A PHP Error was encountered

Severity: Notice

Message: Trying to get property of non-object

Filename: controllers/site.php

Line Number: 133

Як українська Церква стала російською
Слухати Радіо

Зараз в ефірі

20:30

Недільні читання

В ефірі

Рецепти Життя

22:00

Катехиза

22:40

Житія святих

23:00

Акафист

23:40

Святий дня

23:50

Літургія годин (Бревіарій)

00:00

Розарій

00:30

Катехиза

01:10

Відкриваючи таємниці християнства

01:40

Духовні читання

02:00

Катехиза

03:00

Акафист

03:40

Розарій

04:00

Коронка до Божого Милосердя

04:20

Святий дня

04:40

Біблійні читання

05:00

Захристія

06:00

Дитяча катехиза

06:30

Рорати

Як українська Церква стала російською

Поділитись з друзями
Історія реформування української Церкви, умови в яких вона перебувала. Вашій увазі черговий ефір від Віктора Заславського про українську Церкву в 19-му столітті

Національне відродження на Україні у 16 і 17 століттях в більшій чи меншій мірі зводилось до розвитку церкви і захисту її прав перед королем і державними установами Речі Посполитої. Потім почалась Хмельниччина, після якої українська православна церква стараннями царів поступово стала російською церквою – з двоголовими орлами на іконостасах і корогвах, церковнословянською та російскою мовами на амвонах, суворою цензурою і керівником якого призначав цар. Боротьбу за національну церкву Центральна та Східна Україна на той час програли. Тому у 19 національний рух в Києві чи Харкові обмежувався етнографічними дослідженнями  літературними вправами і був так чи інакше прив’язаний до розвитку української мови з літературою.

 

На Західній Україні наш національний рух виглядав дещо інакше. Справа в тому що тут боротьба за національну церкву була нами виграна – уніатська або греко-католицька, як її стали називати, церква ствердилась, захистила свої права і стала головним стрижнем українського суспільного життя. Зробити це було нелегко. Нашим митрополитам та єпископам треба було довго і вміло входити в довіру до польських королів, а потім до австрійської влади, боротись проти впливу польських ієрархів, а головне – при цьому усьому не забувати про свої першочергові обов’язки. Тобто, проповідувати Євангеліє, вчити людей Слову Божому і активно допомагати у сфері просвітництва. Так з’явилась ціла плеяда блискучих церковних діячів – таких як Петро Білянський який відкрив у Львові семінарію і український відділ при львівському університеті, як Антон Ангелович, який попре сильний тиск з боку поляків і росіян, попре негаразди наполеонівських війн домігся відновлення знищеної росіянами греко-католицької Києво-Галицької митрополії. До того ж покоління і тієї ж породи належав Іван Могильницький – священик та інспектор шкіл Перемишльської єпархії. Його клопотаннями було відкрито кілька народних шкіл, він був ректором дяко-вчительського інституту, заснував так зване «Товариство греко-католицьких священиків для поширення письмами просвіти і культури серед вірних». Це товариство видавало релігійні і загальноосвітні книжки українською мовою. Могильницький склав і видав кілька букварів, катехізис, написав підручник руської-української мови – «Граматика язика словенсько-руського». Передмову до цієї граматики під назвою «Відомість о руським язиці» він потім видавав українською і польською як окрему статтю, і доводив в цій статті що наша мова не є діалектом польської чи російської, не є різновидом церковнослов’янської, а є повноцінною мовою східнослов’янської групи – при тому ж її активно використали і за часів Київської Русі, і за польсько-литовської доби, і лише наприкінці 16 століття під утисками поляків її почали витискати . Він пише:

«Народ може втратити державність свою, але його народність і мова назавжди лишаються у його власності, і ніяка сила не може відібрати їх в нього. Слава і досконалість мови не залежить від долі народу. Немає вже ані сліду від могутності греків і римлян, але мови їхні не забуті. А потім повстало багато нових держав,  чиї мови по сірі їхнього розвитку до славних висот знестись можуть. Так само і панування, під яким народ перебуває, народності його не змінює. Чехи чи угорці під панування австрійським так само залишаються чехами і угорцями. Так само і з русинами – кілька століть вже пройшло як держава руська, закладена Володимиром, але мова руська живу і жити буде в устах русинів поміж іншими словянськими мовами».

 При тому Могильницький підкреслював спільність цієї мови для усіх земель «Малої та Червоної Русі» і чітко відокремлював руський народ і мову від російського народу і мови, і взагалі вважав що назва Росії і російського народу походить від 18 століття, а перед тим вони називались московськими. І ще Могильницький показував ділення руських земель на регіони – мала Русь, червона русь, біла русь, чорна русь, волинь, поділля і Україна.

 

Близьким товаришем і однодумцем Могильницького був Іван Снігурський – церковний діяч, пізніше Перемишльський греко-католицький єпископ. Разом з Могильницьким вони заснували той самий дяко-вчительський інститут, друкарню, бібліотеку, почали масове видавництво церковних книг. Стараннями Снігурського в єпархії були засновані сотні шкіл, він давав стипендії студентам і заохочував усіх вживати у повсякденному житті українську мову. Завдяки йому в Перемишлі створився потужний просвітницький осередок, а ще – центр музичної освіти.

Другом і однодумцем Снгурського був ректор львівської семінарії Іван Лаврівський, який встиг побувати ще професором і львівського університету, і богословського інституту у Перемишлі. Лаврівський викладав українською мовою, складав граматики і букварі, , та методичні посібники, зібрав наукову бібліотеку на 15 тисяч книг, яку передав для загального користування, а ще заснував грошовий фонд для допомоги українським школам.

Але, мабуть, найбільш талановитим, яскравим, впливовим членом цього гуртка став Михайло Левицький – священик, єпископ, митрополит і кардинал, просвітник, меценат (ГЕНІЙ, МІЛІОНЕР, ПЛЕЙБОЙ, ФІЛАНТРОП), чиї заслуги ще не в повній мірі оцінені істориками. Народився він у 1774 році в селі на Коломийщині. Батько його був священиком, а за походженням – шляхтич. Син закінчив гімназію в Станіславові, потім відправився до Барбареуму – української семінарії у Відні. Став доктором богослов'я, викладав у львівському університеті. У 1798 році висвячений на священика, а через 15 років – на на єпископа-ординарія Перемиської єпархі. Ще через 2 роки австрійський імператор призначає його Галицьким митрополитом та Львівським архиєпископом.

За роки служіння він брав участь в міжнародних конгресах, протестував проти гонінь на унійну церкву в Росії, заснував 383 народні школи, і слідкував щоб їм не бракувало підручників, боровся за викладання українською мовою в галицьких школах. Він допомагав у заснування дяко-вчительського інституту. Іван Могильницький писав букварі і катехізиси – а Михайло Левицький їх видавав і розповсюджував. Водночас Левицький був дуже суворим до духовенства, вимагав від священиків дисципліни та високого морального рівня. В монастирській церкві є його надгробна плита, а в національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького – його парадний портрет. Породисте, гонорове і водночас інтелігентне обличчя, поважна поза – справжній князь церкви, чиєю головною окрасою були тим не менше його добрі справи.  До речі, під кінець життя Левицький отримав від Папи кардинальський титул і став першим українцем, а також другим після Ісидора ієрархом східного обряду в такому високому сані. В комплекті з кардинальською шапкою йшла посада примаса Галичини – тобто, головного церковного ієрарха в регіоні, духовного опікуна свого краю. Раніше цей титул носили лише римо-католицькі ієрархи.

А поки Левицький чи Могильницький розчищали простір для використання української мови на усіх рівнях, поки вони викладали в університеті і семінарії, розповідаючи студентам звідки в Мойсея роги, в Петра ключі, а в українців мова, унія і східний обряд – серед їхніх студентів потихеньку підростало нове покоління патріотів і просвітників. Те що для покоління Левицького і Могильницького було великим досягненням – школи з підручниками, великі бібліотеки і народна мова в класі і на амвоні – їхні студенти сприймали як належне і прагнули більшого. Що ж, так є завжди, так ростуть народи і звершується прогрес. Так ось, те більше, про що мріяли львівські семінаристи початку 19 століття – це був повноцінний національний рух, який вийшов би за рамки церковних оновлень. Головною ознакою національного руху семінарська молодь вважала по-перше, повноцінну національну літературу, а по-друге, політичний рух за права пригноблених селян. Не слід забувати що більшість семінаристів були вихідцями або з шляхетських, або з священицьких родин, то ж, сільський побут вони знали не з розповідей.

Гурток, в який об’єднались ці патріотичні львівські семінаристи, називався «Руська Трійця», і душе і негласним головою цього товариства був семінарист Маркіян Шашкевич – талановитий юнак, якого, до речі, одного разу виганяли з семінарії за порушення дисципліни і вільнодумство. Саме він вигадав девіз товариства - «Світи, зоре, на все поле, поки місяць зійде». Кістяком товариства були троє – сам Шашкевич, а також його друзі Іван Вагилевия і Яків Головацький. Разом з однодумцями вони ходили в народ, збирали пісні, легенди і приказки, інколи закликали селян боротись за свої права (чим викликали незадоволення поліції), а також мріяли про культурне і національне відродження руского народу – адже в той час ми зберігали нашу історичну самоназву – русини. Один з членів Руської Трійці, Яків Головацький, здійснив цікаву подорож Галичиною і Буковиною, інший, Іван Вагилевич, мандрував Закарпаттям. Так серед трійчан остаточно ствердилась ідея що населення цих країв є частиною одного народу, великого народу від Сяну до Дону, нащадків київських князів і запорізьких козаків. Недарма Шашкевич з друзями надихались прикладом своїх колег з Харкова, Полтави чи Києва і не приховували цього. Записуючи народні пісні, трійчани і самі потихеньку почали складати поезії. Так у 1833 році побачила світ рукописна збірка «Син Русі», яка складалася з поезій про красу природи, про славетне минуле руського народу:

Ту сильноє бє джерело, ту ся дідам добре вело, ту з врагами ся борбило, ту татаров на смерть било, ту лицарі наші жили, руські князі ту княжили, ту-сь рад кожний десь ховати, бо Русь – край наш, наша мати.

Ну, і звісно, були там заклики піднятись і відродити давню велич:

Час сон довгий покинути, Котрий тяжить нам повіки, час вже стати – світ глянути, досить спання через віки, час!  Час ум наш розярити, най блистає єго сила, милость к музам защіпити щоб і в руськім серці тквіла!

Чимось ці поезії нагадують поезії декабристів з їхніми «Слава Богу на небе, а свободе на сей земле, чтобі правде ее не измениваться, ее первім друзям не состареться, их саблям, кинджалам не ржаветься, и да будет она православнім дана, слава!» Ну, Рилєєв трохи краще володів пером ніж Шашкевич, але петербурзькі карбонарії 1820-х років і львівські клірики 30-х були дуже подібні один до одного: замріяні романтики, які планували багато чого і не зовсім замислювались над тим як втілювати свої мрії в реальне життя. Шашкевич, Вагилевич, Головацький вигадували собі древні імена, називали себе Даліборами, Русланами та іншими тим не менше непогано відчували що потрібно їхнім народам і мали плани дати їм це. Ну, і звісно, члени руської трійці просто не могли не бути хоч трошки революціонерами. Все ж таки, в складі Австрійської імперії перебувало чимало народів,  багато хто вважав себе поневоленим – половина Балкан, поляки, італійці, угорці. І в уявлені багатьох національний рух був невіддільним від визвольних змагань проти клятих австріяків. Ось вам конфлікт поколінь! Старше покоління пам’ятало або з власного досвіду, або по оповіданням попередників як було за братньої словянської Польщі і як різко змінилось наше становище на краще після приходу цих клятих австріяків, як Марія Терезія допомагала засновувати семінарію у Відні, як Йосиф 2 зрівняв релігії і нації в правах, як цісар Франц відновив нам митрополію, наскільки легше в нових умовах стало  жити, і служити, і просвітництвом займатись. А молодь дивилась на світ інакше. Їх захоплювала романтика визвольної боротьби, приклад сербських і польських повстанців – недарма в «Сині Русі» були переклади з Міцкевича, і австрійці вважались їм гнобителями, а поляки – товаришами по неволі. Недарма дехто з гуртка Шашкевича був пов'язаний з польськими революційними товариствами.

Австрійський уряд в свою чергу зовсім не хотів розпалювання міжнаціональної ворожнечі в державі де і без того все було непросто. То ж, коли у 1834 році  руська трійця вирішила надрукувати нову поетичну збірку «Зоря», в якій мали увійти і народні пісні, і твори учасників гуртка, і програмні документи з закликами повставати проти гнобителів, цензура ц збірку заборонила, а поліція взяла семінаристів під нагляд.

А у 1837 році Руська трійця таки видає друковану збірку під назвою «Русалка Дністрова». Видали вони її в Будапешті, і включили в цей альманах народні пісні, думи, оповдання які назбирали під час своїх етнографічних експедицій. Звісно, усі ці пісні і думи мали за мету пробудити в нас патріотичні настрої і спонукати до відродження давньої слави – недарма в передмові один з упорядників, Іван Вагилевич, писав: «судило нам ся послідніми бути, бо коли другі Славяне вершка ся дохаплюют і єстлі не уже, до небавом з побратаються з повним ясним сонцем, нам на долині і в густій студеній мраці гибіти. Мали і ми наших півців і наших учителів, але найшли тучи і бурі, тамті занеміли, а народові і словесності надовго ся здрімало, однакож язик і хороша душа руска була серед славлянщини як чиста слеза дівоча в долоні серафима». Особливості мови оригіналу збережені

Тобто, інші словянські народи вже пишуть, друкуються, розвиваються і борються за свої права, а ми тільки починаємо, і тим не менше ми починаємо і скоро займемо своє місце серед інших народів як рівні між рівних. Далі Вагилевич пише: «зволила добра доля появити-ся і в нас зберкам народних наших пісень, і іншим хорошим і ціловажним ділам, суть то здорові повно-сильні рістки, о котрих нам цілою душе дбати, огрівати, плекати і прощати док під крилом часу і добрих владнувателів хорошою і кріпкою засіяют величею». Мова оригіналу збережена. Під «хорошими і ціловажними ділами» маються на увазі, як вказано в примітках Вагилевича, «Енеїда» Котляревського, збірки українських пісень і приказок Максимовича, князя Цертелева та інших, словник Войцеховича, граматики Левицького, пісні Гулака-Артемовського та інші видання в Києві, Харкові, Перемишлі, Будапешті, Львові. Отже, тут чітко підкреслюється єдність нашого народу від Перемишля до Харкова і його культурний зв'язок з іншими слов’янами. Ще один цікавий момент – Вагилевич пише що в мові взяли собі правило «Пиши як чуєш, а читай як видиш» - за що маємо їм подякувати.

Значення «Русалки Дністрової» для літературного життя Західної України важко переоцінити. Це була перша повноцінна збірка українських пісень, на сторінках якої ми дали знати про себе як про повноцінну націю зі здоровими національними амбіціями – мати свою розвинену культуру, більше прав та інші тому подібні плюшки. Плюс, це була перша художня публікація українською народною мово в Галичині, до того ж, публікація не церковнослов’янською кирилицею (якою писались усі українські книги перед тим), а так званим гражданським шрифтом – над яким почав працювати ще Петро Могила, який довів до завершеності Петро Перший і яким писали і друкували Котляревський, Максимович, Костомаров та інші українські класики. На жаль, доля цього альманаха склалась трагічно – австрійський уряд заборонив його і наказав вилучити наклад. Вилучено було 800 примірників з тисячі – решту видавці встигли продати або роздати друзям. Точніше, ініціатором заборони «Руслаки», так само як і «Зорі», був Венедикт Левицький, цензор українських книг і театральних вистав, і по сумісності священик і викладач. З одного боку, Венедикт Левицький не хотів щоб через романтичні нахили Шашкевича і компанії уряд пов’язував русинів та їхню церкву з польським революційним рухом – знов-таки через те що старше покоління українських церковників-просвітників добре пам’ятало хто в хаті справжній гнобитель. З другого боку, митрополит Михайло Левицький не хотів щоб вихід «Русалки» зіпсував його відносини з австрійською владою – адже саме його дипломатичні здібності і підтримка з боку уряду дозволили йому зробити чимало для народу і просвітництва. Шашкевич хотів швидких, революційних змін, а Левицький йшов шляхом еволюції.

А ще не можна забувати що і Шашкевич, і Вагилевич, і Головацький, і інші члени Руської Трійці  були семінаристами, а значить – майбутніми священиками. Священик, навіть простий парафіяльний – людина підневільна, яка має корегувати свою діяльність з начальством. А семінарист – він тим більше має слідкувати за своєю поведінкою і не робити зайвих рухів без благословення начальства. Михайло Левицький, тодішній греко-католицький митрополит, дуже суворо слідкував за моральним рівнем священства і кандидатів на священство. А в «Русалці Дністровій» майже усі пісні були в кращому випадку про те як якийсь славний козаченько когось вбив (чи його вбили), або про нещасне кохання з летальним фіналом. Був там і такий віршик під назвою «Знатель»: Ой, дівчино, ой, Милена, сідай мені край коліна, най ся люди не дивують, а ми знаєм де цілують: межи очі удовиці, а дівчаток межи циці.

Так чи інакше, цей конфлікт поколінь так і не виріс в щось суттєве. Члени «руської трійці» не зазнали жодних репресій – хіба що трохи намилили голову в семінарії. В Росії їх би за це як мінімум відправили на заслання. А тут вони щасливо дотягнули до випуску, були висвячені і відправлені на парафії. На жаль, Маркіян Шашкевич помер у 1843 році, і з його смертю гурток припинив своє існування.

А події наступних років показали що старих єпископів і професорів рано відправляти на пенсію, що в умовах нових часів вони здатні сказати своє слово, стати в один ряд з молодими і показати їм стару школу. Мова йде про події 1848 року, які увійшли в історію як весна народів.

Відгуки

Кольорова історія католицького Львова від історика Віктора Заславського

Кольорова історія католицького Львова від історика Віктора Заславського

Вашій увазі програма "Відкриваючи таємниці христинства" авторства історика Віктора Заславського. Тема даної програми стосується католицького Львова.
Завітайте до славетного історичного Бердичева і подивіться на виставку, яку відкрили у монастирі Босих кармелітів

Завітайте до славетного історичного Бердичева і подивіться на виставку, яку відкрили у монастирі Босих кармелітів

Наш автор Віктор Заславський та с. Камілла, яка опікується музеєм Джозефа Конрада при бердичівському монастирі Босих кармелітів, відкрили у монастирі виставку, присвячену Падурі. Тут можна побачити його книги, почитати його поезії. Родзинка експозиції – сцена бою між польськими повстанцями та російською кіннотою у 1831 році у Бердичеві. Падура пов'язаний з Бердичевом – його маєток був у Махнівці, у Бердичеві він часто бував, а отже відкриття виставки є цілком доречним. То ж, завітайте до славетного історичного Бердичева і подивіться цю виставку – а також багато усього іншого, що є у цьому надзвичайному місті.
Історик Віктор Заславський про князя Костянтина Острозького.

Історик Віктор Заславський про князя Костянтина Острозького.

Історик Віктор Заславський продовжуючи свій цикл "Відкриваючи таємниці християнства" зупитнив свій історичний погляд над постаттю князя Костянтина Острозького.
Розкол між Церквами

Розкол між Церквами

Віктор Заславський продовжує свій цикл програм "Відкриваючи таємниці християнства" і це чергова програма на основі уривку з книги "Римо-католики в українській історії", написаної для Радіо Марія.
Схід і Захід: від Імперії до Церкви.

Схід і Захід: від Імперії до Церкви.

Віктор Заславський продовжує свій цикл програм "Відкриваючи таємниці християнства" і це чергова програма на основі уривку з книги "Римо-католики в українській історії", написаної для Радіо Марія.