"Як місцева жителька вважаю своїм обов'язком допомагати", - сказала військовому Олена Єрохіна

"Мої діти, будучи ще малими, відчули, що таке війна на власні очі. Вони не звикли жалітися, бо вони знають, що мама усе вирішить, варто слідкувати за моєю реакцією і мене слухати, - розповідає Олена Єрохіна. -  Мені боляче було дивитися у страшні моменти на їхній страх, який схований далеко в середині, про який діти ніколи не говорили.

Коли у грудні місяці мене призначили капеланом, розпочався сильний шок. Я не знала, що потрібно робити, куди їхати, а особливо було моторошно говорити хлопцям, що я місцева, приїжджаючи на позиції. Не знала як себе вести, я ж не священник, не медик, не психолог, як себе представити. Довго мені було так важко.

Одного разу, ми приїхали на блокпост під самий аеропорт Донецька. Поки хлопці вирішували свої питання, ми сиділи з дівчатами розмовляли та жартували. Один військовий дивився на мене, прислухався до моєї мови, адже з розмови чути, що я не з центральної чи західної України. Не втримавшись, він мене запитав: "А звідки Ви родом?" І вперше бійці почули: "Як місцева жителька вважаю своїм обов'язком допомагати вам". У це час чоловік готував їсти, завмер і сказав: "Дякую! Ви не уявляєте, на скільки важливо для нас знати, що місцеві мешканці щось роблять для захисту України".