Музей Гончара як форма опору: 33 роки шляху музею Івана Гончара і феномен народної ікони

«Музей Івана Гончара — це не просто музей у класичному розумінні. Це форма культурного опору і спосіб говорити з минулим напряму. Він народився в перші роки незалежності як відповідь на потребу повернути собі власну історію, власний голос і власні образи».
«Коли ми говоримо про народну ікону, зокрема про Борисівську ікону, то маємо справу не з поодиноким явищем, а з потужним народним рухом. Уявімо собі масштаб: у період найбільшого розквіту за рік виготовлялося до 307 тисяч таких ікон — це означає, що ікона була в кожній хаті, вона жила разом із людьми, була частиною щоденного життя».
«Ці ікони не просто з’явилися в музейній колекції — за ними стоять експедиції, дороги, зустрічі, розмови. Десь їх купували за власні кошти, десь отримували в подарунок, а десь люди дозволяли лише сфотографувати образ — і це також жест довіри і пам’яті».
«Сьогодні музей зберігає близько 250 примірників Борисівської ікони, і кожна з них має власну долю. Це ікони, які створювали жінки й матері — вони їх писали, прикрашали, вишивали для них рушники, купували їх для дому, як оберіг і як молитву».
«Народна ікона відгукується нам і сьогодні, бо вона про дуже прості й водночас фундаментальні речі: про дім, про матір, про захист, про віру. Саме тому музей Гончара залишається живим простором — тут не лише зберігають експонати, тут зберігають людину в її культурній і духовній цілісності».