A PHP Error was encountered

Severity: Notice

Message: Trying to get property of non-object

Filename: controllers/site.php

Line Number: 133

Своє 33-ліття міг би святкувати у 1629 році великий розкол в руській церкві, який розпочався з Берестейською Унією.
Слухати Радіо

Зараз в ефірі

00:00

Розарій

В ефірі

Катехиза

01:10

Розмова з Патріархом

01:40

Духовні читання

02:00

Катехиза

03:00

Меса

03:40

Розарій

04:00

Коронка до Божого Милосердя

04:20

Святий дня

05:00

Резонанс

06:00

Дитяча катехиза

06:20

Голос народу, голос Божий

07:00

Св.Літургія з костелу св. Станіслава єпископа та мученика (Городок)

07:40

Дитяча катехиза

08:10

Житія святих

08:15

Слово на кожен день

09:00

Молитовна лінія

10:00

Розарій

10:30

У ваших намірах

11:00

Житія святих

Своє 33-ліття міг би святкувати у 1629 році великий розкол в руській церкві, який розпочався з Берестейською Унією.

Поділитись з друзями
 Дата в певній мірі, кругла. Але такі речі якщо відзначають, то хіба що хвилиною мовчання: і уніати (яким під зверхністю Риму було значно краще ніж з царгородським патріархом), і православні (яких держава офіційна не визнавала, але і не чіпала) розуміли усю неприродність церковного розколу, якій розділив Русь із Руссю. Православні хотіли (дрібниця, але приємно) офіційного визнання, повернення вірних (і майна) втрачених парафій і єпархій, уніати хотіли прилучення до єдності з Римом, і всі разом хотіли припинити нарешті остогидлу ворожнечу.


З іншої сторони, обидва ворогуючі табори почувалися більш-менш спокійно: і православні, і уніати мали по кілька єпархій з прихильними парафіянами, по кілька монастирів та шкіл – отже, і в одних, і в других була повноцінна церковна ієрархія, на базі якої можна було рости й розвиватись, обидва табори дорівнювали один одному по силі та впливу, і вести діалог один з одним могли лише на рівних: ніхто б не погодився йти до опонента на покаяння і кожен вважав що зробив в Бресті 33 роки тому правильний вибір. До того ж, рік тому Мелетій Смотрицький вже намагався примирити православних з уніатами – але в такий спосіб, що ані тим, ані іншим це не сподобалося. Отже, з одного боку думки і уніатського митрополита Йосифа Рутського, і голови православної церкви Іова Борецького (а особливо, правої руки митрополита – печерського архімандрита Петра Могили) були вже налаштовані якщо не на примирення, то принаймні на діалог. З іншого – Смотрицький зі своєю «Апологією» (в якій писав що православна церква відійшла від істини, і лише єднання з Римом врятує її) наробив в Києві такого галасу, що ледь ноги уніс від розлючених козаків та міщан, які, почуваючи себе головним стовпом православ’я, могли вбити і за менші речі. Не слід забувати і про Ісаію Копінського, перемишльського єпископа, який подібно до деяких сучасних політиків, любив кидати абсурдні, але красиві гасла. Перевагу православ’я над католицтвом він пояснював так:

 
«Чим Рим є ліпший від Єрусалима? Там намісник Ісуса Христа патріарх, а тут намісник святого Петра отець папа; там самого Ісуса Христа намісник, тут же — слуги його; там гріб Христовий, а тут гріб Петрів».

 
Цікава логіка – на зразок „якщо кит на слона налізе, то хто кого перетягне”.  Але козакам, які хапаються за шаблю швидше ніж думають, саме такі гасла були зрозумілішими за усю логіку Борецького та Могили. А оскільки ані Борецький, ані Могила стати мучениками за єдність церкви не хотіли, тому зайвий раз говорити про переговори з уніатами боялися.

Але коли і православні, і уніати за традицією тих часів принесли скарги один на одного на сейм Речі Посполитої (тобто, до короля), то король, чи то під впливом католицької партії в сеймі, чи то просто втомившись від церковних сварок, запропонував їм зібратись разом та обговорити можливість примирення. За королівською пропозицією, кожна з сторін цього 33-річного конфлікту мала б самостійно скласти пункти, на яких могла б возз’єднатись з іншою, а потім обидві сторони мали б зібратись разом, звірити свої пункти і разом виробити якійсь компромісний варіант, який задовольнив би усіх. Вирішили що загальний собор пройде у Львові, а складати свої пункти кожна з сторін збереться 29 червня (за старим стилем) там де їй буде зручно. Уніати вирішили зібратись у Володимирі (Волинському), а православні – в Києві.

 

А тим часом в Києві збиралися делегати на православний собор. Крім православних єпископів, митрополита Іова Борецького і архімандрита Петра Могили, сюди прибули київський воєвода Олександр Заславський (як представник королівської влади на місці і просто ревнитель примирення) та православний шляхтич Адам Кисіль. Проте лише рік пройшов з часу скандального інциденту зі Смотрицьким, і Ісая Копинський не припиняв розбурхувати войовничі настрої серед козаків та місцевої православної шляхти. Отже, на момент початку собору в міських книгах Києва стояло чимало протестацій проти собору, а самих делегатів місто зустріло натовпом, налаштованим аж ніяк не миролюбно. Протестували і проти самого собору, і проти участі в засіданні князя Заславського... Ледве Іов Борецький встиг проголосити собор відкритим, серед козаків (яких на собор не кликали, але які все одно прийшли) залунали крики, звинувачення в зраді, загрози. Від митрополита почали вимагати негайно закрити собор, князь Заславський намагався іменем короля змусити козаків розійтись, але все було дарма: крики неможливо було вгамувати, та й крики ці могли кожного моменту вилитись в різанину. Отже, митрополит змушений був закрити собор.

 

Наступного дня, 30 червня, делегати знов зібрались на собор, але знов до монастиря увірвалися козаки і почали вимагати вже не усунення окремих делегатів, але припинення засідання взагалі. Цього разу вони вже відверто погрожували перейти від слів до дій, натякаючи що Дніпро глибокий, і місця на дні вистачить усім. Збройної охорони Могила з Борецьким не мали, Печерська Лавра на той час ще не мала мурованої фортеці, та й Заславський з Киселем не на війну їхали. Вибору в учасників собору не залишалося – вони закрили засідання, і козаки неохоче розійшлися. Уніатські згадували, що в Петра Могили сльози на очі навернулися коли закривали собор, і цьому свідченню можна вірити: незалежно від ставлення до унії, чути загрози на свою адресу від озброєного натовпу – досвід не з приємних.

 

Не набагато краще почувався і митрополит Іов Борецький. Їхати ночувати додому – до Михайлівського монастиря – він не ризикнув: вулиці Києва були повні козаків, а повторювати подвиг Йосафата Кунцевича митрополиту не хотілося. Отже, заночував він в Лаврі, в покоях Петра Могили. Могила не мав нічого проти себе старого приятеля в гостях, але все ж таки спокійно спати в обложеній фортеці було нелегко навіть Могилі, який останній раз брав шаблю в руки років з вісім тому. Мабуть, саме через величезне бажання жити учасники собору наступного дня сиділи мовчки, з хат не виходячи і не вдаючись до офіційних заходів. А на четвертий день „собору”, 2 червня, – дійшли до Пустинно-Микільського монастиря (що був неподалік Лаври) і склали офіційну заяву про неможливість подальшого проведення соборних засідань через велику кількість протестацій з боку шляхти, а також загроз – з боку козаків. Самі ж Могила з Борецьким та єпископами божилися що вдячні королю за можливість примиритись з уніатами та готові провести ще скільки завгодно соборів – тільки щоб всі вони відбувалися у більш зручному місці, були призначені не королем, а сеймом, вели собори особи не латинського сповідання, і щоб залишити православним спілкування з константинопольським патріархом. Інакше кажучи, об’єднатись з уніатами можемо, але так щоб нас козаки після цього не повбивали, а наразі поки що ні бо жити дуже хочеться.

 

Отже, спроба собору-примирення в Києві провалилася, але загальна завершальна зустріч у Львові була запланована, і мала відбутись 28 жовтня. Високі гости – уніатські єпископи та ігумени (у тому числі сумнозвісний Мелетій Смотрицький), кілька латинських ієрархів, і вже знайомий нам Олександр Заславський, цей ідейний ревнитель примирення церков, один з небагатьох руських магнатів хто залишався вірним грецькому обряду. Звісно, після Києва він навряд чи на щось міг сподіватись, але справу треба було хоч якось, але закінчити. Отже, коли з православної сторони на собор до Львову прибули лише князь Юрій Пузина, волинський чашник Лаврентій Древінський та кілька монахів з Вільна, Заславський усе зрозумів: православні ієрархи не захотіли ризикувати і щоб не злити ані короля, ані козаків, відправили на собор символічну делегацію – двоє магнатів та кілька монахів ніяк не могли говорити за усю церкву.

Отже, хоча на службі у львівській латинській катедрі єзуїтських проповідник Бембус і розпинався як міг з алегоріями та закликами до єднання, хоч львівське братство і прийняло уніатського митрополита Йосифа Рутського в новозведеній Успенській церкві ввічливо і з пошаною, але було очевидним що переговори ні до чого не приведуть. І Пузина з Древинським, і львівські братчики на усі питання та пропозиції вони відповідали що про питання єдності чи розділення говорити треба не з ними, а з вищим духовенством. До того всього, уніатських єпископів облаяли „непристойними словами” руські й вірменські „кухарки”. Одним словом, ревнителям єдності львів’яни на усіх рівнях – від голів братства до простого народу на вулицях яскраво продемонстрували що ніякої єдності не хочуть.

Справа в тому що львівське братство, купивши в свій час в царгородського Патріарха ставропігію, досить зручно почувалося в якості „держави в державі”, підібрало під себе майже усі львівські церкви і ніяких змін не хотіло. Їхня хата була з краю, і єдиним чого вони боялись, була втрата „хлібного” місця. Подібні мотиви були і в козаків на Лівобережжі і Запоріжжі. Кілька років тому гетьман Петро Сагайдачний записав усе Військо Запорізьке до київського братства. За підтримки запорожців єрусалимський патріарх висвячував православних єпископів і митрополита. Отже, запорожці не без підстав вважали себе „захисниками православ’я”. Звісно, нічого злого в тому немає, але „захисник” завжди має спокусу перетворитись на „командира”. Саме такою хворобою страждав князь Острозький, який в свій час погоджувався на переговори тільки з собою на чолі. Саме таку хворобу поцупили і запорожці, які після смерті Сагадачного залишилися без „голови”, яка могла скерувати їхню енергію в мирне русло. Замість мудрого та виваженого гетьмана в них тепер був чорний фанатик Копінський, який знати нічого не хотів про проблеми та виклики тогочасного церковного становища, свято вірив що західна наука чи примирення з Римом знищить „чистоту православ’я”, і в боротьбі проти „латини” усі засоби добрі – хоч собори зривати, хоч неугодних в Дніпрі топити, не слухаючи при цьому аргументів чи навіть пропозицій опонента.

Звісно, приймати унію чи не приймати, возз’єднувати розколоту церкву чи залишити все як є – було правом вибору церкви. Але в грубий спосіб зірвавши собор, козацтво з Ісаєю Копінським дало зрозуміти що Київський Митрополит з усіма її єпископами, школами і монастирями є нічим іншим як заручником козацької сваволі та примх одного фанатика, і хто має гроші чи шаблю – той і замовляє музику, під яку танцюватимуть митрополити, єпископи і священики. Головна проблема української церкви (яка, власне, і підштовхнула її до унії) в нашому православ’ї залишалася такою самою – кожен хотів бути головою. Та й не тільки в церкві тоді була ця проблема – адже хвороби церкви є відбитком хвороб суспільства. Не дарма писав Мазепа:

Гей, братове, пора знати,
Що не всім нам панувати
І речами керувати.
На корабель поглядімо,
Много людей полічимо.
Однак стерник сам керує,
Весь корабель управує...

До речі, поки козаки махали шаблюками перед носом київського митрополита, уніатський митрополит Йосиф Рутський з єпископами тихо-мирно зібралися у Володимирі Волинському і думали як і на яких умовах можна подолати розкол в українській церкві. Рутському довго думати не треба було – умови об'єднання з православними він почав складати ще після минулорічних побачень зі Смотрицьким. І на відміну від Смотрицького чи Петра Скарги, він і східний обряд шанував, і реалістом був – тобто, розумів чого можна просити від православних, а на що вони ніколи не підуть. Отже, пункти, складені Рутським виглядали досить пристойно:

 1. Ніхто з русинів грецького обряду на має читати Символ Віри з додаванням „і від Сину”. Та разом з тим ніхто не має вчити що латинники, що вчать про сходження Духа Святого від Отця і Сина, є єретиками. Ніхто з русинів не має входити в суперечки щодо правильності чи неправильності противного їм вчення, але всі мають вірити що Дух Святий є Духом Сина і походить від Отця через Сина. Також ніхто з латинників не має говорити що русини суть єретики бо не прибавляють в Символі Віри слів „від Сина” але вчать про сходження від Отця через Сина.

 2. Усі русини грецького обряду мають вірити в існування третього місця, в якому душі утримуються до викупу чи відшкодування і де вони потребують молитов вірних. Ніхто з русинів грецького обряду не зобов’язаний вірити що в згаданому третьому місці очищення звершується через вогонь, але вільний вірити що хоч вогнем, хоч не вогнем.

 3. Усі русини грецького обряду зобов’язані вірити що душі святих знаходяться на небі і насолоджуються там лицезрінням Бога і що вірні в своїх молитвах мають їх закликати.

 4. Усі русини грецького обряду що знаходяться під владою Його Королівської Величності перебувають в залежності від Константинопольського Патріарха але лише за наступних умов: якщо Патріарх віритиме згідно з вищезгаданим, якщо буде добрим християнином, якщо буде висвячений належним чином, якщо по висвяченні надішле своє сповідання віри, згідне з тим що написане тут. На цих умовах піддані Його К.В. мають залежати від Константинопольського Патріарха.

 5. Ніхто з латинян не має говорити що Східна церква не має істинної форми таїнств. Ніхто не моє засуджувати за м’ясоїдення по суботах і за участь у літургії на квасному хлібі. Ніхто з латинян не має говорити що східні патріархи не мають тієї влади, яку мали їхні попередники, що були законно висвячені та вірували православно – якщо тільки вони (подібно до останніх) також були законно висвячені, в усім згідно з католиками вірують та згідні свої синодальні грамоти до Верховної столиці надсилати.

6. Усі русини мають визнавати що Римська столиця є першою між іншими і римський первосвященик є першопрестольником або єпископом першої столиці, що він не лише має перше місце на соборах, але й є головою над усіма. Йому належить право скликати собори і затверджувати їхні постанови. Він є намісником Петра, і до нього мають надсилатися соборні грамоти.

 
Як бачимо, Йосиф Рутський подумав і про відносини з Царгородом (а саме – про можливість піднести Патріархові печеного гарбуза в разі вимоги завеликих хабарів), і про збереження східного обряду. Формула, виведена уніатським митрополитом (вір в своє, але не засуджуй чужого) вражає і зараз – і своєю мудрістю, і кмітливістю у міжконфесійних стосунках. Що ж, випробуваний і досвідчений пастир, Рутський тонко відчував і проблеми руської церкви (зокрема, зневагу з боку „латинників” та неадекватність грецьких патріархів), і головну сутність розбіжностей між католиками та православними, між християнським Сходом і Заходом, і єдиний шлях, яким їх можна подолати. Шлях цей – проста повага один до одного. Нехай кожен лишається при своєму, але не кидає каміння в огород сусіда. Нехай кожен ходить до своєї церкви, але не засуджує ближнього який ходить в іншу. Дай Боже щоб чому навчилися ми.

 

Бо сучасники Рутського, хоча і розуміли ці елементарні речі, проте більше думали про свої прибутки і свою безпеку ніж про небезпеку від застарілої ворожнечі. Собор 1629 року закінчився нічим. Це був останній „собор примирення” – Петро Могила, маючи під боком скаженого Копінського і запорожців, боявся робити різкі рухи, а Олександр Заславський, цей ревнитель примирення, невдовзі помер. А у 1631 році помер король Сигізмунд ІІІ, почалися вибори нового короля, а разом з ними – і новий виток між церковних негараздів, і нові можливості для примирення, які наші славетні предки не змогли використати. Але це, як писали брати Стругацькі, – інша історія.

ВІктор Заславський

Відгуки

"Католицька Церква – вселенська Церква, відкрита для усіх народів, для цілого всесвіту", - Віктор Заславський

"Католицька Церква – вселенська Церква, відкрита для усіх народів, для цілого всесвіту", - Віктор Заславський

Вашій увазі програма "Відкриваючи таємниці христинства" авторства історика Віктора Заславського. В цій серії мова йде про вселенськість Церкви.
"Христос серед язичницьких богів", - перша програма з нового циклу від історика Віктора Заславського

"Христос серед язичницьких богів", - перша програма з нового циклу від історика Віктора Заславського

Вашій увазі програма "Відкриваючи таємниці христинства" авторства історика Віктора Заславського. Цією серією розпочинається новий цикл. Тема даної програми присвячена гріхам і подвигам Католицької Церкви
Історик Віктор Заславський про кумедні нариси з життя української діаспори

Історик Віктор Заславський про кумедні нариси з життя української діаспори

Вашій увазі авторська програма Віктора Заславського "Відкриваючи таємниці християнства". В ефірі почуєте уривки кумедних нарисів про життя української діаспори.
Блаженний священномученик Григорій Хомишин. Пропольський антипод Шептицького чи просто українець зі своєю думкою?

Блаженний священномученик Григорій Хомишин. Пропольський антипод Шептицького чи просто українець зі своєю думкою?

Вашій увазі програма "Відкриваючи таємниці христинства" авторства історика Віктора Заславського. Тема даної програми присвячена постаті священномученика Григорія Хомишина.
Кольорова історія католицького Львова від історика Віктора Заславського

Кольорова історія католицького Львова від історика Віктора Заславського

Вашій увазі програма "Відкриваючи таємниці христинства" авторства історика Віктора Заславського. Тема даної програми стосується католицького Львова.