"Я все життя мріяв написати портрет Блаженнійшого. Але в нього зайняти час на це ніколи не наважувався. Хоча знаю, що якби я його попросив, він би не відмовив. Він ніколи нікому в добрій справі не відмовляв", - Борис Егіазарян

Любомир Гузар – це людина, що для всієї України стала, по-перше, любою для всіх людиною. По-друге, людиною, якій довіряли. До того ж довіряли люди різних конфесій... Він понад усе ставив людину, її особистість, її свободу, і це він робив по слову Божому. Блаженнійший був людиною неймовірного інтелекту та освіченості, він ніколи не давив інтелектом. Ніколи. Він з людиною ставав на рівних. Я зростом нижче за нього. Але коли в мене була радісна, щаслива можливість спілкуватися з ним, він так красиво голову набік повертав, і він завжди дивився на співрозмовника знизу вгору. Я все життя мріяв написати портрет Блаженнійшого. Але в нього зайняти час на це ніколи не наважувався. Хоча знаю, що якби я його попросив, він би не відмовив. Він ніколи нікому в добрій справі не відмовляв.

Якщо розповісти у двох словах, Карабах – споконвічно вірменська територія, що в 1922 році за вимогою Туреччини була віддана Сталіним Азербайджану під протекторат Туреччини. У Карабасі 95% населення – вірмени. І в 1988 році Карабах на основі міжнародних і радянських законів вирішив вийти із складу Азербайджану, щоб виправити історичну неправду створену Сталіним. І коли в 1990 році почалась війна на кордоні, перші добровольчі загони стали на кордоні. Ми стояли там з мисливськими рущницями і саморобними гранатами, та показували сусіду, який почав війну, і радянським військам, що ми звідси не підемо. Я досі дякую Богу, що не прийшлося вбивати. Я, як командир загону, будучи художником, виявився вигадником. Я там такі ситуації створював, що супротивники думали, що ми маємо величезні сили. І навіть по рації передавали, що вірмени використовують нову зброю. Ми не хотіли вбивати, ми хотіли налякати…