Слухати Радіо

Зараз в ефірі

17:45

Літургія годин (Бревіарій)

В ефірі

Трансляція св. Меси із Катедри Успіння Богородиці м. Харків

19:00

Молитовна лінія

20:00

Заклик до Бердичівської Богородиці (Наживо)

20:20

Відкриваючи таємниці християнства

20:40

Духовні читання

21:00

Відкрите питання

22:00

Катехиза

23:00

Слово на кожен день

23:50

Літургія годин (Бревіарій)

00:00

Розарій

00:30

Катехиза

01:10

Відкриваючи таємниці християнства

02:00

Катехиза

03:00

Меса

03:40

Розарій

04:00

Коронка до Божого Милосердя

04:20

Святий дня

04:40

Біблійні читання

05:00

Архіпастир відповідає

Віктор Заславський про Хрещення Русі у католицькому контексті.

Поділитись з друзями
Віктор Заславський продовжує свій цикл програм "Відкриваючи таємниці християнства" і це чергова програма на основі уривку з книги "Римо-католики в українській історії", написаної для Радіо Марія.

 «Повість минулих літ»:

І було в нього два мужі, Аскольд і Дір, не його племені, а бояри. І відпросилися вони в Рюрика піти до Цесарограда з родом своїм, і рушили обидва по Дніпру. Ідучи мимо, узріли вони на горі городок і запитали, кажучи: «Чий се город?» А вони сказали: «Було троє братів, Кий, Щек і Хорив, які зробили город сей і згинули. А ми сидимо в городі їхньому і платимо данину хозарам». Аскольд, отож, і Дір зостались удвох у городі цьому, і зібрали багато варягів, і почали володіти Полянською землею.

В ХІ столітті слов’янські племена потихеньку утворювали держави. Міста і племена добровільно (чи не зовсім) об’єднувалися в союзи на чолі з князями. На володіння землями майбутньої Русі претендував варязький конунг Рюрик, який княжив у Новгороді. Серед його дружинників були воїни Аскольд і Дір. Деякі вчені вважають, що Аскольд і Дір були однією людиною, чиє скандинавське ім’я читається Haskuldr або Hoskuldr – тим більше що в «Повісті временних літ» ці двоє князів окремо один від одного не вказуються, а дієслова після них в оригінальному тексті стоять в однині. Але напевно нічого сказати не можна. Неможливо встановити й те, як Аскольд (чи то сам, чи то з Діром) почав княжити в Києві: чи справді він осів тут по дорозі на Константинополь, а чи походив звідси. Відомо лиш те, що 860 року Аскольд (чи то сам, чи то з Діром) вирушив у похід на Константинополь.

Це був перший похід русів на Цареград, блискучий вихід невідомого раніше народу на сцену великої політики. Відбувся він, за візантійськими літописами, в червні 860 р. і мав величезний резонанс у Східній Європі. Венеціанський хроніст Йоан Диякон стверджує, що руси повернулися з під мурів Цареграду «з тріумфом», а Папа Римський Миколай І нарікав у листах до Фотія, що греки не змогли помститися русам за пограбовану столицю. Сам Фотій в урочистих промовах згадував, що місто ледь не було «взяте на спис» – аж імператор Михаїл терміново повернувся з походу на арабів, і руси відступили, отримавши від візантійців викуп.

Через шість років Аскольд і Дір здійснили повторний похід на візантійську столицю, але цього разу їхній флот розкидала буря й князі повернулися додому лише з малою дружиною. А наступного року новий імператор, Василій Македонянин, уклав із Києвом мирну угоду – про торгівлю, про привілеї для купців, про спільну боротьбу проти арабів. Й ось тоді Аскольд і Дір приймають хрещення: чи то згідно з умовами мирної угоди, чи то під враженням від дивовижної бурі.

Вже було сказано, що Василій Македонянин поклав кінець сваркам із Римом – скоріш за все через те, що потребував союзників у війні проти арабів. Так ось, при хрещенні князь Аскольд отримав ім’я Миколай, а саме так звали тодішнього Папу, який на час мирної угоди русів із Візантією ще був живий! У ті часи ім’я, що його брав собі князь, цар чи король при хрещенні, було символічним: воно символізувало пошану монарха до свого духовного батька. У випадку з Візантією таким духовним батьком був імператор. Справді: болгарський цар Борис, охрестившись за часів імператора Михаїла П’яниці, отримав ім’я Михаїл, а князь Володимир, охрестившись за часів імператора Василія, – ім’я Василій. Отже, якщо мислити логічно, то Аскольд, приймаючи християнство, мав би теж назватися Василієм. Однак назвався він Миколаєм – і в усіх церковних святцях він, канонізований Церквою, фігурує як Миколай. Враховуючи, що якраз тоді Василій Македонянин мирився з Римом, нове ім’я нашого князя було своєрідним реверансом у бік Папи Римського та ознакою примирення між Східною і Західною Церквами.

Після Аскольда й Діра у Києві правив, убивши попередників, тимчасовий регент Олег, а після нього – князь Ігор, син Рюрика. Після загибелі Ігоря престол успадкував його малолітній син Святослав, а фактичною правителькою стала княгиня Ольга. Як і Аскольд, вона теж прийняла хрещення у Константинополі. Її приїзд яскраво описав імператор Константин Багрянородний, згадуючи окремо, що в її почті вже був християнський священник.

Але ось що цікаво: 959 року вона відправляє послів до німецького імператора Оттона Великого з проханням прислати їм єпископа. Ось як розповідає про це німецький літопис:

«Посланці Єлени, короліви русів, що охрестилась за імператора Константина, прибули до короля з проханням дати їм для цього народу єпископа і проповідників».

Постає питання: чому княгиня попросила німців про священника? Скоріше за все, це була спроба вийти з під впливу Візантії або укласти союз із могутнім німецьким імператором. Приблизно так свого часу болгарський цар Борис або моравський князь Ростислав кликали місіонерів то з Німеччини, то з Візантії, щоби врівноважити чужоземні впливи.

Так чи інакше, Оттон Великий (який напевно був зацікавлений у союзі з молодою перспективною державою, що контролювала торговельні шляхи) був не проти – і вже в січні наступного року, одразу після закінчення Різдвяних свят, він висвячує єпископа й відправляє його разом із командою місіонерів до Ольги. Щоправда, перший висвячений єпископ Лібутій виявився занадто старим для такої справи, й місію на Русь очолює інший служитель, на ім’я Адальберт.

Це була талановита й віддана своїй справі людина. Свого часу Адальберт служив при дворі імператора Оттона і напевно чудово знав слов’янську мову та писемність. Ще й Ольга обіцяла місіонерам усяку підтримку. Але його місія успіхів не мала. Християни, які мешкали в Києві та інших руських містах, уже мали своїх священників та єпископа; а ось проповідувати серед язичників німцям було проблематично через сина Ольги, Святослава, який тоді вже виріс.

Цей князь був, мабуть, ідеальним втіленням вождя-воїна язичницьких часів. Образ чубатого вусатого князя, що спить просто неба й висилає до сусідів попередження «іду на ви», став одним із найпривабливіших в історії Княжої Русі. Та й здобутки Святослава вражають. Він майже все життя провів у боях та походах, наводив страх на візантійців і болгар, фактично стер з лиця землі могутнє Хазарське царство, значно розширив кордони держави – і водночас міг залишити столицю беззахисною перед набігами печенігів. У внутрішні справи Київської держави він не ліз, довіряючи матері такі нецікаві заняття, як збір податків чи укріплення міст. І, мабуть, саме через свій войовничий характер Святослав не мав жодних симпатій до нової віри, яку сповідувала його мати, а разом із нею – ще сотні (а може, й тисячі) його підданих. Відомою є розмова Ольги зі Святославом із «Повісті временних літ», де мати намовляє сина охреститись, а той відмовляється:

Ольга часто говорила: «Я, сину, пізнала Бога і радуюся, а коли і ти пізнаєш Бога, то почнеш радуватися». Він же не приймав того, кажучи: «Як я можу один іншу віру прийняти? Таж дружина моя з цього буде сміятись». Вона ж рече йому: «Охрестишся ти — і всі інші те саме зроблять». Він же матері не послухав і далі справляв звичаї поганські.

Розмова ця, скоріш за все, є звичайним історичним анекдотом; але ставлення до Христа княгині Ольги і князя Святослава ілюструє чудово: через повагу до матері князь терпів християн. А ось до прибуття місіонерів поставився вороже. Як згадується в німецьких літописах,

«Адальберт, призначений єпископом до русів, мусив вертатися назад, бо по справі, заради якої його покликали, він не зміг нічого зробити, а кілька з його людей були вбиті на зворотному шляху, і сам він урятувався з великим трудом».

У Києві – та, можливо, по інших руських містах – уже були християнські спільноти зі священниками. Вони не потребували єпископа з за кордону, а поширювати Благу Звістку серед язичників Адальбертові заборонили. Отже, німецькому місіонерові тут і справді не було що робити. Зате сумний досвід праці на Русі допоміг Адальбертові в його подальшому служінні. Тікаючи з Русі, він у Чехії миропомазав місцевого княжича і забрав його з собою на навчання. Цей княжич став Адальбертом Празьким – національним святим Чехії. Після повернення до німців наш місіонер став архієпископом Магдебурзьким і заснував при кафедральному соборі потужну школу, звідки вийшло чимало святих, учених та місіонерів – і серед них святий Бруно Кверфуртський, який також буде не чужим для руської землі.

А на Русі поки що християни залишались численною, але все ж таки безправною релігійною меншиною. Княгиня Ольга померла 969 року, й після її смерті не було кому захищати права християн. Щоправда, Святослав пережив матір лише на три роки: повертаючись із чергового походу на візантійців, він натрапив на засідку печенігів і загинув у бою. По собі він залишив трьох синів: Ярополка, Олега й Володимира.

 

Князь Володимир та «вибір віри»

Історія про те, як князь Володимир захопив київський престол, відома всім, хто навчався у школі: молодший князь, він утікає з Новгорода, потім вертається з дружиною варягів, здобуває владу в Новгороді, пізніше захоплює Київ, убивши при цьому старшого брата Ярополка (який, до речі, симпатизував християнам), далі будує велике капище з кількома ідолами, а потім починає шукати кращої віри. Князь кличе до себе католицьких, мусульманських, юдейських та православних проповідників, потім відправляє посланців до різних країн, зрештою укладає союз із візантійцями, бере для імператора штурмом бунтівне місто Корсунь, одружується з донькою імператора і приймає хрещення.

Історія про те, як Володимир спілкувався з проповідниками різних релігій, стала темою численних історичних спекуляцій і анекдотів, та й ікон на цей сюжет ревнителі православ’я понаписували чимало. Звісно, навряд чи ці байки мають під собою реальні підстави – і про «Русі єсть вєсєліє пити, не може без то і бити», і про довжелезну промову грецького проповідника, який нібито промовляв князеві:

«Не приймай же вчення від латинян, – вчення їх спотворене: увійшовши в церкву, не поклоняються іконам, але стоячи кланяються і, поклонившись, пишуть хрест на землі, і цілують, а вставши, стають на нього ногами, – так що, лягаючи, цілують його, а вставши – зневажають. Цього не вчили апостоли; апостоли вчили цілувати поставлений хрест і шанувати ікони. Більше того, називають вони землю матір’ю…»

По-перше, візантієць не міг такого казати, адже в той час католики і православні перебували в мирі. До Великої схизми і взаємної анафеми залишалося більш ніж півстоліття. По-друге, засуджуючи католиків, автор цієї вставки нічого не говорив про реальні відмінності між католиками і православними, через які відбувалися реальні суперечки: ні про сходження Святого Духа, ні про верховенство Папи. Скоріше за все, було так: Володимир приймав багато посольств від сусідніх держав і міг під час учт вести з ними невимушену розмову, також і про віру. Так само посольства від князя бували багато де і теж переказували про культуру сусідів. Але коли зайшла мова про прийняття нової віри, конфесійний вибір князя був визначений ще задовго до його народження.

Справа в тому, що тодішня Київська Русь була не так державою в сучасному розумінні цього слова, як величезним підприємством з обслуговування торговельних шляхів, передусім – шляху «з варяг у греки», головного торговельного шляху з Північної Європи до Візантії. Він пролягав від Балтійського моря через північні ріки та озера, потім волоком до Дніпра, потім Дніпром до порогів, потім, знов-таки волоком, через пороги до Хортиці, й далі знову Дніпром до Чорного моря та Константинополя. Купці, які подорожували цим шляхом, платили податки князям, а ті, своєю чергою, мали забезпечити спокійну подорож і теплий прийом у кінцевій точці маршруту – Візантії. Заради цього останнього Аскольд підписував угоду з візантійцями, Олег прибивав свій щит до царгородських брам, Ольга їздила з посольством до імператора, а той відправляв до Києва своїх послів. Оскільки за часів князя Володимира геополітична ситуація суттєво не змінилась, Візантія залишалась для Русі стратегічним партнером номер один – адже від неї залежав комфорт руських купців у кінцевій точці маршруту.

Візантійці теж були зацікавлені в союзі з Руссю: не лише для торгівлі, а й для військової допомоги. Арабський історик Ях’я Антиохійський пише про хрещення Володимира так:

«… і спонукала Василія нужда послати до царя русів, – а вони його вороги, – щоб просити їх допомогти йому. І погодився він на це. І уклали вони між собою договір про свояцтво, й оженився цар русів із сестрою царя Василія, після того як він поставив йому умову, щоб той хрестився і весь народ його країни».

Пише про навернення нашого князя ще один арабський історик, Ібн аль-Макіна:

«Сильно почав боятися імператор Василій Варди Фоки. Тому змушений був послати до короля русів і просити в нього допомоги. Той обіцяв йому її, просячи його вступити в родинний союз. І взяв король Володимир заміж сестру імператора Римського Василія, після того як цей переконав його, щоб він прийняв християнську віру».

Та й у «Повісті временних літ» хрещення князя пов’язане зі шлюбом та політикою:

І послав Володимир до царів Василія й Константина, кажучи так: «Оце Корсунь узяв, город ваш славний. Прочував, що маєте сестру дівицю, і якщо не віддасте за мене, то зроблю столиці вашій те, що цьому городу зробив». І, почувши це, царі послали відповідь: «Не личить християнок за поган віддавати. А коли охрестишся, то візьмеш її, і доступиш Царства Небесного, і з нами єдиновірником будеш».

Але при цьому важливо розуміти, що, уклавши союз із Візантією та прийнявши хрещення від візантійців, Володимир не став для них безвільним слугою, не прийняв їхнього підданства. Могутній володар великої держави, він укладав союзи й домовленості з усіма, та й культурний вплив на Русь не обмежувався візантійцями. Серед священників, які приходили на Русь після Володимирового хрещення, було чимало болгар, оскільки їхня мова була подібна до руської і в них була Біблія, перекладена слов’янською мовою стараннями Кирила і Мефодія, з благословення Папи Римського. У «Слові про закон і благодать», написаному в ХІ столітті, Володимира називають на хазарський манір каганом – тобто культурний вплив східних сусідів нікуди не дівся. Донька Володимира вийшла заміж за польського короля-католика. Серед княжих воїнів було чимало скандинавів-католиків, та й місіонерів-католиків князь приймав радо. Чудові свідки тому – історія норвезького конунга Олафа Трюгвассона й німецького місіонера св. Бруно.

 

Відгуки

Кольорова історія католицького Львова від історика Віктора Заславського

Кольорова історія католицького Львова від історика Віктора Заславського

Вашій увазі програма "Відкриваючи таємниці христинства" авторства історика Віктора Заславського. Тема даної програми стосується католицького Львова.
"Друга світова війна має багато сторінок, котрі заслуговують на висвітлення у кінематографі", - Віктор Заславський

"Друга світова війна має багато сторінок, котрі заслуговують на висвітлення у кінематографі", - Віктор Заславський

У День захисника України спілкувалися з істориком Віктором Заславським про військовий кінематограф. "Грейхаунд", "З міркувань совісті", "Підводний човен", "Таємне життя" та багато інших чудових фільмів, у яких ви зможете пережити військові події з героями кіно.
Завітайте до славетного історичного Бердичева і подивіться на виставку, яку відкрили у монастирі Босих кармелітів

Завітайте до славетного історичного Бердичева і подивіться на виставку, яку відкрили у монастирі Босих кармелітів

Наш автор Віктор Заславський та с. Камілла, яка опікується музеєм Джозефа Конрада при бердичівському монастирі Босих кармелітів, відкрили у монастирі виставку, присвячену Падурі. Тут можна побачити його книги, почитати його поезії. Родзинка експозиції – сцена бою між польськими повстанцями та російською кіннотою у 1831 році у Бердичеві. Падура пов'язаний з Бердичевом – його маєток був у Махнівці, у Бердичеві він часто бував, а отже відкриття виставки є цілком доречним. То ж, завітайте до славетного історичного Бердичева і подивіться цю виставку – а також багато усього іншого, що є у цьому надзвичайному місті.
Історик Віктор Заславський про князя Костянтина Острозького.

Історик Віктор Заславський про князя Костянтина Острозького.

Історик Віктор Заславський продовжуючи свій цикл "Відкриваючи таємниці християнства" зупитнив свій історичний погляд над постаттю князя Костянтина Острозького.
Розкол між Церквами

Розкол між Церквами

Віктор Заславський продовжує свій цикл програм "Відкриваючи таємниці християнства" і це чергова програма на основі уривку з книги "Римо-католики в українській історії", написаної для Радіо Марія.