Сумлінні працівники на ниві Христовій: Йосиф і Сильвестр Сембратовичі

Кінець 18 – початок 20 століття були добою плідної співпраці української греко-католицької церкви та австрійської влади. Тоді ієрархи греко-католицької церкви, єдиної церкви на українських теренах як позиціонувала себе як українська церква, церква для народу, скориставшись зміною влади в Галичині, змогли вибити для своєї церкви і народу багато привілеїв, немислимих за Речі Посполитої. Та й австрійські цісарі проявили себе як справедливі правителі і покровителі русинів-українців та їхньої церкви. Народні школи з українською мовою викладання, Національний маніфест Головної Руської ради, вільний розвиток літературного життя, місця в галицькому та австрійському парламентах на рівних з тими самими поляками, успішний захист своїх прав проти цих поляків – все це неможливо було уявити собі ані в сусідній Російській імперії, ані в давній Речі Посполитій. І здобутки ці були нерозривно пов’язані з греко-католицькими митрополитами та єпископами – Антіном Ангеловичем, Левом Шептицьким, Томою Полянським, Іваном Снігурським, Михайлом Левицьким, Григорієм Яхимовичем, Спиридоном Литвиновичем. А також багатьма рядовими священиками-патріотами. Хто буде у Львові – тому варто зайти до портретної зали в Національному музеї імені Шептицького і подивитись на шляхетні обличчя наших тодішніх достойників.

Але час минав, доба реформ в Австро-Угорщині закінчилась. Імператор Франц-Йосиф, який отримав корону у кризовий час для держави, і тепер він хотів лише зберегти спокій в імперії, зберегти непорушними кордони і не допустити нових повстань. Тому він з досить нервово реагував на різноманітні народні рухи, гучні заворушення та скандали. А ще – галицькі митрополити того часу не мали ані харизми ані рішучості своїх попередників, хоча ані сумлінності, ані патріотизму, ані посвяти своїй справі їм не бракувало.

Майже усю останню третину 19 століття українську греко-католицьку церкву очолювали двоє родичів, вуйко та племінник – Йосиф та Сильвестр Сембратовичі. Йосиф Сембратович народився у 1821 році в місті Криниці. Батько його був за походженням шляхтич, а за родом діяльності священик. Зараз це Польща. Ще під час навчання у гімназії юнак виявив неабиякі здібності до наук, його запримітив перемишльський єпископ Іван Снігурський і відправив вивчати богослов'я до Відня. У 1845 році Йосиф став священиком. Його ставлять керуючим справами перемишльської єпархії, але невдовзі знову відправляють навчатись – цього разу вже до Риму, здобувати ступінь доктора богослов'я. по завершенню навчань Сембратович керує справами львівської семінарії та викладає богослов'я у Львівському університеті, але за кілька років його знов надовго викликають до Відня – керувати щойно відкритою українською семінарією. Потім він знов викладає у Львові в університеті, потім його відкликають до Риму у комісії з питань віровчення, культури та управління церквою. При першій нагоді він вертається до Перемишля, стає адміністратором єпархії, а у 1870 році обіймає галицьку митрополію.

Цей 50-літній професор був людиною доброю, сумлінною, старанною, інтелігентною, але з лідерськими здібностями та політичною чуйкою в нього були проблеми. Загалом, складається враження що Йосиф Сембратович краще почувався в Римі чи Відні, на університетській кафедрі, серед книг, ніж серед пастирських обов’язків. Тим більше що митрополит автоматично ставав депутатом в парламенті і мусив займатись ще й громадською діяльністю.

Так чи інакше, до своїх нових обов’язків Йосиф Сембратович підійшов з усією відповідальністю. Однією з головних проблем краю він вважав пияцтво, то ж, митрополит розгорнув активну антиалкогольну кампанію. У 1874 році він видає два послання – “Про достоїнства чоловіків” та “Про братства тверезості”. У них митрополит показав, яким страшним нещастям для людей є пияцтво, і закликав усіх свідомих українців, у першу чергу священиків, до боротьби з ним. Заклик викликав небувале пожвавлення кампанії за тверезість, і першими у цьому русі були греко-католицькі священики. Дивлячись по усьому, українські селяни тоді дійсно стали менше пити – бо поміщики, які тримали корчми в селах,  виробники алкогольних напоїв перелякались і обурились. Львівське намісництво, тодішній виконавчий орган, пише митрополитові листи з вимогами припинити антиалкогольну кампанію йому пише навіть. Однак митрополит стоїть на своєму. Більш того, він навіть укладає угоду з австрійським урядом, яка заохочувала священиків відкривати при церквах братства тверезості, і місцева влада не мала права до цього втручатися. Тим самим в Галичині він наживає собі ще більше ворогів, які шукали привід усунути його з престолу. .

Привід з'явився у 1882 році. В селі Гнилички біля Збаражу мешканці вирішили перейти у православ’я, і справа не обійшлась без москвофілів.

Москвофільське збочення почало ширитись серед галицької інтелігенції ще з кінця 1850-х років, але на початках, коли літературна активність в Галичині загалом була значно меншою, вони були не так помітні. Врешті-решт, кожен має право на особисту думку, а влаштовувати в греко-католицькій церкві сувору муштру з цензурою ніхто з вищого керівництва не намагався. Звісно, митрополити по мірі сил намагались стримати москвофільські настрої. Наприклад, проповідувати в церквах чи викладати в народних школах наказували виключно народною мовою. Але за усім не прослідкуєш, тим більше що з часом газет в Австрії ставало все більше, громадський простір ставав все більш розлогим і активним. Свій вплив давало і те що греко-католицька церква була настільки активною що часто священик вважав себе спочатку громадським діячем, а потім вже пастирем, а Франц Йосиф може  був би не проти влаштувати в своїй імперії цензуру і тотальний контроль як в сусідній Росії, але Австро-Угорщина була не така держава в якій було б можливо у другій половині 19 століття відправляти публіцистів за ґрати за крамольні думки. Вона була надто європейська – і недостатньо сильна.

То ж, поки москвофіли друкувались собі в своїх газетах, проїдали російські гранти і намагались з церковно-словянської та російської мов зліпити штучне язичіє, їх ніхто не чіпав. Але у 1882 році в селі Гнилички під Збаражем сталось ось що. Невеличке село відносились до парафії в сусідніх Великих Гнилицях – то ж, селянам доводилось брати шлюби та хрещення в сусідньому селі. Відстані між селами в Галичині чи на Поділлі невели, але так чи інакше, селяни захотіли відкрити в себе окрему парафію і подали відповідне прохання до львівської консисторії. Звісно, парох у Великих Гнилицях був проти, та й консисторія щось довго розглядала прохання. І ось, селяни поскаржились на життя своєму поміщикові Єроніму де ла Скала, православному румунові з Буковини, який отримав село у придане від жінки і час від часу приїжджав сюди керувати майном. Добрий поміщик увійшов у їхнє становище і сказав їм що як Львів їм пароха не дасть, то він завжди може прислати їм православного священика з Буковини. А ще до справи долучився галицький священик-москвофіл Іван Наумович.

Пізніше Іван Франко називав його «Іван Безумович», а загалом – він трохи нагадував сучасних москвофілів з України чи Європи, які пишуть про любов до Росії в американському фейсбуці з американського ноутбука, сидячі десь в демократичному Лондоні, Парижі чи в Києві з філіжанкою латте в руках. Тобто, любить якусь ефемерну, вигадану Росію, користуючись при цьому усіма благами Європи які росіянам і не снились.

Народився він в селі Кізлів на Львівщині у 1826 році. Батько його був вчитель початкової школи, мати походила з родини греко-католицького священика. Вдома розмовляли польською. Хлопчик вчився у львівській гімназії, потім в університеті, а потім у львівській семінарії. Нагадаємо, в Росій в середин 19 століття не дворяни не могли вчитись в університетах. Так ось, в семінарії Наумович вступив до польської таємної революційної організації – за щоб був відрахований. Нагадаємо, в Росії за такі речі він давно вже був на засланні десь в Іркутську – і це в кращому випадку. А Наумович невдовзі зміг поновитись у семінарії, отримав сан і служив парохом в різних галицьких селах та містечках. Почав писати статті  в різних газетах, стверджуючи єдність російського народу від Вісли до Камчатки:

Яко русский человек не могу в Москве не видите русских людей, и хотя я малорусин, а они великоруссы, то таки и я русский, и они русские… Русь Галицкая, Угорская, Киевская, Московская, Тобольская и пр. с точки зрения этнографической, исторической, языковой, литературной, обрядовой — это одна и та же Русь…

А ще він був депутатом в Галицькому сеймі, австрійському парламенті, редагував москвофільські газети. Нагадаємо, в Росії стаття яка протирічила б офіційній ідеології, взагалі б не побачила світ. А щодо етнографічної та мовної єдності – Шевченко, Костомаров, Куліш та інші українці в російській імперії які знали російську трохи краще за Наумовича, вважали трохи інакше. Ну, і парламенту в Росії не буде аж до 1905 року, як і газет мовами національних меншин.

І ось, у 1882 році румунський поміщик звів своїх селян з Наумовичем, і той почав заливати їм що православ’я це віра їхніх предків. Невідомо чи зрозуміли щось селяни, чи ні, а тільки Наумович сам написав прохання до Чернівецького митрополита прийняти галицьке село у православ’я. І, відповідно, прохання до львівської греко-католицької митрополії – щоб їх з греко-католицької церкви викреслили. Нагадаємо – в Росії відхід від державної віри карався ув’язненням, засланням, позбавленням майна. А тут справу вирішили не доводити до Сибіру, в Чернівцях не поспішали реагувати на лист Наумовича, у Львові заметушились – і до Гниличок одразу прийшло повідомлення що буде їм окрема парафія – греко-католицька. Селяни, нагадаємо, в конфесіональних тонкощах не дуже розбирались, а про такі високі матерії як єдність братніх народів чи вірність престолу святого Петра зазвичай взагалі не думав. Їм головне було щоб церква поруч була, то ж, про перехід на православ’я вони забули.

Але у Львові та Відні дехто у вищих колах хотів попаритись на боротьбі з контрреволюційними елементами. Ну, і поляки щасливі були вкотре підставити ніжку українцям. То ж, влада подала інцидент в Гниличках як наслідок діяльності таємної антиурядової організації, яка прагнула посіяти смуту в Імперії. Заарештували Наумовича разом з сином, який на той час вчився у Відні, а на пару з ним  кількох журналістів-москвофілів з Галичини та Буковини, а також один селянин з Гниличок. Ще багато кого брали, але швидко відпустили. Але цвяхом програми зробили закарпатського москвофіла Адольфа Добрянського і його доньку Ольгу Грабар. Адольф Добрянський був світський чиновник з Закарпаття, активний учасник руського і словацького рухів в цьому краї. Він добряче натерпівся від шовіністів-мадяр, які намагались перетворити русинів і словаків на угорців. Десь так само як поляки намагались нас полонізувати, але значно, значно жорсткіше, дозволяючи собі стратити чи вчинити замах на неугодного діяча. То ж, на відміну від Наумовича він мав причини шукати порятунку в покровительстві російського царя – хоча знов-таки, його уявлення про Росію і царя були далекими від реального становища речей.

Так чи інакше, у 1882 році з інциденту в Гниличках вирішили роздути гучний процес. Заарештованих звинуватили у державній зраді – а це неминуче несло за собою смертний вирок. Проте Австрія була державо правовою, адвокати усі звинувачення спростували, і Наумович, Добрянський, москвофіли-журналісти та один селянин з Гниличок отримали по кілька місяців ув’язнення за порушення громадського спокою, і на тому покінчили. Хіба що Наумовича потім цілком слушно відлучили від церкви. Невдовзі після цього він прийняв православ’я у львівській церкві святого Георгія, емігрував до Росії, почав готувати проект переселення галичан до Російської імперії, а саме на Кавказ. Добре що не на Сибір! Через кілька років помер у Новоросійську. Добрянський, до речі, розчарувався в Росії та змінив свої погляди. Але у 1882 році після судового процесу над москвофілами тодішні попередники наших Найємів, Тимошенок чи Лєщєнків роздули справу так нібито греко-католицька церква і особисто Йосиф Сембратович розповсюджують москвофільство і підривають основи імперії. Скориставшись нагодою, єзуїти взяли під контроль реформу василіанських монастирів, а Франц Йосиф домігся усунення Сембратовича з митрополичого престолу і заговорив про переведення русинів на латинський обряд. На щастя, його швидко переконали що гра не варта свічок. Але Йосифу Сембратовича вертатись до Галичини заборонили. Решту життя, а це 18 років, він провів в Римі, писав богословські праці обстоював права української церкви.

Дивлячись по усьому, в Римі екс-митрополит опинився у своїй стихії і швидко переконав Папу захищати права української церкви. Адже наступним митрополитом призначили його племінника – Сильвестра Сембратовича. Племінник був подібний до вуйка – університетський професор, інтелігентний, ввічливий, старанний, але не дуже вмілий політик та керівник. Гавкнути на підлеглих він не вмів.Та й зовнішність в нього була надто характерною – високий, худий, з сухим обличчям, з великим носом та у великих окулярах. Саме такими малювали єзуїтів у тодішніх карикатурах. Та ще й погляди в нього були більш космополітичні ніж патріотичні – він бачив галицьких українців перш за все конфесійною, греко-католицькою спільнотою, при чому з наголосом не на «греко», а на «католицькою». На католицьких засадах він шукав примирення, порозуміння та співпраці з поляками – і тому його не любили ані москвофіли, ані народовці. В парламенті його прибічники засідали дуже пасивно, а сам він хіба що з запалом закликав до порозуміння з поляками. Часописи, які він засновував, не мали популярності, та й сам він, напевно, відчував відсутність підтримки з боку громадськості.

Але це не заважало йому робити свою митрополичу справу. За його правління Греко-Католицька Церква в 1891 році провела собор, а якому упорядкувала чимало обрядових відносин. Він заснував товариства святого Петра і святого Павла – для релігійного просвітництва і будівництва нових церков. Цей крок виявився дуже ефективним – адже митрополит по-перше, митрополит для зведення церков у галицьких селах розпорядився вирубувати будівельний ліс у своїх угіддях в Перегінську. По-друге, він особисто давав гроші на будівництво нових храмів кожного разу як парох якогось села звертався з проханням про будівництво церкви. Ще він заснував чернечий орден сестер служебниць та реорганізував орден сестер василіянок. Останнім він передав засновану ним дівочий інститут з пансіонатом – митрополит підтримував навчання і служіння дівчат. Щ він підтримував заснування відділів патріотичного товариства «Просвіта» в селах при парафіях, а ще – домігся створення окремої Станіславівської єпархії.

Отже, цей тихий чоловік хоча і не відзначився у громадській діяльності, але він гідно звершував служіння відповідно до своїх здібностей, і церкву він залишив по собі значно сильнішою ніж прийняв від попередників. Недарма за заслуги Папа Лев 13 іменував його кардиналом. Помер Сильвестр Сембратович у Львові 4 серпня 1898 року, похований в Уневі, в митрополичому палаці, де любив відпочивати. Тридцять років служіння Йосифа та Сильвестра Сембратовичей стали справжньою епохою в історії греко-католицької церкви. А попереду була нова доба з новими викликами, коли Україні та Церкві були потрібні дещо інші провідники – такі як митрополит Андрей Шептицький.