Віктор Заславський:"Усі хто покладав надії на Андрея Шептицького як на молодого енергійного реформатора, необтяженого традиціями, швидко зрозуміли що він саме таким і є"

Часто правдиве покликання буває схожим на правдиву любов – його треба завоювати, вистраждати, стати гідним нього. Мойсей перш ніж вивести євреїв з Єгипту пас вівці свого зятя у вигнанні. Давид перш ніж стати царем тікав від Саула і служив филистимлянам. Петро перш ніж стати стовпом церкви, зрікся Христа. Роман Шептицький, майбутній владика Андрей, мав легший шлях – він усього-на-всього мусив подолати незгоду батьків, і якщо мати сприйняла той факт що її син стане українцем відносно швидко, то отець погоджувався довго. Точніше буде сказати так: він спочатку змирився з вибором сина, і лише через кілька років прийняв його серцем. Але майже одразу після першої, формальної згоди він влаштував Романові подорож до Росії, у 1887 році а згодом – до Італії.

Про ту російську подорож сина Софія Шептицька згадувала ось так:

Тобто, якщо ти, Ромтуху, хочеш бути священиком-уніатом, значить, маєш воювати проти москвофілів і російського впливу. Отже, ворога треба знати в обличчя. І поїхав Шептицький за кордон – спочатку на Поділля, потім до Києва. За порадами тата, він зустрічався з місцевими поляками, а за власним бажанням ходив на зібрання київської Громади – української спілки вчених, публіцистів

Особливо вразила Шептицького зустріч з професором Володимиром Антоновичем – українським істориком, археологом, громадським діячем, чий життєвий шлях був таким подібним до його власного. Антонович народився у 1834 році, походив з бідної правобережної шляхти, вважався поляком і був охрещений як римо-католик. Щоправда, за певними звістками, хрестив його греко-католицький священик – коли їх ще не зовсім розігнали – але потім унійну церкву заборонили, і сина перехрестили в латинському обряді. Батьки майбутнього історика працювали гувернерами в багатих шляхтичів – і одним серед них був українофіл з екзотичним ім’ям Оттон Абрамович. Потім він вчився в Одеських гімназіях, потім закінчив Київський університет Святого Володимира. В студентській роки багато читав твори Шевченка, Куліша, козацькі літописи, етнографічні збірки. Тоді ж він проголошує товаришам по студентській корпорації що «дивно жити в краї, не знаючи ні його історії, ні людей». Студент починає подорожувати Україною – і це стало останньою цеглинкою у формуванні переконань і захоплень Антоновича. Він активно досліджує українську історію, обстоює споконвічну самобутність українського народу і його право на свій окремий національний розвиток.

Врешті-решт, цей студент, а згодом випускник і викладач приєднується до руху хлопоманів. Тут він майже одразу наштовхується на протести з боку товаришів-поляків, які закидали йому надмірну любов до сільського бидла і зраду польської справи, називали перевертнем. Пізніше Антонович згадував:

я випробував усі шляхи замирення, намагався урезонити «вельможних» до людського поводження з селянами, до клопотання про освіту народну на власних його національних основах, до визнання за українське, а не польське того, що є українське, а не польське; але подібні міркування викликали спершу посвист та смішки, потім пересердя, глум і лайку, а нарешті — несправедливі доноси. Після того, певна річ, залишилося або зректися своєї совісті, або покинути наше суспільство. Я — перевертень і пишаюсь цим так само, як пишався б в Америці, якби з плантатора перевернувсь на аболіціоніста.

Щоб підкреслити свій розрив з поляками, Володимир Антонович офіційно перейшов з католицтва на православ’я. Можливо, саме цей крок врятував його від можливих репресій за українофільські погляди – адже в багатьох своїх працях Антонович робив випали проти поляків, а тем, проблемних для Росії, зазвичай уникав. Така постать буда зручною для імперії – тим більше що те що Антонович робив, він робив щиро, та й як історик він досить швидко зробив собі ім'я і наукове середовище могло за нього вступитись. А загалом, його кар’єра як історика йшла вгору – він викладав історію в гімназії, потім в київському кадетському корпусі, стає секретарем, а потім головним редактором комісії з розгляду давніх актів при канцелярії генерал-губернатора, потім захищає магістерську роботу, через кілька років докторську, стає штатним доцентом, а потім професором в Київському університеті, бере участь в археологічних з’їздах в Москві, Казані, Лісабоні, очолює південно-західний відділ російського географічного товариства, є членом археологічних товариств Москви, Києва, Одеси, навіть Львова, завідує кількома університетськими музеями, обирається членом-корреспондентом російської академії наук. Антонович був одним з засновників товариства Нестора-Літописця, журналу Київська старовина.

Володимир Антонович був правдивим істориком, дослідником, науковцем, який завжди спирався на джерела, на факти. А ще він вважається засновником української археології. А ще він фактично першим серед українських істориків чітко і ясно проголосив споконвічність  української самобутності й навіть увів у науковий обіг термін «Україна-Русь». А ще сприяв переселенню Грушевського, свого учня, в Галичину і створення там наукового осередку.

Зустріч з цим маститим науковцем і активним громадським діячем надзвичайна вразила Романа Шептицького. Загалом, кожен новий день цієї поїздки приносив йому щось нове. Можливо, саме тоді майбутній митрополит побачив що на схід від Збручу живуть такі самі українці, які живуть дещо іншими питаннями та реаліями, що проблематика єдності нашого народу, розділеного імперіями і конфесіями, є значно важливішим ніж здавалось йому, галицькому полякові, який не так вже й багато вникав в проблеми народу з якого походили його предки.

Ще Шептицький був в музеї Київської Духовної Академії, бачив старовинні ікони і був вражений двома речами – їхньою красою і тим що цю красу ніхто з наукової точки хору не досліджує. Пізніше це дуже вплине на ставлення Шептицького до ікон і до мистецтва загалом. Можливо, саме звідси ростуть коріння створеного митрополитом Національного Музею у Львові.

А потім шлях майбутнього владики Андрея лежав до Москви. Від російської столиці враження в нього були зовсім не такі я від Києва. З листів Ромтуха до мами особливо кидаються в очі такі фрази:

«образ який змальовує смерть св. Йосафата в Румянцевському музеї, а далі твори Семирадського, Верещагіна, представників модерного російського малярства – дуже цікаві. Троїцька Лавра – центр північного та східного православ’я, 60 верств від Москви, це мішанина кольорів. Релігія сперта в них на формах, більш холодна ніж у Києві, співи радше нагадують громовицю в день бурі ніж пташиний спів у гарний літній день»

«Все тут суворе: часи Івана Грозного інкрустовані у вежах грізного Кремлю… З історією Карамзіна в руці можна би багато дечого навчитися,  все таки не збирає охота залишатись тут надовго, хотілося б побачити найважливіше й чимскоріше втекти, залишаючи святій Катерині те тяжке завдання яким було б навернення москалів».

«Я щасливий що покидаю цю тяжку атмосферу й що скоро повернуся в католицький світ. Ви знаєте що там є щось специфічного, щось такого що облегшує серце»

«Але хто це отой заради якого я залишився тут? Це Соловйов, людина про яку ще перед двома роками говорилось так багато в дусі католицької Росії. Варто було подорожувати аж до Москви зо познайомитись з ним»

Що ж, так зазвичай і буває: ідеш з одними думками, а вертаєшся з іншими. Спочатку Романові казали про ширення апостольського духа в країні схизми, та й сам він готовий був життя присвятити наверненню москалів, то тепер в нього відпало бажання займатись тими справами. А ще він побачив Україну, яка дотепер була для нього невідома – козацька, православна, але така сама рідна як і галицька, унійна Україна. Приклад Антоновича, його історичних поглядів, його переходу з католицтва на православ’я і розрив з товаришами-поляками, крок, подібний до того який зробив Шептицький але ще більш рішучий… А ще він відчув ту величезну різницю між російським та українським православ’ям яка залишалась навіть наприкінці 19 століття після двох століть знищення Росією традицій українського православ’я. Та й те суворе, негостинне російське православ’я впало йому на душу – недарма до Росії він ще повернеться, і не раз, і візьме від цієї країни більше ніж міг очікувати. Ну, і одним з найсильніших вражень було знайомство з Володимиром Соловйовим і його ідеями про єдність усіх християн, що цінності і здобутки католицтва і православ’я доповнюють одне одного. А також сама ідея російського католицтва. В Соловйові Шептицький побачив трохи іншу Росію, не загрожуючи, не войовничу, а навпаки. Звісно, ця інша Росія і тоді була лише невеличкою жменькою небайдужих інтелігентів, і надій на навернення Московії на католицтво Шептицький не мав, але ті паростки він намагався плекати усе життя, і в історії російських католиків він зіграє не останню роль.

Ну, і загалом православними традиціями Роман Шептицький зацікавився серйозно. З одного боку, це було важливо для майбутніх церковних реформ, а з другого – духовна традиція Буковини і Балкан, Москви і Візантії викликала в нього щире зацікавлення. Все ж таки, як Львів відкритий для світу, так Шептицький був відкритий для іноземних духовних скарбів

А після повернення додому Шептицькі усім кагалом відправились до Риму, де мали аудієнцію в Папи, і спадкоємець Петра Лев 13 особисто благословив Романа на вступ до василіан. Потім була учта на всю ніч, і Роман сказав: «сподіваюсь, сьогодні я востаннє надіваю фрак». Потім він майже цілу ніч говорив з батьком, який все ще не міг повністю прийняти вибір сина. Після цієї розмови граф Шептицький сказав:

І ось, 29 червня 1888 року батьки відвозять Шептицького до Добромильського монастиря, відносно невеличкої обителі, захованої між горами, яка з того часу мало змінилась. Там Роман Марія Олександр Шептицький стає братом Андреєм. На нього чекав чернечий послух, лекції у Краківському університеті, суворі пости, які він сам собі влаштовував, подорож до Буковини та вивчення життя місцевих старообрядців. У 1892 році Андрей Шептицький приймає вічні обітниці в василіанському монастирі в Кристинополі. Зараз це шахтарське місто Червоноград на Сокальщині, типове радянське місто з хрущовками в ряд, і лише кілька уламків Старого міста нагадують про давні часи – в тому числі і той василіанський монастир, який з тих часів не дуже змінився. Першу божественну літургію в якості ієромонаха він відслужив в рідних Прилбичах.

Після прийняття чернечих обітниць Андрей Шептицький досить швидко почав робити кар’єру. Наступні два роки він завершує богословські студії в Кракові, паралельно готує новиків в Добромилі. У 1896 році, лише через 4 роки після висвячення, він стає ігуменом онуфріївського монастиря у Львові, головного василіанського монастиря на українських теренах. Тут разом з отцем Платонідо Філясом він починає видавати часопис «Місіонар» - мабуть, перший популярний церковний часопис на українських теренах. І ось, у 1898 році Шептицький стає кандидатом на митрополита, і більшість прогресивно налаштованих кіл в українській церкві покладали на нього свої сподівання. В тому році він митрополитом не став – зате наступного року Андрея призначено єпископом Станіславова, нинішнього Івано-Франківська.

Отже, єпископ у 33 роки, та ще й лише через 10 років після вступу до василіан. Небагато хто може похвалитись такою стрімкою кар’єрою – і це часто дає привід для різноманітних конспірологічних теорій про те що Шептицький начебто був таємним агентом єзуїтів. Можливо, зіграли свою роль гроші та вплив батька. Можливо, молодий, освічений, талановитий син польського графа з самого початку був ідеальною кандидатурою на єпископський чи митрополичий престол якраз через чудову освіту, особисті якості і дарування – а також певну кадрову кризу в греко-католицькій церкві. Це варто лише уявити – молодий, енергійний, завзятий, сповнений любові до східного обряду, до того ж, не якийсь там син сільського пароха, не виходець з дрібної шляхти, а граф людина з вищих кіл суспільства, здатний відстояти інтереси церкви і народу хоч перед намісником, хоч перед імператором.

Важко сказати напевно, але якщо папа та єзуїти хотіли щоб Шептицький очолив українську церкву то хотіли вони того точно не для того щоби знищити її. Але в будь-якому разі ще з часів ігуменства в Онуфріївському монастирі Шептицький одразу проявив себе як обдарований реформатор, сповнений нових ідей. А на посаді Станіславівського єпископа його таланти розвернулись ще більше.

Служив він тут недовго але яскраво. За 14 місяців владика Андрей відвідав багато парафій, вибив в австрійського уряду земельну ділянку та 300 тис. корон для побудови семінарії; за його сприяння художник Юліан Маркевич виконав у Станіславівській катедрі розписи в давньоруському стилі. Водночас, Шептицький був не лише організатором та господарем – ві проявив себе ще й теоретиком, мислителем, проповідником. За часи свого єпископства він написав шість послань до вірних – «Перше слово Пастиря» (лист до вірних), «Наша програма» (лист до духовенства), «Правдива віра» (до вірних на Буковині), «Християнська родина», «До моїх любих гуцулів», та «На грані двох віків». Кожне таке послання – це трактат на багато сторінок, присвячений якійсь тематиці. Тобто, за вечір таке не напишеш, і спічрайтерам не доручиш.

Важлива річ – Шптицький писав свої послання живою, народною українською мовою. Це був величезний крок уперед – адже перед тим єпископи і митрополити звертались до вірних виключно офіційною літургійною церковно-словянською, залишаючи народну мову для народних шкіл чи проповідей на парафіях. А до гуцулів він навіть писав їхнім діалектом. Саме так - «Періш усего Ви, дєді і нені христєнецкі, сокотіт свої ґіти вид згіршення».

Отже, усі хто покладав надії на Андрея Шептицького як на молодого енергійного реформатора, необтяженого традиціями, швидко зрозуміли що він саме таким і є. Ні, владика Андрей усім серцем любив традиції високого, древнього православ’я – але любив і народні звичаї, і якщо інші ієрархи, які рефлекторно переходили на високий штиль як тільки ставали за кафедру, то Шептицький таких рефлексів в собі не мав. Не скований традиціями і звичками, він не боявся рухатись вперед, а високе походження вкупі з наполегливістю додавало йому ваги в діалогах і суперечках з опонентами усіх мастей. Отже, його прихід дійсно відкрив нову лобу в історії української греко-католицької церкви.