«Український Вальтер Скотт» з Олександрівського костелу

На початку ХІХ ст. давній Київ залишався провінційним містечком, де лише величні храми та руїни нагадували про колишню велич руської столиці. «Брам чотири уламки, 9 монастирів і де-не-де хатки» – писалося в одній польській сатиричній поемі. Проте після останнього поділу Польщі до Києва було перенесено Контракти, величезний ярмарок, на якому не лише продавали різноманітний крам, але й укладали ділові угоди (звідси, власне, і назва). Відтепер давня руська столиця перетворилася з прикордонного форпосту на торгове місто, яким і була колись. На Подолі розкинулась Контрактова площа (де відбувався ярмарок); на ній виріс Контрактовий дім, а поруч почали зводити Гостиний двір із характерними галереями. На Контракти приїжджали численні гості, серед яких були й Адам Міцкевич, і Оноре де Бальзак, і Ференц Ліст. Гості були зачаровані багатою історією міста й чарівними краєвидами, і деякі з них вирішують залишитись тут назавжди. Місто починає зростати, і серед його нових громадян були виходці з дворянських родин – зокрема, римо-католицьких. Й оскільки останній католицький храм на дніпрових пагорбах закрили ще за часів Хмельниччини, кияни будують собі новий. Костел постав на місці колишнього бастіону старокиївської фортеці. Заклали святиню 1817 року, і щоб отримати дозвіл на будівництво, храм назвали на честь папи-мученика Олександра – небесного покровителя тодішнього російського імператора Олександра І.

Інтелектуальне життя на той час вирувало в інших місцях: у Волинському ліцеї в Кременці, в Уманській василіанській школі, у Почаївській лаврі. Проте 1831 рік приніс великі зміни. Прискорюється знищення Греко-Католицької Церкви на теренах Російської імперії. Ліквідуються школи в Кременці та Умані, Почаївську Лавру передають російській Церкві. Закриваються численні римо-католицькі монастирі та храми – також і костел святого Олександра. Знову його відкрили через 15 років.

Щоби дворяни-католики не їхали на навчання за кордон і не набирались там заборонених ідей, царський уряд вирішує відкрити університет у Києві. Так було засновано Імператорський університет святого Володимира. У головному корпусі за проєктом від самого початку були і православна каплиця (там тепер Музей історії університету), і католицька (там тепер спортзал). За студентами, викладачами і священниками було встановлено суворий поліційний нагляд. Відомим є випадок, коли київський генерал-губернатор Дмитро Бібіков просто сказав студентам і професорам університету, що каратиме всіх, хто наважиться обговорювати політичні питання. Замість цього він радив займатися «бенкетами й жінками» – за це він переслідувати не збирається. І студенти, й викладачі були обурені таким грубим жартом і, звісно, не збиралися дотримуватись порад Бібікова. Київ став місцем, де обговорювали, сперечалися, думали про національні, культурні, мовні питання – католики теж.

Однією з центральних постатей інтелектуального життя тих часів був Міхал Грабовський, напівполяк-напівукраїнець, польський патріот. Він був парафіянином костелу святого Олександра й жив на Андріївському узвозі, найбільш київській з усіх київських вулиць.

Міхал Грабовський народився на Волині, виріс неподалік Чигирина, навчався в єзуїтській школі у Романові, потім в Уманській школі при василіанському монастирі, де здружився з Падурою, Залеським, Гощинським. Завершував він шкільництво у рішельєвському ліцеї в Одесі (де, до речі, мешкало чимало католиків). Потім провів п’ять років у Варшаві, де зблизився з польською інтелігенцією, від Мохнацького до Словацького, а повернувшись у рідні українські краї, чверть століття прожив у сімейному маєтку: виховував дітей (мав п’ять доньок і трьох синів), займався господарством, приймав гостей – Шевченка, Куліша, польських письменників та художників. А ще він писав – наукові статті з української історії, дослідження українських пісень: «Джерела до польської історії», «Українські мелодії», «Про українські пісні», «Про українські народні легенди». Консультував Скальковського, коли той писав свою «Історію Нової Січі». За видатні заслуги перед українською історією Грабовського прийняли до Одеського товариства історії та старожитностей. А ще з‑під пера Міхала-Михайла виходили історичні романи про Річ Посполиту: «Коліївщина і степи», «Гуляйпільська застава», «Тайкури: повість народна». Романи мали успіх, і (що ще важливіше) висвітлювали суперечливі події української історії максимально об’єктивно та неупереджено. Грабовський визначив для себе три стовпи, на яких будував свої літературні принципи: народність, яскраве оповідання та історична правда. І, дивлячись по всьому, слова «історична правда» не були для Грабовського порожнім звуком. Він не оминав проблемних сторінок у польсько-українських відносинах, висвітлював у романах пиху шляхти та її неспроможність замислитись над потребами бідних чи бодай державними інтересами – на відміну від інших колег-письменників, хоч польських, хоч російських.

Пантелеймон Куліш, автор першого українського перекладу Біблії, вважав Грабовського найкращим фахівцем з історії України та неперевершеним письменником – «українським Вальтером Скоттом». Пишучи «Чорну раду», Куліш користувався порадами Грабовського, а у своїх історичних збірках «Записки о ЮжнойРуси» помістив його статтю про причини польсько-українського антагонізму (щоправда, додавши при цьому в післямові, де він із ним незгідний).

Не лише Куліш перебував підо впливом «українського Вальтера Скотта». Грабовський захопив українською історією Словацького, Сенкевича, Антоновича; його матеріалами з української археології користався знаменитий київський мер Іван Фундуклей. Видаючи 1848 року свій надважливий «Огляд могил, валів і городищ Київської губернії», він окремо вказував, що багато зобов’язаний у виконанні своєї праці «сприянню чигиринського поміщика М. А. Грабовського». Подружився з Грабовським і Тарас Шевченко, який саме приїхав із Петербурга й працював в археографічній комісії при Університеті – їздив Україною і малював старовинні храми, замки та інші руїни. Грабовський захопився талантом молодого художника й допомагав йому з виданням альбому «Мальовнича Україна». Можливо, це під його впливом Шевченко зробив відомий акварельний ескіз Олександрівського костелу.

Ідеями Грабовського пронизана шевченківська поема «Гайдамаки». Вній показано емоційні та ірраціональні мотиви повстанців, а у сцені, де Гонта вбиває власних дітей, бо вони католики, яскраво вимальований весь трагізм тієї доби і мирних людей, які опинилися між молотом і ковадлом.

1850 року Грабовський і сам видав археологічню працю «Україна: давня і теперішня», присвячену памяткам Наддніпрянщини. Того самого року чигиринський поміщик, який і раніше часто бував у Києві, остаточно перебирається до Києва, який зустрічає його як героя. Тут з‑під його пера виходять нові твори: «Пан староста Канівський», «Пан староста Закревський», «Заметіль у степах». Звісно, Грабовський не забував про Олександрівку – у селі він збудував костел і православну церкву. А з його листів до польських колег видно, як сильно цей «Вальтер Скотт» сприяв тому, що досліджувати українську історію стало престижним і навіть модним.

Із Грабовським погоджувались і не погоджувались, полемізували – але багато в чому саме він дав поштовх першим українським історикам та письменникам, для розвитку як історії України, так і історичних романів чи поем на українську тему.

Міхала Грабовського, з одного боку, приваблювала козацька романтика вільного життя, захисту віри та боротьби за свободу – тим більше що козацька доба відповідала добі розквіту Речі Посполитої. З іншого боку, він розмірковував над тим, чому зникла Річ Посполита, яку роль у її занепаді відіграли козацькі повстання і якою мірою поляки були винні в тому, що відштовхнули від себе Україну. На сторінках своїх романів цей парафіянин Олександрівського костелу виводив пихату та свавільну шляхту, скривджених селян і волелюбних козаків. У розумінні Грабовського Річ Посполита мала всі шанси стати родиною вільних слов’янських народів, і завадила цьому передусім польська пиха. Якщо ж казати про майбутнє слов’ян, то він мріяв про християнську спільноту слов’янських народів, де кожен мав би своє місце, не потерпав би від приниження з боку інших через своє походження чи віру. Значне місце в цій християнській утопії віддавалося Києву як духовному центрові слов’янства, «руському Єрусалимові».

Вигадувати утопії – річ не така вже й погана, особливо коли ТомашПадура вже мріяв про «Слов’янщину», а по цілій Європі йшли національні рухи, які пізніше приведуть до «весни народів». Цікаво інше: ідеї цього поляка-українофіла щодо християнського братерства слов’ян передалися його друзям і знайомим – Кулішеві, Шевченку, Костомарову.