«Стовп святої єдності». Молодість і покликання Іпатія Потія

Народився герой нашої розповіді на Холмщині, в селі Рожанка, у 1541 році, але через п'ять років після народження хлопчика, родина Потіїв перебралась до . Батьки його були з руської шляхти, нащадками галицьких бояр, котрі навіть після польської окупації у 14 століття зберегли свої права і свою православну віру. Щоправда, коли в Лева і Анни Потіїв народився син Адам, часи змінились, і православна церква почала поступово втрачати парафіян через протестантських проповідників, котрі подорожували по містах і містечках Речі Посполитої, завзято говорили в палацах і на площах про те що католицька і православна церкви відійшли від істини, папа Римський став антихристом, і лише нова віра є правдивим шляхом на небеса. В чомусь вони мали рацію – і католицька, і православна церква на початку 16 століття таки перебували в глибокій кризі. Відомі сатири на ксьондзів виходили з під пера не лише гострих на язик протестантів, але й вірних католиків на зразок Яна Кохановського:

Спитали якось в ксьондза його парафіяни:
Чому ж не живете самі як вчите нас ви, пане?
(З кухаркою ксьондз жив). А він собі сміється:
Не диво: сотень п'ять мені за проповідь дається,
Та не погодивсь б і за тисячу ніколи
З умовою, щоб жив я так як вас вчу в костьолі.

Диму без вогню не буває – і католицькі, і православні священики давали безліч приводів для нарікань – і якщо улюбленим гріхом ксьондзі був блуд з кухарками (при офіційному целібаті), то православні попи більше грішили пияцтвом. За винятком монахів, котрі залюбки наслідували гріхам ксьондзів, проявляючи в цьому дивну міжконфесійну солідарність. Зате протестанти і за словом в кишеню не лізли, і Біблію знали ледь не на пам'ять, а тому легко могли перемогти в словесному двобої будь-якого священика і довести свою правоту хоч перед міщанином, хоч перед магнатом. То ж не дивує що коли Адам Потій народився на світ, нову віру сповідували не лише кілька іноземців, але й багато корінної руської шляхти і навіть кілька магнатів – за рахунок котрих протестанти, власне, і виживали, утримуючі і молитовні будинки, і друкарні, і школи. Власне, в одну з таких шкіл і батьки відправили на навчання молодого Адама Потія.

Школа ця розташувалась в місті Вільно – колишній столиці Литовсько-руської держави, котра об'єднувала власне Литву та Русь – землі сучасною Білорусії та частково України. Після об'єднання Литви з Польщею в єдину державу під назвою Річ Посполита жоден з королів та князів не мав тут постійної резиденції. Король Речі Посполитої сидів в Польщі, в Кракові чи Варшаві, а Литвою як автономною областю керував канцлер – призначений королем, але обов'язково з місцевих, литвинів. Традиційно канцлер (аналог прем'єр-міністра) та гетьмани (головнокомандуючі) обирались з-поміж найвпливовіших місцевих аристократів. Отже, фактично Литвою керувало кілька багатющих шляхетських родів – Сапєги, Ходкевичі та передусім Радзивілли. І серед останніх було чимало прихильників протестантизму – наприклад, канцлер Миколай Радзивілл Чорний, котрий опікувався віленською протестантською школою, студентом якої став молодий Адам Потій.

Важко сказати чому православні батьки віддали свого сина до іновірної школи, та ще й в іншому кінці держави. Можливо, батьки симпатизували протестантам, можливо, хотіли зробити литовського канцлера покровителем свого синочка, а можливо, що просто вважали віленську протестантську школу кращою за православні.

Школа ця належала кальвіністам – одній з гілок протестантизму, котра виросла в швейцарському місті Женева під проводом теолога Жана Кальвіна. В Кальвіна чудово виходило систематизувати, доводити, спростовувати – одним словом, займатись словесним фехтуванням з метою доводити перед людьми правоту протестантської проповіді. Звісно, мудрі аргументи діяли лише на людей з певним рівнем освіти та інтелекту – тобто, на викладачів, вчених, або більш-менш освічених аристократів. Але якраз на таких протестантські проповідники і орієнтувались переважно: наверни пана – а пан своїх підданих і сам наверне. Мабуть, саме тому нова віра прижилась майже виключно серед магнатів та шляхти. Саме завдяки литовським і частково польським та руським магнатам протестантські школи та молитовні будинки виросли в містах та містечках Речі Посполитої швидко немов гриби після дощу – і одним з цих магнатів був Миколай Радзивілл, котрий швидко звернув увагу на Адама Потія – молодого здібного юнака, котрий подавав великі надії.

Щоправда, звернув на нього увагу не лише Радзивілл. Коли батько Адама Потія помер, його мати вийшла заміж удруге. Судячи по усьому, вітчим пасинка не ображав, але напевно більше дбав про рідних дітей. То ж, у ролі названого батька вирішив виступити сам король Сигізмунд Август, котрий дочекався поки Адам Потій закінчить школу і допоміг йому з навчанням у Краківській Академії. Важко сказати чи мав тоді король плани на Потія, але Радзивілл неодноразово натякав юнакові що після Академії чекає на нього при своєму дворі. Від такої пропозиції талановитому і амбітному молодому чоловікові важко було відмовитись, і по завершення навчання він прибуває до князя. Мабуть, саме під впливом Радзивілла він почав відвідувати молитовні збори кальвіністів. Як згадував сам Потій, протестантом він став, по-перше, через брак життєвого досвіду, а о по-друге – бо в покровителя, котрому він служив, «єресь звила собі гніздо». Інакше кажучи, наш герой з одного боку дуже поважав і навіть захоплювався своїм начальником, котрому служив як феодальному сеньйору, а з іншого – опинився під впливом протестантської проповіді. А проповідувати протестанти вміли, та й в деяких речах вони таки мали рацію.

На жаль для протестантів, Сигізмунд Август аж ніяк не збирався розкидатись цінними кадрами і дарувати Радзивіллам працівника, котрий і самому в пригоді стане. Важко сказати коли саме він спромігся перетягнути Потія до себе, але це таки трапилось! І після протестантського двору Радзивіллів наш герой опиняється королівським секретарем у Кракові, де нарешті мусив вчитись думати своєю головою. Що ж, таке трапляється з багатьма молодими людьми, котрі починають дорослішати – спочатку вони створюють собі кумирів, а потім ламають їх коли. Перефразуючи Екклезиаста, є час йти за авторитетом і час жити власним розумом. І перше, і друге йде нам на користь.

Пішло воно на користь і Адам Потію. У 1574 році, у віці 33 років, віці Христа, коли чоловік відчуває що молодість пройшла і починає переоцінку цінностей, він робить незвичний крок – повертається у православ'я.

В тому, що кальвініст вирішив навернутись до традиційної конфесії, не було нічого дивного. Протестанти з їхнім запереченням усього й усіх були на теренах Речі Посполитої лише модою, котра швидко прийшла, але швидко й проминула. Тим більше що не було ані в Польщі, ані в Литві, ані в Русі тих проблем, що викликали Реформацію в Німеччині чи Англії. Крім того, у другій половині 16 століття протестанти були вже не єдиними хто вмів красиво зв'язати два слова на амвоні. Католицька церква в той час вже спрямовувала усі сили на підвищення морального рівня духовенства, а єзуїтські проповідники могли заткнути за пояс не одного кальвініста. Тим більше що на боці католиків була більш ніж тисячолітня традиція, історія, культура – під такий фундамент так просто не підкопаєшся. Але саме через це майже усі хто залишав протестантизм переходили на католицтво. Власне, саме так покатоличились усі головні руські магнатські роди: спочатку кальвінський пастор переконував князя що православні неправі, а потім єзуїт – що неправі протестанти. Але Адам Потій хоча і жив у Кракові, місті з тридцятьма костелами на квадратний метр, вирішив повернутись до віри якщо не батьків, то принаймні дідів.

Важко напевно сказати що саме спонукало Адама Потія до такого кроку. Можливо, пошана до сімейних традицій – для шляхтича, котрий пишався своїми предками, це були не пусті слова. Можливо – відчуття вини перед батьківською вірою, котру ще юнаком зрадив заради кар'єри. Так чи інакше, повагу до православ'я, до східного обряду та візантійської церковної традиції Адам Потій проніс в собі через усе життя.

Але й від протестантів він, може, сам того не бажаючи, багато чого перейняв – наприклад, знання Біблії, любов до науки, вміння критично підходити до буд-якої догми, фехтувати аргументами як шпагою на герці. А ще – відчуття відповідальності за свою церкву, котре в протестантів витікало з своєрідної доктрини про священство та керування церквою.

Справа в тому що протестанти відкидали вчення про таїнства. Якщо в православних та католиків звершувати святу літургію може лише священик, котрий отримав благодать від єпископа (котрий в свій час отримав її від старшого товариша, а той – від ще старшого, і так до самих апостолів), то для протестантів апостольська благодать нічого не важила – бо Дух Святий живе в кожному з християн. Значить – єпископи і священики є такими самими людьми як і їхні парафіяни, і молитва їхня важить рівно стільки, скільки молитва будь-якого селянина чи коваля. А значить – очолити християнську спільноту може будь-хто, в кого вистачить сил для такого нелегкого служіння. Тобто, священик вже не є особою, наділеною, подібно до середньовічного короля, благодаттю, котрої немає в парафіян і котрого замінити навіть найсвятіший з парафіян не може. Він радше є подібним до президента народним обранцем, котрого поставили на амвон за довгий язик та високі моральні якості, але можуть і зняти – в разі якщо пастир не відповідає своїй посаді.

Отже, якщо продовжувати урядову аналогію, в традиційних церквах уся повнота влади належить священству, котрі отримали від Бога благодать і покликання на служіння, а разом з нею – і виключне право керувати в церкві. А ось в протестантів уся повнота влади належить спільноті вірних, і парафіяни можуть вказувати священикові що і як йому робити. А якщо врахувати що серед протестантських вірних були і князі, і магнати, і бурмістри, тобто, люди з владою і авторитетом, то виходило так що в протестантів можновладці або багаті міщани автоматично ставали господарями в церкві. Недарма коли російський цар Петро Перший скасовував в Росії патріархат і підпорядковував православну церкву державі, то брав він приклад саме з протестантської церковної моделі, а в англійських протестантів головою церкви з 16 століття взагалі вважався король.

Звісно, це була палиця з двома кінцями. З однієї сторони, захоплення протестантськими ідеями призвело до того що церковна ієрархія в православ'ї перевернулася з ніг на голову, коли парафіяни намагалися (і подекуди навіть успішно) диктувати свою волю священикам і єпископам. А з іншої – саме завдяки протестантському вченню про священство та покликання мирян у 16 столітті на наших землях з'являються впливові миряни, котрі свідомо намагаються відігравати важливу роль в церкві, впливати на священників та єпископів, ставати ініціаторами різних заходів в церковному житті.

Такого Русь-Україна не бачила, мабуть, з часів Ярослава Мудрого. Та й в іншому християнському світі давно таких не траплялось. Міщани могли збирати гроші на побудову чи оздоблення церков. Король, граф чи князь міг утримувати монастир, церкву чи школу. Але зазвичай у внутрішні церковні справи ніхто не ліз, і на чолі усіх церковних заходів стояли висвячені служителі церкви. А щоб правитель, чиновник чи просто впливовий парафіянин розпочинав в церкві якісь нові проекти – це було щось нове. А саме такими впливовими парафіянами були братчики у Львові чи Вільні, або князь Василь-Констянтин Острозький.

Цей останній протягом 1570-х років створює при своєму замку друкарню і школу – і сам обирав вчителів, котрі викладатимуть в школі та книги, котрі виходитимуть в друкарні. Звісно, ці друкарі, вчителі й священики, котрі майже повністю залежали від княжих грошей, дивились на свого добродія як на месію і були готові підтримати усі його плани. А плани в нього були наполеонівські – піднести моральний рівень та грамотність в православного духовенства і здобути собі славу головного рятівника віри і неофіційного голови церкви. Гроші на це князь мав, і не дарма його називали його «начальником православ'я» - і князь цього титулу не цурався.

З 1561 року Адам Потій був одружений на княжні Анні Острожецькій, опікуном котрої якраз був князь Острозький. То ж, наш герой просто не міг не бувати в князя, а значить – точно був в курсі усіх його церковних проектів: «начальник православ'я» просто не міг не хвалитись перед майже родичем своїми планами. А коли Потій, побувши трохи королівським секретарем, обіймає посад судді в Бресті (далі від начальства, більше простору для ініціативи – якраз те що треба для рішучого чоловіка), то з Острозьким він починає дедалі частіше перетинатись по службі. А потім новий король Стефан Баторій доводить до логічного завершення Ливонську війну, Потій бере активну участь у бойових діях проти Москви, і хоча перед кулями він не кланявся, але король скоро побачив що язиком він володіє ще краще ніж шаблею – то ж після укладення миру він відправляє Потія до Москви на переговори. Переговори пройшли успішно, і на нашого героя чекала слушна нагорода – посада брестського каштеляна і місце в сенаті. Але враження від подорожі до Івана Грозного були в Потія не найкращі. «Велика грубість, впертість і забобони суть в народі московському» - так писав він пізніше про північного сусіда і головний оплот православ'я.

Що ж, після вишколу в протестантів Потій не міг не набути особливої чутливості на всякого роду забобони. Але навряд чи він не бачив грубості і забобонів в православній церкві і в себе на батьківщині. То ж враження від занепаду церкви в сусідів лише більше спонукали його робити щось для порятунку своєї церкви. Як сенатор, котрий сидів на зібраннях патриціїв за власними згадками «не на останньому місці», він мав вплив, повноваження і авторитет. А перейняте від протестантів відчуття відповідальності за свою церкву спонукало його використати свої посаду й авторитет на її благо. На ґрунті турботи про церкву він, мабуть, і здружився остаточно з князем Острозьким могли майже на рівних вести розмови про те як рятувати і Русь, і її церкву від морального занепаду – адже обидва вони мали і бажання робити щось корисне, і достатньо сил для того. Гроші князя Острозького, завзятість Потія, розум і вплив їх обох мали, на їхню думку, звернути гори. І таки звернули – але не зовсім так, як обидва вони могли передбачити.

 Віктор Заславський, історик, публіцист
Передача підготовлена за підтримки Українського Католицького Університету і журналу "Патріархат"