Україна і Росія. Унія і православ'я

Будь-яка держава воює з сусідами і якщо пощастить – підкорює їх. Якщо державі дуже пощастить – вона приєднує багато нових земель і народів і стає імперією. І зазвичай з різними народами стосунки в завойовників складаються по-різному. Взяти хоча б римську імперію: галли були асимільовані, змішались з римлянами і повністю втратили свою древню культуру. Греки завдяки своїй високій культурі самі майже асимілювали римлян і стали ледь не титульною нацією в імперії – недарма історики люблять термін «греко-римський світ». Якісь бритти залюбки користали з римської культури і водночас більш-менш зберегли і свою національну еліту і своє культурне обличчя. Євреї частково вважали себе страшно пригніченими, частково – навпаки, вважали за щастя користати з благ римської цивілізації. Як наслідок, невдоволені стали повстанцями, а потім бранцями і рабами, а вдоволені – купцями і підприємцями. Тобто, одна і та сама імперія для когось була страшним ворогом, а для когось – добрим покровителем. Бути британським підданим у 18 чи столітті добре якщо ти не ірландець-католик. Бути іспанцем у 17 столітті було добре якщо ти не голландець-протестант. Жити в Америці у 19 столітті добре якщо ти не індіанець, і так далі.

Не була виключенням і Російська Імперія. Багатьом народам вона дала захист і покровительство – наприклад, вірменам і грузинам, які були на межі знищення завдяки внутрішнім міжусобицям і турецьким навалам. Фінляндія в складі Росії мала більше прав ніж у складі Швеції, і навіть отримала власну конституцію раніше ніж власне Росія. Недарма Карл Маннергейм, творець фінської незалежності, який двічі воював проти Радянської Росії і СРСР, завжди з великим пієтетом згадував про царську Росію. Підкорені татари і народи Середньої Азії не зазнавали репресій – скоріше, навпаки, недарма на початку 20 століття в центрі Санкт-Петербургу  збудували величну мечеть. Колоніальні війни з народами Сибіру чи Аляски, з чукчами мали місце, але масштаби кровопролить, грабунків чи масових винищень не порівняти з колоніальними війнами англійців, іспанців, французів, голландців чи американців. Навіть з підкореними поляками російські можновладці поводились досить пристойно – по можливості не рухали місцевого самоврядування, дали конституцію (чого знов-таки на той час не мали піддані власне Росії). А щодо репресій проти учасників польських повстань – то навряд чи будь-яка імперія гладила по голівці тих хто проти неї повстають. Отже, Російська Імперія була не гірше і не краще своїх колег – Англій, Франції, Німеччини, США. Комусь в ній жилось краще, комусь гірше. І серед тих кому було гірше були евреї і в деякій мірі українці. І якщо з євреями все зрозуміло, то в випадку українців все було дещо складніше.

Як тільки Росія сформувалась як держава, як народ, між нами почались проблеми – і проблеми ці були складнішими ніж груша на межі в Сєнкєвіча чи життєві перипетії Кайдашевої сімї. Справа в тому що усі ми, і у Львові, і в Москві, добре пам’ятали про Київську Русь. І хоча древні князі, дивлячись по літописах, нагадували скоріше вуличну шпану ніж мудрих державників, проте на роль міфічних ідеалізованих предків, напівбогів в сяючих кольчугах, з кожного слова яких виростають легенди, цілком підходили. Отже, держава Володимира і Ярослава що їм, що нам уявлялась таким собі золотим віком руських народів. Неабияку роль зіграло і те що Московське царство було єдиною на той час самостійною православною державою. Отже, московські царя вважали себе захисниками православ’я в усьому світі, а в нас на них дивились у 16 та 17 столітті то як на звичайних сусідів і ворогів, то як на потенційних спонсорів чи партнерів. Недарма братська друкарня у Львові була заснована стараннями втікача з Москви Івана Федорова, а львівське братство знану частину своїх книг продавала північним сусідам. Недарма князь Острозький, мріючи про возз’єднання католиків і православних, мріяв долучити до нього і Москву, недарма всередині українського православ’я в першій половині 17 століття існувала потужна промосковська партія. Ну, і коли Богдан Хмельницький після татар і турків, погромів і грабунків влаштував нам ще й Переяславську Раду, саме представник київської, могилянської церкви, Інокентій Гізель, архімандрит Києво-Печерської Лаври, почав створювати міф про триєдиний словяно-рОссійський народ Великої, Малої і Білої Русі який знову єднається під скіпетром Романових, спадкоємців київських князів.

Богоспасаємий преславний і першопочатковий всія Рóссії царствений град Київ, по багатьох поневіряннях своїх, великою милістю Божою, ніби на первісне буття повертається, від давнього достоїнства царського знову на достоїнство царське перейшов

Росія, звісно, була аж ніяк не проти такої красивої, а головне, зручної легенди. З одного боку, як казав пан Заглоба, тільки дурень відмовляється коли розумний пропонує, а з іншого – в Москві також пам’ятали і про Володимира, і про Ярослава. Отже, ідея про возз’єднання розділеного народу царям сподобалась, і з того часу до українців ставились не як до окремого народу, а як до своїх. Проблема була в тому що за чотири століття від Батия до Хмельницького шляхи мешканців Києва і Галича і мешканців Новгорода і Москви дещо розійшлись. Все ж таки народ – це не якийсь камінь який стоїть як його поставили і може хіба що впасти. Народ росте, хворіє і одужує, сильнішає чи слабшає, змінює зовнішній вигляд і характер. Англійці, французи і німці – відмінності цих народів стали темою безлічі жартів, хоча усі вони виросли з одного кореня – давніх германців. Так само китайці, корейці і японці та інші народи з спільним походженням проте зовсім неподібними характерами і долями. Діти виходять з колиски, ростуть і йдуть своїм шляхом. І ось, коли українці і росіяни почали знову жити під однією короною, російський уряд почав робити усе щоб найсильніше інтегрувати новоприбулих родичів в російську імперію. Зокрема, проводили уніфікацію богослужінь і церковних книг, приводили до заборони виголошення проповідей малоросійськи нарєчієм і до наказу щоб між малоросійськими і великоросійськими церковними книгами не було жодних відмінностей. Була знищена система братств і братських шкіл. Вже у 19 столітті почали перебудовувати в російському стилі багато численні старовині українські храми, перемальовувати ікони і стінописи.

З точки зору царського уряду це не було ані репресіями, ані зневагою – навпаки, в російській імперії ще з часів Петра українці посідали найвищі посади в церкві, в уряді. За Катерини 2 українська шляхта врешті-решт була прирівняна до російського дворянства, а запорожці хоча і були вигнані з своїх земель, але отримали нові, з не меншими вольностями – на Кубані. Але з точки зору української церкви – знищенням національної культури. Перефразуючи відоме прислів’я про свиню, що москалю радість, то українцю смерть.

Проблема росіян в тому що вони просто не вважали нас окремим народом. Ми для них завжди були своїми, рідними, блудними дітьми які нарешті повернулись в родину, і тепер їх треба знов привчити жити за сімейними правилами. Ось тільки нам від того було не легше, бо російські правила і російська ментальність – агресивне православ’я, самодержавя, любов до царя, принесення в жертву свободи заради величі імперії – нам аж ніяк не підходили. Коли водій маршрутки вмикає в салоні шансон чи попсу, йому то в радість, а пасажирам хоч вішайся. Коли бабуся ставить перед онуком п’ятдесят страв, для неї то прояв любові, і коли онук відмовляється, для неї то звучить як образа. Коли на роботі в автора цієї передачі шеф з бухгалтером тягнуть його в ресторан на кожен день народження, їм в радість сидіти там цілий вечір, а вашого покірного слугу нудить від цих посиденьок, тим більше коли вдома дружина з донькою чекають, та ще й передачі на радіо робити треба! Але коли я тікаю з того ресторану після першої чарки, бухгалтер ображається бо для неї це – прояв неповаги.

Найбільш трагічним було те що російські чиновники і церковники, насаджуючи російську архітектуру, іконопис, книги, просто не розуміли що вони руйнують – приблизно так як сучасні київські будівельники і бізнесмени зазвичай просто не усвідомлюють що вони роблять, руйнуючі будинки 19 століття і будуючи хмарочоси на печерських схилах чи на Подолі. Або сучасні священики чи єпископи які вкривають старовинні церкви бляхою «під золото» чи замовляючи розписи в стилі циганської розкоші. Низька культура, хамство, синдром старшого брата – в кожного свої гріхи. Ну, і, звісно, якби українці 17, 18, 19 століть не дозволяли робити з себе молодших братів, якби Інокентій Гізель не писав про триєдиний словяно-рОссійський народ, якби Феофан Прокопович не допомагав Петру Першому писати новий духовний регламент, якби козацька старшина не писала наклепи на Мазепу, якби… але історія слова «якби» не знає.

А ще – дуже болючим місцем виявилась уніатська церква. Православні, починаючи ще від Василя-Констянтина Острозького на кожному кроці кричали що унія була насаджена насильно, що уніати тільки і мріють про те щоб повернутись в лоно православ’я. в принципі, багато хто з православних і зараз про це говорить. Але говорити можна багато, а ось коли наприкінці 18 століття, після розподілів Польщі, в складі Російської Імперії опинились землі Правобережної України, Волині, частково Поділля (і це не кажучи вже про Білорусь), в войовничого російського православ’я з’явилась можливість перейти від слів до діл.

Коли під час першого розподілу Польщі у 1772 році Росія захопила частину білоруських земель, імператриця Катерина гарантувала унійній церкві «ненарушимість і свободу».

А після другого розподілу Польщі в новому договорі писалось:

«Ее Царское Величество всей России Обещают, за себя, за своих наследников и преемников удерживать упомянутых католиков обоих обрядов по вечные времена в незыблемом обладанию всех их привилегий, владения и церквей, обеспечить им свободное признания их религии и заявляет за себя и своих наследников, что никоим образом и никогда НЕ попользуется своей властью в ущерб римо-католической религии обоих обрядов".

Але з багатовікового досвіду ми вже знаємо що якщо росіяни обіцяють чогось не робити – значить скоро вони це якраз і зроблять. Так ось, невдовзі після першого надання уніатам гарантій свободи віросповідання Катерина видає другий указ: "когда в какой униатской общине хватит или умрет настоятель, то надо спросить общину, которого вероисповеданию священника она желает, чтобы власть могла общине даты такого священника, которого хочет община".

На перший погляд все звучить красиво, але фактично питали на громаду, а місцеве начальство, а начальство усюди було або з росіян, або з місцевих москвофілів. Звісно, начальство завжди вимагало поставити замість померлого унійного священика нового православного. Отже, на парафію присилали православного священика, приєднували парафію до російської православної церкви, а ти хто не хотів йому коритись, заохочували за допомогою війська

НЕ БУДУТ БРАТЬ – ОТКЛЮЧИМ ГАЗ

У 1787 році згідно з наказом імператриці книги духовного змісту дозволено друкувати лише друкарням що підпорядковувались Святішому Синоду, а значить – зводилась до нуля уся видавнича діяльність василіан, а з нею – і просвітництво. А у 1793 році в Петербурзі відбулась нарада на якій вирішено було доручити мінському православному єпископові Віктору Садковському місіонерську роботу по наверненню уніатів на православ’я. для цього єпископ отримував 20 000 рублів щорічно, а армія отримала наказ надавати місіонерові стільки війська скільки він потребуватиме. В наступному році Садковський надрукував заклик до усього уніатського духовенства України і Білорусі, в якому проголошував що унія була введена насильно і проти волі народу, а тепер кожен може повернутись до батьківської віри. З цим закликом він вирішив у місіонерську подорож. Служіння цього казенного апостола виглядало так: в село входив місіонер з військом, знаходили кілька чоловік, згідних перейти на православ’я, після чого військо займало церкву, священика відправляли до в’язниці, висилали або просто виганяли разом з родиною, а парафіян які захищали свого пастиря, також вивозили або позбавляли майна.

Так було зачинено майже дві з половиною тисячі унійних парафій, майже півтораста монастирів, а на православ’я силоміць було навернене біля 8 мільйонв чоловік. Було зліквідовано усі унійні єпархії крім полоцької єпископи були вислані за кордон або відправлені на пенсію. Замість них були створені православні єпархії.

Цікаво що римо-католицьке духовенство страждало від репресій значно менше. Так, царські накази обмежували їхню видавничу діяльність, але на православ’я їх ніхто силоміць не навертав. Більш того, римо-католики вирішили скористатись нагодою і закликали уніатів переходити в латинство. Що ж, в деяких випадках уніати дійсно вирішувало що краще вже ходити до костелу ніж до насильно поставленого місіонера-окупанта. А в ті часи зміна конфесії багато в чому значила і зміну національності – і так українці з білорусами зазнавало полонізації що і сьогодні дає полякам привід говорити про ісконно польські креси.

А якщо повернутись до українських уніатів у 18 столітті – то після смерті Катерини 2 російським царем став її нелюбимий син Павло який намагався робити все в пику матері. То ж коли у 1798 році на коронації нового царя папський легат Лаврентій Літт вручив йому записку з описом сіх несправедливостей яких зазнала унійна церква, Павло наказав заборонити навертати на православ’я за допомогою війська і дозволив унійним священикам повернутись із заслання, а також, незважаючи, до речі, на протидію латинського митрополита поляка Станіслава Сестренцевича. Без адмінресурсу православ’я розповсюджуватись не вміло, отже, на Україні і Білорусі новостворені православні парафії почали масово навертатися назад до унії.

Проте це послаблення було тимчасовим – імператор Павло хоча і почав своє царювання з того що припинив усі репресії, які розпочала його мати, але дуже скоро сам розпочав переслідувати усіх в кому бачив потенційного заколотника. Що ж, Катерина ніколи не любила свого сина, принижувала його як могла і навіть хотіла позбавити трону. Не дивує що син виріс дещо нервовим і підозрілим. Врешті-решт, він таки довів своє оточення до того що царя таки вбили – задушили шарфом, а потім добили табакеркою. Ця історія породила безліч анекдотів – наприклад, згідно з офіційно версією цар помер від апоплексичного удару, то ж в суспільстві говорили про апоплексичний дар табакеркою у висок. Цікаво що син Павла, Олександр, який став царем після нього, знав про плани заколотників, але нічим їм не завадив, батька не попередив, і навіть за деякими звістками особисто дав дозвіл на вбивство.

Так Катерина 2 почала своє правління з того що вбила чоловіка, Петра 3-го, а закінчила тим що зробила з сина параноїка який довів оточення до царевбивства, з приводу чого поет-декабрист Кондратій Рилєєв глузував:

Ты скажи, говори, как в России цари правят,

Ты скажи поскорей как в России царей давят,