Кардинал Амато про джерело освячення о. Владислава Буковинського

– Мова йде про дійсно надзвичайного священика з огляду на чесноти й апостольську діяльність. Святий Іван Павло ІІ, який особисто був з ним знайомий, називав його геройським свідком віри і оборонцем переслідуваних. Для Папи Франциска о. Владислав – невтомний апостол Євангелія та пастир, відповідно до Христового серця. Він народився 1904 року в Бердичеві поблизу Києва в католицькій родині, згодом переселився з родиною до Польщі, втікаючи від наступу більшовиків після жовтневої революції. Після отриманого 28 червня 1931 року в Кракові священичого рукоположення, посвятився душпастирській праці. (Від 1936 р. служив у Луцьку, де його застав початок другої світової війни – прим. ред.). Під час другої світової війни відзначився дбанням про хворих, потребуючих та відкинених. Обвинувачений, був ув’язнений та кількаразово засуджений до каторги, провівши понад тринадцять років в трудових таборах. У 1955 році отримав радянське громадянство, а через рік – дозвіл пересуватися по всій території СРСР. Протягом двадцяти років він був підпільним апостолом віри, пройшовши вздовж і впоперек величезну територію Казахстану, щоб служити католикам різних обрядів і національностей. Помер в опінії святості, всіма оплакуваний, 3 грудня 1974 року в Караганді. Його гріб відразу став місцем паломництв.

– Що було джерелом його святості, вже офіційно визнаної Церквою?

– Під час антирелігійних переслідувань, наповнених фізичними і моральними стражданнями, о. Буковинський знаходив надійну пристань у вірі в Бога та Його провидіння. Його віра була глибокою, міцною, непохитною, як віра Авраама. Після арешту 1940 р. в Луцьку він сам описує свою розмову із суддею-атеїстом. Той, відірвавши погляд від газети, запитав його: «Що Ви там робите?». Отець Буковинський: «Молюся Богові». Суддя, зірвавшись на ноги, крикнув: «Тут заборонено молитися Богові!». Отець Буковинський: «Заспокойтеся. Надалі я молитимуся так, що Ви не зауважуватимете цього». Після кожного періоду ув’язнення він повертався виснаженим, але духовно відновленим.

– Що можете сказати про його різні заслання до радянських таборів?

– Свідки однозгідно стверджують, що також і в ув’язненні він вів священиче життя. Він дуже багато молився. Він зробив собі вервицю з хлібних кульок, зв’язаних дратвою та з хрестиком із дроту. Завжди мав з собою фігурку Богородиці. Під час свят, незважаючи на заборони, наспівував Марійські пісні. Францисканець о. Ґрабскі розповідає, що виходячи кожного ранку на каторжну працю в шахті, о. Буковинський просив його розповідати йому щодня історії з життя святого Франциска з Ассізі, святого покори та віри. Табір став для нього амвоном, з якого він навчав любові до Бога і примирення з ближнім. Він часто повторював: «Віра розбиває стіни».

– Чому отець Буковинський відмовився повернутися на батьківщину?

– У 1955 році він отримав повідомлення про те, що може повернутися на батьківщину. В родині всі зраділи його можливим поверненням. Отець Буковинський відмовився. «Залишаюся тут, – сказав він, – тому що мушу нести вірним релігійну розраду. У Польщі багато священиків, а тут їх немає». Він став мандрівним місіонером по всій казахській території, сповідаючи, служачи Святу Месу, христячи, навчаючи катехизму. Серед впокореного та пригнобленого народу він був людиною надії. Він був переконаним у відродженні Церкви на Сході і, насамперед, в поверненні Росії до Христа. Врешті-решт, він був сміливим. Одного дня в Караганді, коли він служив Святу Месу, приїхала міліція та заборонила продовжувати, наказавши людям забиратися геть. Коли міліція від’їхала, наш блаженний сказав: «Я не можу служити Месу, а ви, згідно з їхнім наказом, повинні забиратися звідси. Я, однак, не зважаючи на це, її відслужу. Хто хоче відійти, нехай вийде, хто залишитися, нехай залишається». Ніхто не пішов. Якщо він не боявся, підсумовує свідок, то й ми не боялися.

– Що нам сьогодні говорить наш блаженний?

– Одного дня він написав: «Моє щастя полягає в щасті інших». Отець Буковинський залишив нам послання радості, братерства і надії. Він повторює нам слова святого Павла: «Хто нас відлучить від Христової любові? [...] Я певний, що ні смерть, ні життя, ні ангели, ні князівства, ні теперішнє, ні майбутнє, ні сили, ні висота, ні глибина, ані інше якесь створіння не зможе нас відлучити від Божої любові, що в Христі Ісусі, Господі нашім». На загал, святі завжди заохочують нас зберігати спокій та довір’я до Божого провидіння.