Становище римо-католицької церкви в Україні ХІХ століття

На світлині: Блаженний Папа Пій ІХ (авторське право: fotografato da Adolphe Braun in commemorazione dell'83° compleanno di Sua Santità)

Розгляд теми попередньої програми продовжили в контексті загального становища католицької церкви під час понтифікатів Пап Григорія XVI та Пія ІХ, кардинальних змін, що відбувались в світі та на українських землях:

- активна секуляризація та намагання одержавити структури церкви;

- передача маєтків єпископів та монастирів в казну, переведення селян в ранг державних;

- призначення грошових окладів для духовенства;

- скорочення парафій та монастирів;

- схиляння єпископів та священників до співпраці з державною владою.

Католицька церква намагалася вибудовувати відносини з царатом за допомогою Конкордату - договору між Апостольським престолом і Російською імперією ухваленому у 1847 р.; до 6 дієцезій, що вже існували в Росії - Могилівської, Віленської, Самогитської, Мінської, Луцько-Житомирської, Кам’янецької - додавалась Херсонська (пізніше перейменована в Тираспільську, з центром у Саратові(!). Єпископи повинні були призначатися за взаємною згодою Риму та Петербургу. Главою римо-католицької церкви в Російській імперії ставав Могилівський митрополит, резиденція якого була переведена до Петербургу. Парафіяльні священники призначалися тільки за згодою влади.

Але в 1863-1864 році відбувається польське повстання проти царату на землях частини Білорусі, Литви та Правобережної України. Російський уряд жорстоко придушив виступ - зі стратами, висилкою до Сибіру, позбавленням майна. Католицькі священники були звинувачені у підтримці повсталих.

З цього часу продовжується посилений тиск на католицьке духовенство та католиків:

- забороняється вільна проповідь;

- дозвіл на конфесійно змішані шлюби надавався тільки при умові хрещення дітей у православ’я;

- заборона займати державно-адміністративні посади;

- заборона викладання в земських школах.

В програмі розповіли про служіння пастиря Луцько-Житомирської дієцезії - єпископа Каспера Боровського (1848-1883); посилання на фото: https://rkc.in.ua/e/b/brwk01740901.jpg

Єпископ Боровський намагався мати добрі відносини з російською владою, однак це не врятувало його від гострих конфліктів, зокрема, коли влада намагалася спробувати зросійщити католицькі богослужіння. Єпископ, що керував тоді крім своєї дієцезії ще й Кам’янецькою, скасованою владою, був у 1869 р. вивезений до Пермі, де у засланні провів 13 років, у 1882 р. - звільнений, але без права повернутися у свою дієцезію, у 1883 р. призначений ординарієм Плоцьким, помер у 1885 р.

«Взірцевий священик і сумлінна людина, жодної праці не боявся, відзначався витривалістю і винятковою ретельністю. Не обдарований ані красномовністю ані знатним письменницьким талантом, вмів за допомогою щирого слова, а тим більше за допомогою прикладу, жертовного життя об'єднувати людські серця. Боротьбу: релігійну, політичну, літературну, уникав, хоча стільки разів знаходився на терені тієї боротьби; однак не визнавав компромісу з сумлінням», - так характеризував єпископа Каспера Боровського польський публіцист, історик Валеріан Харкевич.

Далі буде...