Слухати Радіо

Зараз в ефірі

14:00

Духовні читання

В ефірі

Обережно, магія!

15:00

Коронка до Божого Милосердя

15:10

Молитовна лінія

15:40

Дитяча катехиза

16:00

Катехиза

16:50

Святий дня

17:00

Житія святих

17:10

Літургія годин (Бревіарій)

17:30

Просто про непросте

18:00

Свята Літургія з церкви Різдва Богородиці (Львів)

19:00

Молитовна лінія

20:00

Вечірня казка

20:30

Недільні читання

21:00

Архіпастир відповідає

22:00

Катехиза

22:40

Житія святих

23:00

Акафист

23:40

Святий дня

23:50

Літургія годин (Бревіарій)

Тяжкий вибір Симона Петлюри. Угода з Пілсудським

Поділитись з друзями
Створено: 2018-04-10
Передача: Відкриваючи таємниці християнства
Автор: Віктор Заславський
Ведучий: Віктор Заславський
Чергова програма від історика віктора Заславського присвячена постаті Симона Петлюри

Дуже легко залишатись бездоганним коли нічого не робиш. Сидиш собі у фейсбуці і пишеш про те як все навколо погано – і все здається так просто. Кожен таксист знає як будувати державу. Ось тільки коли починаєш якусь справу – завжди невідомо звідки зявляються питання на які не дати прості відповіді, доводиться розрулювати ситуаціями в яких немає простих рішень. В добу наших Перших Визвольних Змагань усім нашим державо творцям доводилось давати відповідь на складні питання – особливо Симон Петлюра, який довше за усіх керував державою і армією, зіштовхувався з реальними проблемами і завдавав ворогам реального головного болю. Недарма імя Петлюри на довгі роки стало символом українського визвольного руху, і вбивство його, дивлячись по усьому, не обійшлось без впливу радянських спецслужб. Ми вже говорили про його роль в обороні України на початку 1918 року, про його повстання проти Скоропадського і про його відношення до єврейських погромів. Тепер мова піде про ще один його суперечливий крок – угоду з Польщею у 1920 році.

 

Навесні 1920 року Червона Армія зайняла майже усю Центральну та Східну Україну. Армія Української Народної Республіки залишилась без тилу, без припасів, а єдиною резиденцією її уряду став салон-вагон, з якого Головний Отаман Директорії УНР Симон Петлюра керував своєю армією. Тоді ще жартували - «у вагоні Директорія, під вагоном – територія». Союзники-галичани, які тримали фронт від поляків, вмирали від тифу і змушені були здатись спочатку білогвардійцям, а потім червоноармійцям щоб вони розквартирували хворих у своїх шпиталях. Армія Петлюри мусила перейти на Захід, на Збруч де її інтернували поляки. І ось, Головний Отаман мусив почати переговори з поляками. Він відбув до Варшави, і 21 квітня 1920 року між ним та польським головнокомандувачем Юзефом Пілсудським була підписана угода – Варшавська угода або Союз Пілсудського-Петлюри. Україна в особі Головного Отамана відмовлялась від претензій на Галичину, а Польща – від претензій на Правобережну Україну (не слід забувати що кажучи про відновлення Польщі, поляки мали на увазі усю Річ Посполиту в кордонах 1772 року – з Литвою, Білоруссю і так далі). Польська та українська армії разом мали здійснити наступ на Київ, вигнати з України більшовиків і ствердити українську державу від Харкова та Чернігова до берегів Чорного моря.

 

І Петлюра, і Пілсудський знали що ця угода викличе обурення і серед українських, і серед польських міністрів, то ж, підписали цей договір вони таємно від своїх урядів, які потім поставили перед фактом. Дійсно, вчинок Головного Отамана одразу почали завзято критикувати його міністри – нібито він зробив себе одноосібним диктатором. Відмова від Галичини та Західної Волині теж викликали численні обурення. І радянські пропагандисти, і власні урядовці почали говорити що Петлюра продав полякам Західну Україну. Сам Симон Васильович відповідав на усі звинувачення так:

 

«Тільки нечесний демагог може дозволити говорити собі про те, що «Петлюра продав» Галичину, Волинь і так далі. шлях до української державності лежить через Київ. Тільки тоді, коли Українська Державність утвердиться на горах Дніпра і біля Чорного моря, лише тоді можна думати реально про об'єднання українських земель захоплених сусідами. Інша політика — це мрії, нереальні комбінаці»

 

Головний отаман Симон Петлюра був реалістом, і він розумів що навесні 1920 року він мав лише два виходи – або одразу здатись, або використати останню можливість врятувати хоч би щось. Загалом, угода Петлюри-Пілсудського була угодою двох військових, двох прагматиків та реалістів. Перед ними був спільний ворог – Радянська Росія. Її армія була потужною, її солдати були не надто дисципліновані, зате мотивовані та відважні, провадили їх талановиті командири, такі як Блюхер, Тухачевський, Ворошилов, Будьонний, а за їхніми спинами стояли «воєнспеци» - колишні вищі командувачі Російської Імператорської Армії. І метою більшовиків була світова революція – це декларував сам Ленін. Спочатку Польща, а потім Німеччина, де вже двічі вибухали комуністичні революції, мали стати плацдармом для створення Світової Радянської Республіки. Відсіч цьому страшному ворогові українці і поляки могли дати тільки разом.

 

Слід зазначити що поляки не лише виступили у похід разом з українцями, а ще й допомогли набрати кілька нових угруповань з полонених та інтернованих українських вояків, які після польсько-української війни перебували у таборах для військовополонених. Такою була, наприклад, Шоста Січова Стрілецька Дивізія, якою керували полковники Марко Безручко та Всеволод Змієнко. І ось, 25 квітня 20-тисячна польська та 15-тисячна українська армії разом перейшли Збруч і атакували сили більшовиків. Наступного дня біло-червоні та синьо-жовті прапори вже майоріли над Коростенем та Житомиром, а 7 травня українські та польські війська вступили до Києва. До української армії приєднувались летючі загони які цілу зиму робили рейли по ворожих тилах, а також численні підрозділи галичан, які перед тим змушені були перейти до червоних. Окремі українські загони болт більшовиків неподалік Одеси. Де-не-де по селах та містах починались повстання проти більшовиків, але не такі численні як сподівався Петлюра. Більш того, чимало народних повстанців громили не лише більшовиків, але й поляків. Всенародного підйому не трапилось, і населення здебільшого байдуже ставилось до того чиї прапори висять в них на вулицях.

 

Тим часом Червона армія перекинула кілька угруповань з інших напрямків і наприкінці травня почала контрнаступ. У газеті «Правда», за 9 травня 1920 року писали:

 

На Запад, рабочие и крестьяне! Против буржуазии и помещиков, за международную революцию,
за свободу всех народов!
Бойцы рабочей революции! Устремите свои взоры на Запад. На Западе решаются судьбы мировой революции. Через труп белой Польши лежит путь к мировому пожару.
На штыках понесем счастье
и мир трудящемуся человечеству. На Запад! К решительным битвам, к громозвучным победам!

5 червня Будьонний прориває українсько-польський фронт між Каневом та Білою Церквою. Легендарна червона кіннота, здатна на швидкі наступи та блискавичні атаки, займає Бердичів, Житомир, Білу Церкву, Фастів – і українці з поляками мусили залишити Київ. Незважаючи на затятий опір, більшовики просувались далі – на Волинь та Поділля. 14 липня більшовики проголосили Галицьку Соціалістичну Радянську Республіку і невдовзі вдерлись у Галичину, захопили Тернопіль, Броди, Чортків, Галич. Почались реквізиції майна і терор. Львів, який завзято боронили добровольці з місцевих жителів, зайняти не вдалось. Водночас головні сили червоноармійців наступали на Варшаву.

 

Варшавська битва, яка тривала з 12 по 25 серпня, стала одним з найяскравіших подій у польському національному міфі. Там дійсно було чим пишатись – уся Польща піднялась проти ворога, забувши про ідеологічні чи класові розбіжності. Тоді поляки зробили те що українці не змогли у 1918 році зате зробили у 2014-му – встали усім народом заради збереження держави, прапора, нації, імені. І перемогли. Ворошилов пізніше згадував: «ми чекали від поляків революційних повстань, а отримали ненависть до росіян». Цим подіям присвячений фільм Єжи Гоффмана «Варшавська битва». Фільм вийшов так собі – зате Гоффман змусив головного героя, маршала Пілсудського, зрозуміло і голосно сказати фразу – «ми зможемо битись під Варшавою тому що під Замостям насмерть стоятимуть українці генерала Безручка».

 

Насправді, Марко Данилович Безручко, уродженець міста Токмак на Запоріжжі, герой Першої Світової війни, учасник боїв за Україну з самого початку існування молодої держави, вояк корпусу Січових Стрільців, пізніше інтернований поляками та випущений разом зі створеною ним Шостою дивізією, на той час був лише полковником. Його дивізія мужньо билась проти більшовиків за Київ, потім з боями відступала, не втрачаючи бойового духу та дисципліни. Те саме можна було сказати і про інші частини Дієвої Армії Української Народної Республіки. Польський дипломат Каєтан Моравський в липні 1920 року, відзначаючи успіхи поляків у стримуванні більшовиків, писав що «велика в цьому заслуга українських формувань, які навіть під час відступу не втратили холодної крові і, перевищуючи значно наші війська дисципліною, воюють, як герої. У найкритичнішій ситуації український офіцерський легіон стримав наступ червоних гвардій на територію Галичини».

 

Тоді основні українські сили під проводом генерала Михайла Омеляновича-Павленка, досвідченого вояка, героя російсько-японської та Першої Світової війни, стояв на півдні, успішно обороняючи лінію Галич-Бучач-Чортків. Дивізія Безручка була відірвана від своїх, а після нещодавніх боїв в ній залишилось лише 300 боєздатних стрільців – інші були вбиті, поранені або хворі. На відпочинок та поповнення Шосту Січову Стрілецьку відправили у Замостя. Але польське командування не врахувало що Перша кінна армія Семена Будьонного, а це 16 тисяч шабель та 70 гармат, не в силах швидко опанувати Львовом, стрімголов рушить на Варшаву. В той час з півночі на польську столицю заходив червоний кавалерійський корпус генерала Гая, а зі сходу через Білосток йшла піхота Західного фронту під проводом Тухачевського. Піл Варшавою точились запеклі бої, поляки вже витримали перший удар більшовиків і навіть перейшли у контрнаступ, але Перша Кінна збиралась вийти на Варшаву, вдарити полякам у фланг і завершити оточення. Шлях Будьонного лежав через Замостя і Люблін, і єдиним боєздатним підрозділом на його шляху була знекровлена дивізія Безручка, а ще польський 31 полк Канівських стрільців, який теж прибув до Замостя на відпочинок та поповнення. З ним був загін української морської піхоти, з яким завжди перебував морський міністр – капітан Михайло Білинський. Ще знайшли кілька батальйонів охорони та вояків білоруської бригади. Щоправда, декого слід було пильнувати щоб не чинили грабунків та погромів, але загалом проти 8 тисяч вершників та 70 гармат Будьонного в них було 3200 чоловік піхоти, 200 вершників, 12 гармат і три бронепоїзди.

 

Замостя – місто відносно невелике, але добре укріплене, і Будьонний не хотів залишати цю фортецю в себе в тилу. Зважаючи на значну чисельну перевагу, він планував наскоком взяти місто і рушити далі на Варшаву. Отже, 29 серпня він підходить до міста, наказує кіннотникам спішитись і відправляє їх штурмувати бастіони 17 століття, прикриті додатково невеличкими редутами та колючим дротом що їх встановили українські сапери. Штурм зазнав поразки. Наступного дня Будьонний оточив місто з усіх боків і повторив штурм. Цього разу червоноармійці подолали польові укріплення та підійшли майже до самої старовинної цитаделі – але полковник Безручко кинув у бій резерв, українську сотню, яка вдало контратакувала. Більшовики розпочали масований артобстріл, але українська батарея влучно відповідала, а вночі українці зробили кілька успішних вилазок. Будьонний поніс великі втрати і залишився ні з чим, а 31 серпня він дізнався що на допомогу Замостю йде польська дивізія генерала Галлера, то ж, треба спішно відступати. Цього ж дня під селом Комарів на одну з червоних дивізій натрапив польський кавалерійський полк, і легендарна Перша Кінна відійшла до Володимира Волинського. Битва була виграна, а невдовзі польсько-українські війська перейшли у наступ на усіх фронтах та відкинули більшовиків за Збруч.

 

А потім на українців чекала несподіванка: на мирній конференції в Ризі поляки підписали мир з Радянським Союзом. Про УНР забули, зате визнали стороною переговорів маріонеткову Українську Соціалістичну Радянську Республіку. Українські збройні сили маже повністю були інтерновані. Лише окремі загони продовжили вже безнадійну  боротьбу – наприклад, загін морської піхоти разом з морським міністром, який бився пліч-о-пліч з усіма, майже весь загинув під час зимового рейду по більшовицьких тилах. Українська армія і українська держава припинили своє існування. Перші визвольні змагання трагічно завершились. Єдиним втішенням для наших солдат було те що Пілсудський, дізнавшись про мирну угоду, намагався її скасувати, і навіть підняти бунт, а коли нічого не зміг – прийшов і вибачився перед українцями. А ще українські ветерани могли спокійно жити на території Польщі, організовувати товариства, проводити виставки, видавати спогади і готувати сили для подальшої боротьби – адже Симон Петлюра постійно наголошував що боротьба за Україну на завершена. Марко Безручко похований на варшавському цвинтарі, і не лише українці, але і поляки час від часу кладуть квіти до його могили.

 

Звісно, поляки вчинили підло, і ця підлість ще не раз повернеться їм сторицею протягом ХХ століття. Але якщо казати про Петлюру, то його складне і багато в чому непопулярне рішення битись разом з Пілсудським проти більшовиків у далекій перспективі зіграло на користь і цілій Європі, і Україні. Тяжко сказати чи далеко просунулись би червоноармійці якби їм вдалося взяти Варшаву, але напевно, Європа мала б значно більші проблеми з войовничим комунізмом. Ну, і ще галичани та усі хто був на Західній Україні можуть собі уявити що б сталось якби червоні прапори замайоріли над ратушами Львова, Станіславова, Дрогобича, Самбора, Жовкви ще у 1920 році? Скільки галицьких храмів висадили б у повітря? Скільки безцінних ікон та картин зникло б безслідно? Скільки селян згинуло б під час розкуркулювання та Голодомору? Скільки інтелігенції загинуло б від сталінських репресій? А так Галичина на цілих двадцять з гаком років стала оплотом українського національного руху. Тут Євген Коновалець, Мельник та Бандера створювали ОУН, Іларіон та Віра Свенцицька збагачували Національний Музей, Труш, Новаківський, Курилас, Буцманюк, Бойчук створювали диво українського модерну, а митрополит Андрей Шептицький стверджував в серцях західних українців любов до Бога і батьківщини. Так збереглась та посилилась українська ідея. І коли сюди прийшли перші, а потім другі совіти, ми були готові боротись проти них усіма можливими і неможливими засобами, і так Галичина і західна Волинь надовго стали головним оплотом українського руху та українського духу. Цього б не було, якби не союз Петлюри та Пілсудського, які вірили що союз двох народів стане запорукою їхньої перемоги. А ще – не було б ніякої української ідеї якби та мужність українців в усіх боях визвольних змагань. У 1926 році в українські газеті «Тризуб» Симон Петлюра в річниці Акту Злуки (зараз це День Соборності, а тоді це було Свято Державності) помістив проникливу статтю під назвою «Пам'яті полеглих за державність». Він писав:

 

В день свята української соборності встають передо мною постаті лицарів і мучеників великої ідеї. Тих, що життям своїм заплатили за свою віру в неї. Тих, що власним чином крові і праці, гарячого патріотизму і виконання обов'язку, умінням — для одних слухатись і для других наказувати, розпочали нову добу в історії України. Тих, що створили спільним чином свого життя найкращу легенду нації - легенду оружної боротьби її за своє право жити вільною і державно незалежною. Тих, хто заслужив право на те, щоб стати незабутнім в історії України, хто зв'язав її величне минуле зі світлим майбутнім.

 

Шлях звільнення кожної нації густо кропиться кров'ю. Нашої - так само. Хай свято сьогоднішнє навчить нас шанувати пам'ять полеглих і бережно плекати традиції боротьби за українську державність. А найголовнішою з тих традицій буде: пам'ятати про неминучість відновлення боротьби тими самими знаряддями і під тими самими гаслами, що ними користувалися і ними одушевлялися жертви військових подій 1917- 1920 рр.

 

Українські мечі перекуються на рала тільки тоді, коли гасло - Незалежна Держава Українська перетвориться в дійсність і забезпечить отому ралові можливість зужитковувати рідну плодючу землю з її несчисленними багатствами власного державного добра і збагачення рідного народу. Отже, не забуваймо про меч: учімося міцніше тримати його в руках, а одночасно дбаймо про підживлення нацією моральних елементів її буття - творчої любові до Батьківщини, сторожкості до ворога та помсти за кривди, заподіяні ним.

 

Біля гасла Українська Народня Республіка - Українська Незалежна Держава об'єдналися всі справді активні сили нації в її боротьбі за незалежність. Тільки в моральній атмосфері, утвореній тією боротьбою, могли з'явитись світлі постаті полеглих, тільки на цьому ґрунті могла зродитись жива легенда дальшої нашої боротьби, що живе невмирущою в душі нації і ферментує її сили на нові виступи. Скупчимося один біля одного з готовністю взаємної допомоги і перестороги - і ми витримаємо усі "міри і проби". Наша вірність тим ідеям, за які голови поклали незабутні лицарі оружної боротьби за українську державність, буде найкращою пошаною до світлої пам'яті їх, до великого чину їхнього життя і, нарешті, до розуміння глибокого змісту тієї думки, що її вклав законодавець в акт свята Української Де

Відгуки

Церква в постхристиянському суспільстві

Продовжуємо цикл історичних програм з Віктором Заславським на тему: Церква і суспільство.
 Частина 6

Симфонія чи надмірна влада цісара?

 Продовжуємо цикл історичних програм з Віктором Заславським на тему "Церква і суспільство" Частина 5

Христос і Цісар або як співати двом солов’ям на одній гілці

Продовжуємо цикл історичних програм з Віктором Заславським на тему "Церква і суспільство" Частина 4

Civitas Dei: спроба побудувати християнське суспільство

Продовжуємо цикл історичних програм з Віктором Заславським на тему "Церква і суспільство" Частина 3

Церква в світі: вигнанці чи громадяни?

 Продовжуємо цикл історичних програм з Віктором Заславським на тему "Церква і суспільство" Частина 2