A PHP Error was encountered

Severity: Notice

Message: Trying to get property of non-object

Filename: controllers/site.php

Line Number: 133

Трагікомедія Афанасія Брестського
Слухати Радіо

Зараз в ефірі

12:00

Ангел Господній

В ефірі

Катехиза продовження

13:00

Літургія Східний обряд

14:20

Концерт привітань та гарного настрою

15:00

Коронка до Божого Милосердя

15:10

Молитовна лінія

15:40

Дитяча катехиза

16:00

Катехиза

16:45

Дитяча молитва

17:00

Голос народу, голос Божий

17:30

Католицька енциклопедія

17:45

Літургія годин (Бревіарій)

18:00

Св.Літургія з костелу св. Станіслава єпископа та мученика (Городок)

19:00

Молитовна лінія

20:00

Заклик до Бердичівської Богородиці (Наживо)

20:30

Недільні читання

21:00

Рецепти Життя

22:00

Катехиза

22:40

Житія святих

23:00

Акафист

Трагікомедія Афанасія Брестського

Поділитись з друзями
За чотириста років існування унійної руської церкви відомо ім'я лише одного завзятого протестувальника, котрий за свій антиунійний запал наложив головою. Зараз він шанується в Російській православній церкві як святий Афанасій Брестський, його мощі лежать в брестському кафедральному соборі, а в ті часи звали його Афанасій Филиппович, народився він в білоруській міщанські родині, навчався у віленській братській школі, в потім вирішив стати монахом. У 1633 році став намісником в білоруському селі Дубой, де займався головним чином боротьбою „з духами злими, видимими і невидимими". А у 1636 році трапився прикрий і ганебний інцидент: місцевий землевласник Альбрехт Станіслав Радзивілл, котрий два роки тому поселив в Дубої єзуїтів, віддає їм православний монастир. Принаймні, так розповідав про це сам Афанасій. І трапилося йому після цього видіння:


„На небі — хмари вельми гнівні з військами озброєними, на кару готовими, і на землі — сім вогнів пекельних, на сім гріхів смертельних приготовлених. В тих вогнях, в палкому гніві — трьох осіб чітко бачив: нунція легата в короні папської, Жигимонта короля и Сапегу гетьмана, за переслідування Церкви Східної вельми печальних сидячих".

Що ж, монастир в селі виріс завдяки праву патронату, і завдяки тому ж праву зник. В свій час одні феодали завели „кишенькову святиню" на власній землі, і з примхи інших феодалів вона зникла. Афанасій перейшов до Купятицького монастиря, де його відправили збирати пожертви на монастир. Збирати гроші було тяжко. Кожен ігумен, єпископ чи священик дбав перш за все про свою хату з краю, а про Купятицьку церкву мали дбати самі монахи, їхні покровителі (а такі були!) та парафіяни. Афанасій мусив вертатись до обителі майже з пустими кишенями. Тоді в його голові визрів шалений план: йти за пожертвами до Москви.

Москва тільки-тільки оговтувалась після чергової війни з Річчю Посполитою. Коли Афанасій перетнув кордон Московської держави, там всі радили йому вертатись через свіжу пам'ять про «нещодавній козацький погром». По дорозі в монаха вкрали коня, кілька разів били, але до Москви він таки дійшов, і навіть зміг передати свої прохання до самого царя Михаїла Федоровича. Царя він прохав не лише про милостиню, а і про захист усіх православних Литви, в котрій вони терплять страшні утиски від латинників та «проклятої унії». Тут слід зазначити дві речі. По-перше, коли представник ворожої держави закликає тебе навести в цій державі порядок та відновити справедливість, це звучить як заклик до «захисту прав російськомовного населення», як кажуть в наші часи. За такі речі вдома Афанасія мали б цілком слушно заарештувати як шпигуна, зате в Москві вони дуже лестили цареві. А по-друге – наприкінці 1630-х років «страшні утиски» православних, котрі і раніше були більш химерними ніж реальними, тепер і зовсім припинилися.

Отже, Афанасій Филипович, скаржачись перед царем на долю православ'я, не навмисно, але брехав. Цар відпустив його додому і не обділив милостинею. Після цієї історії слава про відчайдуха, котрий в пошуках милостині проліз до самого московського царя прогриміла далеко! Мабуть, саме тому коли у 1640 році монахи Брестського братського монастиря попросили голову Купятицького монастиря прислати їм ігумена, однією з бажаних кандидатур був саме Афанасій Филиппович. Перед ігуменом монахи поставили перше завдання: підтвердити монастирський привілей на власність. Проста, побутова справа. Афанасій вирішив що наглість – друге щастя, і в привілей вставив прокляття на уніатів:

„Я, убогий Афанасій, котрий в році 1640 на ігуменство Церкви православної в Бресті, де фундамент унії проклятої закладено було, приїхав, права і привілеї, на пергаментах знайдені з страшними прокляттями на уніатів, в книги міські вніс і оголосив в церкві і на різних місцях, по волі Божій вказуючи що це розділення Русі є дуже прокляте".

Непоганий початок служіння в багатоконфесійному місті! То ж не дивує що коли Афанасій захотів підтвердити цей старий привілей, то у Варшаві ані канцлер, ані під канцлер ставити на документі свою печатку не захотів. І то не диво: тривав черговий сейм, на котрому були і православні делегати. Взагалі-то, про права монастирів дбали єпископи тих єпархії, де ці монастирі знаходилися – а ніхто з православних за брестського ігумена не просив. Тому канцлер не ризикнув ставити печатку навіть за хабар і навіть коли за ігумена хотів заступився місцевий ксьондз! Навіть ніхто з православних владик допомагати йому не збирався. Наш герой зробив висновок: „кожен з отців лише про свої інтереси дбає".

Щоправда, наш герой також приїхав на сейм дбати про свої фінансові інтереси – але про це він з чистим серцем забув. Отже, цілком зрозуміле небажання канцлера та єпископів допомагати скандальному ігуменові. По-перше, на брестський монастир ніхто не зазіхав і зазіхати не збирався. По-друге – навіть в середні віки існували закони і бюрократія. На сеймі просити за монастир мали фігури значніші за маленького ігумена маленького монастиря. Отже, канцлера здивувала поява ігумена на сеймі, а єпископів образило небажання Афанасія звернутись до кого треба – інакше кажучи, неповага до старших.

А по-третє, поняття нашого героя про справедливість були дещо специфічні – навіть для XVII століття. Відібрання монастиря в православних він вважає за страшний гріх і наругу на вірою, а відібрання монастиря в уніатів – „милістю божою" (про що згадує сам). Заспокоєння православної віри він розуміє виключно як знищення „клятої унії", про що кричить на кожному кроці, і про що пише в привілеї, котрий хоче підтвердити в уряді – і це в часи коли Могила з Рутським починали мирно домовлялись!

Филиппович повернувся до Бресту з печеним кабаком, але кидати справу свою він аж ніяк не збирався. У 1643 році він знов прибув на сейм і на цей раз з собою він мав сім образів матері Божої Купятицької з застереженням для короля про страшний суд Божий, котрий настане якщо він не викорінить „кляту унію". Приїхавши до Варшави, Афанасій замість того щоб подати прохання до відповідної інстанції, одразу пішов до „сенаторської ізби" (куди взагалі-то вхід заборонений), де швиденько роздав свої „буклети" знатним особам, а сам, скориставшись шоком, в котрому передував король і сеймові посли, звернувся до монарха з промовою:

„Не хочуть нам, людям православним, при¬кладати печать до привілеїв, не хочуть нас охороняти згідно з правами, затвердженими присягою Вашею. Вже п'ятдесят років під вами, християнськими панами, прав¬дива віра переслідуються в угоду проклятій унії, — і все це робиться за сприянням ненависних капланів римських..."

В кінці цієї запальної промови Филиппович обіцяв королю і панам, що якщо вони „віру правдиву не умиротворять і кляту унію не скасують, то випробують на собі гнів Божий", і запорукою тому служить цей образ Божої Матері. Сеймові делегати з королем переглянулися, і вирішили...не чіпати убогого. Його запевнили що завтра йому допоможуть (тобто, поставлять печатку на привілеї) і відправили додому. Наступного дня добру звістку ігуменові приніс познанський латинський біскуп Андрій Шолдрський, старий приятель Петра Могили. Отже, цей „ненависний римський каплан" захотів стати голубом миру для невгамовного правдолюбця та сповістив йому що завтра в підканцлера він зможе забрати свій документ.

Але до підканцлера Филиппович так і не дійшов. Православним депутатам на сеймі аж ніяк не було цікаво вислухувати нарікання і насмішки за неадекватну поведінку якогось божевільного, то ж „отці старші" схопили Филипповича та помістили під варту, пояснивши нарешті що про всі „супліки" треба казати не королю на сеймі, а „своїм старшим". Взагалі-то, Филиппович як монах мав вивчити такі елементарні правила якщо не в школі, то принаймні під час чернечого послуху. Але борцям за віру закон не писаний, і Афанасій з слів старших братів по вірі зробив висновки що виною усьому знайомство з латинською мудрістю"!

Для брестського ігумена це була остання крапля. Скориставшись добротою охоронців, він втік з-під варти, роздягнувся, лишивши на собі лише клобук і парамант, вивалявся в калюжі (погода дозволяла), і почав голим бігати по Варшаві з криком: „Біда проклятим і невірним! vae maledictis et infidelibiis»! З цими словами він збирався забігати до костелів (в той день якраз було Благовіщення за новим стилем), але єпископські слуги встигли запобігти цьому подвигу в стилі „фемен" і повернули божевільного втікача назад під варту. Втеча стала обтяжуючою обставиною, і Афанасія позбавили ігуменства і пресвітерства. Афанасій, згадавши історію апостола Павла, почав вимагати суду митрополита. То ж повезли його в Київ до Петра Могили. Митрополит, людина великої доброти, провів з екс-ігуменом виховальну бесіду, після чого змилостивився і дозволив бідоласі відправляти служби – але лише в храмах Печерської Лаври. Щоправда, згодом брестські братчики попросили в митрополита віддати їм ігумена назад, і Могила мусив відпускати небезпечного гостя. Тому відправляючи Афанасія назад до Бресту, він в „аттачменті" прислав лист, в котрому писав, що ігумен: „своїми вчинками спричинив був усій церкві Руській великий жаль і труднощі. Сподіваємось що по виправленні він обережніше буде чинити в справах церковних".

Але надовго затримати в Бресті свого ігумена їм не вдалося: до монастиря прийшов лист що сумнозвісний привілей про монастирські права запечатаний і чекає на свого господаря. Отже, Афанасій змушений був їхати до Кракова, де звернувся до Томаша Сапеги (на грунті котрого стояв його монастир) та попросив його вступитись за монахів, котрі терпіли на насмішки та утиски з усіх боків. Сапєга Филипповича, кажучи сучасною мовою, послав: „Піп з попом побилися, а мені яка справа? Бажаєте жити в спокої – будьте уніатами. Не хочете – звертайтесь за допомогою до своїх старших. Для того лист з вашими скаргами вам вертаю".

Cправи, на які скаржився Филиппович, були звичайною нормою життя. Мордобої на вулицях були чи не улюбленою розвагою тодішніх міщан. Били і католики православних, і православні католиків, і католики католиків, і православні православних. Потім Филиппович прибув до Варшави, де йому показали запечатаний привілей, але попросили за нього хабар – шість тисяч злотих. Стільки в нього не було, але побачивши привілей запечатаним, він вирішив що переміг, і на радощах замовив в місцевому бернардинському (!) монастирі копію ікони Матері Божої Купятицької зі скіпетром (на знак перемоги). Невдовзі після цього Афанасій мав чергове видіння. І знов кумедно-фантастичне. Божа Матір сказала йому:

„О, Афанасію, проси ще про повне скасування унії клятої. Добре буде якщо послухаються і скасують її: поживуть ще у відпущених їм літах, бо планети Меркурій для Венери вказують на ласкавість тих років. А правило Сина Мого на суді: спочатку питати Адама, а потім Єву, на кінець же, як слово вимовлять зле, одразу вирок страшний"

В астрологію наш герой вірив, і врешті-решт вирішив піти з своїм образом, московською історією та вимогами скасувати унію до короля і урочисто проголосити монархові волю Божу під час проповіді в костелі, а потім розповсюджувати свої заклики між купцями та вельможами! Але мрії були даремні: незабаром нашого пророка схопили і заарештували.

Справа в тому що залишаючи Краків, Филиппович вирішив позбирати милостиню, і цілком випадково зустрів... московського посла! Сподіваючись отримати від нього щедру милостиню, ігумен нагадав йому про свої московські пригоди п'ять років тому. Посол в свою чергу запитав його що він чув про псевдоцаревича Яна Фаустина Лубу (котрого, згадаймо, Филиппович сім років вчив). Наш герой „на блакитному оці" розповів що Луба про своє походження нічого не знає, і царевичем не підписується. Як доказ, він передав послові записку від Луби з підписом „Ян Фаустин Дмитрович". Не „царевич", але все ж таки „Дмитрович" – тобто, син двічі „невинно убієнного" царя Димітрія!

Розповідати такі речі послу не зовсім дружньої держави в усі часи вважались державною зрадою. І Афанасій, колишній вчитель Луби, не міг не розуміти, які політичні інтриги крутились навколо його учня (котрого він, дивлячись по усьому, любив). Навряд чи Филиппович свідомо грав на руку Москві – скоріш за все, він просто не подумав про наслідки. Він звик ставитись до речей просто, і з однаковою простотою говорив з королем і царем, митрополитом та єпископами обох обрядів. Саме щирість та чесність Филипповича підкупала усіх, з ким він спілкувався, з лихвою компенсуючи усю його впертість і дурість. І якщо мати справу з таким було собі дорожче, то карати такого блазня було навіть соромно. Але боязно було і відпускати – адже невгамовний пророк, користаючи з доброти охоронців, навіть з ув'язнення якось писав і передавав королю послання проти унії:

«В багатьох місцях в панстві християнськім свари через ту унію кляту аж по цей день тривають. З козаками війна непотрібна також через ту унію кляту була. Через те милість в людях всохла, і порядок духовний та світський згинув. Отож і тепер по волі Божій стає тепер час розділення благословенних від проклятих, тепер гнів справедливий Божий і суд Його страшний прийшов»!

І що цікаво – два з послань таки дійшли до короля! Одне він заради жарту таки прочитав вголос, а інше не став навіть відкривати. Він вже домовився з Петром Могилою що звільнить Афанасія Филипповича за умови що Петро Могила заховає його десь якомога далі від очей людських. 5 листопада 1645 року так і сталося: Афанасія Филипповича привезли до Києва, де митрополит і тримав його під лагідним, але постійним наглядом. Тут Филиппович вже не міг чудити і розважався лише тим що писав мемуари, в яких теологічно доводив що католики неправі, і папа не є головою церкви. Митрополит дивився на це крізь пальці: чим би дитя не бавилося...

Всяке терпіння має кінець

Після смерті Петра Могили Афанасію дали повернутись до Бреста, наказавши сидіти тихо і нікому на вулицях про кляту унію не казати. Але у 1648 році почалася Хмельниччина. Запорожці, як відомо, кричали що вони є захисниками православ'я. Невідомо чи знали про це монахи спалених ними в компанії з татарами православних монастирів, але гасло є гаслом. В Бресті в той час все було спокійно, але примара розбійницького війська під рідними стінами тривожила брестських міщан і шляхту. Филипповича звинуватили в тайному зношенні з козаками і заарештували. Дивлячись по усьому, в цьому він був аж ніяк не винний, але після усіх своїх ексцентричних вчинків брестський ігумен був першим в черзі підозрілих. Тим більше що на суді він поводився так само як колись у Варшаві, і прокльони свої на унію кричав так щоб було чути по всьому місті:

„Проклята є теперішня унія ваша! Знайте напевно що якщо з держави вашої не викоріните її, а православну церкву східну не заспокоїте, то гнів Божий накликаєте"!

під час війни за такі промови ніколи по голові не гладили. Та й король Владислав, один з найбільш віротерпимих монархів свого часу, котрий прощав нашому герою і бігання голим по Варшаві, і кумедні проповіді на сеймах, помер. За Филипповича не було кому заступитись, і вихід в нього був один – сидіти тихо, не кричати і нікого не проклинати, заявити про лояльність до Речі Посполитої. Але сидіти тихо він не вмів, і при кожній нагоді кричав через віконце камери: „Не вийде з держави цієї меч цей та війна, бо має унія шию зламати! А благочестя, дасть Бог, заквітне"!

Кілька разів просили його припинити свої заклики, але ігумен вперто стояв на своєму. Нарешті, чаша терпіння переповнилася: 5 вересня 1648 року Афанасія Филипповича було розстріляно. Перед смертю йому пропонували зректись своїх прокльонів, але він відмовився...

Історія Афанасія Филипповича і трагічні, і комічна водночас. Щира, відважна та завзята людина, він присвятив своє життя не проповіді Євангелія, не служінню на користь церкві, а прокльонам проти уніатів, котрі нічого злого йому не робили. Страждав він від корупції в уряді, від магнатської сваволі, від тотального хабарництва! Але це не заважало звинувачувати унію в усіх смертних гріхах, настирливо вимагаючи від короля скасувати її. Начебто унія була чимось штучним і існувала виключно за рахунок держави! Унію уклали єпископи з власної волі, через неадекватність константинопольського патріарха та повне безладдя в церковній ієрархії (знов-таки через любов патріарха до грошей). Свої переконання уніатські єпископи і священики, монахи і миряни зберігали незалежно від бажання королів чи царів. І гинули за свої переконання і у XVII столітті, і в XVIIІ-му, і в ХІХ-му, і в ХХ-му – і не за дурно, як герой нашої розповіді, а за Христа, за небажання перетворювати церкву на іграшку в руках держави. І гинули зазвичай від рук тих хто піднімав на хоругви святого мученика Афанасія Брестського...

Віктор Заславський, історик, публіцист 

Відгуки

"Переслідування часів Нерона чи Доміціана дали першим християнам зрозуміти, якою може бути ціна їхньої віри", - Віктор Заславський

"Переслідування часів Нерона чи Доміціана дали першим християнам зрозуміти, якою може бути ціна їхньої віри", - Віктор Заславський

Вашій увазі авторська програма Віктора Заславського "Відкриваючи таємниці християнства". Продовжується цикл "Гріхи і подвиги Церкви". 
Християнство і філософія часів Нерона

Християнство і філософія часів Нерона

Вашій увазі авторська програма Віктора Заславського "Відкриваючи таємниці християнства". Продовжується цикл "Гріхи і подвиги Церкви". 
Частина четверта - християнство та філософія.
"Християнська церква почала свій шлях, як юдейська секта", - історик Віктор Заславський

"Християнська церква почала свій шлях, як юдейська секта", - історик Віктор Заславський

Вашій увазі програма "Відкриваючи таємниці християнства" авторства історика Віктора Заславського. Це чергова серія із циклу "Гріхи і подвиги Католицької Церкви".
"Католицька Церква – вселенська Церква, відкрита для усіх народів, для цілого всесвіту", - Віктор Заславський

"Католицька Церква – вселенська Церква, відкрита для усіх народів, для цілого всесвіту", - Віктор Заславський

Вашій увазі програма "Відкриваючи таємниці христинства" авторства історика Віктора Заславського. В цій серії мова йде про вселенськість Церкви.
"Христос серед язичницьких богів", - перша програма з нового циклу від історика Віктора Заславського

"Христос серед язичницьких богів", - перша програма з нового циклу від історика Віктора Заславського

Вашій увазі програма "Відкриваючи таємниці христинства" авторства історика Віктора Заславського. Цією серією розпочинається новий цикл. Тема даної програми присвячена гріхам і подвигам Католицької Церкви