Слухати Радіо

Зараз в ефірі

02:00

Катехиза

В ефірі

Меса

03:40

Розарій

04:00

Коронка до Божого Милосердя

04:20

Святий дня

04:40

Біблійні читання

05:00

Рецепти Життя

06:00

Дитяча катехиза

06:20

Голос народу, голос Божий

07:00

Св.Літургія з костелу св. Станіслава єпископа та мученика (Городок)

07:40

Дитяча катехиза

08:10

Житія святих

08:15

Слово на кожен день

09:00

Молитовна лінія

10:00

Розарій

10:30

У ваших намірах

11:00

Житія святих

11:20

Катехиза

12:00

Ангел Господній

12:20

Концерт привітань та гарного настрою

Віктор Заславський: "Для першої половини 19 століття викладання в школах, виголошення проповідей і друкування газет народною мовою було для українців серйозним кроком вперед."

Поділитись з друзями
Черговий випуск історичних програм від історика Віктора Заславського. В даній передачі автор розповідає про стан Церкви і держави в 19 століттіЧастина І

У 1836 році відійшов у кращий світ Михайло Гарасевич, барон де Нойштерн, священик, вчений, викладач, дипломат, один з тих завдяки кому була відновлена українська Галицька митрополія. На його похороні молодий семінарист Микола Устиянович декламував поезію власного авторства, і там були такі слова:

 

Коли буря перед літи

Зашуміла і в наш край,

Ти возгласив: за мнов, діти,

Де Австрія, там наш рай

 

Дійсно, з кінця 18 століття і до середини політика української греко-католицької церкви зводилась до одного: бути лояльним до Австрії, служити своєму народові і брати активну участь у громадському житті. Лояльність до імперії гарантувало підтримку з боку цісаря і численні привілеї від нього. Ну, і щодо служінню народові і участі у громадському житту – то для першої половини 19 століття викладання в школах, виголошення проповідей і друкування газет народною мовою було для українців серйозним кроком вперед.

 

Але якщо перша половина 19 століття знаменувалась для галицьких українців великим здобутками, то друга половина століття пройшла в осмисленні і переосмисленні цих здобутків. Усю першу половину 19 століття в нас визрівало розуміння того що ми – русини, частина великого народу від Сяну до Дону, що Київ, Чернігів, Полтава, козаки і Київська Русь – це все наше, що в нас є своя мова, якою ми хочемо говорити на усіх рівнях, писати і друкувати. У 1848 році Головна руська рада (а точніше – греко-католицька церква) проголосила це офіційно. Начебто, все чудово. Але одразу постало питання: і що далі? Куди нам далі рухатись? Чим більше людина мислить, тим більше питань вона задає і тим більше їй треба для щастя, і те що у 1848 році було новим і прогресивним, через 50 років вже не задовольняло навіть поміркованих. Комусь подобалось відчувати себе частиною великого російського народу, хтось бачив місце русинів в союзі з поляками. Хтось волів підтримувати українську національну ідею, розвивати народну мові. А ще – за цей час виросло нове покоління – якому хотілось зрушень, реформ, жвавішого культурного життя. Ну, і боротьби – молодь завжди прагне боротьби. Вічний революціонер, каменярі – ці образи ранніх поезій Івана Франка чудово це ілюструють.

 

Подібні рухи вирували і всередині української церкви. Серед священиків і єпископів були і москвофіли, і полонофіли, і народовці різних ступенів радикальності. Хтось прагнув реформ, хотів бачити церкву більш активною в суспільному житті, хотів більшого розвитку для народної мови. для когось принциповим питанням було збереження старовини. Хтось хотів повернутись до православних традицій, для когось ідеалом був латинський обряд. В принципі, такі пошуки є нормальні для будь-якого живого народу і церкви. У другій половині 19 століття, коли греко-католицькою церквою правили Йосиф і Сильвестр Сембратовичі, вони тримали більш-менш виважений курс. З іншого боку, саме за Сембратовичів греко-католицька церква стала менш активною в суспільних дискусіях, потупившись місцем світській інтелігенції. Хіба що Сильвестр Сембратович думав про порозуміння з поляками, і священики-москвофіли підняли голову.

 

І ось, у 1898 році, після смерті Сильвестра Сембратовича, постало питання: хто буле наступним митрополитом і в який бік він поведе церкву. Хтось хотів реформ, хтось – збереження старовини. Кандидатів було троє. Консерватори, полонофіли та москвофіли, стояли на Станіславівського єпископа Юліана Куїловського. Народовці і прихильники реформ стояли за перемишльського єпископа Констянтина Чеховича. Але той був вдівцем, Ватикан виступив проти його кандидатури, то ж, замість нього була запропонований настоятель василіанського Онуфріївського монастиря у Львові на ім'я Андрей Шептицький. Консерватори, яких підтримав намісник Галичини, завзятий поляк Лев Пінинський, підтримав Куїловьского, то ж, саме він і став новим митрополитом.

 

Юліан Куїловський, шляхтич гербу Сас, син священика, під навчань в університеті захопився польським революційним рухом, під час революції 1848 року воював в Угорщині у складі польського легіону проти австрійців. Разом із цим вважав себе русином, і навіть коли вступив до польського чернечого ордену змартвихвстанців і висвятився в латинському обряді – взяв на себе обов’язок відправляти літургію у східному обряді, а коли австрійці амністували його і дозволили повернутись до Галичини, Юліан став греко-католицьким парохом. Потім іде типова церковна кар’єра – ректор в українській семінарії в Перемишлі, потім декан і парох кафедральної церкві, потім єпископ Станіславівський.

 

Важко сказати які мотиви рухали цим відвертим полонофілом при обранні життєвого шляху – чи то любов до свого народу, чи то просто прагнення легшого життя. Все ж таки, він був польським патріотом, воював проти австрійців, то ж, прийняття сану і рятувало його від бідності, і гарантувало певну безпеку. А загалом, це була людина старого покоління, ягода з того ж самого поля що і, наприклад, Дідушицький чи Сапіга, які ще під час весни народів прагнули об’єднати поляків з українцями «заради спільного блага». Через це, мабуть, він і противився будь-яким модерним реформам в українській церкві – через що його любили і москвофіли, і поляки, в тому числі і польські політики. Цікава риса – чернечий сан не заважав йому завести аж чотирьох позашлюбних дітей. Тобто, боротьба проти реформ в церкві – це святе, а власна розпуста – це дрібнички. Таке буває з ревними охранителями традицій.

 

Так чи інакше, обираючи митрополитом Куїловського, поляки, москвофіли і консерватори прагнули зберегти старий стан речей, який склався за останні років 30, коли церква поступово відходила від громадського життя. Але вийшло інакше. Куїловський після інтронізації прожив лише півтора роки, з яких більшість часу провів у ліжку, і у 1900 році митрополитом стає Андрей Шептицький.

 

Владика Андрей очолював українську церкву 44 роки. Мало хто з царів чи королів, пап чи патріархів посідав престол так довго – і мало хто зміг стільки доброго зробити за час свого правління. Важко порівнювати митрополита з Черчіллем чи Рузвельтом, Іоанном 23-м чи Іоанном Павлом 2 – адже влада його розповсюджувалась на відносно невелику територію, але все ж таки без жодного сумніву це є одна з найвеличніших і найсвітліших постатей і 20 століття, і цілої української історії. Звісно, росіяни чи поляки робили все щоб очорнити Шептицького перед світом та історією. Завдяки польському впливу в католицькій церкві митрополит ще й досі не визнаний блаженним. На превеликий жаль митрополит Мечислав Мокшицький посприяв черговій затримці в справі беатифікації Шептицького. А завдяки російському впливу в Ізраїлі митрополита ще й досі не визнано праведником світу – хоча мало хто стільки зробив для порятунку євреїв в часи війни скільки зробив Шептицький. Що ж, це не дивує. Україна завжди мозолила очі шовіністам Польщі і Росії самим фактом свого існування, а якщо ворог тебе ненавидить – значить, ти робиш все правильно. Недарма ще декабристи в свій час любили фразу «Громадянине, що ти зробив для батьківщини щоб бути розстріляним в разі приходу ворогів»? Ну, і в американців є прислів’я – герой для одного – зрадник для іншого. А в нас кажуть – я не червонець щоб усім подобатись.

 

Так чи інакше, в наші дні Шептицький є беззаперечним святим і українським героєм, і нам тяжко уявити собі той факт що у 1900 році українська громадськість сприйняла його інтронізацію з недовірою. Наприклад, газета "Громадський Голос", яку видавала українська Радикальна партія, повідомляла: "наступником Куїловського має бути єпископ Шептицький. Будемо й далі пильно слідити за кождим єго кроком, бо се дуже рухливий чоловік і яко митрополит може бути дуже небезпечний для русинів". А Осип Маковей, журналіст, історик, літературознавець, написав з приводу можливої інтронізації Шептицького таку поезію:

 




Коли б я польским графом був. 
Ей! то ж то. би я мався! 
Я б зараз поляків забув. 
До русинів признався. 
Вони би з дива раз зійшлись, 
А я сказав би слово: 
"Мій рід одрікся вас колись, 
Я признаюсь наново. 
Чи треба вам свого царя, 
Чи хоч митрополита. 
Все прийму, бо душа моя 
Добром для вас налита"! 

А русини, ці мужики. 
Зраділи б всі, як діти, 
Убрали б всі мене в квітки 
І стали б ВСІ ревіти: 
"Витай нам, графе, в добрий час! 
Як раз на тебе ждали! 
Вже три століття проміж нас 
Ми графа не видали. 
Прийми хоч мітру, поки-що. 
Од нашої, громади! 
Ти нам придашся, як ніхто, 
До всякої паради. 
Ми демократи є й були. 
Але графів ми любим 
І серце в нас тремтить, коли 
Котрого приголубим "!... 
І загули би по краю 
Концерти, хороводи. 
Поети Руси в честь мою 
Складали-б гарні оди... 
Завів би я безженний клир, 
Порядок єзуїтський, 
Як в давній Польщі, був би мир, 
Добробут старосвітський. 
А згодом... ех! та я й забув! 
І сподіватись марно!... 
А все ж, коли б я графом був. 
Ей, то ж то! Жив би гарно!..


 

Тобто, усі побоювались що новий митрополит почне запроваджувати в церкві польські порядки. Польським графом Шептицького назвали не просто так. Звісно, рід Шептицьких мав русинське походження, і дав нам у 17-18 століть таких значних діячів як Варлаам, Афанасій, Лев Шептицькі, єпископів львівських, митрополитів галицьких, чиє правління було важливою добою в історії української церкви. Але у 19 столітті Шептицькі сполонізувались, перейшли на римо-католицтво, і батько майбутнього митрополита, граф Ян Кантій Ремігіан Шептицький вдома взагалі говорили французькою, і про свої руські коріння згадував не так вже й часто. А мати владики Андрея, Софія Фредро, взагалі була чистокровною полькою. Батьком її був польський письменник Олександр Фредро, а бабуся була замужем за графом Станіславом Скарбком, тим самим що збудував у Львові драматичний театр. Така собі шляхетна польська родина, і раптом – їхній старший син (точніше, старший з тих що вижив) Роман Олександр Марія Шептицький вирішує перейти у східний обряд і стати монахом. Польський граф вирішив стати українцем – так про це зі здивуванням казали у вищих колах Галичини. поляки вважали це якоюсь примхою, а українці вбачали в цьому якусь таємну змову.

 

Дещо про своє навернення згадував сам Шептицький. Дещо можемо дізнатись зі спогадів його матері, які були перекладені та видані українською. Це дуже цікава книга, і її варто купити і прочитати повністю. З одного боку з книги може здатись що Софія Шептицька дещо ідеалізує свого сина, приписуючи йому суперблагочестя ще з малих літ. Але слід пам’ятати що з одного боку Шептицький все ж таки святий, а з другого – мама завжди ідеалізує свою дитинку. Так чи інакше, спогади Софії Шептицької досить цікаві і таки можуть пролити певне світло на історію нашого митрополита.

 

Важливо сказати що родина Шептицьких була і побожною, і досить душевною.  вони брали активну участь в житті своїх селян, а на весілля підданих Софія зазвичай дарувала молодятам корову. Та й завітати до сільської церкви помолитись було для Яна і Софії звичною справою. Тоді ж на богослужіннях в греко-католиків почав бувати і молодий Ромтух, як його називали батьки й брати. Пізніше митрополит згадував:

Ну, і мама згадує про те що син змалку прагнув священства, а вона лякала його що тоді не зможе їздити на коні, як її син з малих літ казав що стане уніатським священиком, з яким захопленням він дивився на дзвіницю василіанського монастиря в Добромилі, як вже юнаком розповів їй про твердий намір вступити до василіан і як тяжко їй було прийняти це.

 

Так само емоційно зреагував і батько Ромтуха. А ось їхній сімейний сповідник, єзуїт отець Генріх Яцковський, який, до речі, брав участь у реформі василіан разом з Сильвестром Семратовичем, переконував і батька, і матір що «дука вступити до василіанського чину походить злісно від Бога». Цікаво що упродовж усієї боротьби Романа Шептицького за своє покликання, за право бути ченцем василіанином його підтримували єзуїти, та й сам Папа Римський. Звісно, це потім давало привід багато кому говорити про те що навернення Шептицького є частиною підступного плану єзуїтів, масонів чи рептілоїдів чи жидобандерівців проти русинів, святої русі, Росії, православ’я чи ще чогось. Що ж, інколи правда є настільки простою що в неї тяжко повірити. Завжди легше повірити у всесвітню змову ніж в добрі наміри людей які роблять свою справу! Але ж єзуїти допомагали греко-католикам у реформі василіан, яка дійсно оживила занепале унійне чернецтво, а римські папи не раз підтримували українську церкву і захищали її від поляків. Та й про головне не треба забувати – що покликання Романа Шептицького мала суто релігійні коріння! Переходять же в наші дні люди з православ’я на протестантизм, з протестантизму на католицтво і навпаки – не маючи при цьому ніяких політичних мотивів! Як казав Зигмунд Фройд, інколи огірок – це просто огірок. Цікаво що з приводу свого покликання сам Ромтух казав:

 

Врешті-решт, батько погодився – тим більше, за спогадами графині Софії, що сам колись мріяв щоб один з синів став уніатським священиком і допоміг відродити українську церкву.

 

То ж, Шептицький за його згодою відправився до єзуїтського кляштору в Хирові, а звідти єзуїти відправили його до Добромиля, де зреформовані василіяни мали новіціят. Звістоно, Роман Шептицький мав ще довершити університетські студії, але шлях до чернецтва, до східного обряду, до служіння був відкритий.

 

І ось ще що важливо розуміти. Роман Шептицький зростав у висококультурному середовищі, знав кілька мов, багато читав, часто з пів-огляду міг впізнати безцінний твір мистецтва – навіть закоптілий і перемальований. А значить – його світогляд не був обмежений культурою свого кола. Він захоплювався красою давньоруських ікон і з трепетом зберігав в себе малюнок Мікеланджело. Вивчав життя православних старовірів – і з благоговінням молився перед італійськими святинями. Недарма великий вплив на нього мали єзуїти з їхньою повагою до усіх культур і традицій. То ж, покликання о східного обряду не змусило молодого Шептицького зненавидіти латинський обряд, і все життя він тримав біля себе французький молитовник. Він міг бути і українцем, і європейцем, носієм візантійської, давньоруської, української, польської, загальнокатолицької і загальноправославної культури. Непоганий приклад для українців, та й для усіх християн 21 століття.

 

Відгуки

"Не домовлятися з ворогом, а битися з ним", - історик Віктор Заславський

Черговий випуск історичних програм від історика Віктора Заславського. Коли трохи вгамувались емоції від «Захара Беркута», від спілкування з акторами, режисером та іншими гостями на першому показі, то можна назвати три причини чому це кіно просто не можна не побачити. Саме про це програма

Спогади про сталінську добу. Частина третя. Віруючі

Не знаючи звідки прийшов, не дізнаєшся куди йти далі.

Історія церкви та історія людства.

Авторська програма Віктора Заславського

Крутий маршрут Євгенії Гінзбург.

Спогади про сталінську добу. Частина третя. Віруючі

Спогади про сталінську добу. Частина друга. У таборах

Не знаючи звідки прийшов, не дізнаєшся куди йти далі.

Історія церкви та історія людства.

Авторська програма Віктора Заславського

Крутий маршрут Євгенії Гінзбург.

Спогади про сталінську добу. Частина друга. У таборах

Спогади про сталінську добу. Частина перша. Великий терор

Не знаючи звідки прийшов, не дізнаєшся куди йти далі.

Історія церкви та історія людства.

Авторська програма Віктора Заславського

Крутий маршрут Євгенії Гінзбург.

Спогади про сталінську добу. Частина перша. Великий терор

Церква в постхристиянському суспільстві

Продовжуємо цикл історичних програм з Віктором Заславським на тему: Церква і суспільство.
 Частина 6