Дитяча жорстокість та булінг: психологічні причини та чіткий алгоритм захисту дитини

Багато людей хибно вважають, що цькування є виключно ознакою неналежного виховання чи проблемою вітчизняного суспільства, однак цей виклик існує у багатьох країнах світу. Водночас в Україні розроблені та діють чіткі законодавчі протоколи, які дозволяють дієво захистити дитину від насильства, якщо дорослі знають, як правильно реагувати.

Витоки агресивної поведінки суттєво відрізняються залежно від віку дитини та її оточення. У дошкільному віці діти найчастіше підсвідомо відтворюють моделі власної родини, наслідуючи зневажливі розмови батьків або переносячи в дитячий колектив напругу від сімейної агресії. Окрім того, причиною агресивного чи пригніченого стану можуть бути психологічні розлади або фізіологічні запальні процеси в організмі, зокрема в наднирниках. При цьому дитина зі схильністю до депресивного стану частіше опиняється в ролі жертви, тоді як із вираженою агресивністю — у ролі кривдника. У молодшому шкільному віці дитина прагне заявити про свою соціальну значимість і копіює агресивні мультфільми, сімейні шаблони чи вихлюпує витіснену напругу, якщо вдома її надто затискають у суворі рамки.

Підлітковий вік створює додаткові складнощі, адже емоційна нестабільність робить дитину вразливою та схильною до неадекватних вчинків. Сучасні дослідження показують, що початок підліткової кризи може спостерігатися вже з дев'яти років, а сам підлітковий період у світовій практиці розширюють до двадцяти п'яти або навіть тридцяти років. Це пояснюється тим, що ділянки кори головного мозку, які відповідають за усвідомленість та відповідальність, остаточно формуються саме до цього віку. Через таку психофізіологічну незрілість підліткам буває важко осягнути власний стан, тому вони потребують поруч виважених і зрілих дорослих, а не конкуренції чи агресії з їхнього боку.

Коли з'ясовується, що дитина стала кривдником, батькам важливо відмовитися від миттєвого осуду чи висування жорстких претензій. Розмову слід починати з підтвердження любові та прийняття, запевнивши дитину, що батьки не дозволять злу зруйнувати її життя і допоможуть з усім розібратися. Ключова позиція полягає не в тому, щоб залишити дитину сам на сам із провиною, а у спільному пошуку виходу та готовності разом попросити вибачення й виправити ситуацію. Часто батьки заперечують агресію своєї дитини не заради її захисту, а намагаючись зберегти власний імідж. Проте дитина-агресор насправді так само потребує психологічної чи навіть медичної допомоги для подолання глибинних причин насильства.

Якщо ж дитина зазнає цькування, батьки мають надати їй беззастережну підтримку й гарантувати відчуття безпеки. Прості поради «не звертати уваги» лише замикають дитину в стані жертви та формують у ній руйнівне відчуття меншовартості й непотрібності. При цьому важливо пам'ятати, що у насильстві завжди винний агресор, і стигматизувати жертву категорично заборонено. Для захисту дитини батькам необхідно дотримуватися чіткого алгоритму дій: уважно вислухати дитину й забезпечити їй безпеку, зібрати факти та докази, подати офіційну письмову заяву на ім'я директора школи у двох примірниках із фіксацією реєстраційного номера та контролювати строки виконання. Якщо навчальний заклад не вживає належних заходів у короткий термін, батькам слід звертатися до поліції та Служби у справах дітей, супроводжуючи всі кроки обов'язковою психологічною підтримкою дитини.