Слухати Радіо

Зараз в ефірі

17:45

Літургія годин (Бревіарій)

В ефірі

Св.Літургія з Прокатедри св. Олександра (Київ)

19:00

Молитовна лінія

20:00

Заклик до Бердичівської Богородиці (Наживо)

20:20

Відкриваючи таємниці християнства

20:40

Духовні читання

21:00

Відкрите питання

22:00

Катехиза

23:00

Слово на кожен день

23:50

Літургія годин (Бревіарій)

00:00

Розарій

00:30

Катехиза

01:10

Відкриваючи таємниці християнства

02:00

Катехиза

03:00

Меса

03:40

Розарій

04:00

Коронка до Божого Милосердя

04:20

Святий дня

04:40

Біблійні читання

05:00

Архіпастир відповідає

Українська весна народів

Поділитись з друзями
Черговий випуск програми історика Віктора Заславського, отже Україна в 19-му столітті

1848 рік увійшов в історію як рік революцій які прокотились майже по цілій Європі – у Франції, в Німеччині, Італії, Австрії. Робітники, міщани, селяни повставали проти королів, в містах виростали барикади, королі зрікались престолу і тікали, революціонери проголошували республіки і конституції. У Франції все вирувало навколо економічної політики уряду. Німці прагнули з розділених кордонами і амбіціями монархів створити загально німецьку національну державу. В Австрії також навесні 1848 року народ в столиці почав протестувати проти консервативної політики уряду канцлера Меттерніха, яка призвела до економічної кризи. Також мова йшла про конституцію, громадянські свободи і тому подібні ліберально-демократичні реформи. Врешті-решт, імператор Фердінанд вирішив поступитись – 13 березня він відправив у відставку канцлера і уряд, комітети почали розробляти реформи, були скликали конституційні збори щоб розробляти проект майбутньої конституції. Щоб привернути на свій бік селянство, цісар проголив селянську реформу і скасування панщини, а в червні відбулись вибори до нового парламенту. Пристрасті навколо реформ, боротьба між революціонерами і контрреволюціонерами не вщухала, і все це дало привід для початок революційних виступів в імперських провінціях – на Балканах, на півночі Італії, в Чехії, Словаччині, Угорщині. Хтось прагнув більше прав, а хтось – незалежності від імперії. Не оминули революційні настрої і Галичину.

 

До Львова звістка про відставку Меттерніха долетіла за 4 дні і наробила шуму в галицькій столиці. 19 березня в редакції журналу «Вісник паризьких мод» влаштували збір підписів під петицією до імператора. Учасник тих подій, поляк Людвіг Яблоноський згадував: "Тисячі перлися до підпису, хоч заледве сотий знав чого. Але кожен був би радо підписав хоч присуд смерті для себе, аби лишень уперше в житті скористатися з громадянського права. Ще кількома тижнями перед тим такий намір грозив шибеницею, тепер же, перед лицем європейської революції, виглядав винятково лагідним. Все було в адресі до цісаря - вимагання автономії, польської школи, судів, влади, знесення цензури, амністії політичних в"язнів".

 

Як і в інших містах імперії, охоплених революцією, у Львові, в інших галицьких мстах і селах було створено національну гвардію, загони гірських стрільців, і саме вони контролювали ситуацію на місцях. А контролювала усі ці виступи так звана Рада Народова, скликана патріотично налаштованими поляками, які прагнули або відновити самостійну Польщу або здобути хоч якусь національну автономію.

 

Коли 19 березня поляки підписували свою першу петицію до цісаря, вони вирішили залучити до цієї акції і місцевих русинів-українців і запросили в редакцію вихованців греко-католицької семінарії і ще кількох інтелігентів – серед був адвокат Кирило Вінковський. Семінаристи готові були підписувати, але адвокат, вірний професійній звичці, уважно перечитав вимоги поляків до австрійського уряду і зауважив що в петиції багато пишеться про права поляків, а ось про русинів там ані слова. Поляки у відповідь обізвали Вінковського москалем, і українська делегація залишила приміщення. В польських заходах офіційні представники українців участі не брали, а через місяць ми приготували власну петицію до цісаря, в якій висували свої вимоги, головним чином про розширення прав українського духовенства, викладання українською в державних школах де більшість становлять українці і так далі. А 2 травня був сформований аналог Ради Народової – Рада Народна Руська або, як її пізніше назвали, Головна Руська рада.

Ця Рада складалась з 30 членів — єпископів, священиків, семінарських викладачів і трохи світської інтелігенції. Головою ради був обраний львівський єпископ єпископ Григорій Яхимович, пізніше — крилошанин і майбутній холмський єпископ Михайло Куземський. Усі вони належало до тієї самої шляхетної галицької породи пастирів і просвітників. До складу ради також входило близько 50 місцевих рад з менших міст, містечок та сіл. А в якості сірого кардинала, який офіційно не брав участі в діяльності Головної Руської ради, але благословляв, підтримував та корегував її діяльність, виступив зовсім не сірий кардинал Михайло Левицький 

Створення Головної руської ради було необхідно з двох причин. По-перше, в умовах революційного безвладдя, коли в кого рушниця, в того і влада, польські (в Галичині) або угорські (на Прикарпатті) збройні загони могли заподіяти шкоду русинському населенню, нам також треба було якось самоорганізуватись – адже, як то кажуть, свобода шляхетного пана закінчується лише там де починається клинок іншого шляхетного пана. То ж, Головна Руська рада допомагати українцям на місцях створювати загони української національної гвардії та гірських стрільців. Цікаво що з постачанням амуніції і припасів для цих загонів нам добряче допомагали галицькі євреї. А по-друге, коли по цілій Австрії вирували революційні заходи і уряд йшов на поступки, в нас з’явилась нагода відстояти чи збільшити свої права, і від активності населення та їхніх представників багато в чому залежало те чи зможемо ми це зробити. Отже, треба було ловити момент – скликати товариства, висувати вимоги, створювати ради і об'єднання. Недарма коли Головна руська рада 15 травня 1848 року випустила перший номер газети «Зоря Галицька», першої української газети, газета ця починалась такою промовою:

 

«Відомо нам що найясніший цісар австрійський і король наш надали ласкаво всім народам своїй держави і нам, русинам землі галицької, конституцію, то значить: такую фундаментальную бумагу котра цілому народову нашому через вибраних мужів уділ в праводавстві свойом дозволяє. Меже тими свободами надане нам тої особливі і великої ваги право що можемо сбиратися на наради, розпізнавати потреби народа і краю нашого. В таком наміреню заказало ся ту в столичном місті Львові товариство русинов под назвою Рада народова Руська.

 

Як далі вказується в газеті, створення такої ради потрібно щоб дбати про потреби народу, і необхідність її легко пояснити, враховуючи те, чим наш народ колись був і чим став:

«Ми, русини галицькі, належимо до великого руського народу, котрий одним говорить язиком і 15 мільйонов виносить, з котрого полтретя мільйіона земл галицьку замешкує. Той народ бил колись самодільний, ровнялся в славі найможнійшим народам Європи, мал. Свій письменний язик, свої власні устави, своїх власних князів, одним словом, бил в добром биту, заможним і сильним». Щоб повернути давню велич нам слід: «…заховати вѣру и поставити на ровни обрядокъ наш й права церкви и священниковъ нашихъ. Розвивати і взносити народность нашу во всѣхъ єи частєхъ: выдосконаленьємъ языка нашого, запровадженьємъ єго въ школахъ низших й вижшихъ, выдаваньємъ письмъ часовыхъ, … розширеньємъ добрых й оужиточныхъ книжокъ въ языцѣ рускомъ, впровадити и на ровни поставити языкъ наш зъ инними въ оурядахъ публічніхъ … права наши од всякои напасти и оскорблєня сталє й сильнє хоронити». "Встаньте, браття, але не до звади і незгоди! Будьмо тим, чим бути можемо і повинні, будьмо народом".

Головна руська рада в цій промові поставила кілька важливих наголосів: по-перше, одразу проголосила про свою лояльність до імператора (чим добре перестрахувалась від можливих репресій), по-друге, в промовах ради галицькі русини чітко визначились як частина великого руського-українського народу який є від Сяну до Дону, який є в Києві і Харкові. І по-третє, головні вимоги цієї ради лежали в культурній площині: розвиток мови на усіх рівнях суспільного життя, більше простору для вилання книг і газет і так далі. Єдина політична вимога яка була висунута, стосувалась адмінистративного устрою краю: розділити Галіцію на дві частини: західну, польську, і східну, українську, а також об’єднати усі етнічні руські землі (східну Галичину, Буковину і Закарпаття) в єдину адміністративну одиницю. Усі вимоги офіційно благословив і підтримав кардинал Левицький, який не афішував свою участь в роботі Головної руської ради і висовував голову з-з куліс лише в найбільш відповідальні моменти.

 

Звісно, успіх цієї ідеї адміністративно-територіальної реформи залежав виключно від милостей австрійського уряду. А уряд був аж ніяк не зацікавлений в такій реформі – йому вистачало проблем з чеським, польським, угорським, балканським рухами. Не можна забувати що під боком була Росія, яка ніколи не відмовлялась від ідеї зібрання земель Київської Русі.

 

Що ж, Австрія була імперією, а імперія ніколи не любить національні рухи серед своїх підданих. Але австріяки австріяками, політика політикою, але для нас (принаймні, для нашої інтелігенції) ця весна народів і засідання Головної руської ради були нагодою для нас вирішити хто ми є, в якому напрямку нам рухатись. Для вирішення усіх цих наукових питань рада скликала так званий Собор руських вчених і любителів народного просвіщення. Собор відбувся в жовтні 48 року в будинках греко-католицької семінарії. Говорили на ньому головним чином про мову. Зокрема, головну доповідь про південно-руську мову та її діалекти зачитав Яків Головацький – колишній член Руської Трійці. Багато сперечались щодо шрифту і правопису мови. консерватори стояли за збереження церковнослов’янської мови і відповідного древнього шрифту, новатори стояли за фонетичний правопис (пишемо як чуємо) так званий «гражданський» шрифт, на зразок того що запровадив в російській мові Петро 1. Як завжди, перемогли новатори, хоча любителі старовини залишили за собою право писати так як їм більше подобається. А ще на цьому соборі вирішили заснувати історичне, просвітницьке і господарське товариства, займатись охороно історичних пам’яток і розвивати шкільництво, видати популярний посібник з української історії і так далі. Тоді ж ми обрали свої національні символи, поцуплені з доби Галицько-Волинського князівства. За герб собі ми взяли золотий лев на лазурному полі, а прапор свій склали з кольорів гербу – синього і жовтого. А враховуючи що Головна Руська рада трохи менше ніж повністю, а за кулісами її стояв кардинал Левицький, можна з усією впевненістю сказати що біля витоків нашого державного прапору стояла українська греко-католицька церква. Біля витоків гербу теж, але це вже окрема історія.

Позиція Головної Руської ради важливі тим що це була перша чітка маніфестація галицьких українців щодо того ким вони є і з ким бачать своє майбутнє. Тобто, ми є окремий народ, одне ціле з тими русинами-українцями які живуть через кордон в Києві, Харкові, Полтаві. Якщо центральна та східна Україна заявила про свої амбіції під час Хмельниччини, заявила не зовсім адекватно і не зовсім вдало, зате на двісті років раніше, то Галичина дещо забарилась, але зробила це більш виважено і не проливаючи невинної крові.

Ще одна важлива річ: проголошуючи що свою національність і єдність з українцями на схід від кордонів Австрії, Головна Руська рада поставила жирну крапку в польсько-українському питанні. До того, у 16, 17, 18 століттях, навіть в першій половині 19-го шляхетське походження священиків і єпископів, потужний вплив польської культури, коли навіть проповіді в церквах часто виголошувались польською мовою, залишали можливість для влиття галицьких русинів до польської нації. Це нормальне явище в історії – коли якийсь народ стає частиною національного проекту іншого – інколи насильно, інколи добровільно. Так в свій час шотландці стали частино англійської нації і почувають себе непогано. Так провансальці стали частиною французької нації. Так ірландці, італійці, англосакси, китайці та інші стають американською нацією і щасливі з того. Та й в нас в усі часи вистачало шляхти та інтелігенції, важливих діячів, які могли сказати про себе «gentes rutheni, natione poloni» - руського походження, польської нації. Або таких які вважали що щастя України – в союзі з Польщею. Тепер, після просвітницьких зусиль кількох поколінь церковників, які були увінчані маніфестами Головної руської ради, таких залишилось небагато. Недарма на самому початку «весни народів» українські семінаристи відмовились підписувати польську петицію до імператора.

Але поляки не залишали спроб долучити нас до свого національного проекту. 23 травня, невдовзі після створення Головної Руської ради, у Львові був заснований так званий Руський Собор – політичний комітет, який скликали прихильники єднання галицьких русинів з поляками. Недарма мету свою комітет цей описав як «удержування згоди і єдності з миром Вітчизни». Типова польська риторика і термінологія: є одна наша спільна Ойчизна, чиї діти мають заховувати єдність. На чолі комітету стояла шляхта русинського походження але польської культури – ті самі «gentes Rutheni, natione Poloni», такі як магнати Лев Сапега, Володимир Дідушицький, Генрівк Яблонський. Це були досить цікаві і непогані люди, Лев Сапега був одним з творців технічної академії в Львові і рільничих студій у Дублянах – тепер це Львівська політехніка і дублінський сільськогосподарчий університет. Колекції Володимира Дідушицького лягли в основу етнографічного і природничого львівських музеїв. Були там і просто полонофіли, світська інтелігенція та священики. Одним з таких був Іван Вагилевич, один з творців «Русалки Дністрової», греко-католицький священик, який одразу після початку весни народів покинув свою парафію і поїхав до Львова щоб приєднатись до польського руху. Вагилевич в Руському соборі став редактором газети «Дневник руський», в якому проповідував єдність галицьких русинів і польського народу. Ще один член руського собору, українець  Юліан Горшкевич заявив 15 червня 1848 року на першому засіданні "Руського Собору": "Русини, Поляки, Вірмени й Жиди повинні станути проти уряду й короля й у такій силі підтримати свої домагання. Впала Польща через гноблення совісти і свобід Руси, впаде українська справа, коли неприхильно й вороже стане супроти природженої національности".

Руський собор закликав Головну Руську раду об’єднати зусилля з поляками. Але Рада (тобто, керівництво української церкви) поставилось до цих закликів досить жорстко. Усі заклики залишились без відповідей, а Івана Вагилевича кардинал Левицький позбавив сану – формально за самовільне залишення парафії. Навіть коли керівники Руського Собору – Сапєга, Дідушицький і Яблонський – прийшли до львівського єпископа Григорія Яхимовича, формального голови Ради, з проханням прийняти їх назад і східний обряд, обряд предків, той відмовив їм зі словами: «русини шляхти не мають і не потребують». Збереглись звістки що сам кардинал Михайло Левицький кинув в лице Дідушицькому і Сапезі: «Ми народ попів і хлопів, то ж, шляхта нам не потрібна». «Народ попів і хлопів» - так нас часто принизливо називали поляки, то ж, кардинал кинув представникам «братнього народу» їхній власний мем – чим виявив непогані таланти тролля.

Рішення Левицького було мудрим не лише через те що від братнього народу добра краще не чекати. РЕволбційні 

 

 

Головна Руська Рада проіснувала до 1851 року, встигла відкрити величезний Народний дім в центрі Львова, заснувати культурно-освітнє товариство «Галицько-Руська матиця» - одним словом, Михайло Левицький і керівництво української греко-католицької церкви встигли зробити багато корисного.

До речі, створювати Народний Дім, українізувати академічну гімназію у Львові, вибивати гроші на товариство «Просвіта» тв. Український театр допомагав той самий Лев Сапега

 

 

З поразкою революції і відновленням абсолютизму багато завоювань, здобутих українцями в революційну добу, було втрачено. Але започатковані нею перетворення були продовжені реформами 60-х pp., завдяки яким Австрія перетворилась у конституційну монархію.

 

 

 

Ми тоді здобули небагато, але цього нам з головою вистачало

 

 

 

 

Вранці 2 листопада між повсталими й урядовими військами відбувалися збройні сутички. Та сили були нерівні. Львівське збройне повстання зазнало поразки.

Революційні зворушення поширились і на Північну Буковину. Селяни намагалися силою повернути те, що відібрали у них поміщики. Депутат австрійського рейхсрату Лук'ян Кобилиця, виступаючи 16 листопада 1848 р. у Вижниці на зборах 2600 селян, закликав присутніх не коритися поміщикам, обирати на свій розсуд сільських старост, захоплювати ліси і пасовища. Заклик народного ватажка став приводом до повстання, що охопило гірські села Вижницької і Сторожинецької округ. Повстанці створили збройні загони, які контролювали гірські дороги.

Ідеї «Весни народів» знайшли активний відгук серед населення Закарпаття. Влітку і восени 1848 р. тут значно посилилися заворушення трудового селянства. У багатьох місцевостях, особливо в гірських районах, селяни фактично вийшли з-під контролю поміщиків та місцевих органів влади, не виконували панщини, захоплювали панське майно.

 

1 листопада поляки святкують день усіх святих. Передбачаючи можливі провокації під час скупчення людей, керівник Національної гвардії Вибрановський зібрав своїх підопічних у приміщенні бібліотеки Оссолінських і тримав до сьомої вечора. Лише коли людей на вулицях поменшало, розпустив усіх по домівках. Та вже за годину між гвардійцями й австрійськими вояками трапилася сутичка. Гвардійці і рядові міщани почали збиратися у центрі й будувати барикади.

Уночі тривали переговори між Вибрановським і командувачем урядових військ Вільгельмом Гаммерштайном. На ранок домовилися, що повстанці розберуть барикади, а солдати випустять їх з середмістя. Проте після нової сутички на площі святого Духа барикади почали зводитися заново. "Столи, стільці, лавки, меблі викидали з вікон помешкань, бочки і навіть перекинуті вози використовувалися до їх зведення", - описує події історик Юліуш Старкель.

О десятій ранку Гаммерштайн віддав наказ розпочати бомбардування центру Львова. Батарея понад 2 год. стріляла з гори Високий Замок. Вояки не зважали навіть на білий прапор, який повстанці кілька разів піднімали над ратушею. О 12.30 вогонь припинено, повстанці здалися.

Від бомбардування загинуло 55 осіб різного віку - 42 чоловіки і 13 жінок. Іще 75 людей було поранено. Сильно пошкоджено ратушу, згоріло кілька десятків будинків, зокрема університет і його бібліотека з 40 тис. книг.

За умовами капітуляції, Національну раду і Національну гвардію було розпущено. Закрито всі видання, окрім урядової "Львівської газети". Сучасники іронізували, що після листопада 1848-го замість демократії і свободи у Львові запанувала холера. Епідемія почалася ще у серпні. За наступний рік вона забрала 42 тис. життів.

 

 

Преображенська церква і народний дім – привіт з тих часів

 

 

Левицький мудро розіграв усі карти: відокремився від поляків, проголосив лояльність до цісаря, не допустив участі наших у збройних протистояннях – і заробив плюшки

 

Невдовзі він помер і був похований в Унівській Лаврі

 

3. Червень 1848 р. – участь представників ГРР у слов‘янському конгресі в Празі, де вперше на такому рівні заманіфестовано окремішність українців від інших народів.

4. Українці взяли участь у перших виборах до парламенту (червень 1848 р.). З 383 місць у парламент було обрано 96 депутатів від Галичини, 39 з яких – українці (27 селян і 9 священиків, 3 світські особи). Знаменитою є промова німецькою мовою селянина з Богородчанщини Івана Капущака.

5. З травня 1848 р. дозволено навчання українською мовою в народних школах, у гімназіях введено обов’язкове вивчення української мови, а у Львівському університеті відкрито кафедру української мови і літератури (очолив Я. Головацький).

6. Проходили перші вистави українського театру в Коломиї. Стараннями М. Верещинського та І. Озаркевича було поставлено «Наталку-Полтавку».

7. Відкрито перші читальні (в Коломиї, Львові). У Львові відкрито «Галицько-Руську Матицю» – українське видавництво дешевих книг. На народні кошти у Львові відкрито Народний дім, який став центром культурно-освітньої роботи в краї.

8. В жовтні 1848 р. у Львові було проведено так званий з’їзд діячів українського культурно-освітнього руху «Собор руських учених». В ньому взяли участь 118 представників. Всього працювало 9 секцій: богослов’я, права, філософії, природознавства,історії, географії тощо. Однією з головних проблем була проблема української мови.

9. Створено національні гвардії (ополчення та батальйони руських гірських стрільців). Вони налічували близько 1,5 тис. чоловік. Проте згодом реакція взяла гору і революційний рух було придушено. Розпущено парламент, відновлено необмежену владумонарха (1851 р.), запроваджувалась цензура. До 1854 р. Галичина перебувала на воєнному становищі. Таким чином, більшість національно-політичних та культурних здобутків українців Галичини було зведено нанівець.

 

 

Відгуки

Кольорова історія католицького Львова від історика Віктора Заславського

Кольорова історія католицького Львова від історика Віктора Заславського

Вашій увазі програма "Відкриваючи таємниці христинства" авторства історика Віктора Заславського. Тема даної програми стосується католицького Львова.
"Друга світова війна має багато сторінок, котрі заслуговують на висвітлення у кінематографі", - Віктор Заславський

"Друга світова війна має багато сторінок, котрі заслуговують на висвітлення у кінематографі", - Віктор Заславський

У День захисника України спілкувалися з істориком Віктором Заславським про військовий кінематограф. "Грейхаунд", "З міркувань совісті", "Підводний човен", "Таємне життя" та багато інших чудових фільмів, у яких ви зможете пережити військові події з героями кіно.
Завітайте до славетного історичного Бердичева і подивіться на виставку, яку відкрили у монастирі Босих кармелітів

Завітайте до славетного історичного Бердичева і подивіться на виставку, яку відкрили у монастирі Босих кармелітів

Наш автор Віктор Заславський та с. Камілла, яка опікується музеєм Джозефа Конрада при бердичівському монастирі Босих кармелітів, відкрили у монастирі виставку, присвячену Падурі. Тут можна побачити його книги, почитати його поезії. Родзинка експозиції – сцена бою між польськими повстанцями та російською кіннотою у 1831 році у Бердичеві. Падура пов'язаний з Бердичевом – його маєток був у Махнівці, у Бердичеві він часто бував, а отже відкриття виставки є цілком доречним. То ж, завітайте до славетного історичного Бердичева і подивіться цю виставку – а також багато усього іншого, що є у цьому надзвичайному місті.
Історик Віктор Заславський про князя Костянтина Острозького.

Історик Віктор Заславський про князя Костянтина Острозького.

Історик Віктор Заславський продовжуючи свій цикл "Відкриваючи таємниці християнства" зупитнив свій історичний погляд над постаттю князя Костянтина Острозького.
Розкол між Церквами

Розкол між Церквами

Віктор Заславський продовжує свій цикл програм "Відкриваючи таємниці християнства" і це чергова програма на основі уривку з книги "Римо-католики в українській історії", написаної для Радіо Марія.