не міг. Та й для Київської православної митрополії теперішній статус був значно кращий, як вважав Потій, ніж попередній – принаймні, Папа був не з тих хто за хабара поставить підпис на будь-якій грамоті.


А по-друге – єпископ вже не будував собі ілюзій з приводу того як Русь його зустріне. Князь Василь-Констянтин Острозький, котрий, власне, і кинув Потієві ідею об'єднати православну церкву з Римом, в останній момент передумав і почав агітувати проти єднання з Папою, а на сеймі в Варшаві взагалі вимагав відібрати кафедри в єпископів що підписали унію. Що ж, князь мріяв про глобальне загальнохристиянське єднання з собою, коханим, на чолі, а вийшла локальна подія – перехід однієї митрополії з-під одного патріарха до іншого. Та ще й з скороченням повноважень можновладних спонсорів. Потія самого не дуже влаштовувало те як його зустріли в Римі, але знов-таки, важко було чекати іншого від церкви котра з перемінним успіхом відбивається від протестантських закидів. А ще – навіть така унія його влаштовувала, адже Папа не стане давати братчикам привілеї в обхід єпископів, та й в уряді легше буде вибороти більше прав для руського духовенства. Сам Потій, багатий можновладець і сенатор, грошей, прав та привілеїв і без того мав вдосталь, та й іншим єпископам нічого не бракувало. Але єпископи турбувались не лише про себе, але й про свої єпархії! Отже, укладати унію треба було в будь-якому випадку, тим більше що іншого зручного моменту могло й не трапитись. Принаймні, так розсудив Потій коли в Римі підписував католицький Символ Віри і цими думками тішив себе по дорозі додому.

А вдома вже збирались хмари. Острозький, а разом з ним – і волинська шляхта закликали усіх проти Потія та прихильників унії. Заклики князя примножувати й підсилювали його «кишенькові» церковники – викладачі Острозької академії, просто священики й вчителі що жили з княжих милостей. Водночас протестували проти унії братства – зокрема ті що здобули автономію завдяки любові східних патріархів до грошей і не хотіли цієї автономії позбавлятись. Львівський єпископ Гедеон Балабан, той хто першим почав кричати про необхідність йти під Рим, зрозумівши на чиєму боці сила, швидко змінив думку і перетворився на «захисника православ'я». до нього приєднався черемиський владика Михаїл Копистенський. то ж коли Потій з луцьким єпископом Кирилом Терлецьким повернулись додому, руська церква вже була розділена на два ворожі табори: з одного боку єпископи й митрополит, а з іншого – князь Острозький, Балабан, львівське братство, більшість монастирів і велика кількість шляхти, котру потягнув за собою князь. А в довершення справи вчитель і проповідник Стефан Зизаній пише твір «Казання про Антихриста» в котрому доводить що папа Римський є Антихристом, і унія з ним є страшним гріхом.

Отже, київська митрополія – від єпископів до парафіян – була розділена. З часів імператора Констянтина в таких випадках скликали собор і вирішували хто правий, а хто не правий. В принципі, саме такий варіант ідеально підійшов би для руської церкви в тому становищі. Прихильники і супротивники унії могли б зібратись, посперечатись і вирішити як далі бути. Якщо Острозький ідейний противник такого єднання – нехай прийде на собор і переконає усіх що унія є вселенським злом і приймати її не треба. Принаймні, так мислив Потій коли вирішив формальне підписання унії перетворити на справжній собор і закликати туди і прихильників, і противників єднання з Римом.

Підготовку до цього собору він жваво розпочав після повернення додому. Серед запрошених був і князь Острозький. І до собору він теж готувався: до нього пристали представники константинопольського та олександрійського патріархів – протосинкл Никифор і Кирило Лукарис (останній і так вже викладав певний час в Острозькій Академії). Мобілізувались за закликом Острозького і волинські протестанти – котрі також користали з милості князя. На радощах князь вихвалявся що як він прийде до Бресту з військом, а протестанти до нього приєднаються, то ксьондзи зможуть хіба що кухарками своїми боронитись. Зухвало, емоційно і щиро – саме так говорили про релігійні суперечки у 16 столітті!

Собор був призначений на 6 жовтня в Бресті – «вдома» в Потія, в кафедральній церкві св. Миколая. В соборі зібрались король, кілька воєвод, руські єпископи і митрополит – прихильники унії. Незадовго перед тим в Брест в'їхав Василь-Констянтин Острозький – як і обіцяв, на чолі невеличкого війська, з кіннотою, піхотою і гарматами. За ним слідували Балабан та Копистинський, Никифор і Лукарис, представники від монастирів що не підписували унію. З такою силою можна було легко увійти на собор і почати суперечки. Принаймні, можна було дійти до якогось компромісу. Але замість цього Острозький повівся в своєму стилі: завів свою делегацію до будинку місцевого протестанта Райського і на собор йти відмовився – хоча Потій кілька разів надсилав йому запрошення. Натомість він просив щоб митрополит з єпископами самі до нього прийшли. Як і раніше, князь продовжував вважати себе «начальником православ'я», і вимагав відповідного до себе ставлення. Іпатій Потій багато чого простити старому другові, але не міг митрополит йти на поклін до князя! І за традиціями, і за логікою речей це князь з своїми церковниками мав йти на собор до митрополита! Кланятись князю, перетворюватись знову на його маріонетку і відмовитись від вже здобутої унії не під тиском аргументів, а через примху князя – на це Потій піти не міг. То ж митрополита Михайла Рогозу йти до Острозького він відмовив, діалог знов не вийшов, і поки в соборі святого Миколая Потій з митрополитом, єпископами, королем і латинським духовенством урочисто проголошували унію, в будинку Райського Острозький провів свій власний собор. На соборі головував він адже Никифор і Лукарис не знали ані слов'янської, ані руської мови. Так само мовчки сиділи єпископи львівський і перемиський. Власне, хід цього собору складався з обміном послами з собором унійним. Наступного дня, 7-го жовтня, Острозький продовжував відправляти послів до митрополита (тобто, до Потія), і знов отримав відмову. Нарешті, 8 числа Потій відповів князеві, колишньому другові, так: «що нами зроблено, те зроблено. Інакше переробляти вже не можемо. Чи то зле, чи то добре, але з західною церквою ми вже об'єднались».

У відповідь на це 9 жовтня Никифор проголосив анафему на усіх хто підписав унію. А князь в свою чергу направив королю прохання позбавити їх майна. Звісно, при всій повазі до князя король його прохання виконувати не збирався. Та й анафема Никифора не мала канонічної ваги – адже старий патріарх вмер, а нового ще не обрали, і костантинопольський престол був вакантним. Щось подібне трапилось у 1054 року коли кардинал Гумберт проголосив анафему на патріарха коли папський престол був вакантним. Неправомочність цієї анафеми (як і неканонічність цілого княжого собору без митрополита) була очевидною і для митрополита Михайла Рогози, і для Іпатія Потія. Але для князя Острозького був лише один канон – його, «некоронованого короля Русі» і «начальника православ'я», воля.

Як і кілька років тому, князь не хотів йти на діалоги та компроміси і не хотів позбуватись ролі керманича церкви. Провівши усе життя в пошані та величі він просто не міг уявити собі іншого ставлення до своєї персони. А небажання його бачити реальні потреби ближніх чудово проявилась в наступному епізоді: невдовзі після цього трагічного подвійного собору протосинкла Никифора заарештували, підозрюючи в ньому турецького шпигуна. Підозри ці не мали нічого спільного з унійними справами – шпигуном Никифора оголосив і молдавський господар Ієремія Могила коли протосинкл був в Молдавії, втрутився в політичні інтриги і сприяв усуненню Ієремії з трону. Так ось, королівський суд схилявся до того щоб ув'язнити Никифора у в'язницю, і Острозький, почувши про це, кинув королю в обличчя такі слова:

«Ваша милість, нарушаєте права наші, топчете ногами волю нашу, насилуєте сумління. ...ви зневажаєте мене, відбираєте те, що для мене дорожче всього, - православну віру! Схаменіться, ваша милість! Поручаю вам сего духовного сановника; Бог пошукувати буде на нас кров його, а мені, дай Боже, не бачити більш такого порушення прав!»

Після цього монологу князь вийшов з зали. Король надіслав за ним Христофора Радзивілла, зятя князя. Радзивіл сказав князеві: «Король жалкує над вашою прикрістю: Никифор буде звільнений». Але князь буркнув йому у відповідь: «Нехай собі Никифора з'їсть...». Захопившись власною честю, Острозький забув про того кого мав би захистити. Никифора кинули до в'язниці в замку Мальборк, де він і помер.

Враховуючи цю дивну емоційність і примхливість князя, не дивує що незважаючи на усі проблеми, котрі не могли не виникнути після прийняття унії, Іпатій Потій просто не міг дозволити собі відмовитись від розпочатої справи – адже це значило б назавжди лишитись рабом князя, багатих братчиків і продажного патріарха. Єдиним засобом вийти з цього ярма була унія. Недарма в одному з листів Потій писав:

«внаслідок Унїї нічого в Церкві не змінить ся, що східна віра як також обряди в цілости будуть заховані, а навіть старий календар Церков мимо Унїї задержить; тільки не буде узнавати зверхності патріарха, котрий відбирав єпископам власть, а наділяв нею звичайних хлопів в братствах і внаслідок цього привів Церков до занепаду».

І від того що ціною цієї свободи був розкол і сварка з колишнім другом Потієві було тяжко. Але волю його зламати це не могло. Але незважаючи на це, йому важко було усвідомлювати що бажаючи принести церкві єдність, він волею обставин став на чолі розколу! Мабуть, саме тому після драматичної осені 1596 року про нього майже не чути. Мабуть, переварював в голові усе що відбулось і думав що і як робити далі. Шок його можна пояснити і тим що після проголошення унії козацький ватажок Северин Наливайко почав грабувати маєтки уніатських єпископів. Брат Наливайка Дем'ян був ректором Острозької школи, то в цих подіях хіба що сліпий не побачив би руку князя.

У 1598 році Іпатій Потій повертається до публічної діяльності – розпочинає полеміку з князем Острозьким і його священиками, пише полемічні твори в котрих доводив що унія для Русі є доброю і корисною. А через рік, після смерті Михайла Рогози, стає митрополитом унійної церкви – і тепер він мав відстоювати унію і права церкви не лише пером і не лише на папері.

Взагалі-то, що Потій рано чи пізно стане митрополитом – це було зрозуміло усім і одразу. І за освітою, і за благочестям він був на голову вище своїх колег по цеху. Та й на відміну від Михайла Рогози, доброго але безхребетного, він знав коли можна подумати і почекати, а коли треба відкинути сумніви і рватись у бій. Отже, Іпатій Потій зрозумів що час книжних дискусій пройшов і настав час активних дій. Унія від самого початку була його дітищем (якщо не враховувати, звісно, повітряні замки Острозького), більш того, як він сам вважав, унія руській церкві була необхідна. То ж, розуміючи що все пішло не так як спочатку хотілось, він все одно захищає унійну церкву усіма силами. Починає митрополит з Вільна, столиці Литовсько-руського князівства – саме там проповідував Стефан Зизаній, автор вищезгаданого «Казання про Антихриста». Потій відправляється до Вільна – і Зизаній одразу тікає з міста, побоюючись (як сам казав) за своє життя. Однак за Зизанієм стояло братство, котре володіло міським монастирем св. Трійці (де, власне, і проповідував автор «Антихриста»). Митрополит відбирає монастир в братчиків і вибиває в короля привілей в котрому усі віленські церкві оголошувались підлеглими його, митрополита, владі. Врешті-решт братство зберегло за собою лише церкву Святого Духа, а в троїцькому монастирі, колишньому кишеньковому монастирі братства, котрий ще до приїзду митрополита майже спустів, Потій влаштував семінарію. Своїм намісником у Вільні він призначив Йосифа-Вельямина Рутського – людину близьку собі і за духом, і за характером. Рутський теж в молодості був протестантом і згодом перейшов на православ'я, а потім – на унію. Його енергія і завзятість, а також благочестя дуже імпонували митрополитові, і він пророкував його собі в наступники.

Так згодом і сталось, а поки, утвердившись у Вільні, Потій починає наступ на Київ. Він домагається королівського привілею на київську митрополію і навіть здобуває велику частину маєтків Києво-Печерської Лаври. Звісно, в ті часи, часи феодальної сваволі, королівський привілей не завжди мав реальну силу, але енергія і завзятість Потія, його залізна воля і військовий досвід відбивали у багатьох бажання наїжджати на митрополичі маєтки. І коли духовенство в Слуцьку намагалось виступити проти митрополита, той відписав їм: «на мені не Рогозу трафите». Тобто, я вам не Рогоза щоб мною понукати. Слуцьке духовенство натяк зрозуміло і більше не виступало.

Звісно, за сміливість та рішучість у захисті унії треба було платити. 11 серпня 1609 року коли Потій після молитви в троїцькому монастирі вертався додому, на нього напав гайдук з шаблею. Митрополит був без кольчуги і неозброєний, то ж захищатись він міг лише голими руками. Однак військова звичка стала йому в пригоді: Потій рукою відвів удар від шиї на груди, а на грудях роль кольчуги зіграв натільний хрест. Митрополит був врятований (хоча і втратив два пальці), а вбивця-невдаха був взятий під варту. Потій намагався полегшити долю нападника, але публічний замах на особу такого рангу, та ще й під час перебування в місті короля (а король Сигізмунд якраз був в той час у литовській столиці), прощати не можна було, і гайдука було засуджено на смерть. Але в ніч перед стратою з гайдуком визвався бути ще один улюбленець Потія – Йосафат Кунцевич. Він наставляв та підтримував засудженого – і той розкаявся, хоча знав що долю його це не полегшить. А відрубані пальці митрополита Рутський виставив у віленській церкві – своєрідні «прижиттєві мощі».

До речі, збереглись звістки що Потій активно і дружно листувався з Юрієм Рогатинцем – стовпом львівського братства і поборником православ'я. Різні переконання не заважали їм «приємно гомоніти», як висловлювався Рогатинець.

Іпатій Потій, перший українських митрополит в єдності з Римом, домігся того що унійна церква стала сильною й життєздатною, здібною і відбиватись від ворожих закидів, і народжувати на світ якісних, відданих своїй справі служителів. В заповіті своєму він писав що добре чи зле він зробив, підписавши унію – «Господь розсудить». Наступник його, Йосиф Рутський, один з найвеличніших людей своєї доби, зробив чимало не лише для укріплення унії, але й для примирення і порозуміння між уніатами і православними. А Йосафат Кунцевич, блискучий проповідник і дбайливий пастир став мучеником за єдність церкви і першим унійним святим. Але Потій міг бачити це хіба що з небес. Помер він у 1613 році в оточенні друзів і помічників у Володимирі Волинському – на рідній Волині. Похований він був в кафедральному соборі, котрий зараз належить до УПЦ МП, і нові господарі, звісно, нікого не пускають до могили того кого вважають одним з головних ворогів православ'я. А сам Іпатій Потій себе ворогом православ'я не вважав. Добре знаючи історію і традиції своєї церкви, він розумів що ненависть до Риму не є головною заповіддю ані Біблії, ані передання. Більш того, він знав що на Русі-Україні прийняли Флорентійську Унію, коли у 1439 році Папа Римський і Патріарх Константинопольський урочисто примирились. І підтвердженням цьому був лист київського митрополита Місаїла Пструча до Папи, в котрому наш митрополит висловлював свою повагу наміснику Петра і закликав католиків і православних до дружби і єдності:

Немає бо різниці у Христі грекам і римлянам,
І нам, сущим руським слов'янам,
Всі єдині бо є, в чому хто званий.
...У єдине тіло ми хрестимся.
І чи то іудеї, чи, може, елліни,
Чи раби, а чи вільні,
А чи ми то – руські сини і всі наші
великороднії й численнії слов'янськії мови –
Ми всі єдиним пивом духовним наповнюємося.
Адже все тіло не є один член, їх багато.
З цієї причини можуть бути й різні віросповідання та свій шлях до Бога:
Кожен із них у своєму хай стоїть,
І хай своє середостіння огородить,

І хай буде знищена ворожнеча поміж ними.

 

Віктор Заславський,  передачі підготовлені за підтримки Українського Католицького Університету і журналу "Патріархат"

Відгуки

"Християнська церква почала свій шлях, як юдейська секта", - історик Віктор Заславський

"Християнська церква почала свій шлях, як юдейська секта", - історик Віктор Заславський

Вашій увазі програма "Відкриваючи таємниці християнства" авторства історика Віктора Заславського. Це чергова серія із циклу "Гріхи і подвиги Католицької Церкви".
"Католицька Церква – вселенська Церква, відкрита для усіх народів, для цілого всесвіту", - Віктор Заславський

"Католицька Церква – вселенська Церква, відкрита для усіх народів, для цілого всесвіту", - Віктор Заславський

Вашій увазі програма "Відкриваючи таємниці христинства" авторства історика Віктора Заславського. В цій серії мова йде про вселенськість Церкви.
"Христос серед язичницьких богів", - перша програма з нового циклу від історика Віктора Заславського

"Христос серед язичницьких богів", - перша програма з нового циклу від історика Віктора Заславського

Вашій увазі програма "Відкриваючи таємниці христинства" авторства історика Віктора Заславського. Цією серією розпочинається новий цикл. Тема даної програми присвячена гріхам і подвигам Католицької Церкви
Історик Віктор Заславський про кумедні нариси з життя української діаспори

Історик Віктор Заславський про кумедні нариси з життя української діаспори

Вашій увазі авторська програма Віктора Заславського "Відкриваючи таємниці християнства". В ефірі почуєте уривки кумедних нарисів про життя української діаспори.
Блаженний священномученик Григорій Хомишин. Пропольський антипод Шептицького чи просто українець зі своєю думкою?

Блаженний священномученик Григорій Хомишин. Пропольський антипод Шептицького чи просто українець зі своєю думкою?

Вашій увазі програма "Відкриваючи таємниці христинства" авторства історика Віктора Заславського. Тема даної програми присвячена постаті священномученика Григорія Хомишина.