A PHP Error was encountered

Severity: Notice

Message: Trying to get property of non-object

Filename: controllers/site.php

Line Number: 133

Сусідство з Польщею, переваги і недоліки
Слухати Радіо

Зараз в ефірі

12:20

Концерт привітань та гарного настрою

В ефірі

Св.Літургія з храму Успіння Пресвятої Богородиці (Страдч)

14:00

Відкрите питання

15:00

Коронка до Божого Милосердя

15:10

Молитовна лінія

15:20

Дитяча катехиза

15:45

В родині "Радіо Марія"

16:00

Катехиза з о.Андрієм Педаєм

16:40

Дитяча молитва

17:00

Дитяча катехиза

17:15

Новини

17:25

Голос народу, голос Божий

17:45

Літургія годин (Бревіарій)

18:00

Св. Літургія із санктуарія Пресв'ятого Серця Ісуса (Кам'янець - Подільський)

19:00

Молитовна лінія

20:00

Заклик до Бердичівської Богородиці (Наживо)

20:20

Спочатку було чисто

21:00

Лікар радить

22:00

Катехиза

22:40

Святий дня

Сусідство з Польщею, переваги і недоліки

Поділитись з друзями
Радіо Марія продовжує транслювати історичні ефіри, присвячені минулому України. В даній програмі мова іде про стосунки Польщі, і України починаючи від Х століття

 

 

Стоїть груша на межі. Мабуть, навіть найкращий в світі сусід – все одно сусід, і як би ви не шанували один одного, як би не допомагали один одному, скільки б рюмок чаю не випили б – все одно не буває без конфліктів чи непорозумінь. Одному треба робити ремонт, а другий хоче відпочити. В одного тече батарея, і другого заливає і так далі. В одного гавкає пес чи бібікає сигналізація на машині, і другий не може спати. В одного курка забігає на чужий город, а в другого – кіт з замашками мисливця. Така собі життєва рутина. Так і поміж народами завелося: з одного боку, і торгівля між сусідами йде, і культурний вплив, і проти варварських навал один одному на допомогу приходили, і династичні шлюби укладають – аж ось, одному з князів чи королів приспічить показати усім що він усім воякам вояк, і починаються війни. Або комусь ну дуже приглянулась сусідська груша на межі.

 

У 10 столітті Київська Русь і Королівство Польське виросли настільки що нічийні простори між ними поступово стали не такими вже нічийними, і коли руські дружинники заїжджали в дикі ліси за оленями, кабанами чи рабами – вони з часом почали натикатись на таких самих любителів здобичі з польських країв. Почались територіальні претензії, а за ними і війни. Отже, спочатку київські князі чотири століття тіснили поляків – то князь Володимир відхапає трошки нічийної чи спірної землі, то Ярослав Мудрий, то король Лев Данилович захопить Люблін. Потім поляки почали брати верх – захопили у 14 столітті Галичину, потім об’єднались з литовцями, створили Річ Посполиту від Мальборка до Чернігова, набудували костелів і дивились на українців з їхнім східним обрядом як слон на моську. А у 18 столітті, через 400 років після того як Казимир Великий заклав Латинську Катедру у Львові (Матейко, зобразивши це на відомому полотні, назвав це «підкорення Русі»), Річ Посполита сама потихеньку почала занепадати. Занепад імперії – взагалі дивна річ. Ще вчора непереможний римський орел наганяв страх на цілий світ, а тріумфальні арки і статуї на формі вселяли спокій у  – а сьогодні варвари грабують Рим, а залишки залізних легіонів, які невідомо куди і як зникли, ховаються десь по болотах. Ще вчора монгольські хани збирали данину з московських князів, а сьогодні Іван 4 жене геть з Москви ханських послів, і Орда змиряється. Ще вчора іспанські галеони панували в морях, а іспанська піхота на суші, а сьогодні Англія і Франція сваряться за те кому дістанеться найсмачніший шматок від іспанських володінь. Ще вчора за столом жартують з приводу як американці бігають в туалет від страху перед радянськими ракетами, а сьогодні складають анекдоти про те як німецький солдат кричить селянці: «Матка! Млеко! Курка! Яйки! Я пріносіть гуманітарний допомога».

 

Історик, який терпеливо досліджує документи, не є тяжко встановити чому і як занепадає могутня держава – економічна чи наукова відсталість, неефективне правління, корупція, внутрішні конфлікти. Простежити шлях держави від славетних перемог до трагічного падіння – цим займались безліч талановитих істориків, письменників і навіть журналістів – від Плутарха до Леоніда Парфьонова з його безсмертними передачами «Намєдні». Але для сучасників, особливо для пересічних людей все це трапляється раптом, несподівано.

 

Ян Собеський був великим королем і полководцем, який руйнував і рятував цілі імперії. А наступник його, Август Сильний, смиренно просив допомоги то в російського царя, то в шведського короля, то знов в російського царя. В битві під Віднем польські крилаті гусари розмітали турецьку армію, а лише через двадцять з гаком років польське військо не могло нічого протиставити ані шведським мушкетерам, ані молодій армії царя Петра. Протягом 18 століття Річ Посполита все більше перетворювалась на маріонетку в руках сильніших сусідів – Росії, Прусії, Австрії. Причини цього прості – застарілий та неефективний механізм управління державою, коли кожного нового короля обирали на сеймі, шляхта і магнати вважали себе повноправними володарями у своїх володіннях, сумнозвісне право «ліберум вето», коли будь-який депутат міг скасувати рішення сейму. А ще – сусіди (особливо Росія), які не дозволяли полякам міняти ці безглузді правила – інколи шляхом підкупу депутатів, інколи шляхом військового втручання. Приблизно так Кремль намагався діяти по відношенню до України у 2014 році, але без успіху – чи то через те що Путіну до Катерини другої як жигулям до мерседесу, чи то через те що українці у 21 столітті любили Україну значно сильніше ніж поляки Польщу у 18-му.

 

Так чи інакше, коли польським королем став Станіслав Август Понятовський, колишній фаворит Катерини Другої, залежність Польщі від Росії стала доконаним фактом, особливо коли під час Барської Конфедерації і гайдамацького повстання королівське військо нічого не могло зробити з цими носіями демократії поки на допомогу не прийшов корпус російського генерала Кречетникова.

А потім Росія, Прусія і Австрія взагалі вирішили що Польша виросла завелика, і ії треба зробити ампутацію зайвих кінцівок. У 1772 році війська трьох держав водночас перетнули польські кордони і зайняли території, на які претендували. Зокрема, Прусія анексувала польські землі на балтійському узбережжі, Росія – частину Білорусі, Лівонії і Литви, а Австрія забрала собі трохи польських земель і усю Галіцію – і українську, і польську її частину.

Наступний розподіл Польщі трапився у 1793 році – коли поляки спробували запровадити в себе кілька корисних реформ, зокрема, прийняли конституцію. У відповідь Росія і Прусія знову вдерлись до Речі Посполитої і, не зважаючи на спротив патріотичних військ на чолі з Тадеушом Костюшко, без великих труднощів позабирали собі ще трохи земель. Зокрема, Росія анексувала частину Білорусії і українські Волинь з Поділлям. У наступному році Костюшко підняв повстання щоб припинити розподіли держави, але його швидко розбили, а в наступному, 1795 році, Росія, Австрія і Прусія розділили між собою те що залишилось від Речі Посполитої. Відтепер українські землі були розділені між Австрійською і Російською імперіями. Польський період в українській історії закінчився, і хоча поляки все одно залишатимуться нашими сусідами і намагатимуться впливати на нашу долю і навіть повернути нас під своє братське крило, майже ніхто з українських політичних діячів не стане вже пов’язувати майбутнє свого народу і своєї землі з Польщею. Якщо для гетьмана Констянтина Острозького у 16 столітті любов до батьківщини і вірність королю були речами цілком сумісними, якщо львівський православний єпископ Йосиф Шумлянський кричав, ідучи в бій «солодко вмерти за короля», та й король його, Ян Собеський, був русином-українцем за походженням, то, наприклад, Лев Шептицький, ледь встигли австрійці вступили в Галичину, почав писати до нової влади кляузи про те як польська влада ображала руський народ і руську церкву. І, звісно, глупо звинувачувати українців в тому що в їхніх серцях згасла любов до Речі Посполитої – все ж таки, в історії братні народи завжди розбігались коли один з братів починав вважати себе старшим.

Якою в ті часи була українська церква? Точніше, українські церкви, адже українці тоді ходили і до православної, і до римо-католицької, і до греко-католицької церков. Українська православна церква, до якої належали українці на Лівобережжі, все більше перетворювалась на російську церкву. Митрополія втратила самостійність, видавництво книжок і викладання в школах і колегіумах все сильніше контролювалось з Петербургу. Українські церковні вчені, викладачі, музиканти, художники, просто видатні і впливові церковники масово вивозились або переманювались до Росії, де зазвичай займали важливі місця в церковній ієрархії. Братства, які відігравали таку важливу роль в церковному житті, поступово зникли – не без участі царського уряду. Знищувалась налагоджена система церковних шкіл, посилювався державний контроль над усіма сферами церковного життя. Звісно, і в цих умовах знаходились і такі велетні духу як мандрівний філософ Григорій Сковорода, і просто гідні священики, які виконували свою душпастирську роботу незважаючи на усі примхи високого начальства. Зразком такого середньостатистичного позитивного священика може бути Іван Некрашевич – виходець з села Вишеньки, випускник Києво-Могилянської Академії, який по завершенню науки відправився священиком в рідне село. Після себе він залишив кілька цікавих поезій, яким варто присвятити окрему передачу. Також варто згадати і Івана Григоровича-Барського, славетного київського архітектора, творця Покровської церкви біля Андріївського Узвозу, церкви Миколи Набережного на Подолі і ще багатьох святинь Києва і Чернігівщини. Твори цього архітектора, останнього майстра українського бароко – чудове свідчення того як українці в середині 18 століття пам’ятали і плекали свої традиції, і як цю любов намагалися знищити царський уряд і святіший синод. Варто згадати і його брата – Василя Григоровича-Барського, паломника, мандрівника, який пішки пройшов від Києва до Святої землі і залишив по собі чудові спогади – «Странствованія пешеходца Васілія». Спогади Григоровича Барського, особливо про його перебування на Західній Україні, серед уніатів, - чудове джерело для вивчення міжконфесійних відносин тієї доби, зокрема, того як радо греко-католики приймали православних прочан.

Це були красиві, яскраві зірки на вечірньому небі: вони світять ясно, але не заважали ночі світити все темніше. Дещо подібною була ситуація з римо-католицькою церквою на Правобережній і Західній Україні: з одного боку, назовні все виглядало чудово: Річ Посполита більш не брала участь у великих війнах, ксьондзів з монахами не турбували ані турки, ані татари, в містах, містечках і селах будувались пишні костели і монастирі, які прикрашали найкращі художники і скульптори тієї доби. Але з іншої сторони, за цією розкішшю рідко можна було побачити правдиве благочестя і любов до ближнього. Римо-католицьке духовенство часто з презирством і зверхністю ставилось до греко-католиків, і хоча польські королі не раз і не два зрівнювали в правах священиків і вірних східного і західного обрядів, проте закон в Польщі діяв далеко не всюди і далеко не завжди. Та й між собою римо-католики не завжди знаходили спільну мову. 1748 рік запам’ятався львів’янам завдяки дивній сварці між монахами кармелітського і капуцинського монастирів. Ці дві обителі стоять у Львові на вулиці Підвальній неподалік один від одного. Мабуть, мешканці навколишніх вулиць, яким однаково близько було і до одного, і до другого храму, і через це потенційні парафіяни стали тією самою грушею на межі, через як сварились сусіди в романі «Вогнем і мечем». Отже, кармеліти почали перекопувати дорогу до монастиря капуцинів, а потім навіть влаштовували з ними бійки з використанням дрючків та іншого болючого, хоча і не летального обладнання. На щастя, сварка ця довго не тривала, але в історію вона таки увійшла – під назвою «монахомахія».

Що ж, 18 століття було добою загального занепаду Польщі. В ту добу шляхта і магнати забули що таке захист батьківщини і лицарська відвага, подвиги на полі битви поступились місцем учтам і бенкетам, полюванню та іншим розвагам. І римо-католицька церква в Речі Посполитій, яка, незважаючи на чимало парафіян-етнічних русинів-українців, остаточно стала в ті часи національною польською церквою, розділила з своїм народом його занепад. А ось греко-католицька церква, яка в свою чергу завжди позиціонувала себе як церква для русинів – тобто, українців з білорусами, переживала тоді період не щоби піднесення, а скоріше добу напруженої праці на користь свого народу. Це була доба коли єпископи запровадили традицію вітати один одного словами «слава Ісусу Христу», коли друкарні в василіанських монастирях випускали безліч книжок для простого народу, і найбільшим центром народного просвітництва була Почаївська Лавра, яка в ті часи була греко-католицькою, і служила не чужим правителям, а своєму народові.

Ще Йосиф Шумлянський, львівський православний єпископ який навернув Західну Україну на унію, непогано подбав про просвітництв в церкві, а його не менш таланові наступники Афанасій і Лев Шептицькі, які кервали спочатку львівською єпархією, а потім і цілою унійною митрополією, яскраві представники цього славетного шляхетського роду, по мірі сил продовжували реформи свого попередника. Цікаво що Афанасій Шептицький, галичанин, який непогано почувався у Львові, та й  Вільні чи Гродно, де мешкали інші унійні митрополити, своєю головною резиденцією зробив Радомишль, невеличке містечко неподалік від Києва. Київ в той час вже був під владою Росії, і уніатські митрополити, звісно, не могли туди приїхати. То ж, владика Афанасій обрав собі за столицю місце, яке лежало найближче до нашої древньої столиці. Тим самим він хотів підкреслити що не зрікається свого титул, не збирається його міняти, а також – що не збирається постійно сидіти  великих містах Литви чи Галичини, забувши про спустошені війнами землі Центральної України. Саме там він знайшов талановитого юнака-художника на ім'я Лука Долинський, і цей майстер-самородок під покровительством митрополита прикрасив не одну церкву чи монастир. В наші дні його твори можна побачити в Національному музеї імені Шептицького, в бернардинському монастирі  Львові, в головному храмі Почаївської Лаври. Звісно, митрополичий палац в Радомишлі не зберігся, невідомо навіть де він стояв. Можна лише робити припущення – наприклад, є звістки що давній монастир в Радомишлі, де, до речі, у 17 столітті було відкрито першу на українських землях  паперову фабрику, був пізніше закритий, і на його місці вже у 19 столітті відкрили звичайну папірню. З залишків цієї папірні, добряче відреставрованих, вже в наші дні було зроблено незвичний музей під назвою «Замок Радомисль».

А ось труднощі які переживала в середині і другій половині 18 століття уніатська церква на Правобережній Україні, були скоріше зовнішнього характеру ніж внутрішнього. Незважаючи на усі старання Яна Собеського і Йосифа Шумлянського, Афанасаія і Лева Шептицьких, на реформи Замойського Синоду унійна церква все одно залишалась в Польщі церквою другого сорту. Хоча руські митрополити і єпископи спілкувались з своїми латинськими колегами на рівних, та й багаті і освічені василіани, еліта української і білоруської церкви, також викликали повагу в своїх латиських колег, але загалом священиків східного обряду зневажали, в селах вони часто залишались кріпаками і мусили або працювати на пана, або платити йому ренту.

Не все так гладко було і у відносинах церкви і народу. Православна пропаганда, на яку Росія не шкодувала сил, намагалась представити унійну церкву як польську маріонетку, чия мета – спольщити русинів і перетягнути їх на латинство. Враховуючи що поляки в свою чергу вважали уніатів неповноцінними схизматиками, не дивує що кожного разу як шляхта піднімала роком або повставали селяни, і одні, і других з однаковим завзяттям били греко-католицьких священиків. Так було, наприклад, у 1768 році, коли польська шляхта проголосила Барську конфедерацію проти політики короля, підняла повстання і по мірі сил почала грабувати околиці, а українські селяни у свою чергу почали різати шляхту. Коли ці селяни на чолі з Максимом Залізняком підійшли до стін Умані, комендант міста Іван Ґонта замість того щоб захищати місто, відкрив гайдамакам брами і приєднався до грабунків і вбивств. Невідомо чи дійсно він вбив своїх дітей-католиків, як то писав Шевченко в поемі «Гайдамаки», але за його допомоги гайдамаки вбили в Умані усіх евреїв, а також римо-католицьких і уніатських священиків. А коли Катерина 2 ввела війська на Правобережжя щоб допомогти королю приборкати і повсталу шляхту, і повсталих селян, російське командування вимагала від усіх уникни священиків переходити в православ’я, а тих хто відмовлявся, кидали до в’язниці.

Звісно, на це можна відповісти що не просто так селяни підняли руку на своїх священиків, але це вже спекуляції – враховуючи і сильний тиск і пропаганду з боку Росії, і те що уніатські священики дуже часто ставали мучениками і ніколи не ставали мучителями, а кількість тих хто добровільно переходив на московське православ’я у 18 столітті була дуже незначною. Отже, у більшості своїй уніатське духовенство на країні у 18 столітті поводилось гідно і сумлінно виконувало свої пастирські обов’язки – наскільки вистачало сил і можливостей.

 

Відгуки

Історик Віктор Заславський про князя Костянтина Острозького.

Історик Віктор Заславський про князя Костянтина Острозького.

Історик Віктор Заславський продовжуючи свій цикл "Відкриваючи таємниці християнства" зупитнив свій історичний погляд над постаттю князя Костянтина Острозького.
Розкол між Церквами

Розкол між Церквами

Віктор Заславський продовжує свій цикл програм "Відкриваючи таємниці християнства" і це чергова програма на основі уривку з книги "Римо-католики в українській історії", написаної для Радіо Марія.
Схід і Захід: від Імперії до Церкви.

Схід і Захід: від Імперії до Церкви.

Віктор Заславський продовжує свій цикл програм "Відкриваючи таємниці християнства" і це чергова програма на основі уривку з книги "Римо-католики в українській історії", написаної для Радіо Марія.
Історик Віктор Заславський про Верховну Раду у ХІХ столітті.

Історик Віктор Заславський про Верховну Раду у ХІХ столітті.

Віктор Заславський продовжує свій цикл програм "Відкриваючи таємниці християнства" і це чергова програма на основі уривку з книги "Римо-католики в українській історії", написаної для Радіо Марія.
Київські князі і Католицька Церква.

Київські князі і Католицька Церква.

Віктор Заславський продовжує свій цикл програм "Відкриваючи таємниці християнства" і це чергова програма на основі уривку з книги "Римо-католики в українській історії", написаної для Радіо Марія.