Слухати Радіо

Зараз в ефірі

20:00

Дитяча катехиза

В ефірі

Послання Богородиці Цариці миру

21:00

Кава з капуцином

22:00

Катехеза

22:40

Житія святих

23:00

Акафист

23:40

Святий дня

23:50

Літургія годин (Бревіарій)

00:00

Розарій

00:30

Літургія годин (Бревіарій)

01:10

Недільні читання

01:40

Духовні читання

02:00

Архіпастир відповідає

02:50

Біблійні читання

03:00

Меса

03:40

Розарій

04:00

Коронка до Божого Милосердя

04:20

Святий дня

04:40

Біблійні читання

05:00

Відкрите питання

Визвольні змагання та автокефальна церква. Частина 1. Мрії

Поділитись з друзями
Створено: 2017-12-01
Передача: Відкриваючи таємниці християнства
Автор: Віктор Заславський
Ведучий: Віктор Заславський

Щоправда, якщо бути коректним, то цим питанням переймались лише на Центральній та Східній Україні – адже в Галичині вже була греко-католицька церква яка завжди позиціонувала себе як національна українська церква. А ось в Російській Імперії православна церква була частиною державного апарату, і з самого приєднання Гетьманщини тут проводилась послідовна політика зросійщення – особливо після того як за часів Петра 1 Російською Православною Церквою керував Святіший Синод на чолі з обер-прокурором якого призначав цар. В церкві була встановлена жорстка вертикаль влади і сувора цензура. Останні роки царату до того ж ще й знаменувались зростанням ультранаціоналістичних настроїв всередині церкви, які фактично схвалювались та підтримувались царями. Олії у вогонь додав старець Григорій – тобто, Распутін, який мав величезний вплив на царську родину – а значить і на церковну політику.

 

У 1917 році, коли царя змусили зректись престолу, Російська церква відчула певну свободу. В церкві відновили патріархат, почали говорити про реформи. Те саме відбувалось і на українських теренах, і якщо усі єпископи в РПЦ були росіянами, якщо не за походженням, то принаймні за ідеологією, то серед білого духовенства багато хто співчував українській ідеї. В свій час гетьман Павло Скоропадський згадував: «Сельские священники в заботах о насущном пропитании своей многочисленной семьи под влиянием высшего духовенства, которое до сих пор лишь за малым исключением все великорусское (московского направления), не высказываются определенно. Но если поискать, то у каждого из них найдется украинская книжка и скрытая мечта осуществления Украины»

 

Отже, у 1917 році майже в усіх українських єпархіях почали скликати з’їзди духовенства та мирян, на яких велись розмови про автокефалію української православної церкви та повернення до української мови в церковному житті. Говорили також про повернення соборного та виборного начал у церковному управлінні – така модель була за часів Речі Посполитої та Гетьманщини, але була скасована коли українську церкву підкорила Москва. І ось, коли у червні 1917 року почався Всеросійський з’їзд духовенства та мирян, на цей з’їзд прибули і делегати від десяти українських єпархій, які проголосили що беруть курс на автокефалію та українізацію. Тоді ж почалася підготовка до всеукраїнського церковного з'їзду. Однак як відомо, російський лібералізм закінчується там д починається українське питання – то ж, новообраний московський патріарх Тихон натиснув на Олександра Керенського, президента Тимчасового Уряду, і той заборонив цей з’їзд.

 

Київським митрополитом на той час був Володимир Богоявленський, росіянин з Тамбовщини, який встиг побувати і екзархом Грузії, і митрополитом Московським, і митрополитом Санкт-Петербурзьким та Петроградським. У 1915 році його перевели на київську кафедру – скоріш за все, через несприйняття ним «старця Григорія». Щоправда, в Києві він майже не був, працюючи то у Синоді в Петрограді, то на соборі у Москві. Українських реалій він не розумів, та й не дуже хотів розуміти, про українізацію чи автокефалію не хотів і думати. Не дивує що коли після більшовицького перевороту митрополит опинився у Києві, його тут не дуже любили, і навіть у власній резиденції, у Печерській Лаврі, митрополит Володимир почувався як на голках, постійно конфліктуючи з монахами. Проукраїнські священики прагнули мати за митрополита українця, а проросійські – більш дієвого пастиря.

 

Водночас, у Печерській Лаврі оселився інший втікач з Росії – колишній архієпископ Володимирський (з того Володимира що на Клязьмі) Алексій, світське ім'я Анемподист Якович Дородніцин. У 1917 році його усунули з володимирської кафедри за «деспотині метоли управління» і відправили на почесну пенсію у Києво-Печерській Лаврі. З огляду на наукові заслуги владики йому призначили велику пенсію – то ж, Лаврських монахів він дуже не обтяжував. На відміну від митрополита Володимира, якого братія годувала за власний рахунок.

 

В українських справах владика Алексій розбирався непогано – він сам народився в родині священика на Катеринославщині, а до київського заслання він встиг написати кілька книг про український штундизм. І ось, опинившись у Києві, цей нестарий ще ієрарх (у 17 році йому було лише 58) розуміє що коли українська влада ствердиться в Києві остаточно, митрополит Володимир неминуче втратить кафедру, і тоді в нього, Алексія, буде шанс очолити Київську кафедру.

 

Перш за все, він вчить українську мову. Точніше пригадує – адже Дородніцин мав українське коріння. Також він видає молитовник українською мовою, переклавши основні молитви з церковно-слов'янської. Щоправда, усю роботу за нього зробив Іван Нечуй-Левицький, але на титульній сторінці значилось лише ім'я Дородніцина. А ще він налагоджує зв’язки з місцевим українським духовенством і стає почесним головою Тимчасової Всеукраїнської Ради яка готувала скликання Всеукраїнського Собору, який мав вирішити питання про автокефалію та українізацію православної церкви в Україні. Московський патріарх Тихон змушений був дати дозвіл на цей собор. Цікаво що владика Алексій просив тодішню українську владу підтримати боротьбу українців за автокефальну церкву, але президент Михайло Грушевський, соціаліст, який з недовірою ставився до церкви, тим більше російської, на усі пропозиції відповідав: «обійдемось без попів».

 

Звісно, київські російські газети почали справжню травлю Дородніцина, закидаючи йому і зв'язок з Распутіним, і з Андреєм Шептицьким який прагне насадити в Україні унію. Дородніцим виправдовувався, але навіть прихильники автокефалії і українізації не дуже йому довіряли – занадто швидко він перетворився на українського патріота. Врешті-решт, на вимогу інших єпископів Дородніцина було усунуто з делегатів майбутнього собору.

 

На захист скандального владики слід сказати що він не відмовився від боротьби за автокефалію. Він з самого початку намагався залучити до цієї справи Константинополського патріарха, у 1919 році він навіть особисто вів з ним переговори щодо української автокефалії, передавав послу УНР про антиукраїнську агітацію російських владик. Помер він за нез’ясованих обставин у Новоросійську.

 

Але повернемось до 1917 року. При Софійському Собору діяла Всеукраїнська Православна Церковна Рада яка мала своєю метою скликання Всеукраїнського Церковного Собору щоб домогтись автокефалії а українізації церкви. На чолі Ради стояли Алексій Дородніцин та протоієрей Василь Липківський, якому судилось стати на чолі майбутньої української автокефальної церкви.

 

Рід Липківських походить з Галичини, але прадід майбутнього митрополита перебрався трохи на Схід. Сам отець Василь народився на Черкащині у 1864 році, здобув початкову освіту в Уманському духовному училищі, а потім закінчив Київську духовну семінарію та академію, після чого викладав в училищах, а потім висвятився на священика. Потім був настоятелем на Вінничині, інспектував церковно-приходські школи, відкривав нові школи, займався краєзнавчими розвідками. Потім молодого богослова забирають у Київ – керувати церковно-вчительською школою.

 

Але надовго на цій посаді отець Василь не затримався – у 1905 році його усувають за «ліберальні погляди та українофільство», адже він прагнув запровадити українську мову у церковному житі. Липківського відправляють служити на Соломянця – тодішньому передмісті Києва. Коли у 1905 році по цілій Імперії починається низка масових виступів, які увійдуть в історію як революція 1905 року, Липківський стає головою з’їзду духовенства Київської єпархії, який ухвалив запроваджувати українську мову у богослужінні та у духовних школах. Внаслідок революції численні заборони на українську мову були скасовані – але далеко не усюди. Водночас, влада потроху починає закручувати гайки, і отець Василь потрапляє під постійний нагляд поліції. Тоді в майбутнього митрополита остаточно формується думка що церква не може бути органом державної влади і потребує реформ. Коли у 1917 році проголошується Українська Народна Республіка, Липківський починає жваву боротьбу за відокремлення української церкви від Москви та переведення богослужіння на українську мову.  Він був одним з засновників «Братства воскресіння Христа», яке згодом було перетворено на Всеукраїнську Православну Церковну Раду, яка почала підготовку до Всеукраїнського собору, на якому мали бути присутні. Серед активістів були отець Нестор Шараївський, Павло Погорілко, професори-ліберали Петро Кудрявцев, Федір Міщенко, Василь Екземплярський, Агатангел Кримський, Михайло Мороз, Іван Тарасенко. Серед єпископів українському рухові симпатизували Агапіт з Катерниславу та Діонісій з Кременця. Попре протидії з боку Московського патріарха Собор відкрився на початку січня 1918 року.

 

Але проблема полягала в тому що православна церква, яка два століття служила знаряддям зросійщення українців, і у 1918 році у великій мірі складалась з російських або проросійських священиків, а серед єпископів усі були налаштовані проросійськи – що не дивує, адже люди з іншими переконаннями ніколи б не зробили кар’єру у РПЦ. Серед проукраїнських делегатів були переважно інтелігенція та дрібніше духовенство, і більшості вони не складали. Вони наполягали якомога скоріше почати обговорення автокефалії, а проросійська частина собору все зволікала. Врешті-решт на Київ почали наступ більшовики, і Собор закрився.

 

Невдовзі Київ був захоплений червоноармійцями, які влаштували у місті справжнє пекло, знищивши за кілька тижнів кілька тисяч чоловік – точну кількість підрахувати неможливо. Серед вбитих був київський митрополит Володимир, при чому тяжко встановити чи його червона влада наказала його стратити, чи то просто мародери спокусились на церковне майно. Коли ж до Києва повернулась українська влада (щоправда, на німецьких багнетах), і на чолі держави став гетьман Скоропадський, новим митрополитом, тобто, головою української церкви, став Антоній Храповицький, типовий російський єпископ, який прагнув лише збереження старовини. Гетьман Скоропадський згадував про нього так:

 

Митрополит Антоний, при всем его уме, слишком самодержавного направления, что снова не годится у нас, так как народ наш действительно убежденный демократ. Митрополит, собственно говоря, черносотенец старой школы и ничего другого, как посадить в тюрьму, расстрелять, обратиться за содействием к полиции в смысле воздействия на массы и утверждения православия — не умеет. Скажу откровенно, что он создать теплую церковную атмосферу не может.

 

Гетьман Павло Скоропадський, дивлячись по усьому, був щирим патріотом і намагався розбудовувати державу у патріотичному руслі. Прийшовши до влади, він оточив себе міністрами-українцями і підтримав ідею української автокефалії. І ось, за його ініціативою була відновлена робота Всеукраїнського Собору. Знов на дніпрових берегах зібрались прихильники та противники того щоб українська церква була українською. І цього разу підтримувати проросійський курс з Москви прибула важка артилерія – владика Платон Рождественський, давній чиновник та інтриган від церкви, якого Патріарх Тихон призначив керівником російської делегації до Києва, та ще й наказав усіх єпископів українських єпархій підпорядковуватись в усіх справах Собору виключно йому. Владика Платон ще у 1917 році домігся виключення Алексія Дородніцина, а тепер, влітку 1918 року, допоміг проросійській більшості виключити з делегатів собору усіх представників Всеукраїнської православної церковної ради – тобто, усіх прихильників автономії та українізації, в тому числі і отця Василя Липківського.

 

Не дивує що на Соборі було визнано залежність від московського патріарха, сакральність церковно-слов'янської мови та засудження української як шлях до уніатства. Українською дозволили лише виголошувати проповіді «за бажанням парафіян». Зате з великим задоволенням делегати проголосили що Церква має знаходитись повністю на утриманні держави.

 

В той час Скоропадський, намагаючись домовитись з державами Антанти і білим рухом, вже перейшов на проросійські позиції, які врешті-решт коштували йому булави. Але навіть переконуючи себе у правильності обраного ним курсу, він не міг не визнавати що залежність української церкви від Росії ні до чого доброго не призведе. У своїх спогадах він писав:

 

Я бесконечно привязан к нашему православию, но не могу без искреннего сожаления смотреть на то, во что обратилась наша Церковь, благодаря возмутительной политике, которую вела старая правительственная Россия по отношению к ней. Вера задушена, убито все живое, святое в нашей религии, загублено, а осталась какая-то мертвящая, холодная обрядовая сторона. Во главе Церкви стояли и стоят до сих пор чиновники. Патриарх Тихон далек нам, украинцам. Церкви нужна децентрализация и децентрализация широкая. Нужно, чтобы высшее духовенство назначалось из местных людей, нужно воскресить православие, а это только и возможно, когда люди, стоящие во главе, будут сами жить интересами народа и близко к нему стоять. каким образом человек, родившийся и всю свою жизнь пробывший, скажем, в Калужской губернии, может восприять среду и особенности населения Подольской губернии? Наше высшее духовенство почти сплошь черносотенное в полном смысле этого слова. Украинцам черносотенство не годится, это не в его натуре.

 

Але в автокефалію української церкви Скоропадський не вірив, вважаючи, і не без підстав, що значна частина церковників її не підтримає, що відтак автокефалія призведе до нових конфліктів і розколів, і, нарешті, що в Україні бракує людей, згідних серйозно зайнятись впровадженням самостійності та українізації. Гетьман мав рацію, і події Всеукраїнського собору яскраво це підтвердили. Проросійська партія була значно потужнішою і краще організованою.

 

Але ані отець Василь, ані його однодумці не збирались складати зброю. Справа в тому що українізація церковного життя, його переведення на народну мову були не просто примхою замріяних патріотів. Усі сучасники зазначали що тодішня Російська Православна церква занадто тісна пов’язана з російською імперською ідеєю і замість того щоб нести людям Євангеліє, стала одним з державозміцнюючих механізмів. Про живе спілкування з Богом, про турботу про людей мова взагалі не йшла. Як наслідок, без дубинки поліцейського священик не міг нічого зробити, і перехід з православ’я в будь-яку іншу віру вважався за кримінальний злочин. Навіть проголошення свободи совісті у 1905 році ненадовго покращили дузовну атмосферу в імперії. Більш того, оскільки усі служби провадились незрозумілою народові церковно-словянською мовою, а проповіді виголошувались російською, якщо взагалі виголошувались, а за будь-яке відхилення від офіційної позиції на проповідника чекало покарання, служити Богові в цих умовах було проблематично – принаймні, тому для кого слово «Україна» не було порожнім звуком, а таких було чимало і серед священства, і серед інтелігенції. В одній з своїх проповідей отець Василь казав:

Браття! Якою мовою повинен звертатися з молитвою до Бога кожний народ? Здавалося б, що й питання про це не повинно бути. Звичайно лише тою мовою чоловік й може звертатися до Отця Небесного, якою розмовляє з батьком, з матір’ю, з своїми рідними, — цебто своєю рідною мовою. Особливо Богослуження повинні обов’язково відправлятись в церкві рідною мовою, найбільш зрозумілою для народу, бо ж мета Богослуження є наука народу, відживлення його релігійного настрою, а цього можна досягти найкраще рідною мовою. Сам Христос звертався з наукою до народу на його рідній арамейській мові, а ап. Павло прямо каже, що в церкві краще п’ять слів промовити зрозумілою мовою, щоб і інших навчити, ніж десять тисяч слів чужою мовою, для народу незрозумілою.

 

Звісно, російська церква і проросійські єпископи ставили автокефалістам палки в колеса, але у 1919 році, коли у радянській Росії церкву віддалили від державної годівниці, а українські патріотичні сили прагнули відділитись від московського патріарха, проросійська партія поступово втрачала силу, і отця Василя з однодумцями з’явиться можливість втілити свою мрію в життя.

 

Тут важливо розуміти що на той час ніде в історичних конфесіях не правилось народними мовами. В римо-католиків – латиною, в православних та греко-католиків – церковно-словянською. То ж, для непосвяченого в українські реалії вимоги Всеукраїнської Православної Церковної Ради виглядали дещо радикальними. Але для українських патріотів все виглядало інакше. Той хто більш-менш розбирався в українській історії, знав що у 16 та 17 століттях народна мова була в нас поширена на багатьох рівнях – в тому числі і в церкві. Звісно, використання народної мови були заборонене коли українську церкву підкорила Москва. Потім українську мову почали забороняти на інших рівнях: шкільництво, друкарство, вища освіта. Отже, коли на початку 20 століття українці Російської Імперії почали розвивати мову а культуру, багатьом здавалось що було б логічним запровадити народну мову і в церкві. І так само як російська церква служила цементом який з’єднував російську імперію, так українська церква мала б стати цементом який скріпив и український народ

 

Що ж, так в українців завжди – те що для нас життєва необхідність, іншим здається дивакуватою примхою. Та, власне, не тільки в нас так. В свій час мало хто міг зрозуміти для чого обов’язково потрібна незалежність ірландцям, полякам , а євреї разом  з державою ще й мертву мову прагнуть відродити. Так працює будь-яке національне відродження, в тому числі і українське. І рух за українську автокефальну православну церкву став важливою віхою у наших визвольних змаганнях.

 

 

Відгуки

Визвольні змагання та автокефальна церква. Частина 2. Дії

Друга частина програми присвячена автокефальній церкві, про її духовне піднесення та демонстрацію того як українці в 1921 році захотіли свободи від Москви.

Священик, композитор, підприємець, мученик - все це про о. Остапа Ніжанківського

В роки Перших Визвольних Змагань, зокрема, під час польсько-української війни, коли вирішувались доля народу і країни, активну участь у побудові української держави відігравали священики української греко-католицької церкви 

Одним з таких соціально активних священиків став отець Остап Ніжанківський – сумлінний душпастир, талановитий композитор, кмітливий кооператор, щирий патріот, якому судилося стати мучеником за українську справу. Про нього в цій програмі

Стрілецька легенда і червоно-чорний прапор

Перші визвольні змагання дали нам не лише вражаючий приклад героїчної боротьби за українську державність, а ще й чимало цікавих пісень, оповідань, картин – одним словом, величезний пласт культури, частина якого давно вже відома нам, а частину ми лише починаємо відкривати. Однією з таких маловідомих сторінок стрілецької творчості є пригоди Івана Цяпки-Скоропада

Фільм «Сторожова застава» – знакова подія не лише для українського кіно, але й для жанру загалом.

Перше українське фентезі. Перше українське по-справжньому масове кіно. Перше українське кіно для сімейного перегляду. Все це не раз і не два було сказано в інтернеті про фільм «Сторожова застава», який розповідає про пригоди сучасного хлопця який потрапляє в часи Київської Русі, до трьох богатирів. Відгуки про цей фільм не дуже різняться між собою, в цій програмі один із них 

"Найбільше греко-католики натерпілися у 19 столітті" - історик

Віктор Заславський розповів нам про причини, труднощі і вплив Берестейської унії, яка була підписана 18 жовтня 1596 року...