Трохи про поезію, пророцтва репресованих «непророків» та наш вихід від своїх обмеженостей в програмі «У ваших намірах»

Ви  знаєте,  чого  я  ще  боюся?!  Од  атомних  страхіть боюся  більше?! Боюсь  цього  «ковтають  і  жують»!». Я теж боюсь цього «Ковтають і жують» і ще боюсь, не вийти розумінням за простір «чотири на чотири». Бо якщо на територію мого брата в Пд моєї країни зайшли «відомі-невідомі», але цей Пд не в радіусі мого «чотири на чотири», що це значить… Мені все рівно? Цей Чубаївський вірш починається словами «Цей світ - вертеп», і він правий. Так само як у вертепі ляльковому ми бачимо три рівні, так само і у нас в житті, є різні рівні і коли пророки закликають нас, на зразок Ісаї, покаятись і вірити… закликають вийти зі свого «чотири на чотири», ми на нижчому рівні ниємо, що Бог нас покинув, що нам достатньо нашого «Чотири на чотири.».  Сьогодні в програмі «У ваших намірах» з о. Міхалом Бранкевичем розмовляли про це.

 А  світ  —  вертеп.
Кажу  я  з  гіркотою:  цей  світ  —  вертеп.  І,  мабуть,  щонайважче  —  у  ньому  залишатися  собою,  від  перших  днів  своїх  і  до  остан-ніх  не  бути  ні  актором,  ні  суфле  ром,  ні  лялькою  на  пальчиках  облудних,  а  лиш  собою  кожної  години,  а  лиш  собою  кожної  хвилини,  з  лицем  одвертим  твердо  йти  на  кін...
Ви  знаєте,  чого  я  ще  боюся?  Від  атомних  страхіть  боюся  бі-льше,  боюся  я,  що  хтось  з  інопланетців  колись  в  своїм  щоденни-ку  запише:  «Планету  цю  зовуть  отут  Земля.  І  населя  її  силенна  сила  ходячих  шлунків  —  п'ющих  і  жующих.  Які  лише  жують,  лише  ковтають.  Лише  ковтають  і  жують  —  і  більш  нічого.  Ков-тають  пудинги,  котлети,  ноти,  вірші,  ковтають  істини,  ковтають  цілі  нації,  і  одні  одного  їдять,  й  самі  себе...»
Ви  знаєте,  чого  я  ще  боюся?!  Од  атомних  страхіть
боюся  більше?!
Боюсь  цього  «ковтають  і  жують»!

 ...Як  вечір  землю  синьо  охопив,
як  зорі  в  небо  з'їхались  на  віче,
в  мою  кімнату  тихо  уступив
один  знайомий  тихий  чоловічок.

—  Здоров,  приятелю,  то  як  тепер  живеш?
Я  чув,  сливеш  писателем  великим?  —
...Єхидна  усмішка,  мов  колесо  криве,
перекотилася  його  іконним  ликом.—

Я  чув,  що  преш  ти  часто  на  рожен,
звиняйте,  заради  якихось  «істин»,
забувши  давню  приповідь:  «Блажен,
хто  їсть  тоді,  коли  захоче  їсти».

Нащо  тобі  тягар  чиїхось  мук?
Нащо  тобі  душі  чиєїсь  хвища?
І  нащо  те,  що  далі  твоїх  рук,
і  те,  що  голови  твоєї  вище?

...Він  плів  ще  довго  блудливі  слова,
що  зависали  сірим  павутинням.
Крутилась  ця  платівка  ненова,
аж  доки  стало  в  мене  вже  терпіння.

Нащо  тобі  тягар  чиїхось  мук?
Вже  надто  ви  розумні  всі  та  горді...
І  хоч  він  був  і  далі  моїх  рук,
та  я  йому  вліпив-таки  по  морді!

І  він  до  виходу  заквапивсь,  заспішив...
І  —  з-за  дверей,  із  темряви,  із  ночі
він  із  погрозою  до  мене  прошипів:
—  Блажен,  хто  їсть  тоді,  коли  захоче!