Слухати Радіо

Зараз в ефірі

20:00

Заклик до Бердичівської Богородиці (Наживо)

В ефірі

Коротко про головне

21:00

Люди справи

22:00

Катехиза

23:00

Слово на кожен день

23:50

Літургія годин (Бревіарій)

00:00

Розарій

00:30

Катехиза

01:10

Школа лідерства

01:40

Духовні читання

02:00

Катехиза

03:00

Меса

03:40

Розарій

04:00

Коронка до Божого Милосердя

04:20

Святий дня

04:40

Біблійні читання

05:00

Рецепти Життя

06:00

Дитяча катехиза

06:20

Голос народу, голос Божий

07:00

Св.Літургія з костелу св. Станіслава єпископа та мученика (Городок)

Здобуваючи Незалежність з Віктором Заславським. Сторінки нашої свободи. Програма 4

Поділитись з друзями
Перша Світова Війна, була для нас шансом вибити в своїх імперії більшу свободу і спробувати стати самостійними гравцями на політичній арені. Саме так мислили галицькі українці, які у 1914 році вступали до лав Українських Січових Стрільців. Це був український легіон в складі айстро-угорської армії, проте ніхто з стрільців не збирався вмирати за цісаря Франца-Йосифа. Розрахунок був простий: австрійці обіцяли нам що в разі перемоги над Росією вони заберуть українські землі і дадуть нам створити на них свою державу. І навіть, думали вони, якщо Австрія нас зрадить, в нас вже буде боєздатна армія і ми зможемо воювати самі за себе. І ось за це, як вважали тисячі молодих людей з Західної України, варто було і боротись і вмирати. Легіон Українських Січових Стрільців або усусуси, як самі вони себе називали, складався з добровольців, яких було значно більше ніж австрійське командування дозволило включити до складу. Якимось дивом тули прийняли навіть кількох дівчат, які воювали пліч о пліч з хлопцями. І ще більше людей жертвували на легіон свої заощадження. Наприклад, Роман Дашкевич, один з засновників січового руху, юрист і як наслідок людина небідна, на власні кошти закупив для стрільців мундири і озброєння.


 

ЧЕРВОНА КАЛИНА

Січові стрільці добре проявили себе в боях проти російської армії – взяти хоча б битви на Маківці і Лисоні. Не менш успішно завойовували вони дівочі серця – від Закарпаття до Кіровограду і від Києва до Одеси.

ПРОЩАЙ МОЯ КОХААНА

Під час затяжної окопної війни усусуси прославились також тим що одного разу влаштували перемир’я і братання з російськими військами, які стояли по іншу сторону фронту, коли виявилось що царські підрозділи складаються переважно з українців. Не обходилось звісно і без народних шкіл в селах де стрільці довго стояли, та інших просвітницьких заходів. Ці хлопці (ну, і кілька дівчат) відкрили нову сторінку в історії боротьби за українську державність – яскраву і світлу сторінку. Мало яке військо в історії мало такий високий бойовий дух, культурний рівень, патріотизм і почуття гумору!

БО ВІЙНА ВІЙНОЮ

А тим часом Росія не витримала затяжної війни. Цар відрікається від престолу, проголошується республіка. Скориставшись нагодою, в Києві патріоти проголосили Українську Народну Республіку. Дізнавшись про це, багато полонених галичан (серед них – той самий Роман Дашкевич, який купував для стрільців кріси й мундири) почали тікати з таборів для полонених в Сибіру та Середній Азії і пробиратись в Київ – служити у війську новоствореної Української держави. З таких добровольців був створений полк Січових Стрільців (не плутати з легіоном), який став найбільш боєздатним і дисциплінованим підрозділом армії УНР. Роман Дашкевич згадував:

 

УРИВОК З ДАШКЕВИЧА

 

На жаль, в новоствореної Української Народної Республіки, як і в Галицько-Волинського королівства, були дві проблеми: нахабні сусіди і місцеві жителі, які не дуже поспішали грудьми вставати за батьківщину. В Росії в жовтні 17 року до влади прийшли більшовики, і вождь їхній, Володимир Ленін, хоча і декларував право націй на самовизначення, але на ділі не збирався нікому віддавати жодного клаптика колишньої Російської імперії. Більшість солдат за винятком полку Січових Стрільців мріяли скоріше повернутись додому, і їх не дуже турбувала наявність під оком сильного ворога. Армію треба було розпускати і збирати наново. І ось в якийсь момент уряд УНР повірив обіцянкам Леніна що радянська Росія не стане нападати і розпустив армію. І звісно, червона армія одразу рушила на Київ. Більш того, в самій українській столиці, на військовому заводі «Арсенал», підбурені радянськими агітаторами робітники розпочали повстання проти українського уряду. Столицю було не втримати, і навіть уряд, а з ним і сама ідея української держави були в небезпеці. І Євген Коновалець, комендант Січових Стрільців, приймає рішення: головні сили кинути на штурм Арсеналу, евакуювати уряд, і водночас відправити три сотні добровольців на станцію Крути щоб затримати Червону армію хоча б на день.

КОЛИ ВИ ВМИРАЛИ

Чотири місця в нашій столиці і коло неї нього варто було б відвідати киянам що пригадати собі ті трагічні дні. Це завод «Арсенал», де засіла, як сказав би Кісельов, «стихійно вознікшая самооборона кієва». Це станція Крути, де є душевний музей героїв Крут в старовинних вагонах і пам’ятник нашим добровольцям що стримували ворожий наступ. До речі, більше двох третин з цих спартанців 20 століття вийшли з бою і потім ще воювали за свободу України. Пам’ятник збудований у вигляді колони київського університету, чиї студенти виступили на захист України. Це могила генерала Якова Гандзюка у Видубицькому монастирі. Генерал, який не встиг виїхати, був закатований більшовиками коли вони вдерлись до Києва – разом з десятками тисяч інших киян. І нарешті, це Аскольдова Могила, де урочисто перепоховали загиблих під Крутами коли ми разом з німецькими союзниками вибили більшовиків з Києва, і українська столиця знову стала українською столицею.

 

Не менш драматично розвивались події і на Заході України. Австро-угорська імперія тріщала по швах, і ребром стояло питання за ким залишиться Галичина – за українцями чи поляками. Австрійське командування вирішило передати цей край полякам, і щоб усусуси не оспорили це рішення, спеціально відправили їх на Буковину, подальше від Львова. Та ще й поставило слідкувати за ними ерцгерцога Вільгельма Габсбурга. Але Вільгельм Габсбург давно був своїм серед українців, пиав українською непогані вірші і навіть носив вишиванку, за що отримав прізвисько Василь Вишиваний. Звісно, він не заважав стрільцям їздити куди їм треба. І ось, стрілецький командант Дмитро Вітовський спланував операцію, яка назавжди увійшла в історію військового мистецтва. В ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 року українці захопили владу майже в усіх містах Галичини – зайняли ратуші, вокзали, відділення пошти і телеграфу, роззброїли усі польські і австрійські формування і проголосили Західноукраїнську народну республіку. Здаючи зброю, австрійський комендант Львова потиснув Вітовському руку зі словами «гратулюю вам за зразково виконаний переворот».

 

Проте радіти було зарано. Так, в усіх містах Галичини проголошення Української держави сприйняли радісно. Але у Львові в ті часи жило досить багато поляків, і для них місто Лева було невід’ємною частиною Великої Польщі. Скориставшись тим що більшість боєздатних українських військ ще не доїхали до Львова, поляки почали проти нас війну – спочатку партизанську, а потім підтягнулись регулярні сили з Польщі. Польсько-українську війну інколи називають останньою лицарською війною. Дійсно, під час вуличних боїв у Львові ми з ворогом домовлялись не стріляти по храмах та історичних памятках, влаштовували перемиря, під час яких грали у футбол і пили разом. але потім поляки відкрили вогонь під час перемиря, потім, знов-таки під час перемиря, збили літак в якому Дмитро Вітовський вертався з переговорів. А потім за поляків вступились Англія і Франція – заблокувала нам продаж ліків і допомогла Польщі створити сучасну армію – з танками,  найновітнішими гарматами та амуніцією. Ми змушені були відступити від Львова

ТАМ ЗА НЕБОКРАЄМ

 

Не краще одстояли справи і в Києві. Союзники-німці поводились тут як господарі, по-хамськи вилучали злі в селян, скинули Центральну Раду і проголосили гетьманом Павла Скоропадського, який почав роззброювати українські військові частини, групувати навколо себе царських офіцерів, а потім взагалі оголосив що Україна входить до складу денікінської Росії. Січові Стрільці і Симон Петлюра повстали, і цим розбратом миттєво скористались більшовики які знов захопили Київ. Почалась довга череда поразок і невдач.

 

На захисників Києва і Львова чекали безкінечні наступи і відступи, короткотривалі тріумфи і болючі поразки, нетривалі союзи і підступні зради. Були масові повстання коли більшовики почали забирати в селян хліб, і було жорстоке придушення цих повстань. І в цьому був урок історії: той хто не хоче захищати свій прапор і думає лише про шмат хліба на столі – той позбудеться і хліба.

 

Але поразки нас не зупиняли. Кожен невдалий крок, кодне падіння наближали нас до мети. Недарма 22 січня 1919 року  УНР і ЗУНР проголосили Акт Злуки – перше за багато століть символічне єднання Східної і Західної України, декларування того що ми, від Сяну до Дону, прагнемо своєї держави, спільної для киян, львів’ян і харків’ян.

МАРШ-МАРШ ДО БОЮ

І коли ми були розбиті остаточно, Євген Коновалець, командир київського полку Січових стрільців, створює Українську Військову Организацію, яка пізніше була перейменована на Організацію Українських Націоналістів. З ОУНівців вийшли майже усі провідники Української Повстанської Армії.

ЯКАСЬ ПОВСТАНСЬКА ПІСНЯ

З однієї сторони, боротьба УПА проти радянського поневолення була приречена – занадто нерівними були сили. Але так буває завжди – в історії прірву можна перейти лише двома кроками, і дійти до перемоги можна лише через поразки. Та й навряд чи можна вважати що УПА була розбита. Останній бій повстанці прийняли у 1960 році неподалік Бережан. Один з повстанців партизанив аж до 1991 року. Завдяки повстанцям на Західній Україні у 1946 році провалилися спроби влади влаштували черговий голодомор. Та й взагалі, воювати 15 років без жодної надії на перемогу – це був Вчинок з великої літери. Навіть полонені повстанці не давали генсекам і наркомам спати спокійно – недарма бандерівці були провідниками повстань в концтаборах у Кенгірі чи Норільську. А головне – воїни УПА створили легенду, правдивий міф навколо якого об’єднувались українські патріоти 60-х, 70-х, 80-х років.

КОМАР

Українські повстанці надихнули українських дисидентів, а ті – масові патріотичні виступи під час перебудови. Вихід з підпілля греко-католицької церкви, викриття правди про голодомор, репресії і УПА, ланцюг єднання між Києвом і Львовом, студентські голодування, мітинги по цілій Україні – що і привело до проголошення автономії у 1990 році і Незалежності у 91-му.

 

Але навіть це здобуття, річницю якого ми святкуємо як найбільше свято, не можна порівняти з тим що ми переживаємо зараз. Все ж таки, у 91-му за незалежність України голосували не лише патріоти, а й ті хто втомився від усіх негараздів пізнього СРСР. Голосували, протестували не за Україну, а проти черг, проти дефіциту, проти ідеологічного маразму. І через це усі 23 роки Незалежності в нас залишались старі проблеми – брак єдності серед українців, проблема Сходу і Заходу, проблема мови, ставлення до історії і до шляху майбутнього розвитку. Одній половині країни хотілося назад, до СРСР, до дешевої ковбаси і безкоштовних квартир, а іншій – до Європи, до чистих вулиць і чесної влади. Хтось клав квіти до Леніна, хтось – до хрестів на честь УПА і Січових Стрільців. Хтось був готовий піти на смерть щоб зробити Україну кращою, а комусь легше було сидіти на дивані перед телевізором і врити кремлівській брехні. Події осені 2004 року і навіть осені 2014-го це яскраво проявили. Як і Галицько-Волинське королівство, і козацька держава, і Українська народна Республіка, сучасна Україна здавалась штучним проектом, який підтримує лише кілька тисяч фанатиків. Такою вона здавалась і межигірському любителю золотих батонів, який думав розігнати пару сотень студентів, а врешті-решт сам змушений був тікати, і безголовому голові сусідньої держави, який вирішив що Південний Схід України сам впаде йому в руки, варто лише помахати триколором і підкупити кількох високопосадовців. Але не вийшло. Спочатку українські солдати і матроси в Криму відмовились зраджувати присязі, а потім по всій Україні почались патріотичні виступи і молоді хлопці почали штурмувати воєнкомати щоб йти захищати Україну від російської навали. І диво – той самий Південний Схід, який здавався росіянам оплотом русскаго міра, одразу пофарбувався в синьо-жовті кольори. На мітинги за Україну в Харкові, Одесі, Луганську і Донецьку приходило в разі більше людей ніж на Росію. А коли божевільний чекіст таки зважився на інтервенцію, з деяких міст його наймитів люди вигнали самотужки, а там де сил в населення забракло – там на захист Баткьівщини стали тисячі хлопців і навіть дівчат з Донбасу і Дніпропетровську, Львова і Києва, Харкова і Запоріжжя, Херсону і Одеси. І важко знайти хоча б одну родину яка б не пожертвувала щось на потреби нашого війська. Не дивує що українська армія, обкрадена і призабута, враз перетворилась на боєздатну силу. Більш того, на силу здатну воювати в складних умовах гібридної війни. Подивіться самі – мало яка армія в історії могла звільнити стільки міст не зрівнявши їх з землею, не поклавши сотень чи тисяч своїх солдат при штурмі. А нам вдається. І справа тут навіть не в тому що ми нащадки запорожців, стрільців і повстанців, а в тому що за нашим військом стоїть нація. Молода, але сформована. Російськомовні і україномовні, східняки і западенці – усі ми згідні в одному. Україна – це наш дім, наша рідна хата, як казав в свій час митрополит Андрей Шептицький. І лише нам вирішувати якою її будувати, який робити ремонт і кули виходитимуть вікна.

 

Звісно, попереду в нас довжелезний шлях. Але дивлячись на шляхетність і гідність наших бійців, на жертовність і відданість народу, зникають уі сумніви в тому чим закінчиться наша війна за незалежність. Історія доводить – ми перемагали тоді коли брались до справи усім миром. Саме це ми зараз і робимо – і нехай допоможе нам Бог.

 

 

Відгуки

Історик Віктор Заславський про князя Костянтина Острозького.

Історик Віктор Заславський про князя Костянтина Острозького.

Історик Віктор Заславський продовжуючи свій цикл "Відкриваючи таємниці християнства" зупитнив свій історичний погляд над постаттю князя Костянтина Острозького.
Розкол між Церквами

Розкол між Церквами

Віктор Заславський продовжує свій цикл програм "Відкриваючи таємниці християнства" і це чергова програма на основі уривку з книги "Римо-католики в українській історії", написаної для Радіо Марія.
Схід і Захід: від Імперії до Церкви.

Схід і Захід: від Імперії до Церкви.

Віктор Заславський продовжує свій цикл програм "Відкриваючи таємниці християнства" і це чергова програма на основі уривку з книги "Римо-католики в українській історії", написаної для Радіо Марія.
Історик Віктор Заславський про Верховну Раду у ХІХ столітті.

Історик Віктор Заславський про Верховну Раду у ХІХ столітті.

Віктор Заславський продовжує свій цикл програм "Відкриваючи таємниці християнства" і це чергова програма на основі уривку з книги "Римо-католики в українській історії", написаної для Радіо Марія.
Київські князі і Католицька Церква.

Київські князі і Католицька Церква.

Віктор Заславський продовжує свій цикл програм "Відкриваючи таємниці християнства" і це чергова програма на основі уривку з книги "Римо-католики в українській історії", написаної для Радіо Марія.