Я навряд чи коли знайду таких друзів як на війні, що готові віддати за мене своє життя не на словах, а на ділі", - капелан Микола Багіров

Одного разу, ми з Владикою Нілом Лущаком хоронили молодого хлопця у котрого залишилося троє маленьких дітей. Коли військові віддавали останню шану пострілами з автоматів, я помітив як ті дітки здригнулися і почали плакати. Саме тоді я собі подумав, що  вже не хочу залишатися в Ужгороді при єпископській резиденції, а хочу бути біля військовослужбовців, допомагати їм та підтримувати. Я хотів бачити живих військовослужбовців, а не ходити на їхні похорони, а це зазвичай були дуже важкі похорони. Я також часто ходив по місту, гуляв по набережній, мені було соромно дивитися в очі військовослужбовцям, і я прийняв рішення стати військовим капеланом.