Слухати Радіо

Зараз в ефірі

08:15

Слово на кожен день

В ефірі

Молитовна лінія

10:00

Розарій

10:30

У ваших намірах

11:00

Житія святих

11:20

Катехиза з о.Олегом Саломоном

12:00

Ангел Господній

12:20

В родині "Радіо Марія"

13:00

Св.Літургія з храму Успіння Пресвятої Богородиці (Страдч)

14:00

Рецепти Життя

15:00

Коронка до Божого Милосердя

15:10

Молитовна лінія

15:40

Дитяча катехиза

16:00

Катехиза з о. Станіславом Кожьолом

16:45

Дитяча молитва

17:00

Новини

17:10

Голос народу, голос Божий

17:45

Літургія годин (Бревіарій)

18:00

Св.Літургія з Прокатедри св. Олександра (Київ)

19:00

Молитовна лінія

Віктор Заславський: "Іларіон Семенович Свенцицький - особа, яка заслуговує святості"

Поділитись з друзями

Повертаючись до теми Національного музею, заснованого Митрополитом Андреєм Шептицьким на початку 20 століття, в цій програмі згадуємо заслуги особи, на плечі якої лягла відповідальність першого директора цього унікального музею – Іларіона Семеновича Свенцицького. Він, напевно, не менш ніж його шановний покровитель заслуговує на канонізацію разом із сім’єю

Ми часто чуємо що Наполеон захопив майже цілу Європу, що на морі його розбив Нельсон, а на суші – Кутузов. Або що Олександр Македонський підкорив Персію та дійшов до Індії. Ватники 9 травня люблять махати портретами Жукова чи Сталіна, які, нібито, виграли Другу Світову війну. Але насправді усі славетні перемоги здобували не стільки високоповажні полководці скільки їхні підлеглі – бойові генерали та полковники, молодші офіцери та рядові солдати й матроси, які, власне, стріляють з гармат, сидять в окопах та йдуть у наступи. Чудовий приклад тому – наші часи. Майдан, українські виступи у Харкові та Одесі, волонтерський рух – все це трималось і тримається на простих людях. Визволення Словянська з Краматорськом, успіхи на Світлодарській дузі чи під Авдіївкою навряд чи хтось вважає заслугою Порошенка, Муженка чи Півторака – хоча вони й добре робили свій шмат роботи. Хоча, звісно, деякі ідіоти і пишуть у фейсбуках що Дніпропетровськ врятував особисто Коломойський, а Януковича вигнав особисто, прости Господи, Парасюк, і хто його зна що там писатимуть про Визвольну Війну 2014-20-якогось там надцятого року у підручниках з історії України через двісті років! Але важливо пам’ятати що будь-яка військова перемога, громадське чи культурне піднесення – це справа рук не одної людини. І якщо повернутись до Національного музею, заснованого митрополитом Андреєм Шептицьким на початку 20 століття, то слід згадати що попри уcі заслуги галицького владики не менш, а може й більш значна робота лягла на плечі першого директора цього унікального музею – Іларіона Семеновича Свенцицького, який, напевно, не менш ніж його шановний покровитель заслуговує на канонізацію. Разом із сім’єю.

 

Народився Іларіон Свенцицький у 1876 році в місті з соковитою назвою Буськ. Батько його був народним вчителем, мати вела господарство. У 9 років син поступив до гімназійного училища у Львов, у 19 років – до Львівського університету. Під час навчання самотужки заробляв собі на життя, описуючи експонати в бібліотеках та музеях Народному Домі та Ставропгійського інституту.

 

Після закінчення, у 1899 році поїхав до Петербургу, де слухав археологічні курси в університеті та працював у рукописному відділі Імператорської публічної бібліотеки. Це був безцінний досвід, тим більше що наставниками його були такі маститі вчені як О. Шахматов, О. Соболевський, Ф. Корш, В. Ламанський та інші. Після повернення додому та після військової служби Свенцицький став помічником бібліотекаря у Народному домі у Львові. Наступного року він захищає дисертацію у Віденському університеті. Темою дослідження були праці Максима Грека. В юності Свенцицький захоплювався москвофільськими ідеями, але досить скоро став переконаним українським патріотом. Звісно, в Народному Домі, який колись був серцем українського культурного життя у місті Лева, але потім опустився до твердині москвофілів, служачи прикриттям для їхніх фінансових махінацій, молодий вчений довго не затримався. І тут якраз його бере під своє крило митрополит Андрей Шептицький який якраз перетворював свою колекцію ікон на Церковний музей і шукав для майбутнього музею доброго керівника. В лютому 1905 року 29-річний Іларіон Свенцицький став директором Церковного музею, який через три роки став науковою фундацією «Національний музей».

 

На Свенцицького чекали зібрані Шептицьким старовинні ікони, десь біля 5 тисяч, які зберігались у 5 великих кімнатах, перероблених з митрополичої возівні. Засновник поставив перед директором завдання: доповнити збірку ікон, кириличних рукописів і стародруків, старовинних документів українського походження, складати реєстр цінних пам’яток української старовини по селах, збирати там все що гідне збереження і що може загинути якщо залишиться на старому місці. Тобто, їздити по селах, заглядати на горища, в підвали, попід церкви, в дзвіниці і тягти все що дадуть. Ну, і все зібране систематизувати, описувати, досліджувати консервувати й реставрувати, і. звісно, формувати експозицію, а також складати методологію музейної праці. А ще – регулярно писати в українські газети про розвиток музейної справи щоб популяризувати задуми митрополита і заохочувати меценатів. Кінцевою метою було перетворити збірку митрополита на самоуправний музей – перший повноцінний український музей у Львові з окремим персоналом і власною програмою дій.

 

 

У 1910 році Іларіон Свенцицький одружується. Його обранкою стала Анісія Вострякова, російська дворянка з старообрядницької родини з великою тягою до знань, талантами дослідника та літератора і просто чарівною усмішкою. Вона писала статті до російських старообрядницьких часописів, володіла кількома мовами, захоплювалась філософію та літературою і відвідувала лекції на філософському факультеті Відня і Львова – де, мабуть, і познайомилась з майбутнім чоловіком! Отака була неординарна дівчина! Не менш незвичним був їхній шлюб. Він був католика, вона – православна, то ж, одружувались вони двічі: спочатку в старообрядницькій церкві, за обрядом молодої, потім – в московському французькому костелі святого Людовіка, адже молодий був греко але католик. Ну, і вже у Львові їх благословив Андрей Шептицький. Їй було 20, йому – 34.

 

Анісія Свенцицька бездоганно володіла українською, усім серцем полюбила українську культуру та мистецтво і разом з чоловіком з головою поринула у музейну справу. Вона допомагала йому у формуванні та описі музейних фондів, досліджувала давнє шитво й килими. А ще вона час від часу привозила з Росії різні церковні древності, а її брат Миколай Востряков допоміг митрополитові замовити у Москві іконостас для каплиці на святоюрській горі. Коли у митрополит придав для музею віллу в латинському кварталі Львова, Свенцицькі оселились у невеличкому але затишному флігелі на подвір’ї колишньої вілли.

 

Іларіон Семенович не обмежував своєї наукової діяльності музеєм. Він писав, викладав, у 1913 році його призначили доцентом південно і східнослов’янських літератур у Львівському університеті, через рік він став дійсним членом НТШ. Коли музей став повноцінною установою, роботи стало більше. А потім почалась Перша Світова війна. Спочатку австрійці відправляють його батьків до концтабору в Талергофі, де до кінця війни тримали усіх кого підозрювали у симпатіях до Москви. Потім до Львова прийшли російські війська, потім вони відступили з міста, прихопивши з собою кілька музейних збірок. Свенцицькі спромоглись врятувати від пограбування свій музей, а ось збірку НТШ солдати пограбували невдовзі по зайняттю міста Лева, збірку москвофільських Народного дому та Ставропігійськго інституту, відступаючи, вивези в Ростов на Дону, а архів галицької митрополії жандарми вивезли до Петербургу. А ще під час відступу примусово забирали з собою в якості заручників багатьох галицьких інтелігентів. Зі Львова зарали 40 видатних громадян, в тому числі і Іларіон Семенович. Вивезли його в Київ, здали на поруки київським громадянам по 3000 рублів за особу, і Свенцицького поставили заступником директора київського міського музею! До речі, завдяки дружнім зв’язкам з російськими вченими, такими як Шахматов чи Срезневський, йому вдалось повернути до Львова вивезені архіви та музейні збірки.

 

Повернувся додому Свенцицький 1 березня 1918 року, майже тоді ж коли додому вдпустили його батьків. Микола Чубатий, працівник музею який заступав Свенцицького під час війни, згадував: “У музей заїхав він, як який лубочний торгівець книжок та антиків у Києві на Подолі. Чого він тільки не навіз? Всякого добра була повна долівка та столи – були там старо- та молододруки, поламані хрестики, гапти, ікони. А все було безмежно цінне та безмежно вартісне. Я вірив на слова magistri. У кожній рисці бачив він вдесятеро стільки, що я та всі видючі люди. Окрема порода людей, думав я, ці музейники. Було що описувати на цілу весну аж до кінця літа”.

 

У Львові на Іларіона Семеновича чекала університетська кафедра і музей, чиї скарби він знову мусив боронити коли українці проголосили Західноукраїнську народну республіку, а поляки у відповідь почали війну, до того ж, після перемоги влаштували в місті єврейський погром. Нелегко було і в університеті – польська влада закрила 14 кафедр з українською мовою викладання. Тоді багато українських викладачів та студентів заснували так званий таємний український університет, одним з стовпів якого був Свенцицький – за що був позбавлений посади в університеті легальному. За кілька років його поновили там – і багатьох студентів-українців брав працювати до музею. Загалом, цей не надто спокійний міжвоєнний період для музею був добою бурхливого розвитку. Свенцицкий завзято писав наукові роботи, створюючи потужну академічну базу для дослідників, підтримував зв’язки з українською діаспорою за кордоном, залучав до роботи багатьох науковців та художників, читав лекції всюди куди запрошували. Енергійний директор організував понад 70 виставок творів українського мистецтва у Львові і за його межами – у Варшаві, Чикаго, Стемфорді, Берліні. У квітні 1933 року він відкрив в музеї українсько-французько-італійську мистецьку виставка, яка мала, за задумом Іларіона Семеновича, “нав’язати духовний зв’язок між українською і старими європейськими націями”, отже й зміцнити в українців почуття націо­нальної гідності, побачити себе в одному ряді з іншими європейцями. Розмах задуму і спосіб його реалізації вразили навіть польських цінителів, які де могли і як могли висловлювали, як казали, “пошану до великої енергії дирекції музею”.

 

Експедиції Національного музею об’їздили усю Галичину, знайшли безліч древніх ікон та інших древностей. Музейні фонди збільшились в кілька разів. Особливо важливими здобутками стали два величезні іконостаси роботи майстрів Жовківської іконописної школи – Івана Рутковича з Нової Скваряви та Йова Кондзелевича з Богородчан. Новоскварявський іконостас писав Руткович для головної української церкви Жовкви у 1699 році, коли це місто було резиденцією королівського роду Собеських. Через півстоліття його продали до сусіднього села Нова Скварява де на нього коптіли свічки, а народні богомази підмальовували – шоб було красиво. У 1937 році іконостас був забраний до фондів музею. Богородчанський іконостас писався для Манявського Скиту, монастиря-фортеці в Карпатах. Коли монастир закрили австрійці, іконостас потрапив до сусіднього містечка Богородчани. Під час Першої Світової війни іконостас вивезли до Відня щоб зберегти від пошкоджень, а після війни стараннями Андрея Шептицького потрапив до Національного музею. В наші дні обидві пам’ятки досліджені, відреставровані та виставлені в музеї. Не без участі митрополита на подвірї музею був збудований новий великий двоповерховий корпус, де розмістились експозиції.  Свенцицький, і Шептицький активно залучали до роботі в музеї багатьох українських художників тих часів – Куриласа, Буцманюка, Бойчука, Холодного і багатьох, багатьох інших, які виставляли в музеї свої твори і яким Шептицький замовляв багато образів для церков. До речі, одному з таких художників, Олексі Новаківському, Шептицький подарував студію неподалік собору Святого Юра. Нині там філія Національного музею. Можливо, саме завдяки старанням цих двох подвижників українського мистецтва та культури – Шептицького і Свенцицького з сім’єю – 20-ті та 30-ті роки в Галичині знаменувались розквітом українського живопису. Отже, Національний музей став таким яким його бачив Шептицький – і скарбницею української давнини, і водночас культурним осередком де виховувались митці сучасності.

 

Слід зазначити що музей не спонсувався державою та існував на пожертви – перш за все, пожертви Шептицького. Звісно, на все цього не вистачало, і Свенцицькому доводилось шукати гроші самотужки. Потенційним та дійсним меценатам вн завжди говорив: «ви лише постарайтесь о грош – а я зроблю наш музей кращим за світові музеї».

 

А ще Свєн­ціцький доклав багато зусиль для створення багатьох регіональних музеїв – в Самборі та Перемишлі, музейних осередків у Коломиї, Яворові, Сокалі й Тернополі. Разом з Шептицьким він доклався до створення львівського скансену, зараз відомого як Шевченківський гай. І в усіх цих трудах Іларіону Семеновичу незмінно допомагала його дружина і дві доньки – Віра та Марія.

 

А потім починається Друга Світова війна, і до Львова знову приходять росіяни, тепер вже під червоним прапором. Спочатку нові господарі намагались принаймні виглядати як визволителі: українців почали ставити на високі посади, зокрема, Свенцицького призначили завідувачем кафедри слов’янської філології львівського університету, потім йому присвоїли вчений ступінь доктора філологічних наук і звання професора кафедри слов’янської філології. А потім нова влада почала реформувати під корінь львівські музеї. Спочатку усіх їх об’єднали в один і назвали Картинною галереєю. Керувати цим конгломератом поставили Свенцицького. Через рік Картинну галерею вирішили розформувати на окремі музеї, вже за тематичною ознакою. Якщо перший крок був дещо нерозсудливим, до другий був повною нісенітницею. Збірки Національного музею, його потужну наукову базу мали розчленувати і ліпити з неї казна-що. Свенцицький протестував як міг, бив в набат у Львові та Києв, але добився лише того що його звільнили з посади директора музею.

 

Знищенню цього унікального творіння великого митрополита і великого музейника завадив, як не диво, прихід німців у 1941 році. Їх музейні справи зовсім не цікавили, то ж, Свенцицький під фанфари повернувся до керма Національного музею. В роки німецької окупації працювати було нелегко, але Свенцицький робив те що міг. Разом з дружиною він зміг підготувати знамениту виставку чотирьох – твори Новаківського, Труша, Ковжуна та Холодного. А ще вони змогли відмовити нацистів вивозити до Німеччини чимало картин, на які вони вже транспорт приготували. Загалом, Національний музей був єдиним музеєм у Львові з якого до самого 1945 року не зникло жодного експонату! А це значить що не лише подружжя Свенцицьких добре робило свою справу, але й колектив вони вміли підбирати на славу.

 

Але після війни радянська влада знов прийнялась за старе. Тепер музеї не поєднували чи ділили – їх тупо закривали. Зникли музеї при НТШ та Богословській академії, закрили музей «Бойківщина». В ті дні Свенцицький ціною неймовірних зусиль домігся того щоб ці скарби не зникли, а потрапили до його збірок. Загалом, поки Іларіон Семенович залишався директором – він успішно боронив свої скарби від окупантів. Але у 1952 році 76-річного директора відправляють у відпустку, а потім на пенсію. І тут Національний музей спіткав найбільший удар за усю історію його існування. З фондів музею було вилучено і спалено 1728 картин, а також кілька тисяч книг і архівних справ. Знищували картини українських художників першої половини 20 століття – Бойчука, Холодного, Вацика, Сорохтея, Новаківського, Труша, Сосенка, Буцманюка. У вогонь пішли портрети Січових стрільців, картини на релігійну, історичну тематики. Пропали чимало скульптур О. Архипенка, перевезені з Америки.За переказами музейних працівників, спалити хотіли і 4 тисячі ікон, але новий директор музеб, В. Сем»ярчук, таки зміг вмовити можновладців не робити цього. Натомість ікони перенесли до закинутого Вірменського собору, вологого, непридатного до збереження ікон. Кажуть що один з членів комісії, побачивши складені там ікони, сказав: “Здесь они уже будут до конца”. В переробленій експозиції музею найбільша увага тепер була приділена радянській тематиці – соцреалізм і тому подібне.

 

Іларіон Свенцицький не міг не знати про ці жахи. Напевно, це підкосило його дух, і лише любов та коханої Анісії тримали його на ногах. Так чи інакше, після звільнення великий вчений прожив ще 4 роки. Незадовго до смерті його відвідала делегація болгарських вчених, і Свенцицький звернувся до них з сумом, кажучи: “Випало перо з моїх рук…”. Помер він 18 вересня 1956 р. і похований на Личаківському цвинтарі у Львові. Дружина пережила його на цілих 17 років. Що ж, їй було заради чого жити – заради дітей, які виросли гідними продовжувачами батьківської справи, і заради музею, якому Бог судив відродитись – не без зусиль молодшого покоління славетної родини Свенцицьких.

Відгуки

Кольорова історія католицького Львова від історика Віктора Заславського

Кольорова історія католицького Львова від історика Віктора Заславського

Вашій увазі програма "Відкриваючи таємниці христинства" авторства історика Віктора Заславського. Тема даної програми стосується католицького Львова.
"Друга світова війна має багато сторінок, котрі заслуговують на висвітлення у кінематографі", - Віктор Заславський

"Друга світова війна має багато сторінок, котрі заслуговують на висвітлення у кінематографі", - Віктор Заславський

У День захисника України спілкувалися з істориком Віктором Заславським про військовий кінематограф. "Грейхаунд", "З міркувань совісті", "Підводний човен", "Таємне життя" та багато інших чудових фільмів, у яких ви зможете пережити військові події з героями кіно.
Завітайте до славетного історичного Бердичева і подивіться на виставку, яку відкрили у монастирі Босих кармелітів

Завітайте до славетного історичного Бердичева і подивіться на виставку, яку відкрили у монастирі Босих кармелітів

Наш автор Віктор Заславський та с. Камілла, яка опікується музеєм Джозефа Конрада при бердичівському монастирі Босих кармелітів, відкрили у монастирі виставку, присвячену Падурі. Тут можна побачити його книги, почитати його поезії. Родзинка експозиції – сцена бою між польськими повстанцями та російською кіннотою у 1831 році у Бердичеві. Падура пов'язаний з Бердичевом – його маєток був у Махнівці, у Бердичеві він часто бував, а отже відкриття виставки є цілком доречним. То ж, завітайте до славетного історичного Бердичева і подивіться цю виставку – а також багато усього іншого, що є у цьому надзвичайному місті.
Історик Віктор Заславський про князя Костянтина Острозького.

Історик Віктор Заславський про князя Костянтина Острозького.

Історик Віктор Заславський продовжуючи свій цикл "Відкриваючи таємниці християнства" зупитнив свій історичний погляд над постаттю князя Костянтина Острозького.
Розкол між Церквами

Розкол між Церквами

Віктор Заславський продовжує свій цикл програм "Відкриваючи таємниці християнства" і це чергова програма на основі уривку з книги "Римо-католики в українській історії", написаної для Радіо Марія.