Слухати Радіо

Зараз в ефірі

01:40

Духовні читання

В ефірі

Катехиза

03:00

Меса

03:40

Розарій

04:00

Коронка до Божого Милосердя

04:20

Святий дня

05:00

Молитва

06:00

Дитяча катехиза

06:20

Голос народу, голос Божий

07:00

Хресна Дорога

07:40

Гіркі жалі

08:00

Святий дня

08:10

Житія святих

08:15

Слово на кожен день

09:00

Молитовна лінія

10:00

Розарій

10:30

У ваших намірах

11:00

Житія святих

11:20

Катехиза

12:00

Ангел Господній

Своє 33-ліття міг би святкувати у 1629 році великий розкол в руській церкві, який розпочався з Берестейською Унією.

Поділитись з друзями
 Дата в певній мірі, кругла. Але такі речі якщо відзначають, то хіба що хвилиною мовчання: і уніати (яким під зверхністю Риму було значно краще ніж з царгородським патріархом), і православні (яких держава офіційна не визнавала, але і не чіпала) розуміли усю неприродність церковного розколу, якій розділив Русь із Руссю. Православні хотіли (дрібниця, але приємно) офіційного визнання, повернення вірних (і майна) втрачених парафій і єпархій, уніати хотіли прилучення до єдності з Римом, і всі разом хотіли припинити нарешті остогидлу ворожнечу.


З іншої сторони, обидва ворогуючі табори почувалися більш-менш спокійно: і православні, і уніати мали по кілька єпархій з прихильними парафіянами, по кілька монастирів та шкіл – отже, і в одних, і в других була повноцінна церковна ієрархія, на базі якої можна було рости й розвиватись, обидва табори дорівнювали один одному по силі та впливу, і вести діалог один з одним могли лише на рівних: ніхто б не погодився йти до опонента на покаяння і кожен вважав що зробив в Бресті 33 роки тому правильний вибір. До того ж, рік тому Мелетій Смотрицький вже намагався примирити православних з уніатами – але в такий спосіб, що ані тим, ані іншим це не сподобалося. Отже, з одного боку думки і уніатського митрополита Йосифа Рутського, і голови православної церкви Іова Борецького (а особливо, правої руки митрополита – печерського архімандрита Петра Могили) були вже налаштовані якщо не на примирення, то принаймні на діалог. З іншого – Смотрицький зі своєю «Апологією» (в якій писав що православна церква відійшла від істини, і лише єднання з Римом врятує її) наробив в Києві такого галасу, що ледь ноги уніс від розлючених козаків та міщан, які, почуваючи себе головним стовпом православ’я, могли вбити і за менші речі. Не слід забувати і про Ісаію Копінського, перемишльського єпископа, який подібно до деяких сучасних політиків, любив кидати абсурдні, але красиві гасла. Перевагу православ’я над католицтвом він пояснював так:

 
«Чим Рим є ліпший від Єрусалима? Там намісник Ісуса Христа патріарх, а тут намісник святого Петра отець папа; там самого Ісуса Христа намісник, тут же — слуги його; там гріб Христовий, а тут гріб Петрів».

 
Цікава логіка – на зразок „якщо кит на слона налізе, то хто кого перетягне”.  Але козакам, які хапаються за шаблю швидше ніж думають, саме такі гасла були зрозумілішими за усю логіку Борецького та Могили. А оскільки ані Борецький, ані Могила стати мучениками за єдність церкви не хотіли, тому зайвий раз говорити про переговори з уніатами боялися.

Але коли і православні, і уніати за традицією тих часів принесли скарги один на одного на сейм Речі Посполитої (тобто, до короля), то король, чи то під впливом католицької партії в сеймі, чи то просто втомившись від церковних сварок, запропонував їм зібратись разом та обговорити можливість примирення. За королівською пропозицією, кожна з сторін цього 33-річного конфлікту мала б самостійно скласти пункти, на яких могла б возз’єднатись з іншою, а потім обидві сторони мали б зібратись разом, звірити свої пункти і разом виробити якійсь компромісний варіант, який задовольнив би усіх. Вирішили що загальний собор пройде у Львові, а складати свої пункти кожна з сторін збереться 29 червня (за старим стилем) там де їй буде зручно. Уніати вирішили зібратись у Володимирі (Волинському), а православні – в Києві.

 

А тим часом в Києві збиралися делегати на православний собор. Крім православних єпископів, митрополита Іова Борецького і архімандрита Петра Могили, сюди прибули київський воєвода Олександр Заславський (як представник королівської влади на місці і просто ревнитель примирення) та православний шляхтич Адам Кисіль. Проте лише рік пройшов з часу скандального інциденту зі Смотрицьким, і Ісая Копинський не припиняв розбурхувати войовничі настрої серед козаків та місцевої православної шляхти. Отже, на момент початку собору в міських книгах Києва стояло чимало протестацій проти собору, а самих делегатів місто зустріло натовпом, налаштованим аж ніяк не миролюбно. Протестували і проти самого собору, і проти участі в засіданні князя Заславського... Ледве Іов Борецький встиг проголосити собор відкритим, серед козаків (яких на собор не кликали, але які все одно прийшли) залунали крики, звинувачення в зраді, загрози. Від митрополита почали вимагати негайно закрити собор, князь Заславський намагався іменем короля змусити козаків розійтись, але все було дарма: крики неможливо було вгамувати, та й крики ці могли кожного моменту вилитись в різанину. Отже, митрополит змушений був закрити собор.

 

Наступного дня, 30 червня, делегати знов зібрались на собор, але знов до монастиря увірвалися козаки і почали вимагати вже не усунення окремих делегатів, але припинення засідання взагалі. Цього разу вони вже відверто погрожували перейти від слів до дій, натякаючи що Дніпро глибокий, і місця на дні вистачить усім. Збройної охорони Могила з Борецьким не мали, Печерська Лавра на той час ще не мала мурованої фортеці, та й Заславський з Киселем не на війну їхали. Вибору в учасників собору не залишалося – вони закрили засідання, і козаки неохоче розійшлися. Уніатські згадували, що в Петра Могили сльози на очі навернулися коли закривали собор, і цьому свідченню можна вірити: незалежно від ставлення до унії, чути загрози на свою адресу від озброєного натовпу – досвід не з приємних.

 

Не набагато краще почувався і митрополит Іов Борецький. Їхати ночувати додому – до Михайлівського монастиря – він не ризикнув: вулиці Києва були повні козаків, а повторювати подвиг Йосафата Кунцевича митрополиту не хотілося. Отже, заночував він в Лаврі, в покоях Петра Могили. Могила не мав нічого проти себе старого приятеля в гостях, але все ж таки спокійно спати в обложеній фортеці було нелегко навіть Могилі, який останній раз брав шаблю в руки років з вісім тому. Мабуть, саме через величезне бажання жити учасники собору наступного дня сиділи мовчки, з хат не виходячи і не вдаючись до офіційних заходів. А на четвертий день „собору”, 2 червня, – дійшли до Пустинно-Микільського монастиря (що був неподалік Лаври) і склали офіційну заяву про неможливість подальшого проведення соборних засідань через велику кількість протестацій з боку шляхти, а також загроз – з боку козаків. Самі ж Могила з Борецьким та єпископами божилися що вдячні королю за можливість примиритись з уніатами та готові провести ще скільки завгодно соборів – тільки щоб всі вони відбувалися у більш зручному місці, були призначені не королем, а сеймом, вели собори особи не латинського сповідання, і щоб залишити православним спілкування з константинопольським патріархом. Інакше кажучи, об’єднатись з уніатами можемо, але так щоб нас козаки після цього не повбивали, а наразі поки що ні бо жити дуже хочеться.

 

Отже, спроба собору-примирення в Києві провалилася, але загальна завершальна зустріч у Львові була запланована, і мала відбутись 28 жовтня. Високі гости – уніатські єпископи та ігумени (у тому числі сумнозвісний Мелетій Смотрицький), кілька латинських ієрархів, і вже знайомий нам Олександр Заславський, цей ідейний ревнитель примирення церков, один з небагатьох руських магнатів хто залишався вірним грецькому обряду. Звісно, після Києва він навряд чи на щось міг сподіватись, але справу треба було хоч якось, але закінчити. Отже, коли з православної сторони на собор до Львову прибули лише князь Юрій Пузина, волинський чашник Лаврентій Древінський та кілька монахів з Вільна, Заславський усе зрозумів: православні ієрархи не захотіли ризикувати і щоб не злити ані короля, ані козаків, відправили на собор символічну делегацію – двоє магнатів та кілька монахів ніяк не могли говорити за усю церкву.

Отже, хоча на службі у львівській латинській катедрі єзуїтських проповідник Бембус і розпинався як міг з алегоріями та закликами до єднання, хоч львівське братство і прийняло уніатського митрополита Йосифа Рутського в новозведеній Успенській церкві ввічливо і з пошаною, але було очевидним що переговори ні до чого не приведуть. І Пузина з Древинським, і львівські братчики на усі питання та пропозиції вони відповідали що про питання єдності чи розділення говорити треба не з ними, а з вищим духовенством. До того всього, уніатських єпископів облаяли „непристойними словами” руські й вірменські „кухарки”. Одним словом, ревнителям єдності львів’яни на усіх рівнях – від голів братства до простого народу на вулицях яскраво продемонстрували що ніякої єдності не хочуть.

Справа в тому що львівське братство, купивши в свій час в царгородського Патріарха ставропігію, досить зручно почувалося в якості „держави в державі”, підібрало під себе майже усі львівські церкви і ніяких змін не хотіло. Їхня хата була з краю, і єдиним чого вони боялись, була втрата „хлібного” місця. Подібні мотиви були і в козаків на Лівобережжі і Запоріжжі. Кілька років тому гетьман Петро Сагайдачний записав усе Військо Запорізьке до київського братства. За підтримки запорожців єрусалимський патріарх висвячував православних єпископів і митрополита. Отже, запорожці не без підстав вважали себе „захисниками православ’я”. Звісно, нічого злого в тому немає, але „захисник” завжди має спокусу перетворитись на „командира”. Саме такою хворобою страждав князь Острозький, який в свій час погоджувався на переговори тільки з собою на чолі. Саме таку хворобу поцупили і запорожці, які після смерті Сагадачного залишилися без „голови”, яка могла скерувати їхню енергію в мирне русло. Замість мудрого та виваженого гетьмана в них тепер був чорний фанатик Копінський, який знати нічого не хотів про проблеми та виклики тогочасного церковного становища, свято вірив що західна наука чи примирення з Римом знищить „чистоту православ’я”, і в боротьбі проти „латини” усі засоби добрі – хоч собори зривати, хоч неугодних в Дніпрі топити, не слухаючи при цьому аргументів чи навіть пропозицій опонента.

Звісно, приймати унію чи не приймати, возз’єднувати розколоту церкву чи залишити все як є – було правом вибору церкви. Але в грубий спосіб зірвавши собор, козацтво з Ісаєю Копінським дало зрозуміти що Київський Митрополит з усіма її єпископами, школами і монастирями є нічим іншим як заручником козацької сваволі та примх одного фанатика, і хто має гроші чи шаблю – той і замовляє музику, під яку танцюватимуть митрополити, єпископи і священики. Головна проблема української церкви (яка, власне, і підштовхнула її до унії) в нашому православ’ї залишалася такою самою – кожен хотів бути головою. Та й не тільки в церкві тоді була ця проблема – адже хвороби церкви є відбитком хвороб суспільства. Не дарма писав Мазепа:

Гей, братове, пора знати,
Що не всім нам панувати
І речами керувати.
На корабель поглядімо,
Много людей полічимо.
Однак стерник сам керує,
Весь корабель управує...

До речі, поки козаки махали шаблюками перед носом київського митрополита, уніатський митрополит Йосиф Рутський з єпископами тихо-мирно зібралися у Володимирі Волинському і думали як і на яких умовах можна подолати розкол в українській церкві. Рутському довго думати не треба було – умови об'єднання з православними він почав складати ще після минулорічних побачень зі Смотрицьким. І на відміну від Смотрицького чи Петра Скарги, він і східний обряд шанував, і реалістом був – тобто, розумів чого можна просити від православних, а на що вони ніколи не підуть. Отже, пункти, складені Рутським виглядали досить пристойно:

 1. Ніхто з русинів грецького обряду на має читати Символ Віри з додаванням „і від Сину”. Та разом з тим ніхто не має вчити що латинники, що вчать про сходження Духа Святого від Отця і Сина, є єретиками. Ніхто з русинів не має входити в суперечки щодо правильності чи неправильності противного їм вчення, але всі мають вірити що Дух Святий є Духом Сина і походить від Отця через Сина. Також ніхто з латинників не має говорити що русини суть єретики бо не прибавляють в Символі Віри слів „від Сина” але вчать про сходження від Отця через Сина.

 2. Усі русини грецького обряду мають вірити в існування третього місця, в якому душі утримуються до викупу чи відшкодування і де вони потребують молитов вірних. Ніхто з русинів грецького обряду не зобов’язаний вірити що в згаданому третьому місці очищення звершується через вогонь, але вільний вірити що хоч вогнем, хоч не вогнем.

 3. Усі русини грецького обряду зобов’язані вірити що душі святих знаходяться на небі і насолоджуються там лицезрінням Бога і що вірні в своїх молитвах мають їх закликати.

 4. Усі русини грецького обряду що знаходяться під владою Його Королівської Величності перебувають в залежності від Константинопольського Патріарха але лише за наступних умов: якщо Патріарх віритиме згідно з вищезгаданим, якщо буде добрим християнином, якщо буде висвячений належним чином, якщо по висвяченні надішле своє сповідання віри, згідне з тим що написане тут. На цих умовах піддані Його К.В. мають залежати від Константинопольського Патріарха.

 5. Ніхто з латинян не має говорити що Східна церква не має істинної форми таїнств. Ніхто не моє засуджувати за м’ясоїдення по суботах і за участь у літургії на квасному хлібі. Ніхто з латинян не має говорити що східні патріархи не мають тієї влади, яку мали їхні попередники, що були законно висвячені та вірували православно – якщо тільки вони (подібно до останніх) також були законно висвячені, в усім згідно з католиками вірують та згідні свої синодальні грамоти до Верховної столиці надсилати.

6. Усі русини мають визнавати що Римська столиця є першою між іншими і римський первосвященик є першопрестольником або єпископом першої столиці, що він не лише має перше місце на соборах, але й є головою над усіма. Йому належить право скликати собори і затверджувати їхні постанови. Він є намісником Петра, і до нього мають надсилатися соборні грамоти.

 
Як бачимо, Йосиф Рутський подумав і про відносини з Царгородом (а саме – про можливість піднести Патріархові печеного гарбуза в разі вимоги завеликих хабарів), і про збереження східного обряду. Формула, виведена уніатським митрополитом (вір в своє, але не засуджуй чужого) вражає і зараз – і своєю мудрістю, і кмітливістю у міжконфесійних стосунках. Що ж, випробуваний і досвідчений пастир, Рутський тонко відчував і проблеми руської церкви (зокрема, зневагу з боку „латинників” та неадекватність грецьких патріархів), і головну сутність розбіжностей між католиками та православними, між християнським Сходом і Заходом, і єдиний шлях, яким їх можна подолати. Шлях цей – проста повага один до одного. Нехай кожен лишається при своєму, але не кидає каміння в огород сусіда. Нехай кожен ходить до своєї церкви, але не засуджує ближнього який ходить в іншу. Дай Боже щоб чому навчилися ми.

 

Бо сучасники Рутського, хоча і розуміли ці елементарні речі, проте більше думали про свої прибутки і свою безпеку ніж про небезпеку від застарілої ворожнечі. Собор 1629 року закінчився нічим. Це був останній „собор примирення” – Петро Могила, маючи під боком скаженого Копінського і запорожців, боявся робити різкі рухи, а Олександр Заславський, цей ревнитель примирення, невдовзі помер. А у 1631 році помер король Сигізмунд ІІІ, почалися вибори нового короля, а разом з ними – і новий виток між церковних негараздів, і нові можливості для примирення, які наші славетні предки не змогли використати. Але це, як писали брати Стругацькі, – інша історія.

ВІктор Заславський

Відгуки

Час добровольців і народження українського війська.

Час добровольців і народження українського війська.

Вашій увазі авторська програма Віктора Заславського "Відкриваючи таємниці християнства". В цій серії мова йде про час добровольців і народження українського війська.


Історик Віктор Заславський про жінку-солдата Олену Степанів

Історик Віктор Заславський про жінку-солдата Олену Степанів

Вашій увазі авторська програма Віктора Заславського "Відкриваючи таємниці християнства". Ця серія присвячена жінці-солдату - Олені Степанів.
"Атеїстична пропаганда намагалася показати Гіпатію як мученицю науки розтерзаною нетерпимими християнами", - Віктор Заславський

"Атеїстична пропаганда намагалася показати Гіпатію як мученицю науки розтерзаною нетерпимими християнами", - Віктор Заславський

Вашій увазі авторська програма Віктора Заславського "Відкриваючи таємниці християнства". Продовжується цикл "Гріхи і подвиги Церкви". Назва цієї серії: «Гіпатія - жінка-філософ»
Історик Віктор Заславський про святителя Василія Великого

Історик Віктор Заславський про святителя Василія Великого

Вашій увазі авторська програма Віктора Заславського "Відкриваючи таємниці християнства". Продовжується цикл "Гріхи і подвиги Церкви". Назва цієї серії: «Святий Василій Великий»
"Апостол Яків застерігає нас від дуалізму: благословляємо і проклинаємо одних і тих самих людей!" - отець Мар'ян Мельничук

"Апостол Яків застерігає нас від дуалізму: благословляємо і проклинаємо одних і тих самих людей!" - отець Мар'ян Мельничук

Священник говорив про Послання від Якова, а саме про загальновідомою істиною, що віра без вчинків - мертва!