A PHP Error was encountered

Severity: Notice

Message: Trying to get property of non-object

Filename: controllers/site.php

Line Number: 127

Унія
Слухати Радіо

Зараз в ефірі

11:00

Житія святих

В ефірі

Катехиза

12:00

Ангел Господній

12:20

В родині "Радіо Марія"

13:00

Резонанс

14:00

Духовні читання

14:20

Дайджест від Credo

15:00

Коронка до Божого Милосердя

15:10

Молитовна лінія

15:40

Дитяча катехиза

16:00

Катехиза

16:45

Дитяча молитва

17:00

Новини

17:10

Голос народу, голос Божий

17:45

Літургія годин (Бревіарій)

18:00

Св. Літургія із санктуарія Пресв'ятого Серця Ісуса (Кам'янець - Подільський)

19:00

Молитовна лінія

19:30

Розарій

20:00

Вечірня казка

20:20

Слово на кожен день

Унія

Поділитись з друзями
У 1700 році львівський єпископ Йосиф Шумлянський приймає унію, і разом з ним – вся йго єпархія. Приймають мирно, без майданів і гасел «уніяку на гіляку». Не приступили до єдності з Римом Крехівський монастир, Манявський Скит, Почаївська Лавра і Львівське братство. Усі вони мали на те свої причини. Львівське братство отримувало непогані прибутки, продаючи до Росії книги з своєї друкарні. Якби вони прийняли унію, про торгівлю з Москвою напевно довелося б забути. Від Москви – точніше, від щедрої милостині від царів – залежав і Крехівський монастир.


Манявський Скит мав численні земельні володіння на православній Буковині – і напевно втратив би їх, приступивши до Унії. Для Йосифа Шумлянського ці мотиви не були таємницею, він ставився до них з розумінням і не ображався на тих хто до унії йти не хотів. Знов-таки, обителі в Крехові, Маняві чи Почаєві були автономними, і на життя єпархії не дуже впливали. То ж, єпископ пустив в хід своє вміння домовлятись, і встановив на землях своєї єпархії мир і злагоду. Щоправда, це були досить дивні мир і злагода! Єпископ не силував монастирі до єдності з Римом, а монастирі не поставали проти його пастирського авторитету. Єпископських ревізорів пускали до православних обителей, а сам владика не обділяв монахів своїми милостинями. В своєму заповіті він відписав православним монастирям кілька тисяч злотих, а після смерті монахи з цих монастирів брали участь у виборі нового єпископа. Отже, ці православні анклави попре формальну конфесійну відмінність залишались активними учасниками єпархіального життя. Все ж таки прийняття унії було політичним кроком, і значило не зміну віри, а зміну керівництва – і львівський владика чудово це розумів. То ж, Крехів і Почаїв приступили до унії лише через двадцять з гаком років, а Манявський скит (де, до речі, була похована мати нашого героя) так і залишився православним аж поки наприкінці XVIII століття його, разом з численними іншими монастирями, і римо-католицькими, і греко-католицьким, не закрила австрійська влада.
Проблема виникла лише з львівським братством, котре з Шумлянським миритись не хотіло. Після прийняття унії братчики припинили передавати владиці традиційні пожертви – не кажучи вже про іншу співпрацю. Відтепер братська друкарня і її книги, а також братська школа стала недоступною для людей єпископа. На примирення вони йти не збирались, і єпископське красномовство було тут безсиле. А миритися з тим було неможливо – занадто вже нахабно поводили себе братчики. І одного разу, коли Шумлянський мав відслужити святкову відправу в братській церкві, а братчики закрили перед ним брами, єпископ, згадавши свої пригоди 40-річної давнини, вибив двері в церкві і відслужив там літургію. Щоправда, цей емоційний крок, який не дуже личив сивочолому владиці, ні до чого не призвів – братчики полагодили двері і лишились при своїх правах. Тоді Шумлянський приборкав емоції і вирішив діяти іншим шляхом. Яблуком розбрату між братством і єпископами була їхня любов до друкарства. Шумлянський мріяв про єпархіальну друкарню, яка служила б і джерелом невеличкого але прибутку, і засобом просвітництва. Братчики в свою чергу дуже хотіли залишитись монополістами в галузі друкарства в Галичині – і заради цього готові були мати рідну татарам продати. В свій час, коли Шумлянський видав «Метрику» і Псалтир, вони добились через королівський суд закриття єпископської друкарні. Але тепер король був новий, та й Шумлянський з братчиками формально належали до різних конфесій. То ж, тепер ніщо не перешкоджало львівському владиці знов відкрити друкарню. Так він і зробив – зібрав друкарський станок і почав друкувати новий «Ірмологіон» - збірку церковних співів. Нехай братчики спробують вижити в умовах вільної конкуренції! Якби єпископ довів справу до кінця і дав наклад на продаж, братство втратило б величезні доходи. Отже, треба було або прощатись з монополією, або задобрити єпископа, прийнявши унію. Єпископ був не злий. У відповідь на готовність братчиків прийняти унію він погодився продати братству наклад «Ірмологіона» і закрити друкарню. Братчики ж повидирали з пісенників титульні сторінки з єпископським гербом і замінили їх на свої. А ще – написали Папі Римському і упросили його зберегти їхню автономію. Шумлянський розсудив що нехай вони подавляться своїм гербом і своїми правами, аби в єпархії був мир. І з відчуттям перемоги, задоволений і щасливий, 27 липня 1708 року Йосиф Шумлянский помирає. В галицьких літописах про це написали так:
Життя свого богоугодного течію завершивши, перейшов від тимчасового до вічного життя, до горнемо, до престолу неприступного світла бодрий пастир, боголюбивий єпископ Львівський, Галицький та ін. Йосиф Шумлянський.
Сам Йосиф Шумлянський в заповіті своєму писав так:
„Живу і померти бажаю в вірі, що містить в собі взаємну згоду, любов та єдність християнську древню свв. Отців, церкви Східної та Західної".
Через два роки після прийняття унії на Львівщині до єднання з Римом приступив Луцький єпископ Діонісій Жабокрицький, і таким чином уся Західна Україна стала греко-католицькою. Щоправда, на Волині прийняття унії проходило аж ніяк не так чисто і гладко як в Галичині. Слід згадати хоча б що коли Луцьким православним єпископом був брат Йосифа Шумлянського Афанасій, він про унію мову не заводив, і так і помер у православ'ї. І ось, наступником Афанасія Шумлянського стає Діонісій Жабокрицький, в миру Дмитро. Народився він у 1652 році, в Луцьку, в шляхетній родині. Батько його був православний, мати – католичка. Навчався в Краківській академії, в 22 роки став каптуровим суддею Волинського воєводства, потім під воєводою Київським, потім підстаростою Кременецьким, потім земським писарем в Луцьку. Це був добрий чиновник – не дуже творчій, не дуже рішучий, зате старанний і чесний, а ще – начитаний і вчений. Кілька років його обирали головою Луцького православного братства, і зробив для нього чимало доброго. В свій час Жабокрицький одружився на вдові, став батьком двох дітей, але потім розлучився і вирішив стати монахом. І хоча це було не зовсім правильно, у 1695 році, як писав козацький літописець Самійло Величко, «...вся руська волинська шляхта вибрала з-поміж себе на ту овдовілу Луцьку й Острозьку єпископію одного значного і заслуженого в Короні волинського шляхтича і вченого чоловіка Димитрія Жабокрицького».
Цікаво що Йосиф Шумлянський, якого після смерті брата призначали тимчасовим адміністратором Луцької єпархії, образився що висвячення нового єпископа не погодили з ним. В принципі, в тому була рація – все ж таки тимчасовий керівник – все одно керівник і потребує хоч якоїсь поваги, тим більше що він був братом покійного владики. Але Жабокрицький вирішив стати в позу і відповів львівському владиці «Я тобі не молюся, ти мене й не помилуй». Це же було не зовсім мудре рішення. Шумлянський мав вплив в польському уряді, то ж сваритись з ним було кроком небезпечним. А ще – з Шумлянським завжди можна було домовитись по-доброму: завітати в гості, поставити пляшку, завірити в своїй повазі, запропонувати разом друкувати книжки чи ще якусь добру справу робити і вирішити все миром. Йосиф Шумлянський в свій час налагодив так відносини багато з ким. Але Жабокрицький навик дипломатії розвивати в собі не став, вирішивши що Луцьк від Львова далеко, то ж не має сенсу витрачати час і гроші на дружбу з сусідами. Але тут почались нові проблеми. Жабокрицький, як вже було сказано, в свій час одружився на вдові, а потім ще й розлучився. За православними канонами, він єпископом бути не міг. Це не завадило ані польському королю, ані українському гетьманові, ані київському митрополиту погодитись з його обранням. Мабуть, той факт що Жабокрицький є ревним православним і вже багато чого зробив для церкви, на їхню думку, був достатнім аргументом для того щоб простити йому шлюб і розлучення. А ось для патріарха Московського Адріана цього достатньо не було. А українська церква в той час вже підкорювалась Москві, і без папірця з підписом патріарха вже нічого не модна було зробити. Жабокрицький знов вирішив стати в позу – він привіз з Мармарошу місцевого митрополита, який в кращих традиціях тогочасного православ'я висвятив його на єпископа, як казали в Шоу Довгоносиків, за отдельную плату. Дмитро Жабокрицький став Діонісієм.
В принципі, Жабокрицький йшов тим самим шляхом що і Йосиф Шумлянський в свій час: сварився з конкурентами, мав в носі високе керівництво і йшов напролом. Але Шумлянський мав по-перше, покровителів в уряді, а по друге, вміння з усіма миритись і домовлятись. І ось цього в Жабокрицького не було. Багато кому не подобалась його поведінка, і не лише серед католиків і прихильників Шумлянськго, а і серед його власних парафіян. Та й в королівському уряді почали натякати що не задоволені його викрутасами. Так чи інакше, сім років Діонісій Жабокрицький керував своєю єпархією, не підлягаючи жодному патріархові. Керував в принципі непогано – дбав про освіту духовенства, про добробут монастирів. І при цьому він мав численних противників – у Львові, в Москві, в Варшаві, в Києві, і навіть в Луцьку. І ось, у 1702 році він приймає унію. Як вже було не раз сказано, прийняття унії було кроком не релігійним, не богословським, а практичним. В унію переходили що мати краще керівництво, кращі умови для служіння. В принципі, інакше і бути не могло – адже прийняття унії значило виключно зміну патріарха московського на патріарха римського. Тобто, папу. Отже, у випадку Діонісія Жабокрицького перехід до єдності з Римом був викликаний скоріш за все його невизначеним становищем, адже усі розуміли що якщо Жабокрицький визнає зверхність папи, нове начальство простить йому усі канонічні огріхи – як в свій час їх простило київське духовенство. Так воно і сталось. Зате збільшилась кількість невдоволених ним серед вірних Луцької єпархії. В принципі, нічого злого на своїй посаді Жабокрицький не робив: монастирі які хотіли залишатись православними, в унію силоміць не тягнув, займався меценатством по мірі сил. Але для примирення з усіма ворогами цього було замало. Все ж таки, Йосиф Шумлянський почав говорити про унію коли усі вже знали його як героя турецьких війн і автора добрих книг, як визволителя Відня і оборонця Львова. Заслуги Жабокрицького були дещо меншими – все ж таки він був єпископом усього сім років і політичних талантів не мав.
А час не стояв на місці. Йшла Північна Війна, Польський король і російський цар були в цій війні союзниками, і у 1704 році до Луцьку увійшли російські війська. Діонісій Жабокрицький розумів що в присутності російських військ його противники відчують себе сильнішими і стануть нахабнішими. Мучеником за єдність церкви він ставати не хотів, а тому вирішив втекти до Угорщини, де і передував поки росіяни не покинули Луцьк. Для порівняння: коли Петро завітав до Львова, Йосиф Шумлянський, на якого цар мав великий зуб і за прийняття унії, і за переговори з козаками, з міста не втік. Але Шумлянський був занадто важливою фігурою щоб з ним щось робити, та й у Львові цар був без армії. Отже, навряд чи ми маємо право судити Луцькго владику за те що він не хотів бути ані героєм, ані мучеником. Тікав він від росіян і у 1706 році, і у 1708-му. А ось у 1709 році його таки схопили, при чому схопили вороги з-поміж місцевих і передали росіянам, які перед тим з любові православ'я спалили Жерівці, родове село єпископа. Жабокрицького вивезли в Київ, де на нього чекали не зовсім приємні зустрічі з київським православними духовенством, які дивились на нього як на хулігана, якого спіймали на гарячому. Є звістки що під час цих допитів унійного єпископа усіляко принижували, вимагаючи від нього зректись унії. Тяжко сказати наскільки це було так. З одного боку, за російськими законами перехід в католицтво вважався злочином який карався ув'язненням, при чому каяття і повернення до православ'я несло за собою помилування чи бодай пом'якшення кари. З іншого боку таке зречення було б, кажучи сучасною мовою, важливою піар-акцією в інформаційній війні православних проти унії. Одним словом, зречення Жабокрицького полегшило б його долю. Але зрікатись він не став. Чи то він став уніатом не лише з прагматичних міркувань, чи то збереження вірності унії залишалось для нього єдиним шляхом зберегти честь і гідність, залишитись в історії не невдалим політиком, а мучеником за переконання, чи то пішов на принцип і став в позу, як в свій час перед Шумлянським. А може, там було усього потрохи. Буває і таке.
Так чи інакше, луцького владику засудили на заслання і довічне ув'язнення і відправили на Соловки. В принципі, монастир цей не був тою страшною в'язницею, якою звикла її малювати радянська пропаганда. Це була велика обитель з багатьма монахами, тут ула одна з резиденції єпископа Холмогорського, сюди приходили прочани. Також це була потужна фортеця, яка відбивала ворожі напади навіть у Кримську війну! Врешті-решт це був дуже красивий монастир, з стін якого відкривались казкові краєвиди Білого Моря. Але через віддаленість до цивілізації час від часу сюди відправляли різних державних злочинців, і одним з них і став луцький владика. Він тут прожив кілька років, при чому місцеві єпископи ставились до нього цілком прихильно і з розумінням. Можливо, справа тут була в тому що єпископи ці, Рафаїл Краснопольський і Варнава Волостковський, були українцями. Потім Жабокрицького перевели д Москви, де він і помер у 1715 році.
Багато можна говорити про помилки, які наробив перший унійний луцький єпископ на політичних фронтах і які привели його до ув'язнення. Але вони не можуть заперечити двох фактів. По-перше, Жабокрицький таки був мучеником за унію. Росіяни схопили його саме за прийняття єдності з Римом, і пізніше він мав можливість зректись унії і тим полегшити свою долю, але не став. А по-друге, російський цар Петро І, талановитий правитель, самовідданий реформатор, який по праву може вважатись найкращим з російських царів і одним з найвидатніших монархів Нового Часу, переслідував уніатів там де тільки міг – навіть коли вони не були його підданими. Це злочин. Це одна з темних плям на обличчі цієї непересічної людини. І один з яскравих прикладів ставлення Росії і російської церкви до України і українських церков. Приклад який чудово свідчить про те якими були уніати і якими були православні в багатовіковій історії їхніх непростих відносин.

До речі, ось ще один приклад поведінки Петра І. У 1705 році російська армія стояла в Полоцьку. Частина міщан була православними, частина – уніатами. Уніатським монахам василіанам, зокрема, належав Софійський собор – давня пам'ятка, один з перших храмів Київської Русі, тезка соборів в Києві і Новгороді. Там був похований Йосафат Кунцевич, унійний єпископ, вбитий в свій час православними, але мощі його монахи перед приходом росіян заздалегідь вивезли з міста. Одного разу цар зайшов до собору і, припинивши молитву, наказав щоб йому провели екскурсію. І ось, екскурсанти дійшли до ікони Йосафата Кунцевича. Цар спитав хто це і хто його закатував. Монахам залишалось або збрехати, або наразитись на царський гнів. Брехати вони не могли, і відповіли що це святий Йосафат, вбитий схизматиками. Цар розлютився і повелів вбити василіан, що було зроблено. А сам собор був зруйнований у 1710 році коли там росіяни влаштували пороховий склад. Від давньої святині лишився лише фундамент і крипта, на який пізніше звели новий храм.

Віктор Заславський, історик, пуліцист, журналіст 

Відгуки

Спогади про сталінську добу. Частина третя. Віруючі

Не знаючи звідки прийшов, не дізнаєшся куди йти далі.

Історія церкви та історія людства.

Авторська програма Віктора Заславського

Крутий маршрут Євгенії Гінзбург.

Спогади про сталінську добу. Частина третя. Віруючі

Спогади про сталінську добу. Частина друга. У таборах

Не знаючи звідки прийшов, не дізнаєшся куди йти далі.

Історія церкви та історія людства.

Авторська програма Віктора Заславського

Крутий маршрут Євгенії Гінзбург.

Спогади про сталінську добу. Частина друга. У таборах

Спогади про сталінську добу. Частина перша. Великий терор

Не знаючи звідки прийшов, не дізнаєшся куди йти далі.

Історія церкви та історія людства.

Авторська програма Віктора Заславського

Крутий маршрут Євгенії Гінзбург.

Спогади про сталінську добу. Частина перша. Великий терор

Церква в постхристиянському суспільстві

Продовжуємо цикл історичних програм з Віктором Заславським на тему: Церква і суспільство.
 Частина 6

Симфонія чи надмірна влада цісара?

 Продовжуємо цикл історичних програм з Віктором Заславським на тему "Церква і суспільство" Частина 5