Слухати Радіо

Зараз в ефірі

07:00

ТРАНСЛЯЦІЯ УТРЕННІ З КАРМЕЛІСЬКОГО МОНАСТИРЯ У ХАРКОВІ

В ефірі

Годинки

08:00

Ранкова молитва

08:10

Святий дня

08:20

Біблійні читання

08:30

Недільні читання

09:00

Молитовна лінія

10:00

Св.Літургія з Прокатедри св. Олександра (Київ)

11:20

Катехеза

12:00

Ангел Господній

12:20

Катехеза продовження

13:00

Літургія Східний обряд

14:20

Концерт привітань та поздоровлень

15:00

Коронка до Божого Милосердя

15:10

Молитовна лінія

15:40

Дитяча катехиза

16:00

Катехеза

17:00

Літургія годин (Бревіарій)

17:30

Просто про непросте

18:00

Св.Літургія з костелу св. Станіслава єпископа та мученика (Городок)

Тяжкий вибір Симона Петлюри. Отаманщина і погроми

Поділитись з друзями
Створено: 2018-04-10
Передача: Відкриваючи таємниці християнства
Автор: Віктор Заславський
Ведучий: Віктор Заславський
Чергова програма від історика Віктора Заславського присвячена постаті Симона Петлюри

Зараз серед істориків є модним сперечатись з приводу того хто був дурніший – чи то Грушевський з його універсалами, чи то ефективний менеджер Скоропадський з його залежністю від німців, чи то Винниченко з його пацифізмом, чи то Петлюра який скинув Скоропадського, а потім пішов домовлятись з поляками. Правильним буде сказати що кожен з них чинив все що було в його силах щоб зберегти Україну та українську справу – наскільки це було можливо у тодішніх умовах, коли доводилось оборонятись і від червоних, і від білих, коли вороги були сильними, а союзники – ненадійними, наведення дисципліни в армії займало роки, а народ готовий був зустріти хлібом-сіллю будь-кого хто пообіцяє йому золоті гори. Дуже легко залишатись бездоганним коли нічого не зробив. Коли від слів переходиш до справ, завжди доводиться вирішувати реальні проблеми, інколи досить складні. Доводиться приймати складні рішення, чимось, навіть кимось жертвувати. Завжди будуть робитись помилки. Це як з подружнім життям – як би красиво пара не виглядала в день весілля, попереду в неї притирання, взаємні компроміси і сварки, тещі, свекрухи, брудні шкарпетки, невинесені ялинки та інші атрибути сімейного побуту.

 

Ну, а якщо від кохання повернутись до історії, то тут красномовним і дуже корисним у цьому відношенні є приклад Симона Васильовича Петлюри – письменника та публіциста, театрального критика, полководця, політика, нарешті, начільного отамана Директорії Української Народної Республіки. У 18 та 19 столітті та під час Першої Світової війни прихильники української незалежності називались мазепинцями. Потім – петлюрівцями. Під час Другої Світової і після неї – бандерівцями. Мазепа, Петлюра, Бандера – головні символи української ідеї до 2014 року, коли цим символом став вже весь український народ. Три імені, три символи. Але якщо гетьман Мазепа почав боротьбу за українську свободу лише в останні два роки свого життя, а Бандера нічого суттєвого фізично не міг робити бо постійно сидів у тюрмах, то Симон Петлюра активно відстоював українську справу ще з молодих літ, коли навчався у Полтавській духовній семінарії. Він влаштовував шевченківські свята, писав петиції щоб в семінаріях скасували систему шпигунства за учнями, запроваджували українські предмети – за це його спочатку відрахували, а потім запровадили кримінальні справу. Юнак мусив тікати, але після активної діяльності на Кубані його таки заарештували. Після звільнення під заставу Петлюру переправили до Львова де він продовжував працювати аж поки у 1905 році в Росії не зняли заборони на українську діяльність. Публіцистом і організатором він залишався аж поки не була проголошена Українська Народна Республіка. Тоді Петлюра зайнявся українізацією армії – заснував сердюцькі дивізії, роззброював загони більшовиків, став одним з творців Гайдамацького Кошу. Під час боїв за Київ на початку 1918 року саме він проявив себе як найбільш рішучий та здібний полководець, взявши завод «Арсенал» та зорганізувавши евакуацію уряду та війська. Наприкінці того ж року, коли гетьманська влада зазнала фіаско, саме Симон Петлюра взяв на себе відповідальність за подальшу долю української держави. При чому, соборної держави – 22 січня 1919 року він підписав з диктатором ЗУНР Євгеном Петрушевичем Акт Злуки, згідно з яким українські землі від Сходу до Заходу, від Сяну до Дону проголошували про свою єдність.

 

Коли це сталося, від України вже мало що залишалося – на сході більшовики підступали під Київ, на півдні хазяйнували білогвардійці, яких підтримували англійці з французами, а на заході поляки витісняли українські сили з Галичини. При цьому, якщо для Центральної та Східної України проблемою номер один була радянська Росія, то для галичан головним ворогом була все ж таки Польща. На підконтрольних Україні територіях більшовики вели агітацію, обіцяючи селянам землю, робітникам фабрики і усім – золоті гори. Особливо активно агітували євреї. Свої ж війська далеко не завжди були дисциплінованими. Якщо професійні військові, вихідці з царської армії чи легіону Українських Січових Стрільців, виконували накази і не чинили кривд місцевому населенню, то з вільними отаманами та вчорашніми селянами все було інакше. В таких складних умовах Симон Петлюра мусив приймати складні рішення, при чому обирати доводилось не між добрим та поганим, а між поганим і ще гіршим. Але все покинути і втекти до Парижу йому, мабуть, не дозволяла совість. Головний Отаман був з тих хто бореться до останнього.

 

За свою військо-політичну діяльність Симон Петлюра приймав чотири такі складні рішення – це повстання проти гетьмана, реакція на єврейські погроми, арешт і страта полковника Болбочана і союз з поляками. Про повстання Петлюри проти Скоропадського ми вже говорили у наших минулих передачах – це була неминуча реакція на роззброєння українських сил та відмову від незалежності. Страта Болбочана, видатного полководця та щирого патріота, - справа темна. Зараз ми вже, напевно, ніколи не дізнаємось про те чи насправді він готував заколот. Історія знає багато прикладів коли талановитий військовий страждає від надмірних амбіцій. Але два складні рішення які Петлюра змушений був прийняти, варті того щоб розповісти про них більш ретельно.

 

Отже, єврейське питання. Будь-яка армія, а тим більше масова, складається з людей – людей різних, але здебільшого не дуже обтяжених моральними питаннями. Бувають виключення на зразок різних добровольчих корпусів, сіоністських полків чи Січових Стрільців, але так вже склалося – інтелігенцію не часто зустрінеш серед рядових солдат. Вони або книжки пишуть, або картини, або в силу розумових здібностей  їх підвищують чи забирають у штаб. Мікроскопом цвяхи не забивають. Навіть в сучасних українських збройних силах, які у 14 році поповнились колишніми офісними клерками, солдати-інтелігенти на зразок Мартина Бреста чи Дмитра Якорнова – все ж таки виключення. Більш того, на прикладі сучасних українських добробатів, хоча б тих самих Білецького та Мельничука, видно що серед революційних отаманів та борців за свободу усіх часів нелегко знайти вишколених та дисциплінованих людей з ліберально-демократичними переконаннями, здатних до того ж тримати своїх підлеглих у рамках лицарської війни. З тією самою проблемою зіштовхнулась українська армія у 1918 та 1919 роках: якщо полк Січових Стрільців був мотивованим та дисциплінованим, то про сільських отаманів та їхніх підлеглих це сказати було не можна. Дехто вважав цілком природнім що мирні жителі мають віддякувати солдатам, своїм захисникам, горілкою, салом, коштовностями чи жіночою ласкою. Знов-таки, це стосувалось не лише української армії – тим самим страждали і Військо Польське, і білі, і червоні. Ну, і найбільш підходящою жертвою для цього були євреї, найбільш беззахисна верства населення.

 

Більш того, євреїв було багато серед більшовицьких агітаторів які просочувались у ряди українською армії, агітуючи їх переходити на бік Радянської влади. Об’єктивно їх можна зрозуміти – у Царській Росії євреї були обмежені в правах і постійно ставали жертвою погромів, то ж, бажання зруйнувати старий світ і збудувати новий було для них цілком природнім. Але не менш природнім було і обурення тих хто проти більшовиків воював коли червоні агітатори сіяли смуту між їхніми солдатами чи у тилу. Тому серед тисяч євреїв, загиблих та понівечених під час війн між українцями, білою та червоною арміями, були і ті хто загинув від рук українських солдат. Найбільш відомим став погром у місті Проскурів, сучасний Хмельницький.

 

Незадовго перед тим більшовики здійснили спробу підняти у місті повстання. 14 лютого 1919 року вони захопили пошту і телеграф, заарештували коменданта міста, Юрія Ківерчука. Але повстання провалилось. Зате наступного дня, 15 лютого за старим стилем, вояки Запорізької бригади УНР почали різанину у єврейському кварталі. Місцевого православного священика, який намагався зупинити кровопролиття, застрелили. Через кілька днів різанина припинилась – після того як євреїв змусили заплатити викуп у 500 000 карбованців. За різними даними загинуло від 700 до трьох тисяч чоловік. Найбільш вірогідною зазвичай вважається цифра у півтори тисячі загиблих. При цьому, усі дослідники стверджують що погромники вбивали, але не грабували – звісно, за винятком викупу (за який євреїв потім офіційно подякували). Отже, проскурівський погром не був тією грабіжницько-ґвалтівною акцією, на зразок того що робили білі або червоні – або поодинокі українські отамани. Це був каральний захід, спланований людиною у вищій мірі ідейною.

 

Це був 25-річний отаман Іван Семесенко, досвідчений командир, який вже два роки бився у складі українських військ – спочатку у складі регулярних формувань, потім на чолі власного загону. Він вдосталь надивився на методи більшовиків і вважав їх дієвими. Займаючи у 1918 році Лубни, він звернувся до місцевих євреїв зі словами: «Справа йде про незалежність нашої держави. Коли маєте охоту творити опір, виріжу всіх без винятку». Антисемітом він не був – просто, як вже було сказано раніше, серед більшовицьких агітаторів дійсно було чимало євреїв. І коли взимку 1919 року у Проскурові його загін вирішив навести лад, Семесенко писав про це так:

 

“Проскурів я вважав поважним стратегічним пунктом. Легковажність місцевої влади дала місцевим большевикам широкі можливості агітувати навіть у військових частинах. 14 лютого большевики збройно виступили проти Директорії. Не довіряючи місцевій команді, всю ініціативу придушення цього повстання я взяв на себе. Війна на сльози не вдаряє, методи її назавше виключають і серце, і жалі, і сльози. Большевики стали на правдивий шлях, коли оголосили свій терор, якого ще не зазнавали люди на білому світі. Або, або... Большевицькі методи у нашій боротьбі єдині і для нас, для нашої перемоги. Просякнутий такою вірою, я, признаюсь, наказав вирізати місцевих Жидів до щенту. Я мав цим терором попередити все жидівське населення України, що їх теж чекає ця недоля, наколи вони не кинуть своєї праці в рядах наших ворогів. Цим актом я мав вплинути і на Петлюру, який намагався і ворога подолати, і не пошкодити його здоров’ю.

 

Мене обвинувачують в антисемітизмі. Дурниця! Додаю, погроми — мій тактичний маневр на полі бою. Преса чорнить мене, як бандита. Населення Проскурова ствердить: ні один жид не поскаржиться, що його ограбували мої люди. Така моя правда: в Проскурові я визволив Директорію і Армію від трагічної несподіванки. І що було мені в подяку? На другий день представники Міської Думи закинули мені, як я посмів пролляти на вулицях кров. І смішно мені, і гірко! Хіба розуміли ці шпаки, що то є війна і де кінчаються її межі. З Проскурова я мав виїхати в запілля ворога, аби глушити його ззаду. У Кам’янці, де я мав підготовитись до цієї подорожі, я несподівано був заарештований з наказу Петлюри”.

 

Саме так – Симон Петлюра, дізнавшись про події у Проскурові, віддав наказ розпустити загін Семесенка, а його самого взяти під варту. За спогадами петлюрівського полковника Михайла Середи, отаман Семесенко опинився в одній камері з двома євреями, яких звинувачували у більшовицькій агітації. На диво, вони поладили – адже проскурівський кат не був маніяком чи принциповим юдофобом – він просто вважав що масові різанини є найкращим методом забезпечити спокій в тилу, і якщо один раз вирізати півтори тисячі чоловік в одному місті, то в інших містах це вже буде необов’язковим. Що ж, не один Семесенко був такий. У часи війни масові страти часто здаються легким та правильним рішенням – згадати хоча б старозавітні часи або сумнозвісне винищення американцями в’єтнамського села Сонгмі.

 

Ось тільки Петлюра мав інші переконання. Він розумів що євреї – такі самі громадяни Української держави, а погроми не роблять честі українським солдатам. Тому в своєму уряді він мав окремого міністра з єврейських справ – його звали Пінхас Красний. Коли у 1919 році, після втечі Скоропадського, влада послабшала, і в умовах революційної анархії почались погроми, Пінхас приготував доповідь з вимогою розслідувань яку зачитав за засіданні українського уряду. Петлюра у відповідь наказав застосувати усі необхідні заходи щоб таке не повторилось, а з казни республіки було виділено кілька мільйонів карбованців в якості компенсації постраждалим – передусім євреям Житомира та Бердичева де відбулись найбільші погроми. На жаль, проводити повноцінні судові розслідування було проблематично – командири традиційно намагались захищати своїх солдат, а проводити репресії в стилі Влада Дракули або римських децимацій було небезпечно – армія і без того була на надто велика. Проте після проскурівської різанини Петлюра вирішив діяти більш рішуче, і наказав заарештувати ініціатора погрому, а його загін – розігнати.

 

Щоправда, довго Семесенко під вартою не просидів – на Камянець напали білі, слідчі розбіглись, і він втік – втік до Галичини де його не знали. Там він одружився, а наступного року вирішив повернутись до українського війська, до загону старого приятеля, сподіваючись що на нього не звернуть уваги. Але увагу звернули. Тоді отаман спробував втекти, але його спіймали і розстріляли. За спогадами Михайла Середи, «помер він не так як помирають люди залізної волі. Коли охорона штабу Дієвої Армії вивезла його на розстріл у поле за Чортковом, приставила до скелі, він кинувся на сторожу, стискаючи то одного, то другого в своїх залізних обіймах. До світанку сторожа не могла з ним впоратися. Нарешті вдалося його повалити на землю і вже лежачого забити».

 

Так покарання знайшло винуватця. Радикалізм ніколи до добра не доводить. А якщо повернутись у 19 рік, після кривавих подій у Проскурові та чергової доповіді Пінхаса Красного, Петлюра виділив з казни ще 20 мільйонів на компенсації і наказав розстрілювати усіх хто закликає до погромів. Представники міністерства з єврейських справ мали право призначати спеціальних представників для інспекції армії. Зараз вже невідомо наскільки ці накази виконувались, але влітку погроми майже припинились. У 1920 році, готуючись до нового наступу на Київ, Петлюра розпочав переговори з єврейськими організаціями для створення загонів єврейської самооборони, які б унеможливили подальші погроми, а ще пізніше, вже в еміграції, він жертвував особисті кошти на допомогу постраждалим від погромів.

 

Така приязнь до євреїв не подобалась багатьом героям з радикальними переконаннями. Ще Семесенко скаржився що Петлюра більше думає про жидів ніж про перемогу. Дехто навіть переходив на бік червоноармійців – як, наприклад, отаман Козир-Зірка, прототип зло віщого Козиря-Лєшка у булгаковській «Білій гвардії». Більш того, євреї теж не дуже віддячили тому хто їх рятував. 25 травня у 1926 році Симон Петлюра був вбитий у Парижі. Вбив його Самуїл Шварцбард, єврей родом з Бесарабії. Він воював у французькому іноземному легіоні, потім у 1917 році вступив до Червоної Армії, воював проти білих та українців, а у 1920 році вертається до Франції, де і вбиває колишнього Головного Отамана Української Народної Республіки. Здійснивши вбивство, Шварцбард одразу здався поліції, заявивши що таким чином помстився Петлюрі за погроми які чинили його солдати. Одразу місцевий єврейський комітет починає видавати документи про погроми в Україні, комуністична преса підхоплює піднятий шум, адвокатом Шварцбарда став Анрі Торрес, представник радянського консула в Парижі, за вбивцю почали заступатись Максим Горький, Александр Керенський, відомі симпатики комуністів, такі як Ромен Роллан або Анрі Барбюс, навіть Альберт Ейнштейн який аж ніяк не розбирався в тому що відбувалось на теренах України, зате був євреєм. Пінхас Красний хотів виступити на процесі як свідок, але його чомусь не запросили. Незважаючи на те що українська сторона опублікувала документи про те як Петлюра карав погромників і допомагав євреям, а прокурор доволі об’єктивно змалював українську ситуацію 1919-1920-х років, під тиском преси Шварцбард був виправданий. Чи стріляв він у Петлюру з наказу радянських спецслужб, чи просто хотів прославитись – зараз вже тяжко встановити. Після звільнення він переїхав до Південної Африки де і помер через 12 років. Для євреїв він став героєм-месником, на його честь в Ізраїлі названі вулиці, товариства, молодіжні обєднання. Що ж, нехай це буде на їхній совісті. В кожного свої герої.

 

Але ми, сучасні українці, можемо з долі Симона Петлюри винести для себе кілька важливих уроків. По-перше, розстрілюючи своїх солдат і офіцерів («зливаючи патріотів», як сказали б сучасні крикуни) за погроми, Головний Отаман приймав складні і непопулярні рішення. Але якщо хочеш побудувати державу, а не бандитський притон, на такі кроки треба йти. Хоч бандити, хоч радикали держав не будують. Недовга історія Третього Рейху та СРСР – чудовий приклад тому. Навіть якщо перемогу святкувати доведеться лише через століття – на такі кроки треба йти щоб нащадкам потім не соромно було називати вулиці на твою честь і робити твої шеврони частиною військового однострою. А по-друге, якщо починаєш будувати реальну армію у якій служать реальні люди – ці люди час від часу будуть робити не те що їм накажеш – бо це є реальне життя, а не «Володар кілець», і набрати у військо світлих ельфів на нашій грішній землі проблематично. Коли ідея української держави отримує реальне втілення – завжди починаються прозаїчні проблеми, і помилок на цьому шляху не наробить лише той хто обмежується критикою – хоч у тогочасних газетах, хоч у сучасних соцмережах. Дуже легко залишатись бездоганним коли нічого не зробив.

 

Господь наказав Адаму і Єві дбати про Едемський сад. Нам доведеться відповідати перед Ним за наш сад – нашу країну, чиє майбутнє залежить не в останню чергу від нашої громадянської відповідальності та зрілості. А зрілість проявляється у тому числі і в розумінні того що хтось має керувати, а хтось коритись, що дисципліна є не менш важливою ніж патріотизм, що складні часи потребують складних рішень, що заради успіху треба йти на жертви, що не помиляється лише той хто нічого не робить, і навіть найкращий полководець не принесе армії перемогу на підносі вже і одразу – особливо якщо ані армія, ані народ не поспішають йому допомагати.

 

Відгуки

Ельфи та орки на донбаських териконах

Ми продовжуємо розповідь про нариси Мартина Бреста, ветерана АТО і чудового письменника. До Вашої уваги друга частина програми. 

Творчі військові будні. Лейтенантська проза ХХІ ст.

У історичному циклі Віктора Заславсього пропонуємо трохи військової тематики де воєнні будні переплітаються з прозою

Український князь Василь Вишиваний

Чергова порція минувщини від історика  Віктора Заславського

Тяжкий вибір Симона Петлюри. Угода з Пілсудським

Чергова програма від історика віктора Заславського присвячена постаті Симона Петлюри

Вінстон Черчилль – рятівник світу, письменник, християнин

Вашій увазі чергова програма від історика Віктора Заславського присвячена Вінстону Черчиллю, прем'єр-міністру Великої Британії.