A PHP Error was encountered

Severity: Notice

Message: Trying to get property of non-object

Filename: controllers/site.php

Line Number: 127

Злий геній Феофана Прокоповича
Слухати Радіо

Зараз в ефірі

20:30

Недільні читання

В ефірі

Резонанс

22:00

Непісні розмови

22:40

Житія святих

22:50

Біблійні читання

23:00

Акафист

23:40

Святий дня

23:50

Літургія годин (Бревіарій)

00:00

Розарій

00:30

Катехиза

01:10

Відкриваючи таємниці християнства

01:40

Духовні читання

02:00

Катехиза

03:00

Акафист

03:40

Розарій

04:00

Коронка до Божого Милосердя

04:20

Святий дня

04:40

Біблійні читання

05:00

Захристія

06:00

Дитяча катехиза

Злий геній Феофана Прокоповича

Поділитись з друзями
Як дотепно вказував Яків Кротов, російський священик, дисидент і письменник, один з постійних гостей на Радіо Марія, Україна 17-18 століть, знаходячись на перехресті культур, було відкрито і до грецької православної традиції, і до європейської католицької, і до європейської протестантської. Як наслідок, каже Кротов, випускники українських шкіл і українські церковники могли бути прихильниками католицтва, могли захоплюватись протестантизмом або взагалі відкидати все. Представники останньої категорії на щастя не дали нам видатних діячів, До першої категорії можна віднести Стефана Яворського, Димитрія Ростовського взагалі більшість українських інтелектуалів того часу. А ось до другої категорії, до прихильників ідей протестантизму, належав Феофан Прокопович, одна й найбільш контроверсійних і водночас найбільш значних постатей свого часу. Це був насправді великий філософ, теолог, політик, інтриган, астроном, фізик, поет, викладач, підлабузник, ректор Київської академії, один з засновників російської академії наук, реформатор, адміністратор,



ШМАТ З «МЕСНИКІВ»

Це був один з найяскравіших діамантів в короні українського бароко водночас один з стовпів російської імперії. Один з тих хто зробив Росію Петра Першого такою якою вона була – з усіма її блискучими чеснотами і ганебними пороками. Він працював у ватиканській бібліотеці, його твори видавали і перевидавали в Лейпцигу, Кенігсбергу. Він був одним з вірних соратників і постійних супутників Петра Першого, а після смерті царя тримав руку на пульсі усіх інтриг,залюбки брав в них участь і був причетний до репресій проти численних церковників – в тому числі і своїх земляків-українців.

Насправді його звали Єлеазар Церейський, він народився у 1681 році в родині київських крамарів, але батьки його рано померли і юнаком опікувався його дядько по матері – Феофан Прокопович. Він агато зробив для виховання племінника і племінник був йому за це вдячний – прийняв його прізвище, а після прийняття чернецтва – і ім'я. Але це станеться пізніше. Поки що дядько віддає Єлеазара до монастирської школи, а після її закінчення – до Києво-могилянського колегіуму. Тут Єлеазар став одним з перших учнів, чудово знав мови, дуже захоплювався філософією, обожнював філософські диспути на який часто перемагав. У 1698 році Прокопович закінчує колегіумі вирішує вчитись далі. Як і багато хто в його часи, він обрав хитру і підступну тактику – приймав унію і йшов вчитись до греко-католицьких шкіл при василіанських монастирях. Слід зазначити що греко-католицька церква на теренах Білорусії, Литви і Західної України наприкінці 17 на початку 18 століття була вже потужною структурою, стрижнем якої був чин святого Василія Великого. Перейшовши під владу Папи Римського, уніати отримали те чого не могло дати їм православ'я, ані візантійське, ані московське – науку і просвітництво. Не без допомоги єзуїтів і особисто Папи у Вільні, де жив унійний митрополит, василіани влаштували велику школу, яка стала для церкви справжньою кузнею кадрів. Викладали тут або єзуїти, або василіани які здобували наукові ступені в Римі. Туди ж, до Риму, до скарбниці наук і мистецтв, відправляли найкращих учнів. Подібні школи відкривали і в інших містах – наприклад, у Володимирі Волинському, центрі володимирської єпархії, яка приступила до унії ще у 1596 році. Володимир Волинський вартий того що туди завітати. Це обласний центр, де зберігся кафедральний собор 12 століття, при ньому єпископський палац 14 століття, залишки фортеці часів Київської Русі, ну і різні дрібниці – каплиця 12 століття, три храми 18-го і ще багато чого. Колегіум, де вчився Прокопович скоріш за все був при кафедральному соборі. Прокопович стає монахом-василіанином приймаючи при постригу ім'я Єлисей. Він добре проявив себе як студент, а також зміг підлизатись до володимирського єпископа і той відправив його до колегії святого Афанасія в Римі – школу яку заснували Папи спеціально для прихильників східного обряду.

Мрії Прокопович а збулись – він ледь не поселився в ватиканській бібліотеці, буквально ковтав твори з теології і філософії від Платона до єзуїтів, зачитувався творами Кампанели, Коперніка, Галілея, Бруно. Але у 1701 році він, не докінчивши повного академічного курсу, залишає Рим і пускається мандрувати Європою. Пішки він проходить Францію, Швейцарію, Німеччину, довгий час вчився в місті Галле в Саксонії, одному з головних наукових центрів протестантизму. У 1704 році він вертається до України. Спочатку він приходить до Почаєва, який тоді ще був православним, там зрікається унії, проходить єпитимію і стає православним ченцем, взявши собі ім'я Феофан – на честь дядька. З Києва на Волинь, з Волині до Італії, з Італії до Франції, з Франції до Швейцарії, з Швейцарії до Німеччини і знов на Україну. Повне коло по Європі. Прокопович бачив католицький світ, бачив протестантський світ, бачив краї де католики і протестанти жили поруч, інколи мирно, інколи не дуже. З усього цього складався світогляд юнака, його уявлення про те якою має бути церква. Але про вподобання молодого вченого важко судити напевно його переконання змінювались залежно від того хто був його покровителем. Прокопович вмів викликати симпатії, вмів удавати вірного учня і послідовника – інколи навіть щиро.

Не дивує що в Києві його швидко взяв під своє крильце київський митрополит Варлаам Ясинський і поставив його викладачем у Києво-Могилянській Академії. Фофан викладав філософію, риторику і поетику, при чому курс для двох останніх дисциплін склав самостійно. Тоді ж він випробував гостроту свого пера, написавши трагікомедію «Князь Володимир». Твір свій він присвятив головному меценату України – Івану Мазепі. Далі доля Прокоповича розвивалась за таким самим шаблоном як і в інших українських сановних заробітчан: на його твори і проповіді звернули увагу і цар наблизив Прокоповича до себе. Він часто супроводжував царя у його поїздках, пише красиві панегірики на честь монарха, не забуває і про наукові праці. Отже, коли у 1716 році Прокоповича поставили ректором Києво-Могилянсокої академії, це можна було віднести і на рахунок його політично-підлабузницьких талантів, і його безсумнівних академічних талантів.

За усі роки, проведені в компанії Петра Першого, Феофан Прокопович побачив що погляди царя на церкву і її місце в державі багато в чому сході на його, Прокоповича, погляди. Цар під спілкувань з вченими і офіцерами з протестантських країн та час своїх подорожей до Європи захопився протестантською моделлю відносин церкви і держави. В Англії, в німецьких князівствах голова держави був водночас і головою церкви, призначаючи архієпископа і маючи право втручатись в церковне життя, вказувати в якому перекладі читати Біблію чи за яким обрядом молитись. В принципі, модель ця була притаманна і православній церкви – і в Константинополі до турецького завоювання, і в Росії, і частково в Україні – до унії. Це якраз католики протягом усієї своєї історії боролись за незалежність церкви від примх королів чи графів, а православні патріархи і митрополити сиділи в імператорських, княжих чи царських кишенях ще з часів Раннього Середньовіччя. Щоправда, в Україні митрополит з гетьманом поступово пришли до певної згоди, та й в Росії протягом майже усього 17 століття церква користалась певною свободою. Михаїл Федорович, перший цар з дому Романових, майже в усьому слухався свого батька – патріарха Філарета. Олексій Михайлович по можливості в церковні справи не ліз, і грюкати кулаком по столу почав лише тоді коли розкол в церкві довів його, тихого і смиренного, до необхідності щось робити. Федір Олексійович хоча і не давав попам собою керувати, але й сам не ліз у церковні справи, та й на Петра спочатку церковники мали певний вплив. Але як тільки новий цар виріс, відчув в собі силу, побачив світ відмінний від того який малювали йому патріарх з монахами, він зрозумів що по-перше, керувати собою нікому не дасть, а по-друге – що та Росія, яку хоче побудувати російська церква, має дуже мало спільного з тим що хоче будувати він сам.

Цар прагнув зробити Росію повноцінною європейською державою, відкритою для світу, де на іноземців не дивилися б як на чорта, а самі іноземці не почувалися б як в зоопарку, де були б в пошані європейські науки, європейські мистецтва, європейські розваги, ну, і європейські пороки для тих хто бажає. Він обожнював проводити час з іноземними вченими і офіцерами, з однаковим захопленням він брав участь і в розмовах про навігацію чи фортифікацію, і в танцях, і в п'янках з дебошами. Щоб піднімати в країні рівень життя, освіти і культури потрібна була торгівля. Щоб торгувати, потрібен був вихід в море, щоб вийти в море, треба було воювати, що мати армію і флот, потрібні були спеціалісти, і не лише іностранці, але й свої. Значить, треба було відправляти молодь за кордон навчатись морським і військовим наукам, і водночас піднімати грамотність всередині країни для того щоб не виїжджаючи до Голандії чи Англії можна було б стати грамотним фахівцем. Щоб проводити такі реформи, треба було повністю реформувати усю бюрократичну систему – а значить, фактично створювати новий уряд. І звісно, треба було переломити хребет опозиції, яка ці реформи гальмувала.

Зрозуміти мотиви Петра стане легше якщо візьмемо до уваги що приблизно такий самий шлях в наші дні проходить і Україна. Звісно Петро Олексійович Порошенко, хоча і володіє суднобудівними заводом і навіть будує на ньому катери для наших віськових, не дуже схожий на Петра Олексійовича Романова (і дяка Богові), скоріше роль колективного Петра в нас виконує народ, але країна наша проходить через подібні випробування і робить подібні кроки. Ми так само змушені проводити неймовірні реформи, приборкувати сепаратистів, воювати з потужною сусідньою державою, будувати армію майже з нуля, залучати іноземних спеціалістів. Петро голив боярам бороди як символ набридлої і нежиттєздатної старовини – ми зносимо пам'ятники Леніну, теж символи недоброго минулого. Петро ганяв тумаками Мєншикова за казнокрадство – ми викидаємо у смітник деяких негідних можновладців. Шкода що лише деяких.

Але між сучасною Україною і тодішньою Росією є одна велика різниця. В нас країна багатоконфесійна, і жодна з конфесій не може претендувати на роль правлячої. А ще жодна конфесія не ставить нам серйозних перепон в прорубуванні вікна в Європу. Звісно, деякі представники самі знаєте якої конфесії і поводяться приблизно так як їхні колеги за часів Петра, нібито взяли собі за мету ЗЛОООО БЕСКОРЬІСТНОЄ ЗЛОООО, але їх не так вже й багато, і найбільш буйні вже давно знаходяться за межами України. А ось в Петровській Росії православна церква, розбалувана попередніми царями, всерйоз вважала себе другою гілкою влади. І до усіх петровських реформ ставилась чи то як до витівок неслухняної дитини, чи то як до спроб Антихриста зруйнувати церкву. Слід нагадати, що в Росії усі відхилення від московських традицій вважали за єресь, і інколи навіть перехрещували вихідців з Білорусії чи України бо там православні неправильні. Отже, цар змушений був починати ще й церковну реформу.

Спочатку він думав обмежити просто завезти до Росії українських священиків і єпископів – грамотних, без забобонів, з європейською освітою і європейським мисленням. Але дивлячись по усьому, потім він зрозумів що по-перше, усю Україну до Росії не переселиш, а по-друге, що українські священики хоча і погоджуються з ним у любові до шкіл, книг і наук, але мають свої, відмінні від царських, симпатії. Справа в тому що українська, київська православна церква мала свої традиції, в яких багато чого було взято від католиків, багато чого від протестантів. Від протестантів українські православні позичили активну участь мирян в житті церкви – ті самі славнозвісні братства, завдяки яким з'явились Львівська друкарня і київська академія, безліч шкіл та інших культурних центрів. А від католиків запозичили академічну систему, устрій шкіл, мистецькі стилі. А ще – прагнення бути максимально незалежним від світської влади і відіграваи важливу роль в суспільстві. Це останнє, українцям навіть майже вдалося – адже коли і митрополити, і гетьмани були вихідцями з стін однієї Могилянки, погляди і вподобання в них були практично однакові. Вірність традиціям і відкритість для реформ, любов до свого і повага до чужого вже більше ста років якось гармонійно уживались в ментальності українців.

Зовсім інакша ситуація була в Росії. Тут з одного боку церква не хотіла ніяких змін в суспільстві, а з іншого – цар поступово втратив повагу до церкви. З одного боку він хотів щоб церква була одним з міцних стовпів суспільства, особливо його реформ, а з іншого – не хотів давати священикам забагато влади. Для Петра ідеалом біла протестантська церква де пастори сприяють освіті та іншим корисним для суспільства речам, але не лізуть далі свого амвону і по можливості радяться з владою перед тим як щось сказати. І ось, цар вирішує підготувати і реалізувати масштабну церковну реформу щоб перекроїти згідно з своїми ідеалами не лише усю свою імперію, але церкву. І найближчим, найвірнішим, найкориснішим помічником царя в ці справі став Феофан Прокопович.

Віктор ЗАславський 

Відгуки

Спогади про сталінську добу. Частина третя. Віруючі

Не знаючи звідки прийшов, не дізнаєшся куди йти далі.

Історія церкви та історія людства.

Авторська програма Віктора Заславського

Крутий маршрут Євгенії Гінзбург.

Спогади про сталінську добу. Частина третя. Віруючі

Спогади про сталінську добу. Частина друга. У таборах

Не знаючи звідки прийшов, не дізнаєшся куди йти далі.

Історія церкви та історія людства.

Авторська програма Віктора Заславського

Крутий маршрут Євгенії Гінзбург.

Спогади про сталінську добу. Частина друга. У таборах

Спогади про сталінську добу. Частина перша. Великий терор

Не знаючи звідки прийшов, не дізнаєшся куди йти далі.

Історія церкви та історія людства.

Авторська програма Віктора Заславського

Крутий маршрут Євгенії Гінзбург.

Спогади про сталінську добу. Частина перша. Великий терор

Церква в постхристиянському суспільстві

Продовжуємо цикл історичних програм з Віктором Заславським на тему: Церква і суспільство.
 Частина 6

Симфонія чи надмірна влада цісара?

 Продовжуємо цикл історичних програм з Віктором Заславським на тему "Церква і суспільство" Частина 5