Чекання в невідомості: історія Надії Діденко про віру, стійкість та силу материнського серця

Коли в дім приходить війна, життя розколюється на «до» та «після». Для Надії Діденко, яка переїхала з Токмака до Борисполя, цей розлом став особливо глибоким. Її син Денис, який ще у 2015 році пройшов АТО, з початком повномасштабного вторгнення знову став на захист України. 6 лютого 2023 року він зник безвісти на Бахмутському напрямку.

Жити в невідомості 24/7 із телефоном у руках — це випробування, яке важко описати словами. Кожен невідомий номер змушує серце завмирати. Проте пані Надія знайшла в собі сили не закриватися у власному «вакуумі».

«Тобі болить, але ти не зациклюйся над цим, бо і іншим болить. Треба дарувати добро», — каже жінка. Саме ця установка стала її рятівним колом. Вона почала в’язати іграшки, плести бісером та допомагати війську. Сьогодні вона в’яже маленькі сердечка і просто дарує їх військовим, яких зустрічає на вулиці, щоб нагадати їм: за ними стоїть сильний тил.

Зараз Надія готується до нового етапу — роботи в «сімейній домівці» для дітей-сиріт у Борисполі. Вона відчуває потребу віддати те материнське тепло, яке не встигла подарувати сину, дітям, що постраждали від війни. У цьому домі виховуватимуться до дев’яти дітей, які потребують любові та підтримки.

Надія Діденко наголошує на важливості солідарності. Під час акцій на підтримку родин зниклих безвісти вона просить перехожих не цуратися їхнього болю:

• Не обов’язково шукати складних слів; іноді достатньо просто постояти поруч під час хвилини мовчання або обійняти людину в жалобі.

• Важливо пам’ятати, що зниклі безвісти — це не статистика, а живі історії, мрії та родини, які чекають на будь-яку звістку.

Незважаючи на труднощі з житлом та постійні переїзди, пані Надія тримається за життя. Вона піклується про собаку сина, вірячи, що він повернеться і першим ділом запитає про свого улюбленця. Її віра непохитна: син живий, поки про нього пам’ятають і поки серце матері б’ється в унісон із молитвами за всіх захисників України.