Вільніша за своїх катів: дивовижне життя святої Бакіти

Забуте ім'я та роки нелюдського болю

Джозефіна народилася близько 1869 р. в регіоні Дарфур на території сучасного Судану в благополучній родині. Проте коли їй виповнилось 7, її викрали работорговці. Через пережитий жах дитина забула навіть власне ім'я. Викрадачі нарекли її «Бакіта», що в перекладі означає «щаслива». У цьому імені крилася нещадна іронія, адже попереду на дівчинку чекали довгі роки неволі, постійних перепродажів і жорстокого фізичного насильства.

Один із найтрагічніших епізодів стався в домі нової власниці, яка вирішила поставити дівчинці тавро — символ того, що вона є її власністю. Бакіту роздягли до пояса, поклали головою донизу, намалювали на спині візерунок борошном, а потім лезом вирізали ці знаки по живому тілу. Щоб шрами залишилися на все життя, рани щедро засипали сіллю. Бакіта згадувала, що з кожним порухом леза відчувала, ніби вмирає, а після катування понад місяць лежала нерухомо, не маючи сил підвестися.

Та навіть у темряві неволі вона не впадала в цілковитий відчай, відчуваючи невідому таємничу силу, яка підтримувала її дух. Ще не знаючи Христа, дівчинка споглядала красу сонця, зірок і природи, інтуїтивно шукаючи того невидимого Творця, Який стоїть за всім створеним світом.

Від «чужої речі» до улюбленої Божої доньки

Переломний поворот у долі Бакіти настав завдяки італійському консулу Каллісто Леньяні, який викупив її в работорговців. У його домі вона вперше відчула доброзичливе людське ставлення, спокій і безпеку. Згодом дівчина потрапила до Італії, де в 1888 р. опинилася в Інституті катехуменів у Венеції під опікою черниць — сестер-каносіянок. Саме там Бакіта відкрила для себе Бога, Який не є далеким чи байдужим до людського болю, а є люблячим Батьком, що знає кожне людське терпіння.

9 січня 1890 р. вона прийняла таїнства Хрещення та Миропомазання, отримавши ім'я Джозефіна. Ця мить стала її повним духовним переродженням. Якщо раніше господарі сприймали її виключно як річ для купівлі та продажу, то біля купелі Хрещення вона з радістю промовила: «Тут я стала дочкою Божою». Коли ж постало питання про повернення разом з господарями до Африки, Бакіта, чию свободу було підтверджено юридично, зробила зрілий вибір: залишитися в Італії та цілковито присвятити себе Богові.

Таємниця радикального прощення

Коли її запитали, що б вона зробила, якби знову зустріла работорговців і тих, хто її катував, вона відповіла: «Я схилилася б і поцілувала їхні руки, бо якби цього не сталося, я б не стала віруючою християнкою і черницею».

Як пояснює о. Андрій, ці слова в жодному разі не означають виправдання насильства чи романтизації злочину. Християнське прощення не скасовує справедливості, не заперечує потреби захищати постраждалих і не є знеціненням правди. Справжній сенс прощення полягає в тому, що людина відмовляється від ненависті і помсти, які отруюють насамперед серце самої жертви. Людина, яка не відпускає зло, продовжує страждати навіть тоді, коли кривди давно немає поруч. Тобто рабовласники змогли спотворити тіло Бакіти, але не змогли позбавити її здатності любити. Вона не дозволила заподіяному їй злу визначити те, ким вона є.

«Мама Моретта»: святість у буденності

8 грудня 1896 р. Джозефіна Бакіта склала вічні монаші обіти у Згромадженні сестер-каносіянок. Протягом наступних десятиліть вона жила в монастирі північноіталійського містечка Скіо, де сумлінно виконувала найпростіші щоденні обов'язки: куховарила, шила, працювала в захристії та несла служіння воротарки.

Місцеві жителі щиро полюбили скромну черницю, лагідно називаючи її «Мама Моретта» («темношкіра матінка»). Її святість виявлялася не в гучних промовах чи надзвичайних подвигах, а у вірності Богові в дрібницях: у незмінно щирій усмішці, увазі до стражденних і тихому свідченні Божої присутності.

Водночас її серце палало місійним запалом. Вона часто повторювала: «О, Господи, якби я могла полетіти до моїх людей і розповісти їм про те, який Ти добрий!». Справжня любов, пізнавши Христа, ніколи не залишається егоїстичною — вона завжди шукає способу поділитися радістю спасіння з іншими.

Урок для сьогодення: з чого починається зцілення?

Життя святої Бакіти, яку 1 жовтня 2000 року канонізував святий Папа Іван Павло II, є надзвичайно промовистим для нас сьогодні, зокрема для зраненої війною України. Коли навколо множиться біль, легко піддатися спокусі впустити в серце всепоглинаючу отруту злоби. Але приклад суданської святої засвідчує: зло ніколи не має останнього слова там, де діє Божа благодать.

На завершення програми отець Андрій запропонував слухачам «домашнє завдання» для щоденного іспиту сумління: перевіряти, чи прощаєте ви у своєму серці дрібні непорозуміння, колючі слова та дискомфорт, заподіяні свідомо чи несвідомо найближчими людьми — батьками, чоловіком чи дружиною, дітьми. Адже коли ми вчимося відпускати щоденні дрібні образи у власному домі, ми дозволяємо Божому милосердю зцілювати наше серце, роблячи його здатним перемагати будь-яку темряву.