A PHP Error was encountered

Severity: Notice

Message: Trying to get property of non-object

Filename: controllers/site.php

Line Number: 133

Угода з дияволом
Слухати Радіо

Зараз в ефірі

00:30

Літургія годин (Бревіарій)

В ефірі

Недільні читання

01:40

Духовні читання

02:00

Непісні розмови

02:50

Біблійні читання

03:00

Меса

03:40

Розарій

04:00

Коронка до Божого Милосердя

04:20

Святий дня

04:40

Біблійні читання

05:00

Відкрите питання

06:00

Дитяча катехиза

06:30

Житія святих

06:50

Ранкова молитва

07:00

Розарій

07:40

Годинки

08:00

Ранкова молитва

08:10

Святий дня

08:20

Біблійні читання

08:30

Недільні читання

Угода з дияволом

Поділитись з друзями
Відносини баптистів і п’ятидесятників з радянською владою у 20 роках 20 століття виглядали досить незвично. З одного боку, комуністи ніколи не приховували свого ставлення до християнства і церков – хоч баптистських, хоч пятидесятницьких, хоч православних. Недарма коли Маяковський писав свої агітки, він не забував жодну з існуючих тоді конфесій

 

Мы рождены, чтоб гибнущему миру
На избавленье Словом указать,
Чтобы разбить греховные кумиры
И к идеалу Божию призвать.

Все выше, и выше, и выше!
Стремимся мы в высь к небесам!
Мы слово Господнее слышим,
Зовущее нас в Ханаан!

  

В союзі була запроваджена сувора вертикаль влади. Рада у справах релегійних культів диктувала свою волю керівникам союзу, а ті наказували церквам впроваджувати її в життя за допомогою старших пресвітерів, кожен з який відповідав за якийсь конкретний регіон. За авторитарний стиль керування серед віруючих цих старших пресвітерів части називали страшними пресвітерами.

 

Щоб зрозуміти наскільки церкви ВСЄХБ були залякані владою і нашпиговані КДБшною агентурою, варто пригадати що коли Катерина Воронаєва вийшла з ГУЛАГу на волю і повернулась до Одеси, вона часто ходила на богослужіння одеської церкви, куди входили і баптисти, і пятидесятники, і усі знали хто вона є така, але ніхто з знайомих не наважився надати їй притулок, і навіть підійти поговорити з багатостраждальною жінкою не в усіх вистачало сміливості.

У хитрого бога лазеек много

Нахально и прямо гнусавит из храма,

С иконы глядится Христос сладколицый,

В присказках и пословицах Господь славословится

Хоть замок повесь на церковные туши,

хоть все иконы из храма выставь –

- вранье про Бога в уши и в души

Пролезет от сладкоголосых баптистов

 

З іншої сторони, хоча православну церкву влада не припиняла переслідувати з самого початку, протестантів вона маже не чіпала – навіть навпаки, давала можливість проповідувати, недарма протягом 20-х років загальна кількість протестантів в СРСР виросла двох чи за деякими даними навіть чотирьох мільйонів. Баптисти у 1923 році на Всесвітній Раді Баптистів хвалились що можуть вільно проповідувати і навіть відкривати біблійні школи. Такими самими привілеями користувався і Проханов, який закликав послідовників бути лояльними до радянської влади і не ухилятись від військової служби. Менонітам, звиклим до життя в ізольованих спільнотах, було трохи тяжче, але врешті-решт майже усім дозволили виїхати за кордон. Не ображала влада й Воронаєва: він вільно їздив по країні, і справно отримував гроші з Америки. На усіх фотографіях тієї доби видно що жилось йому непогано: випещене обличчя, доглянуті козацькі вуса, дорогі костюми.

 

Взагалі, у 20-ті роки комуністи немовби забули що вони комуністи і досить лояльно ставились і до приватних підприємців з землеробами, і до національного питання, зокрема, в Україні. Але це була лише ілюзія. Приватне підприємство і ситі селяни комуністам були потрібні щоб витягти країну з голоду, який самі викликали, українізація – щоби привернути на свій бік колишніх петлюрівських діячів, таких як Скрипник чи Остап Вишня, а вільні протестанти були потрібні виключно в якості тимчасових – щоб за завітами Цезаря «розділяй і володарюй» легше було знищити релігію. І все це змінилось коли у 1928 році генеральний секретар ЦК Йосиф Сталін остаточно підкорив собі весь державний апарат, став фактичним правителем Радянського Союзу і почав репресії проти інакодумців, примусову колективізацію і боротьбу з релігією.

 

8 квітня 1929 року був виданий закон, який забороняв будь-яку релігійну діяльність крім відправи богослужінь. Посилилась робота товариства войовничих безбожників. Почалось закриття церков і молитовних будинків. Розігнані були союзи баптистів і п’ятидесятників, союз Євангельських християн продовжував існувати, майже усі його членів було арештовано. Ліквідовувались християнські комуни, а їхніх членів було репресовано  в ході колективізації. Арештів і ув’язнень зазнала і переважна більшість лідерів баптистів, євангельських християн, п’ятидесятників, адвентистів, менонітів. Цікаво що Іван Степанович Проханов дивом уникнув цих переслідувань – адже ще у 1928 році вкотре поїхав на Захід збирати гроші на видання книжок і проповідь, і дізнавшись що в Радянському союзі почались репресії, вирішив що на батьківщину, де в нього не було ані дітей, ані родини йому краще не вертатись. Помер він в Німеччину у 1935 році. До останнього дня він проповідував, закликав молитись за рідну землю і вірив що переслідування не зломлять дух віруючих.

 

Місце його зайняв Яків Іванович Жидков – син того самого Івана Жидкова, який стільки проповідував у 19 столітті і чиїм названим батьком був сам книгоноша Яків Деляков. Але наскільки відомо, пізніше і його відправили на заслання – щоправда, ненадовго.

 

Трохи менше пощастило Івану Воронаєву – у 1930 році він був заарештований і відправлений до республіки Комі. Невдовзі така сама доля спіткала і його жінку. Потім її перевели до одного табору з чоловіком, і разом вони відбували покарання у відносно легких умовах – Воронаєва було звільнено від загальних робіт, йому дозволяли бачитись з родичами і друзями. У 1935 році подружжя вийшло на волю. Перебуваючи в Калузі, Іван Єфимович зайшов до баптистської церкви, проповідував про хрещення Духом Святим чим викликав чимало конфліктів і розколов спільноту – хтось прийняв його проповідь, хтось не прийняв. 5 грудня 1936 року Воронаєвих заарештували знову. Тут слід пятидесятницького апостола зникає, і доля його невідома. Збереглись звістки що в радянських таборах він проповідував, навіть хрестив, що у 1942 році він був ще живий і писав листи на волю, і що одного разу вертаючись з загальних робіт, Іван Єфимович відстав від конвою, охоронці спустили на нього собак, і він чи то загинув від укусів, чи то був дострелений конвоїрами. Так завершилась дивовижна подорож цього дивовижного чоловіка, який пройшов цілий світ, від Оренбургу через Ташкент, Новосибірськ і Харбін, Сан-Франциско і Нью-Йорк, Константинопіль, Бургас і Одесу, щоб повернутись додому і прийняти смерть десь за Уралом. І хоча методи проповіді Воронаєва часто були неоднозначними, і серед братів по вірі багато хто вважав його вовком в овечій шкірі, але смерть його була смертю мученика за віру. Доля його сімї склалася інакше: дітей не заарештували і п’ятидесятники змогли переправити їх до Америки. Що ж до Катерини Воронаєвой, то ця вірна супутниця свого чоловіка в горі і радості пройшла усі жахи ГУЛАГу і після звільнення жила в Одесі, не маючи ані заробітку, ані даху над головою. Тим часом діти її, переправлені до Сполучених Штатів,  виросли, і старший, Павло Воронаєв, який успадкував енергійність і завзятість батька, багато писав про долю віруючих в Радянському Союзі, і при цьому постійно нагадував президентові Дуайту Ейзенхауеру про долю своїх батьків. Врешті-решт, у 1960 році, після багатьох років поневірянь, Воронаєвій дозволили повернутись до Штатів, де її зустріли як героїню, діти оточили любов’ю і турботою, і багатостраждальна жінка прожила решту життя в тиші і спокої. До самої своєї смерті у 1965 році вона вірила що чоловік її все ще живий.

 

Про долю віруючих під час переслідувань згадував Олександр Солженіцин.

Как сохраняются в лагере истые  религиозные люди? На протяжении этой книги  уже  замечали  их  уверенное  шествие  через Архипелаг - какой-то молчаливый крестный ход с невидимыми свечами. Твёрдость, не виданная в XX веке! Умирали - но не растлились.

 

У відомому оповідання Солженіцина «Один день Івана Денисовича» є баптист Альоша, один світлих і шляхетних героїв оповідання:

 

- Иван Денисыч!  Молиться  не  о  том надо, чтобы посылку прислали или

чтоб  лишняя порция  баланды. Что высоко  у  людей, то мерзость перед Богом!

Молиться надо о духовном: чтоб Господь с нашего сердца накипь злую снимал...    Алешка смотрит на солнце и  радуется, улыбка на  губы сошла. По воскресеньям  с другими баптистами шепчется. С них лагеря, как с гуся вода. По двадцать пять лет вкатили им за баптистскую веру – неужто думают тем от веры отвадить? Тоже горюны: Богу молились, кому они мешали? Всем вкруговую по двадцать

пять сунули. Потому пора теперь такая: двадцать пять, одна мерка.

Не врет Алешка, и по его голосу и по  глазам его видать, что радый он в

тюрьме сидеть.

 

Систематичні переслідування продовжувались до 1939 року, коли почалась Друга Світова війна. Гітлер і Сталін почали цю війну як союзники, але і в Кремлі, і в Рейхстагу розуміли що цей союз рано чи пізно буде розірваний. То ж, радянська влада вирішила привернути протестантів на свій бік – так само як і православних. Була припинена робота товариства войовничих безбожників. Є звістки що у 1940 році представник від Москви їздив до щойно окупованих Західної України і Білорусії і закликав місцевих баптистських і пятидесятницьких пасторів вступати в Російський Євангельський Союз. Щоправда, ініціатива ця не мала успіху – головним чином тому що ніхто з пасторів не знав що це за союз, хто стоїть на його чолі і якого милого їм треба туди вступати. В Кремлі зрозуміли помилку і випустили на волю Якова Жидкова, знаного і через власні заслуги, і через зв'язок з Прохановим, Деляковим та іншими знатними євангелістами. Під керівництвом Жидкова союз євангельських християн знов почав повноцінно працювати.

 

А потім була війна, під час якої багато протестантів служили в Радянській армії, і рядовими, і офіцерами, отримали чимало нагород. Більше трьохсот членів московської церкви євангельських християн загинуло в боях. Яків Жидков втратив на війні трьох синів. Протестанти збирали гроші на санітарні літаки, на допомогу знедоленим і сиротам. Усі церковні лідери, які були на волі, закликали своїх вірних захищати батьківщину. У свою чергу радянська влада призупинила гоніння проти віруючих, і навіть дозволила відновити повноцінну церковну ієрархію і православним, і євангельським християнам. Православні провели вибори патріарха, а баптисти пристали до євангельських християн і заснували всесоюзну ради євангельських християн-баптистів, скорочено – ВСЄХБ.

 

З приводу несподіваної прихильності Кремля до віруючих дотепно жартували в листках, що їх підпільно видавали партизани УПА: Сталін молиться, сповідається, патріархом він зробитися збирається. Не моліться на нього, Бог образиться, Гітлер здохне в Фатерлянді, Сталін сказиться!

 

До речі, про УПА. В післявоєнні роки, коли на Західній Україні упівці діяли активно, більшість протестантських церков їхню діяльність офіційно не схвалювало, але це не заважало рядовим п’ятидесятникам ані допомагати повстанцям, ані вступати до їхніх лав. А ось в селі Сулимів на Жовківщині біля Львова, за спогадами Михайла Паночка, голови союзу ХВЄ, після розвалу СРСР, один з повстанців закликав товаришів по зброї розвішати місцевих п’ятидесятників на вербах на березі річки. Але товариші по зброї не дуже прихильно ставились до його закликів, а потім виявилось що цей ненависник пятидесятників працює на КДБ, то ж, він був вбитий, а пятидесятницька спільнота залишилась у безпеці.

 

Так чи інакше, повстанські гумористи були праві: прийняття такого дарунку з рук Сталіна, не могло принести віруючим нічого доброго. Особливо протестантам – адже союз євангельських християн був єдиним дозволеним протестантським об’єднанням. Тобто, легально існувати могли лише церкви цього об'єднання, і об'єднання це знаходилось під пильним наглядом Ради у справах релігійних культів (СДРК). Проте протестанти вірили що офіційна реєстрація дасть їм хоч якусь можливість спокійно збиратись для молитви, проповідувати, будувати нові молитовні будинки. Отже, в серпні 44 року до євангельських християн-баптистів долучились спочатку п’ятидесятники, при чому і з воронаєвського союзу, і з союзу ХВЄ на Західній Україні, і розрізнені спільноти на Закарпатті. Пізніше у ВСЄХБ вступили адвентисти, меноніти та багато інших груп. Серед цих інших були, між іншим, євангельські християни в дусі апостолів, їх ще називали п’ятидесятники-єдинственники. Це були нащадки тих п’ятидесятників які прийняли вчення про хрещення Духом у 1911 році під впливом Андрія Уршана, місіонера з Америки. Думала пристати до них і Закарпатська реформатська церква, але, звісно, баптисти не могли примиритись з хрещенням немовлят, а реформати – відмовитись від нього. То ж, вони залишились самі по собі, пережили усі негаразди і моляться в своїх красивих готичних храмах на просторах Закарпаття.

 

Спочатку цей союз нерушимий виглядав цілком пристойно – Жидков і радянські чиновники мило розшаркувались один перед одним, голова СДРК подарував Жидкову на день народження антикварний годинник, а в офіційному журналі ВСЄХБ «Братський вісник» баптистські акули пера писали як зле було за царя і як добре за радянської влади. Але цей

З іншого боку, коли до союзу євангельських християн-баптистів приставали інші конфесії, вийшло так що до однієї церкви змушені були ходити баптисти, адвентисти, п’ятидесятники і ще багато хто. Хоча усі вони сповідували різні богословські догмати і звикли зовсім до різних стилів богослужіння, усі вони мали коритись загальним правилам – а правила ці встановлювали баптисти, якими знов-таки керували з Кремля.

 

Звісно, не кожен міг пережити таке перетворення церкви на концтабір. 16-17 березня 1948 року в місті Дніпродзержинськ був проведений таємний з’їзд п’ятидесятників. Учасники цього з’їзду, пятидесятницькі проповідники і пресвітери, зміщені баптистами з своїх посад, такі як Бідаш, Білих, Ільчук, за якими стояло чимало послідовників, ставили собі за мету подати до ВСЄХБ і СДРК прохання дозволити п’ятидесятникам створити власний церковний союз. На наступний день після цього з’їзду почались арешти його учасників. Усі вони, а також дніпродзержинці які надавали їм притулок, були засуджені на 5 або 10 років ув’язнення. Звісно, не усі невдоволені

 

У 1960 році, коли Хрущов розпочав нову антирелігійну кампанію, ВСЄХБ під тиском влади прийняв так звані Нове Положення і Інструктивний лист, згідно з якими віруючим заборонялось водити до церкви дітей, обмежувались можливості хрестити новонавернених віруючих. Величезна кількість і пресвітерів, і проповідників, таких як Вінс, Крючков, Прокоф’єв, а також простих членів церков обурились цими наказами. Так виникла так звана Ініціативна група, члени якої спочатку намагались скликати з’їзд усіх церков ЄХБ щоб оскаржити ці нововведення, потім, коли з загальним з’їздом не вийшло, ініціативники вирішили заснувати свій. Від ВСЄХБ почали відходити цілі спільноти з сотнями вірних в кожній. Так виникло нове баптистське обєднання – Рада Церков Євангельських християн-баптистів, або, як їх ще називали, нереєстровані баптисти – адже спочатку влада не надавала їм державної реєстрації, а потім вони проголосили що воно їм і не треба – адже від безбожної влади дарунків приймати не слід.

 

Звісно, нереєстрованих баптистів, так сам як і нереєстрованих п’ятидесятників, влада суворо переслідувала – їх звільняли з роботи, заарештовували, відправляли у тюрми – наприклад, по три роки у візниці отримали Вінс і Крючков. Звісно, цим репресіям було далеко до сталінських – у 60-ті, 70-ті роки заарештовували загалом по кількадесят баптистів за рік. А ще реєстровані і нереєстровані баптисти з п’ятидесятниками завзято проголошували один одного зрадниками, відступниками, вовками в овечій шкірі. Що ж, у подібному становищі перебувала і православна церква, і серед католиків навряд чи зовсім не було стукачів. Хтось йшов на співпрацю через страх чи користолюбство, комусь здавалось що так він убереже свою родину від страждань, а свою церкву від гонінь. Що ж, прости, Боже, нам гріхи наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим, і не введи нас у спокусу, але визволи нас від лукавого. 

 

Відгуки

Історик Віктор Заславський про князя Костянтина Острозького.

Історик Віктор Заславський про князя Костянтина Острозького.

Історик Віктор Заславський продовжуючи свій цикл "Відкриваючи таємниці християнства" зупитнив свій історичний погляд над постаттю князя Костянтина Острозького.
Розкол між Церквами

Розкол між Церквами

Віктор Заславський продовжує свій цикл програм "Відкриваючи таємниці християнства" і це чергова програма на основі уривку з книги "Римо-католики в українській історії", написаної для Радіо Марія.
Схід і Захід: від Імперії до Церкви.

Схід і Захід: від Імперії до Церкви.

Віктор Заславський продовжує свій цикл програм "Відкриваючи таємниці християнства" і це чергова програма на основі уривку з книги "Римо-католики в українській історії", написаної для Радіо Марія.
Історик Віктор Заславський про Верховну Раду у ХІХ столітті.

Історик Віктор Заславський про Верховну Раду у ХІХ столітті.

Віктор Заславський продовжує свій цикл програм "Відкриваючи таємниці християнства" і це чергова програма на основі уривку з книги "Римо-католики в українській історії", написаної для Радіо Марія.
Київські князі і Католицька Церква.

Київські князі і Католицька Церква.

Віктор Заславський продовжує свій цикл програм "Відкриваючи таємниці християнства" і це чергова програма на основі уривку з книги "Римо-католики в українській історії", написаної для Радіо Марія.