З новим царем прийшли нові репресії

Загалом вважається, що слова Державного гімну України написав Павло Чубинський – юрист та етнограф родом з-під Борисполя, який навчався в Петербурзькому університеті, де був учасником місцевої «Української громади». Насправді ж, згідно з переказами, слова гімну одного вечора були написані в дружній компанії у Києві. На тій вечірці були «хлопомани» з київської «Української громади» – Тадей Рильський із братом Йосифом, філолог Павло Житецький, молодий серб Петро Ентич-Карич, студент Микола Вербицький-Антіох, а сам Чубинський, «Павлусь», 23 річний парубок, прийшов із двома дівчатами попід руки!

За рік до того у Варшаві проходили демонстрації, які було жорстоко придушені російськими жандармами, й поляки в Петербурзі влаштували маніфестації на підтримку загиблих демонстрантів. Приблизно в той самий час помер Шевченко. Українці, які симпатизували полякам, прийшли до костелу святої Катерини на Невському проспекті, а потім поляки пішли на похорон Кобзаря. І в костелі, й на цвинтарі всі хором співали «мазурку Домбровського», яка згодом стала польським національним гімном. Звісно, російська влада карала учасників таких маніфестів: когось забрили у солдати, когось просто відправили подалі від столиці. Серед тих, кого вислали, були і Чубинський, і Вербицький-Антиох. Й ось, Чубинський згадав, як поляки прийшли на похорон Шевченка та співали «Мазурку», і присутні на тій київській вечірці поляки одразу почали співати її (тим більше що в кімнаті стояло піаніно). Вербицький під цим враженням почав перекладати пісню українською: «Мати Польща не загине, поки ми живемо». Тут Чубинський серйозно заперечив: мовляв, українцям потрібен свій гімн. Вербицький-Антіох одразу почав римувати про «Ще не вмерла Україна», а присутні почали пропонувати свої ідеї. Не було тільки приспіву – аж тут серб Петро Ентич-Карич заспівав сербської патріотичної, що мала приспів: «Серце біє (або «серб се біє») і кревлиє за свою свободу». Чубинський закричав: «Ось чого нам бракувало!» – і вийшов до сусідньої кімнати, щоб повернутися з готовим приспівом. Він сам остаточно відредагував текст.

Так сталося, що саме Чубинського вважали головним автором слів – за що й відправили на заслання в Архангельську губернію. Вербицького-Антіоха потім теж вислали в російські губернії – але вже за переклад польського гімну. Чубинський на Півночі прославився як етнограф і дослідник, став почесним членом Російського географічного товариства, а Вербицький-Антіох усе життя пропрацював народним учителем на засланні.

Не менш цікава й подальша історія головного українського співу. Оскільки в Російській імперії панувала цензура, а після Валуєвського циркуляру 1863 року друкувати книжки українською мовою було заборонено, Пантелеймон Куліш передав до Львова кілька поезій Тараса Шевченка, де їх видав український часопис «Основа». Серед цих поезій був і вірш Чубинського-Вербицького – але як редактори, так і читачі приписували авторство Кобзареві. Примірник «Основи» потрапив до рук греко-католицького священника Михайла Вербицького (який не доводився Вербицькому-Антіоху ніяким родичем), і той поклав майбутній гімн на музику. Пісня вперше пролунала на зустрічі випускників, і Тома Полянський, греко-католицький Перемишльський єпископ, дав добро на її виконання всюди, де тільки можливо.

А передав цю доленосну збіку поезій до Львова римо-католик Павлин Свенціцький, дворянин польсько-українського походження, родом із села Варщиці, що між Києвом і Козятином. Він теж навчався в університеті святого Володимира та в студентські роки належав до гуртка хлопоманів, але зв’язків із польським рухом не розривав, вважаючи, що порозуміння Польщі з Руссю-Україною є ледь не головною умовою покращення становища українців. Другою (хоч і не менш важливою) умовою Свенціцький називав просвітницьку роботу серед селян. Він був присутній на тій вечірці і брав участь у складанні слів майбутнього гімну – тож вважав за честь передати його до Львова, де діяльність українських часописів не була обмежена монаршою цензурою. До речі, невдовзі Свенціцький остаточно перебереться до Галичини; але про це пізніше.

І для хлопоманів, і для романтичних прихильників польсько-української дружби трагічною віхою став 1863‑й – рік нового польського повстання, придушеного зі ще більшою жорстокістю. Частину повстанців стратили на території Київської фортеці, зараз там є меморіал на честь повстанців, а в Косому капонірі є експозиція на їхню честь. Назавжди покинули Київ Міхал Грабовський та Павлин Свенціцький – один ще перед повстанням перебрався до Варшави готувати підґрунтя для збройного виступу, а другий утік у Галичину, рятуючи життя і свободу.

Загалом, реакція російського уряду на повстання була цілком логічною, адже будь-яка держава (а тим більше імперія) захищатиме свою територіальну цілісність силою зброї. Проте репресії в Росії зачепили тих, хто не був причетний до польського повстання. Хлопомани зазнали переслідувань, а українське культурне життя – ще більших заборон. А ще, борючись із можливими наслідками польської смути, російські війська увійшли на Холмщину – єдиний край у державі Романових, де зберігалась певна автономія, а Греко-Католицька Церква продовжувала існувати. Спершу російські війська зайняли всі греко-католицькі монастирі в регіоні. Почалася ліквідація греко-католицьких монастирів, арешти монахів, конфіскація майна. На посаду холмськогоунійного єпископа поставили Маркела Попеля – москвофіла родом із Галичини, який одразу ж почав агітувати священників переходити на православ’я, незгідних забороняв у служінні, храми їхні передавав православним священникам, а коли парафіяни відмовлялися пускати їх у храми – відправляв проти них війська.

На початку 1874 року в містечку Дрелеві й селі Пратулині парафіяни не хотіли віддавати православному священникові ключі від церкви. Солдати відкрили вогонь. В обох поселеннях загинуло по 13 чоловік, багато було поранених, уцілілих пороли нагайками. Кров загиблих змили, церкву в Пратулиніпереосвятили, але люди туди вже не ходили. Так само спустіли церкви майже по цілій Холмщині: люди не хотіли ходити до казенних священників, замість того вони потай переходили кордон з Австро-Угорщиною, щоби справляти обряди в греко-католицьких церквах Галичини. Бувало, що і з Галичини потай приходили греко-католицькі чи римо-католицькі священники і таємно служили. Один із них, єзуїт Яцковський, відсидів за це півтора роки в російській в’язниці – його ми ще зустрінемо. На Холмщині римо-католики захищали уніатів, як могли. Навіть більше, саме в костелах загиблих селян із Пратулина та Дернева почали вшановувати як мучеників за віру.

Тодішній російський імператор Олекандр ІІ, відвідуючи Холмщину, звернувся до місцевих жителів із такими словами:

«Дуже ради           бачити вас православними. Впевнений що ви перейшли у древню віру краю з переконань та щиро. Знайте що тим хто прийняв православ’я я у жодному ращі не дозволю повернутися о католицтва. Чуєте? Повторюю: дуже радий бачити вас православними».

Знаменитий російський юрист Анатолій Коні потім згадував про царську релігійну політику так:

«…турки лише не дозволяли ьити у дзвони, а ми у Седлецькій губернії силою й обманом навертали на православ’я уніатів і проливали їхню кров коли вони не хотіли віддавати останнє майно, відібране за недостатньо поспішне навернення «у лоно люблячої матері-церкви»?»

Навіть православний митрополит Євлогій (Георгієвський) писав у спогадах про ці переслідування із засудженням:

«під час возз’єднання було допущено помилок. Не рахувалися з народною душею. Втрутилася адміністрація, губернатори, поліція... почали народ заганяти у православ’я… До 100000 “православних” у душі залишалися уніатами... Офіційно унія була скасована у 1875 році державним законом, алк віру у дуах закон скасувати не міг… Були парафії де до 90 відсотків населення бойкотувало православні церкви і, не маючи своїх, уніатських, дишалося без церкви»…

Звісно, на тлі цих переслідувань буйним цвітом розквітла корупція. Той самий Євлогій згадував:

«…Багато парафій переходили фіктивно, з’явилися так звані «уперті» – лише на папері православні люди, а насправді уніати. В умовах фіктивного возз’єднання з Православною Церквою вони лише дичавіли, тягнулися до католицькому закордоння, а з місцевими православними духовними ладили шляхом хитрощів… чим далі, тим більше з’являлося  прохань про відпущення у лоно католицтва. Викрилося що консисторські чиновники завілпушення у католицтво брали хабарі»

Переслідувань зазнала і Римо-Католицька Церква – хоча її офіційні представники завжди були лояльні до влади. В Тираспольській дієцезії звільнили майже всіх священників та семінарських викладачів польського походження, декого заарештували. Відтоді в цій дієцезії на керівні та викладацькі посади призначали виключно німців. Кам’янець-Подільську дієцезіюбул ліквідовано (тепер усіма парафіями на українських теренах відав луцький єпископ), російська влада намагалась перевести богослужіння в костелах на російську мову.

Єпископи і священники противилися цій реформі. Каспер Боровський, єпископ Луцький та Житомирський, письменник і перекладач, потрапив у Перм на заслання за незгоду з такою політикою. Ще один луцький єпископ, ШимонМарцін Козловський, письменник і просвітник, так само йшов на конфлікт із владою, не дозволяючи зросійщити літургію. 1884 року з ним стався цікавий інцидент: він заборонив у служінні настоятеля, який прийняв у костелі православного митрополита – адже у світлі переслідувань цей крок виглядав як слабкість і зрада.

Політика Олександра ІІ була зумовлена не лише польським повстанням. З одного боку, він, розпочавши великі ліберальні реформи, був наляканий масштабами майбутніх змін і через це почав «закручувати гайки». З іншого боку, великий вплив на нього мав Костянтин Побєдоносцев, професор цивільного права, вчитель царських дітей, а згодом обер-прокурор Святішого Синоду – тобто фактичний глава Російськой Православної Церкви. Сучасники жартували про нього:

Хто такий Побєдононсцев?

Для попів – Обідоносцев,

Для народу – Бідоносцев,

Для Синоді – Їдоносцев,

Для царя він – злій Доносцев.

Католицизм Побєдоносцев вважав релігією неповносправною і чужою для Росії. Він писав:

«Увійдіть до католицького зраму. Як все у ньому здається порожнім, холодним, штучним у порівнянні з православним зібранням. Свящник служить і читає сам по собі, немовби поверх народу, відлечений від народу. На вівтарі відбувається священодійство, народ лише присутній при ньому, але начебто не сприяє спільною молитвою. Обряд не говорить нічого нашому відчуттю, і ми відчуваємо що краса, яка може бути у ньому, то не наша краса, а чужа. Усі рухи обряду, механічно розкладені, здаються нам чудернацькими, холодними, невиразними, обриси та образи одягу – не благообразними, звуки церковного речитативу – нестройними та бездушними».

Більш того, католицизм це знаряддя Заходу, зокрема Австрії та поляків, які прагнуть роздробити і знищити Росію. Побєдоносцев заявляв:

«До очевидності зрозуміло що проти Росіїта російського народу застосовано тепер з Заходу систематичний похід, яким керує католицька церковна сила у тісном союзі з австрійським урядом та польською національною партією. На наш західний кордон вислана ціла армія ксьондзів, таємних та явних, які діють згідно з мистецьким планом для покатоличення та ополячення…»

Натомість Православна Церква нібито є стрижнем російського народу, сутністю його душі та опорою держави. Значить, православ’я треба всіляко підтримувати (саме як державну Церкву), а католицизм – навпаки, обмежувати, караючи тих, хто не хоче ставати православним. Коли Олександр ІІ гине від бомби терористів-народовольців, Побєдоносцев подає його синові й наступникові (і своєму вихованцю) Олександрові ІІІ «записку», в якій пропонує призначати на всі посади на польських землях лише православних чиновників. Ксьондзів, які втручатимуться у справи «колишніх уніатів», потрібно карати, а таїнства їхні визнавати «недійсними». Усіх колишніх уніатів, чиї імена (або імена батьків) були в метричних книгах по колишніх унійних церквах, автоматично вважали православними, – і «виписатись» було неможливо. Незгідних висилали в Сибір. До речі, такі міри стосувались і баптистів зі штундами, і лютеран, і мусульман із буддистами. Репресії, що шокували навіть у ХІХ столітті, Костянтин Петрович виправдовував міфічним «хрестовим походом проти Русі» з боку підступного Заходу. Так він, людина щиро віруюча, чесна, самовіддана, порядна й «політично охайна», став однією з найодіозніших постатей доби занепаду Російської імперії. Як писав Олександр Блок,

Побєдоносцев над Росією

Простер совинії крила.

За іронією пані Кліо, єдиним досягненням обер-прокурора, яке мало успіх та принесло користь, став переклад російською мовою книги середньовічного католицького проповідника Томи Кемпійського «Наслідування Христа», який і досі читають і перевидають.

Костянтин Петрович Побєдоносцев стояв на чолі Православної Церкви до 1905 року, коли в Росії вибухнула перша революція – низка виступів серед робітників, солдатів і моряків. Завершилась вона царським маніфестом, у якому було проголошено свободи друку, совісті, слова, а також свобода віросповідання. Переслідування припинились, численні нібито-православні стали переходити на католицизм; водночас почалися спроби відродження Греко-Католицької Церкви. У самій тільки Тираспольській єпархії близько двох тисяч православних перейшли на католицизм. На теренах Віленської єпархії (яка охоплювала Литву й частину Білорусі) на католицизм почали переходити так активно, що єпископа Едварда Роппазарештували! Він змушений був жити десять років під поліційним наглядом у маєтку брата до самого розпаду Російської імперії. Покидати казенне православ’я люди стали в такій кількості, аж цар злякався масштабу змін, і згодом царський уряд знову почав «закручувати гайки». Потім почалася Перша світова війна, яка призвела до падіння царського устрою та кількох нових революцій. А потім Україна проголосила самостійність, і почались Перші визвольні змагання.