Віктор Заславський: "Для першої половини 19 століття викладання в школах, виголошення проповідей і друкування газет народною мовою було для українців серйозним кроком вперед."

У 1836 році відійшов у кращий світ Михайло Гарасевич, барон де Нойштерн, священик, вчений, викладач, дипломат, один з тих завдяки кому була відновлена українська Галицька митрополія. На його похороні молодий семінарист Микола Устиянович декламував поезію власного авторства, і там були такі слова:

Коли буря перед літи

Зашуміла і в наш край,

Ти возгласив: за мнов, діти,

Де Австрія, там наш рай

Дійсно, з кінця 18 століття і до середини політика української греко-католицької церкви зводилась до одного: бути лояльним до Австрії, служити своєму народові і брати активну участь у громадському житті. Лояльність до імперії гарантувало підтримку з боку цісаря і численні привілеї від нього. Ну, і щодо служінню народові і участі у громадському житту – то для першої половини 19 століття викладання в школах, виголошення проповідей і друкування газет народною мовою було для українців серйозним кроком вперед.

Але якщо перша половина 19 століття знаменувалась для галицьких українців великим здобутками, то друга половина століття пройшла в осмисленні і переосмисленні цих здобутків. Усю першу половину 19 століття в нас визрівало розуміння того що ми – русини, частина великого народу від Сяну до Дону, що Київ, Чернігів, Полтава, козаки і Київська Русь – це все наше, що в нас є своя мова, якою ми хочемо говорити на усіх рівнях, писати і друкувати. У 1848 році Головна руська рада (а точніше – греко-католицька церква) проголосила це офіційно. Начебто, все чудово. Але одразу постало питання: і що далі? Куди нам далі рухатись? Чим більше людина мислить, тим більше питань вона задає і тим більше їй треба для щастя, і те що у 1848 році було новим і прогресивним, через 50 років вже не задовольняло навіть поміркованих. Комусь подобалось відчувати себе частиною великого російського народу, хтось бачив місце русинів в союзі з поляками. Хтось волів підтримувати українську національну ідею, розвивати народну мові. А ще – за цей час виросло нове покоління – якому хотілось зрушень, реформ, жвавішого культурного життя. Ну, і боротьби – молодь завжди прагне боротьби. Вічний революціонер, каменярі – ці образи ранніх поезій Івана Франка чудово це ілюструють.

Подібні рухи вирували і всередині української церкви. Серед священиків і єпископів були і москвофіли, і полонофіли, і народовці різних ступенів радикальності. Хтось прагнув реформ, хотів бачити церкву більш активною в суспільному житті, хотів більшого розвитку для народної мови. для когось принциповим питанням було збереження старовини. Хтось хотів повернутись до православних традицій, для когось ідеалом був латинський обряд. В принципі, такі пошуки є нормальні для будь-якого живого народу і церкви. У другій половині 19 століття, коли греко-католицькою церквою правили Йосиф і Сильвестр Сембратовичі, вони тримали більш-менш виважений курс. З іншого боку, саме за Сембратовичів греко-католицька церква стала менш активною в суспільних дискусіях, потупившись місцем світській інтелігенції. Хіба що Сильвестр Сембратович думав про порозуміння з поляками, і священики-москвофіли підняли голову.

І ось, у 1898 році, після смерті Сильвестра Сембратовича, постало питання: хто буле наступним митрополитом і в який бік він поведе церкву. Хтось хотів реформ, хтось – збереження старовини. Кандидатів було троє. Консерватори, полонофіли та москвофіли, стояли на Станіславівського єпископа Юліана Куїловського. Народовці і прихильники реформ стояли за перемишльського єпископа Констянтина Чеховича. Але той був вдівцем, Ватикан виступив проти його кандидатури, то ж, замість нього була запропонований настоятель василіанського Онуфріївського монастиря у Львові на ім'я Андрей Шептицький. Консерватори, яких підтримав намісник Галичини, завзятий поляк Лев Пінинський, підтримав Куїловьского, то ж, саме він і став новим митрополитом.

Юліан Куїловський, шляхтич гербу Сас, син священика, під навчань в університеті захопився польським революційним рухом, під час революції 1848 року воював в Угорщині у складі польського легіону проти австрійців. Разом із цим вважав себе русином, і навіть коли вступив до польського чернечого ордену змартвихвстанців і висвятився в латинському обряді – взяв на себе обов’язок відправляти літургію у східному обряді, а коли австрійці амністували його і дозволили повернутись до Галичини, Юліан став греко-католицьким парохом. Потім іде типова церковна кар’єра – ректор в українській семінарії в Перемишлі, потім декан і парох кафедральної церкві, потім єпископ Станіславівський.

Важко сказати які мотиви рухали цим відвертим полонофілом при обранні життєвого шляху – чи то любов до свого народу, чи то просто прагнення легшого життя. Все ж таки, він був польським патріотом, воював проти австрійців, то ж, прийняття сану і рятувало його від бідності, і гарантувало певну безпеку. А загалом, це була людина старого покоління, ягода з того ж самого поля що і, наприклад, Дідушицький чи Сапіга, які ще під час весни народів прагнули об’єднати поляків з українцями «заради спільного блага». Через це, мабуть, він і противився будь-яким модерним реформам в українській церкві – через що його любили і москвофіли, і поляки, в тому числі і польські політики. Цікава риса – чернечий сан не заважав йому завести аж чотирьох позашлюбних дітей. Тобто, боротьба проти реформ в церкві – це святе, а власна розпуста – це дрібнички. Таке буває з ревними охранителями традицій.

Так чи інакше, обираючи митрополитом Куїловського, поляки, москвофіли і консерватори прагнули зберегти старий стан речей, який склався за останні років 30, коли церква поступово відходила від громадського життя. Але вийшло інакше. Куїловський після інтронізації прожив лише півтора роки, з яких більшість часу провів у ліжку, і у 1900 році митрополитом стає Андрей Шептицький.

Владика Андрей очолював українську церкву 44 роки. Мало хто з царів чи королів, пап чи патріархів посідав престол так довго – і мало хто зміг стільки доброго зробити за час свого правління. Важко порівнювати митрополита з Черчіллем чи Рузвельтом, Іоанном 23-м чи Іоанном Павлом 2 – адже влада його розповсюджувалась на відносно невелику територію, але все ж таки без жодного сумніву це є одна з найвеличніших і найсвітліших постатей і 20 століття, і цілої української історії. Звісно, росіяни чи поляки робили все щоб очорнити Шептицького перед світом та історією. Завдяки польському впливу в католицькій церкві митрополит ще й досі не визнаний блаженним. На превеликий жаль митрополит Мечислав Мокшицький посприяв черговій затримці в справі беатифікації Шептицького. А завдяки російському впливу в Ізраїлі митрополита ще й досі не визнано праведником світу – хоча мало хто стільки зробив для порятунку євреїв в часи війни скільки зробив Шептицький. Що ж, це не дивує. Україна завжди мозолила очі шовіністам Польщі і Росії самим фактом свого існування, а якщо ворог тебе ненавидить – значить, ти робиш все правильно. Недарма ще декабристи в свій час любили фразу «Громадянине, що ти зробив для батьківщини щоб бути розстріляним в разі приходу ворогів»? Ну, і в американців є прислів’я – герой для одного – зрадник для іншого. А в нас кажуть – я не червонець щоб усім подобатись.

Так чи інакше, в наші дні Шептицький є беззаперечним святим і українським героєм, і нам тяжко уявити собі той факт що у 1900 році українська громадськість сприйняла його інтронізацію з недовірою. Наприклад, газета "Громадський Голос", яку видавала українська Радикальна партія, повідомляла: "наступником Куїловського має бути єпископ Шептицький. Будемо й далі пильно слідити за кождим єго кроком, бо се дуже рухливий чоловік і яко митрополит може бути дуже небезпечний для русинів". А Осип Маковей, журналіст, історик, літературознавець, написав з приводу можливої інтронізації Шептицького таку поезію:



Коли б я польским графом був. 
Ей! то ж то. би я мався! 
Я б зараз поляків забув. 
До русинів признався. 
Вони би з дива раз зійшлись, 
А я сказав би слово: 
"Мій рід одрікся вас колись, 
Я признаюсь наново. 
Чи треба вам свого царя, 
Чи хоч митрополита. 
Все прийму, бо душа моя 
Добром для вас налита"! 

А русини, ці мужики. 
Зраділи б всі, як діти, 
Убрали б всі мене в квітки 
І стали б ВСІ ревіти: 
"Витай нам, графе, в добрий час! 
Як раз на тебе ждали! 
Вже три століття проміж нас 
Ми графа не видали. 
Прийми хоч мітру, поки-що. 
Од нашої, громади! 
Ти нам придашся, як ніхто, 
До всякої паради. 
Ми демократи є й були. 
Але графів ми любим 
І серце в нас тремтить, коли 
Котрого приголубим "!... 
І загули би по краю 
Концерти, хороводи. 
Поети Руси в честь мою 
Складали-б гарні оди... 
Завів би я безженний клир, 
Порядок єзуїтський, 
Як в давній Польщі, був би мир, 
Добробут старосвітський. 
А згодом... ех! та я й забув! 
І сподіватись марно!... 
А все ж, коли б я графом був. 
Ей, то ж то! Жив би гарно!..

Тобто, усі побоювались що новий митрополит почне запроваджувати в церкві польські порядки. Польським графом Шептицького назвали не просто так. Звісно, рід Шептицьких мав русинське походження, і дав нам у 17-18 століть таких значних діячів як Варлаам, Афанасій, Лев Шептицькі, єпископів львівських, митрополитів галицьких, чиє правління було важливою добою в історії української церкви. Але у 19 столітті Шептицькі сполонізувались, перейшли на римо-католицтво, і батько майбутнього митрополита, граф Ян Кантій Ремігіан Шептицький вдома взагалі говорили французькою, і про свої руські коріння згадував не так вже й часто. А мати владики Андрея, Софія Фредро, взагалі була чистокровною полькою. Батьком її був польський письменник Олександр Фредро, а бабуся була замужем за графом Станіславом Скарбком, тим самим що збудував у Львові драматичний театр. Така собі шляхетна польська родина, і раптом – їхній старший син (точніше, старший з тих що вижив) Роман Олександр Марія Шептицький вирішує перейти у східний обряд і стати монахом. Польський граф вирішив стати українцем – так про це зі здивуванням казали у вищих колах Галичини. поляки вважали це якоюсь примхою, а українці вбачали в цьому якусь таємну змову.

Дещо про своє навернення згадував сам Шептицький. Дещо можемо дізнатись зі спогадів його матері, які були перекладені та видані українською. Це дуже цікава книга, і її варто купити і прочитати повністю. З одного боку з книги може здатись що Софія Шептицька дещо ідеалізує свого сина, приписуючи йому суперблагочестя ще з малих літ. Але слід пам’ятати що з одного боку Шептицький все ж таки святий, а з другого – мама завжди ідеалізує свою дитинку. Так чи інакше, спогади Софії Шептицької досить цікаві і таки можуть пролити певне світло на історію нашого митрополита.

Важливо сказати що родина Шептицьких була і побожною, і досить душевною.  вони брали активну участь в житті своїх селян, а на весілля підданих Софія зазвичай дарувала молодятам корову. Та й завітати до сільської церкви помолитись було для Яна і Софії звичною справою. Тоді ж на богослужіннях в греко-католиків почав бувати і молодий Ромтух, як його називали батьки й брати. Пізніше митрополит згадував:

Ну, і мама згадує про те що син змалку прагнув священства, а вона лякала його що тоді не зможе їздити на коні, як її син з малих літ казав що стане уніатським священиком, з яким захопленням він дивився на дзвіницю василіанського монастиря в Добромилі, як вже юнаком розповів їй про твердий намір вступити до василіан і як тяжко їй було прийняти це.

Так само емоційно зреагував і батько Ромтуха. А ось їхній сімейний сповідник, єзуїт отець Генріх Яцковський, який, до речі, брав участь у реформі василіан разом з Сильвестром Семратовичем, переконував і батька, і матір що «дука вступити до василіанського чину походить злісно від Бога». Цікаво що упродовж усієї боротьби Романа Шептицького за своє покликання, за право бути ченцем василіанином його підтримували єзуїти, та й сам Папа Римський. Звісно, це потім давало привід багато кому говорити про те що навернення Шептицького є частиною підступного плану єзуїтів, масонів чи рептілоїдів чи жидобандерівців проти русинів, святої русі, Росії, православ’я чи ще чогось. Що ж, інколи правда є настільки простою що в неї тяжко повірити. Завжди легше повірити у всесвітню змову ніж в добрі наміри людей які роблять свою справу! Але ж єзуїти допомагали греко-католикам у реформі василіан, яка дійсно оживила занепале унійне чернецтво, а римські папи не раз підтримували українську церкву і захищали її від поляків. Та й про головне не треба забувати – що покликання Романа Шептицького мала суто релігійні коріння! Переходять же в наші дні люди з православ’я на протестантизм, з протестантизму на католицтво і навпаки – не маючи при цьому ніяких політичних мотивів! Як казав Зигмунд Фройд, інколи огірок – це просто огірок. Цікаво що з приводу свого покликання сам Ромтух казав:

Врешті-решт, батько погодився – тим більше, за спогадами графині Софії, що сам колись мріяв щоб один з синів став уніатським священиком і допоміг відродити українську церкву.

То ж, Шептицький за його згодою відправився до єзуїтського кляштору в Хирові, а звідти єзуїти відправили його до Добромиля, де зреформовані василіяни мали новіціят. Звістоно, Роман Шептицький мав ще довершити університетські студії, але шлях до чернецтва, до східного обряду, до служіння був відкритий.

І ось ще що важливо розуміти. Роман Шептицький зростав у висококультурному середовищі, знав кілька мов, багато читав, часто з пів-огляду міг впізнати безцінний твір мистецтва – навіть закоптілий і перемальований. А значить – його світогляд не був обмежений культурою свого кола. Він захоплювався красою давньоруських ікон і з трепетом зберігав в себе малюнок Мікеланджело. Вивчав життя православних старовірів – і з благоговінням молився перед італійськими святинями. Недарма великий вплив на нього мали єзуїти з їхньою повагою до усіх культур і традицій. То ж, покликання о східного обряду не змусило молодого Шептицького зненавидіти латинський обряд, і все життя він тримав біля себе французький молитовник. Він міг бути і українцем, і європейцем, носієм візантійської, давньоруської, української, польської, загальнокатолицької і загальноправославної культури. Непоганий приклад для українців, та й для усіх християн 21 століття.