Визвольні змагання та автокефальна церква. Частина 2. Дії

Коли у 1917 році в Києві постала Українська Народна Республіка, це дало можливість підняти голову численним прихильникам створення української православної церкви. З одного боку, це давало можливість оживити тодішнє наскрізь казенне православ’я, а з другого – це давало можливість православ’ю в Україні взагалі вижити. Права в тому що проголошення релігійної свободи відкривало двері для переходу православних в інші конфесії. Не в останню чергу небезпеку для православ’я становила українська греко-католицька церква, адже у 1917 році в Києві було чимало галичан, які потрапили у російський полон під час Першої Світової війни. Для них в українській столиці була побудована церква і заснована парафія, яка проіснувала аж до сталінського Великого Терору. Греко-католицький митрополит Андрей Шептицький, який у 1917 році після звільнення з російської в’язниці навіть бував у Києві, був аж ніяк не проти поширити унійну церкву на терени Центральної та Східної України. Враховуючи його потужну харизму, щирий патріотизм і ореол мученика, ймовірність успіху його задуму була високою. Гетьман Скоропадський згадував:

«опасность является действительно в смысле распространения у нас униатства. Униатство большая сила. Граф Шептицкий, человек чрезвычайно умный и ловкий, пользуется всяким удобным случаем для добывания себе прозелитов. Я читал распространяемые им листки. Они чрезвычайно ловко составлены. Он умеет захватить украинца и душой, и телом, играя на национальном чувстве и любви к Украине. Недаром он все более и более импонирует нашей украинской молодежи. Вот, если бы наше высшее духовенство брало бы пример в этом отношении с него, я думаю, мы бы все пылали любовью к своей вере».

Тобто, активісти які прагнули українізувати православну церкву, такі як отець Василь Липківський, отець Нестор Шараївський, професори Київської духовної академії Василь Екземпляський чи Агатангел Кримський, були не просто українськими патріотами – вони також були патріотами Православ’я, таким яким вони його звикли уявляти: в євхаристичному єднанні з древніми східними церквами, з усіма древніми традиціями. Унію з Римом такі ревнителя православ’я традиційно сприймали як щось негативне. Але відносини з католицтвом – це для них була річ другорядна. Тим більше що на відміну від традиційного російського підходу, згідно з яким церква мала бути частиною держави і ревно слідкувати а своєю монополією на духовне життя підданих, Липківський з самого початку проголосив що церква має бути відділена від держави та повністю аполітичною. Отже, відносини з католиками були для нього і його однодумців на другому плані, і на практиці вони могли б зовсім не перетинатись.

І ось, у 1918 році отець Василь з багатьма прибічниками таки домоглись проведення Всеукраїнського Православного Собору. Але проросійські єпископи і російський делегат на цьому соборі схитрували і усунули прихильників автокефалії та українізації з засідань. Тоді була прийнята церковна конституція, на якій українська церква визнавала залежність від Москви, але отримувала широке самоврядування. Щоправда, московський патріарх Тихон довго не хотів підписувати навіть такий документ.

Але невдовзі в Києві і позиція ревнителів імперської старовини, таких як митрополит Антоній Храповицький, і слово Патріарха Московьского важитиме небагато. Почалось почалось повстання Симона Петлюри, і в грудні 1918 року гетьман Скоропадський, який на той час вів повністю проросійську політику, втік, а українську столицю зайняли петлюрівці. Проросійські єпископи теж залишили Київ, отже, ніщо не заважало прихильникам автокефалії та українізації знов підняти питання про реформу православної церкви. І ось, 1 січня українська влада прийняла «Закон про верховне управління Української Православної Автокефальної Синодальної Церкви», згідно з яким українська православна церква повністю відокремлювалась від Москви. Створювався окремий український Синод який мав керувати церковними справами. До цього синоду запросили і отця Василя Липківського з однодумцями (священиками, професорами Духовної Академії та просто активними парафіянами), а також єпископів-українців – Агапіта з Катеринославу і Діонісія з Кременця. Ревнителі українського православ’я отримали свободу дій, і навіть нова окупація Києва більшовиками не стала їм на заваді, адже в ті місяці червоній владі було не до репресій. В березні 1919 року парафіяни попросили Назарія, єпископа черкаського, який залишився в Києві, провести читання Страстей і Воскресіння Христового українською мовою у малій каплиці Софії Київської. Той відмовився. Тоді активісти уклали свій власний Церковний статут і затвердили його в київському уряді.

Тут слід дещо уточнити. Більшовики які прийшли до Києва у січні 1919 року, були зовсім не такими які плюндрували місто рік тому. Йшла громадянська війна, проти Радянської Росії воювала Біла гвардія, та й українські сили були значно сильніші ніж в часи битви під Крутами. В будь-який момент петлюрівці могли вдалим наступом вибити червоних з Києва. Одного разу отаман Струк навіть звільнив від них Київ – щоправда, лише на день. Отже, більшовикам було не до репресій – навпаки, вони намагались залучити на свій бік якомога більше українців. Недарма Україну вони захоплювали вже не від імені радянської Росії, а від імені Української радянської республіки з центром у Хакові. Землю селянам, фабрики робітникам, українську мову запровадити на державному рівні, а церкву відділити від держави. Для традиційної російської церкви, яка звикла годуватись з бюджету, це було серйозним ударом, але отець Василь Липківський і його однодумці-українізатори-автокефалісти проголошували відокремлення церкви від держави. Тут їхні погляди співпадали з поглядами більшовиків. Крім того, непорозуміння всередині православної церкви грали їм на руку: за допомогою української автокефалії можна було послабити вплив патріарха Тихона. З тих самих міркувань радянська влада, до речі, підтримувала баптистів та п’ятидесятників та рух «обновленців» всередині російського православ’я.

І ось, у березні 1919 року київський уряд затвердив нову українську парафію і передав їй військовий храм святого Миколая на Печерську, величну та красиву церкву, збудовану ще гетьманом Мазепою як частину монастиря і пізніше передану для потреб війська. Пізніше вона була зруйнована совітами, і зараз на її місці страшненький готель «Салют». Але це буде потім, а поки що отець Василь Липківський таки домовився з єпископом Назарієм, той благословив його служити українською, і 9 травня, 22 за новим стилем, 1919 року, в день перенесення молей святого Миколая, в цьому храмі відбулась перша україномовна літургія.

Це була знаменна подія для цілого Києва. Храм був переповнений, багато людяе тіснилось у дверях та надворі, хором диригував славетний композитор Микола Леонтович, який сам написав музику для багатьох співів. Після відправи багато людей просили записати їх саме до цієї парафії. Пізніше отець Василь назве цей день «Днем народження УАПЦ». 10 липня україномовні богослужіння почались у Софійському соборі, настоятелем якого було обрано Липківського. Отець Василь почав працювати над запровадженням української мови в інших параівях. Тоді єпископ Назарій знов ополчився проти прихильників українізації, а патріарх Тихон у Москві наказував вірним в Україні слухатись єпископів та чекати поки всеросійський собор вирішить чи можна українцям молитись їхньою рідною мовою.

Але в ті часи влада у Києві швидко мінялась. 30 серпня 1991 року українці знов беруть Київ. Цього разу це були не сільські отамани, а дисципліновані та досвідчені війська – армія УНР та Українська Галицька армія. Кияни радісно зустрічали нових господарів, і отець Василь звернувся до народу зі словами: «Коли ти не станеш об'єднано в обороні своєї Вітчизни, то плакатимеш у московській неволі, як колись Ізраїль на ріках Вавилонських»

В той день ніхто з української влади не закидав Липківському і його однодумцям співпрацю з радянською владою. Навпаки, петлюрівський уряд ще до зайняття Києва вела постійні переговори з Константинополем щоб Вселенський патріарх визнав право українців на свою автокефальну церкву. Щоправда, марно – адже поки українці намовляли Цареград про своє, російська церква вела тут свою політичну гру щоб не допустити відділення української церкви. 

Недовго українська влада протрималась і в Києві. На наступний день після тріумфального в’їзду українських вояків до своєї столиці під Київ підійшли білогвардійці генерала Денікіна – і Петлюра змушений був відійти. Разом з білими до Києва повернувся митрополит Антоній Храповицький, переконаний ворог самої ідеї української церкви. Митрополит одразу видав пастирський лист в якому заборонив вірним підтримувати будь-які зв’язки з «таємними ворогами православ'я — петлюрівцями», заборонив богослужіння українською, усунув від богослужіння 15 священиків які правили служби українською (в тому числі отця Василя і отця Нестора), а єпископа Агапіта звинуватив у пропаганді автокефального руху, позбавив панагії і вислав до монастиря.

Але і білогвардійці пробули в Києві недовго. В грудні місто знов беруть більшовики, і митрополит Антоній тікає разом із Денікіним. І ось, ревнителі українського православ’я опинились у досить цікавому становищі. З одного боку, вони тепер не мали на своєму боці жодного єпископа який би дозволив їм молитись українською. З іншого боку, тепер єпископ вже не мав повноважень заслати неслухняного священика у монастир або навіть просто заборонити у служінні. Точніше, міг, але не мав жодних механізмів які б змусили неслухняного священика виконати цей наказ. Адміністративного ресурсу РПЦ вже не мала, та й заохотити фінансами теж вже не могла. Духовенство тепер залежало виключно від пожертв парафіян. Отже, тепер ніхто не міг заборонити отцю Василю Липківському з однодумцями діяти так як вони вважали за потрібне. Врешті-решт, Всеукраїнська церковна рада (та сама) вирішує не вважати більше російський єпископат за своїх архіпастирів. Більшість священиків та мирян, принаймні в Києві підтримала це рішення 5 травня вона проголошує автокефалію української церкви і починає підготовку нового Всеукраїнського Церковного собору, який відбувся в жовтні 1921 року у Софійському соборі. Почали на Покрову – знаменне свято для українців. Приблизно одна сьома серед делегатів була священиками, решта — миряни, і серед них академіки Агатангел Кримський та Сергій Єфремов, професори Володимир Чехівський, Василь Данилевич, Григорій Стороженко та Петро Стебницький, композитор Кирило Стеценко, письменники Людмила Старицька-Черняхівська та Григорій Косинка.

На соборі було підтверджено створення Української Автокефальної Православної Церкви. Трьома головними засадами церкви були автокефалія, тобто, незалежність від будь-яких патріархів, соборноправність, тобто, активна участь мирян та вирішення церковних питань «усім миром», і українізація. Але цих гасел було недостатньо. Треба було створити повноцінну церковну організацію: з митрополитом, єпископами і священиками. Це було проблематично – адже за канонами священика міг висвятити лише єпископ, а єпископа – митрополит. Російська церква ніколи б не погодилась на такий крок, та й Константинополь теж, адже Вселенський патріарх вже багато століть був залежним від російського впливу. І ось, ревнителі українського православ’я зважуються на радикальний крок: висвятити митрополита з єпископами самотужки.

З точки зору церковних канонів це була повна нісенітниця. Навіть сьогодні такі дії автокефалістів чимось нагадують заходи протестантів, які відкидають усі традиції та церковне передання. З точки зору традиційного церковного права, хоч православного, хоч католицького, такі єпископи не могли вважатись єпископами – і ці аргументи залюбки використають російські православні. Але якщо подивитись на ці події з точки зору історії, речі постають у трохи іншому світлі. Церковні канони не Христом були заповідані. Вони сформувались протягом століть, поки християнська церква перетворювалась з купки ентузіастів (які до того ж очікували що Христос повернеться ось-ось) на величезну організацію з мільйонами членів по цілому світі, неминучим бюрократичним апаратом і розвиненою богословською системою, налаштованою на довготривале служіння на цій землі. За часів перших апостолів не було митрополитів чи архімандритів, слова «єпископ» та «пресвітер» інколи були синонімами. Звісно, не було чітких правил висвячення цих єпископів. Навіть у ІІІ столітті Нашої Ери в церкві в Александрії, одній з найпотужніших в тодішньому світі, єпископа могла висвятити спільнота, без обов’язкової санкції начальства. Та й у пізніші часи не раз і не два православні церкви плювали на канони і діяли так як їм (або їхнім вінценосним покровителям) було краще. Російська православна церква в свій час в односторонньому порядку відкололась від Константинополя і почала обирати митрополита самотужки, а потім ще й патріархат собі проголосила. Згоди Вселенського патріарха добились погрозами й подарунками. Так само Росія плювала на канони коли підпорядковувала собі Київську митрополію і знищила усі давні українські традиції. Вчення православної церви про канонічні території, яке так любить Росія, взагалі висмоктано з пальця. Одним словом, церковні традиції формуються під впливом обставин, і так само під впливом обставин можуть змінюватись. Учасники київського собору 1921 року, священики, академіки, професори Київської духовної академії, це чудово розуміли. Просто якщо для Константинополя поважною причиною були хабарі, а для Росії – імперські амбіції, то для українців поважною причиною було прагнення вирватись з московських обіймів, які в свій час призвели до перетворення православної церкви на суміш жандармського управління з таємною канцелярією.

Якщо з подивитись на обставини, в яких опинились отець Василь Липківський і його однодумці, все стає ще більш зрозумілим. «Легітимні» єпископи, носії так званої апостольської благодаті, поводились з цією благодаттю так нібито це їхня власність, на яку вони мають монополію. Така собі суміш корупції з синдромом вахтера коли кожна прибиральниця вважає себе повноправним господарем у храмі. То ж, немає нічого дивного в тому що учасники українського собору прийняли рішення не зважати на цих «легітимних» і йти своїм шляхом, покладаючись на Боже провидіння. Отець Василь проголосив рішення собору:  «Українська Православна Церква є автокефальною, ніякому духовному урядові інших Православних Церков не підлегла, і сама порядкує своїм духовним життям за провідництвом Святого Духа». Усі присутні услід за духовенством покладанням рук висвятили отця Василя і проголосили його Митрополитом Київським і всієї України. Після цього була висвячена українська ієрархія: єпископи та священики.

І почались суворі будні. З одного боку, тривало духовне піднесення: щодня правились служби, до автокефальної церкви приставали нові вірні. Дух який панував в церкві, чудово ілюструють проповіді Василя Липківського, якого називали «отець-митрополит». З одного боку, така назва виникла через те що його висвячували без постригу, а з другого – так підкреслювали церкви, в якій митрополит є не владикою, а радше першим серед рівних:

«…нас запевняли, що Христос після Вшестя свого не на нашому небі перебуває, а десь на царгородьскому, чи московському і туди треба нам линути, щоб наблизитись до Христа. Але цього не може бути. Христос так само любить і наш народ, як і інші, і до нас Він нахиляється не з чужого, а з нашого рідного неба. Для того Христос і зійшов на небо, щоб бути однаково близьким до всіх народів, однаково всі народи покривати своєю безмежною ласкою і любов’ю...

Певний шлях у кожного народу, щоб наблизитись до Христа — це є рідна мова кожного народу. Коли Христос послав апостолів на проповідь всім народам, Він послав їм Духа Святого, який дав їм дар говорити на мовах всіх народів.

Отже єдиний шлях і нам українцям наблизитись до Христа, це наша рідна мова. Вона тільки дасть нам розуміння слова Божого. Голос Божий нас примушували слухати не на нашій рідній, а на слов’янській незрозумілій нам мові. Нашій мові дозволяли вести нас тільки на торг, називали базарною мовою, а вести до Бога нашій мові забороняли. Нашої мови дуже не люблять старі церковні пастирі-керівники, задоволені й тим, що коли зі ста їх парафіян, хоч одна душа, щось розуміє на слов’янській, а 99 блукають, бо нічого не розуміють…»

В цих словах яскраво читається характер отця-митрополита: дещо наївний, простий та щирий. Це добре видно з фотографій отця – палаючі очі, відкрите лице, усмішка, яку не сховати у бороді. Сивобородий юнак. Він міг захопитись, був схильний до перебільшень, не завжди міг бути стриманим у судженнях. А ще Липківський, дивлячись по усьому, не мав достатньої харизми щоб стати беззаперечним лідером. Бракувало йому і політичних та організаторських талантів щоб у короткі терміни створити з нуля велику ієрархію та підтримувати порядок у ній. Через це досить швидко автокефальна церква почала страждати від типових дитячих хвороб. Багатьох священиків та єпископів висвячували поспішно, не усі були готові до служіння. Сам Липківський з сумом писав  що до церкви «під час найбільшої народної завірюхи залетіло немало легкого, просто авантюрницького пороху».

Були і конфлікти з РПЦ, бійки за храми, були інтриги всередині церкви, які роздмухувала радянська влада. Але смиренний отець Василь, який точно «не шукав свого», вмів вирушувати усі внутрішні конфлікти виключно силою слова і прикладу. Церква зростала, і у 1926 році мала 32 єпископи, близько 3000 священиків і майже 6 млн вірних. І якщо раніше радянська влада дивилась крізь пальці на новий церковний рух, який міг би допомогти послабити російську церкву, то тепер, коли автокефальна церква стала настільки потужною, ГПУ, майбутній НКВС, взялося за діло. Спочатку вони просто відмовлялись реєструвати нову церкву, потім почали роздмухувати в ній внутрішні конфлікти, потім змусили скликати собор і позбавити «тягаря митрополичого служіння» отця Василя Липківського – інакше його погрожували заарештувати. Потім священиків змушують проголосити про розпущення автокефальної церкви. А потім приходить 1929 рік. Сталін проголошує боротьбу з релігією. Починаються репресії. Більшість діячів автокефальної церкви була заарештована. Когось потім випустили, але ненадовго. Хтось був розстріляний, когось відправили на заслання, митрополит Микола Борецький, який очолив церкву після Липківського, збожеволів від тортур. Уникнув переслідувань лише єпископ Іван Теодорович, колишній капелан армії УНР, якого у 1925 році Липківський відправив до США поширювати українську православну церкву серед діаспори.

Кілька разів зазнавав арешту і Василь Липківський. Одного разу після звільнення кияни влаштували йому урочисту зустріч, розкупивши майже усі квіти на київських базарах. Потім його вислали з Києва на Соломянку. Отець-митрополит бідував, але не падав духом: перекладав богослужебні книги, писав історію української церкви. У 1937 році американський єпископ Петро Маєвський намагався вивезти його до Сполчених Штатів, але 22 жовтня 74-літнього митрополита знов заарештовують – і цього разу засуджують до страти. 27 листопада вирок був виконаний. Місце поховання невідомо, і на Лукянівському цвинтарі стоїть лше символічний хрест. Сумлінний Божий служитель, отець Василь розділив долю інших українських автокефальних священиків та вірних, майже усі з яких стали жертвами сталінських репресій. Не оминула ця доля і дітей Липківського: старша дочка та двоє синів також були заарештовані й відправлені у заслання до Сибіру. Старший син, художник, пізніше був розстріляний.

Зусилля і жертви цих мучеників не були марними. Вони створили прецедент, ствердили як факт те що українці прагнуть мати свою державу, говорити і писати своєю мовою і молитись у своїй власній церкві. Це допоможе відроджувати автокефальну церкву за часів німецької окупації та у 1990 році. З цього скористає митрополит Філарет, проголошуючи Київський патріархат. Врешті-решт, це допоможе відродити греко-католицьку церкву, яка, до речі, дасть українцям не лише проповіді та послання народною мовою, а ще й українську літургію.