Слухати Радіо

Зараз в ефірі

10:00

Розарій

В ефірі

У ваших намірах

11:00

Житія святих

11:20

Катехиза

12:00

Ангел Господній

12:20

Пісня Перемоги

13:00

Св.Літургія з храму Успіння Пресвятої Богородиці (Страдч)

14:00

Денний ефір

15:00

Коронка до Божого Милосердя

15:10

Молитовна лінія

15:20

Дитяча катехиза

15:45

В Родині Радіо Марія

16:00

Катехиза

16:45

Дитяча молитва

17:00

Дитяча катехиза

17:10

Новини

17:20

Голос народу, голос Божий

17:45

Літургія годин (Бревіарій)

18:00

Молитовна лінія

19:00

Св.Літургія з Катедри св. Олександра (Київ)

«Стовп святої єдності». Унія для церкви і унія для князя

Поділитись з друзями
Адам Потій – сенатор і берестейський каштелян, після успішної військової та політичної кар'єри, після довгих духовних пошуків, після захоплення протестантизмом і повернення до православ'я, став одним з найвидатніших світських можновладців, котрі опікувались церковними справами. Він не був значним меценатом – не такі були в нього доходи – але як сенатор і берестейський каштелян, Потій часто буває на з'їздах руського духовенства, бере активну участь в заснування нових братств – в тому числі і в Бресті, де житв і служив.


Мало-помалу Потій починає розуміти що участь в церковних справах для нього – не просто одна з добрих справ, а радше покликання, котрому він готовий присвятити своє життя. Та й коли 14 березня 1592 році дружина Потія, проживши з коханим чоловіком майже 30 років, відійшла у кращий світ, на смертному одрі вона пророкувала йому велике майбутнє. Принаймні, так писали біографи Потія. Але так чи інакше, смерть коханої дружини відкрила для каштеляна нові перспективи – тепер перед ним була відкрита ще й церковна кар'єра, адже неодружений священик чи монах міг стати єпископом, а єпископ з такою енергією та відданістю своїй справі міг принести церкві чимало користі.

Принаймні, так вважав Василь-Констянтин Острозький, волинський князь, «некоронований король Русі», казково багатий магнат – і водночас близький приятель Потія. Так само як і Потій, князь горів бажанням працювати на користь руської-української церкви, а багатство і вплив робили його ледь не найпотужнішою фігурою в тодішній українській церкві. І, як то часто буває, князь мріяв провести в церкві реформи, котрі б зміцнили її, примножили б її духовні та творчі сили. Отже, почувши про те, що його Потій тепер вдівець, та ще й горить серцем для блага церкви, князь Василь Острозький починає вмовляти каштеляна прийняти сан щоб мати можливість реформувати церкву не лише ззовні, а ще й зсередини. Приймати чернецтво Потій, світський можновладець, котрий любив і шаблю, і учти, і місце в сенаті, не дуже хотів міняти кунтуш на чернечу рясу. Але з часом все ж таки вирішує прислухатись до княжих аргументів, і стати ченцем під ім'ям Іпатій. Проте дуже скоро виявляється що чернецтво це було простою формальністю – незабаром помирає єпископ Брестський і Володимирський Мелетій Хребтович, і Острозький просуває кандидатуру Потія на звільнену кафедру.

Таку спробу «проштовхнути» свою людину на високу церковну посаду зараз би назвали корупцією, а раніше – «інвеститурою», коли світський правитель призначав на церковні посади кого сам хотів, не рахуючись з думкою церкви. Власне, саме через зловживання, пов'язані з цим, римські Папи і створили сувору ієрархічну систему, об'єднавши церкву в усій Європі навколо Риму. Папа призначає архієпископів, а ті – єпископів. Думки правителів тих областей, куди призначали ієрархів, могли враховуватись – але не грали вирішальної ролі. Саме завдяки тому що Папа Римський в свій час переміг в цій боротьбі, католицька церква стала найпотужнішою організацією в християнському світі, з своєю системою освіти, безмежним культурним та місіонерським потенціалом – і залишалася нею навіть після Реформації.

На противагу католицькій незалежності церкви від держави, протестанти навпаки намагались підкорити церкву державі: в протестантських Англії чи німецьких князівствах голова держави вважався водночас головою церкви – тобто, контроль світських володарів над священиками закріпився на рівні церковної доктрини. Подібна ситуація була і в православ'ї. Патріарх Константинопольський так і не зміг вийти з-під контролю імператора, і став маріонеткою в його руках, а потім – і зовсім символічною фігурою, котрий жив виключно з милості турків – нових господарів колишньої Візантії. Як наслідок, патріарх не мав жодного реального впливу на свої митрополії. А коли немає контролю зверху – його беруть в свої руки ті хто мають вплив і гроші.

Отже, протестантські традиції вкупі з православними реаліями призвели до того що князь Острозький міг відкрито вплинути на вибори єпископа і посадити на брестську і володимирську кафедру таку відверто світську людину як Адама-Іпатія Потія. Таку відверту інвеституру могло виправдати одне – а саме той факт що князь встиг здобути репутацію безкорисного мецената, котрий від щирого серця намагався послужити церкві. Та й моральні якості і блискуча освіта Потія робила його об'єктивно найкращим кандидатом на брестського єпископа.

Отже, у 1593 році Іпатій Потій стає єпископом – і князь Острозький починає буквально засипати його листами, в котрих пише про «занепад, знищення і опущення нашої святої церкви Східної», і нарешті, звертається до приятеля з пропозицією, від якої неможливо відмовитись – взяти участь в порятунку православної церкви. І одним з шляхів порятунку князь називає припинення розділення церков. Тобто, унію.

Проте, саму ідею унії з Римом вигадав аж ніяк не князь – про перехід православної церкви під владу Риму на наших землях почали говорити православні єпископи ще за три роки до того.

В російській історіографії, яка вплинула на більшість українських істориків, перехід єпископів в унію традиційно трактується як змова зрадників, підкуплених єзуїтами та польським урядом. Навіть найкращі з сучасних дослідників тієї доби інколи дозволяють собі подібні вислови – і це за відсутністю будь-яких документів, котрі хоч якось натякували б на подібний підкуп. Зате якщо об'єктивно подивитись на тодішню ситуацію всередині православної ієрархії, все одразу стає на свої місця. Справа в тому що єзуїтам і королям не було ніякого сенсу за допомогою хабарів заохочувати єпископів до унії – найкращим агітатором за перехід до Риму був сам константинопольський Патріарх.

Перебуваючи під п'яткою турецьких завойовників, Патріарх не міг приносити своїм підлеглим жодної реальної користі. Він не міг прислати до віддалених митрополій талановитих вчених та блискучих проповідників – більшість вчених залишила Грецію одразу після турецької навали. Він не міг заступитись за своїх вірян у сварках з іновірцями – його власний престол перебував під владою іновірців. Він не міг навіть допомагати своїм парафіям матеріально – бо сам потребував допомоги. Пастирська турбота патріарха обмежувалась добровільно-примусовим збором пожертв під час пастирських візитів. А ще – Патріарх за пожертву міг підписати будь-яку грамоту. Наприклад – про незалежність церковного братства від влади єпископа. Як наслідок, священик в церкві ставав лялькою в рука братчиків, котрі за бажанням могли слідкувати ледь не за кожним його кроком. А ще – патріарші посланники, які час від часу з'являлись на наших теренах, вимагали від монастирів та єпископств чималих пожертв. Могли, не моргнувши оком та пригрозивши патріаршим неблагословінням, забрати з монастиря чи собору кілька книг. Крім того, обравши нового митрополита, треба було відправити його в Константинополь за благословенням патріарха, і благословення це було не безкоштовним – не враховуючи витрат на дорогу. Українські священики висловили ставлення до свого духовного пастиря в Цареграді такими досить відомими словами: „Ми такі вівці, котрих тільки доять і стрижуть, а не годують".

Останню краплею був пастирський візит патріарха Ієремії у 1589 році. Перед тим патріарх заїжджав до Москви за милостинею. Але московіти, котрих патріархи встигли також допекти своїми вимогами, повелись з ним досить специфічно – за наказом царя Федора і його дотепного радника Бориса Годунова патріарха посадили у підвал, і тримали там аж поки він не благословив царя на створення у Москві нового патріархату. Взагалі-то, за канонами це був повний нонсенс, але царя спонукало на цей крок цілком практичні міркування. Росія, потужна й амбітна держава з своїми традиціями й менталітетом, об'єктивно потребувала повністю самостійної національної церкви. Як і завжди в історії, практика одержала верх над традиціями. Патріарх Ієремія не хотів цього розуміти – і йому мусили пояснити більш доступними методами. Звісно, після виходу з підвалу Ієремію відправили додому з великими пожертвами, але неприємний осадок лишився. І заїхавши по дорозі до Києва, патріарх вирішив відігратись над більш слухняними вівцями.

Для початку він позбавив сану і відправив до монастиря тодішнього митрополита Онисифора Дівочку за повторний шлюб. В принципі, було за що: митрополит дійсно одружився удруге не за канонами, та й керівник з нього був так собі. Але те як це він зробив, усіх дещо налякало: патріарх просто вислухав скаргу єпископів, прийняв пожертви і підписав указ – не давши митрополитові ані слова мовити. Потім заборонив пекти на Великдень паски, вбачаючи в тому пережиток язичництва. Потім висвятив кілька нових єпископів і митрополита. І нарешті, надав право ставропігії львівському братству. Тепер львівське братство підкорювалось лише патріарху (читай: нікому), мало право призначати священиків ледь не в усіх львівських церквах, судити цих священиків, керувати львівськими монастирями, та навіть слідкувати за єпископом. Мотиви братчиків були прості: чим менше начальства тим краще. Тим більше що відновлена Іваном Федоровим братська друкарня приносила добрі прибутки, і ділитись цими прибутками з кимось не хотілося. Простими були і мотиви патріарха: братчики піднесли йому чималий хабар. Знов-таки, Ієремія не дав львівському єпископові ані слова мовити на свій захист. Одним словом, проявив себе як тиран-самодержець. А фінальним акордом була патріарша вимога щоб ново посвячений митрополит Михаїл Рогоза підніс йому велику суму грошей в якості пожертви – нібито за те що митрополит не мусив їхати за висвяченням в Константинополь. Справу якось владнали, але такого нахабства митрополит з єпископами не очікували!

Шок після від'їзду патріарха тривав довго. Тільки через рік митрополит скликав в Бресті синод на тему „що робити". Патріархом невдоволені були усі, а особливо львівський єпископ Гедеон Балабан, який тепер не мав контролю над церквами в своєму місті! Колеги підтримали його – тим більше, що приклад львівських колег залюбки наслідували братства в інших містах: все більше братств за підношення отримували від патріарха ставропігію. І прийшли єпископи однодушно до висновку: якщо від константинопольського патріарха більше проблем ніж користі, і вплинути на нього немає жодної можливості, то краще піти під опіку іншого патріарха – хоч би і римського.

Це був дуже сміливий крок, навіть для того сміливого часу. Перейти під владу предстоятеля іншого обряду, іншої культури, майже іншої віри – це було щось нове, незвичне, подібно до переходу під владу іншого короля. Але наважитись на такий крок нам було значно легше ніж можна собі уявити. Щоб зрозуміти це, слід згадати про феодальні закони честі, за котрими жило європейське лицарство – а Русь-Україна в той час була частиною Європи і жила за європейськими поняттями.

В житті феодального володаря – хоч багатого графа, хоч бідного лицаря – існувало дві великі речі. По-перше, це його сеньйор, король, котрому він присягав і служить, а по-друге – це його феод, його родовий маєток, котрим він володіє, котрий захищає від ворогів, і за жителів котрого відповідає перед Богом і власним сумлінням. Так ось, коли будь-який лицар присягав сеньйорові на вірність, сеньйор у відповідь присягався дбати про права лицаря і про його землю – не відбирати в лицаря трофеїв, не ображати подарунками, захищати його землю від ворогів коли лицаря немає вдома, і ні в якому разі не грабувати її та не відбирати в господаря. В разі якщо сеньйор не виконував своїх обов'язків, його васал вважався вільним від присяги, і міг шукати собі іншого володаря.

Українські єпископи, котрі походили здебільшого з шляхти, тобто, були лицарі за мисленням і повадками, дивились на Патріарха як на феодального сеньйора, з котрим мали взаємні обов'язки один перед одним, а на свої єпархії – як на феоди, котрими слід керувати й опікуватись. І власні права були для них невід'ємні від І після пастирського візиту Ієремії вони остаточно переконались що сеньйор з Царгороду не лише не має ані сил, ані бажання опікуватись їхньою церквою, але ні в що не ставить права своїх васалів і готовий продати їх будь-кому. А якщо сеньйор порушує права васала – васал має право шукати собі іншого сеньйора, котрий його права шануватиме. Звісно, був ще один варіант – посадити патріарха в підвал, наприклад, Печерської Лаври, і тримати його там поки не надасть патріаршу гідність і Києву. Але тодішня українська православна не мала ані достатньо сил, ані відповідних амбіцій для самостійного існування. Ми потребували сильного покровителя, котрий захищав би нас від зневаги з боку сусідів-католиків, допомагав би нам наводити лад в своїй хаті, і допомагав би грошами і книжками для покращення морального стану.

Отже – єдиним виходом, котрий бачили наші єпископи з цієї ситуації, було стати васалами Папи Римського – звісно, за умови збереження наших прав, обряду і традицій.

Ось в такій ситуації опинився Іпатій Потій, свіжопосвячений єпископ Брестський і Володимирський. І поки він розбирався в ситуації що склалась, пропозиціями щодо унії з Римом завалював Потія і його вельможний приятель – князь Василь Острозький. Він теж цікавився унією, але дещо з інших міркувань. В церковних справах він був теоретиком – в тому значенні що головним заняттям князя було дозвілля в своїх замках і кидання грошей на вітер і час від часу на добрі справи. Від батька йому залишились казкові багатства, то ж вистачало і на учти, і на школи з друкарнями. Ще князь любив пофілософствувати – тобто, вислухати кілька похвал від вчених, митців та священиків що годувались від княжих милостей

Католики казали йому що православним треба приєднатись до католиків, православні – що православну церкву треба рятувати від занепаду, протестанти – що православним слід очистити свою віру від традицій – і усі вони разом твердили що князеві, зважаючи на його багатства, вплив і ревність у вірі, судилось відіграти вирішальну роль в майбутній долі його церкві. З одного боку, підлабузництво завжди було в моді серед тих хто годувався з столу щедрих багатіїв. А з іншого – князь Василь-Констянтин дійсно щиро цікавився релігійними справами. Чи то йому так подобались лаври мецената, чи то князь вважав що з його грошима і впливом гріх просто не докласти руку до порятунку церкви. А скоріш за все – обидва мотиви мали місце, адже цей некоронований король Русі просто не міг не вважати себе першим серед православних. Згадаймо з минулої статті – це була доба меценатів нового типу, мирян котрі брали активну участь в церковному житті і могли залюбки вказати попам що їм робити. От Острозький і казав – і його слухали, бо ідеї його (котрі в свою чергу закидали йому вчені та священики з його Академії, а також єзуїти і протестанти) співпадали з тим про що говорили єпископи на першому Брестському синоді через рік після патріаршого візиту.

Різниця була лише в тому що для Острозького копання в церковних проблемах стояло десь посередині учт з полюваннями і керування маєтками. Особисто він не страждав від браку шкіл, від безладдя в ієрархії, від безправності єпископів: «наїхати», як сказали б зараз, на людину такого масштабу було неможливо. До того ж, він був аматором в цих справах, і завжди міг кинути напризволяще і Академію, і захист церкви, і унійні плани. А ось єпископи розуміли що від цих реалізації цих планів залежить їхня доля, і сан свій вони покинути не могли. І Іпатій Потій, ставши єпископом і перетворившись з добровільного помічника на штатну одиницю, досить швидко це зрозумів. І чудово відчув різницю між тим, як церковні проблеми бачились єпископам з їхніх кафедр – і як вони бачились князю Острозькому з вікон його Дубенського палацу.

Віктор Заславський, історик, публіцист
Передача підготовлена за підтримки Українського Католицького Університету і журналу "Патріархат" 

Відгуки

Що відомо про канонізацію князя Володимира, і чи взагалі вона була?

Що відомо про канонізацію князя Володимира, і чи взагалі вона була?

Вашій увазі ранкова катехеза з істориком Віктором Заславським автором програм "Відкриваючи таємниці християнства" на Радіо Марія. В цьому святковому випуску дізнаєтеся чи була канонізація князя Володимира так як ми її сьогодні уявляємо, де була написана перша ікона святого Володимира, і до чого тут римо-католики, а також де поділися мощі хрестителя Русі. 
Час добровольців і народження українського війська.

Час добровольців і народження українського війська.

Вашій увазі авторська програма Віктора Заславського "Відкриваючи таємниці християнства". В цій серії мова йде про час добровольців і народження українського війська.


Історик Віктор Заславський про жінку-солдата Олену Степанів

Історик Віктор Заславський про жінку-солдата Олену Степанів

Вашій увазі авторська програма Віктора Заславського "Відкриваючи таємниці християнства". Ця серія присвячена жінці-солдату - Олені Степанів.
"Атеїстична пропаганда намагалася показати Гіпатію як мученицю науки розтерзаною нетерпимими християнами", - Віктор Заславський

"Атеїстична пропаганда намагалася показати Гіпатію як мученицю науки розтерзаною нетерпимими християнами", - Віктор Заславський

Вашій увазі авторська програма Віктора Заславського "Відкриваючи таємниці християнства". Продовжується цикл "Гріхи і подвиги Церкви". Назва цієї серії: «Гіпатія - жінка-філософ»
Історик Віктор Заславський про святителя Василія Великого

Історик Віктор Заславський про святителя Василія Великого

Вашій увазі авторська програма Віктора Заславського "Відкриваючи таємниці християнства". Продовжується цикл "Гріхи і подвиги Церкви". Назва цієї серії: «Святий Василій Великий»